15.11.2019 06:45
Без обмежень
9 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

9

…Ліс все ж був якимось недобрим. Може, звичайно, це лише моя упередженість, адже, врешті-решт, я міг підсвідомо налаштувати себе на ту думку, що зараз перебуваю на чужій землі, причому роблю те крадькома, а звідси й страхи, звідти й оця настороженість. Хоча не можна сказати, що все навкруги прямо дихало суворістю та похмурістю. Ні, й птахи співали, та ще й солодко співали. І квіти на галявинах пахнули, аж-но в голові паморочилося. Сновигали бабки, пурхали метелики, в траві пробігали дрібні тваринки – їжачки, мишки, серед гілочок стрибали білочки…

Отже ліс, як ліс. Ні тобі непроходимих заростів, ні похмурих вкритих віковічним мохом дерев. Сонця достатньо… Навіть вітер місцями вільно прогулюється…

Чому ж мені тут не подобається? Чому я відчуваю якесь напруження, бажання поскоріше залишити урочище?

Ледь спустився з чергового пагорба, як тут же опинився перед величезними заростями папоротей. Вони здималися доверху, наче дивні долоньки, котрі чогось випрошували у неба. Йдеш серед цих лапищ, і відчуваєш себе маленькою комахою.

Повертатися назад до озера виявилося важче, ніж до цього шастати по бору. Не знаю навіть чому. Здається і не так далеко заліз, а тепер не можу пройти до човна. Невже цей ліс мене не відпускає?

Повітря помітно охололо. Стало навіть сиро, вогко. Я минув папоротеву улоговинку і виліз на черговий пагорб. Внизу розкинулися тихі темно-сині води світоліського озера. У вечірньому сонці воно ласкаво хлюпалося об великі валуни, котрі розкидало вздовж берега.

Я доволі швидко спустився вниз до загасаючого багаття, біля якого сидів напівсонний гіберлінг.

–О-о-о! – з робленою радістю підхопився він, ледь мене побачивши.

–А ти вже й не чекав? – я наблизився до вогню та почав його гасити. – Давай поквапся! Треба звідси вибиратися.

–Ніч на носі! – вигукнув Соті. – Будемо плисти, можемо в темряві заблукати…

І все ж не дивлячись на ці слова, гіберлінг почав засипати піском вогнище.

–Вважаю, що скоро сюди заявляться лісовики! – кинув я.

–Ти що ж, розтормошив їхній сонний рій? – гіберлінг тицьнув пальцем в бік мого рукава, трохи заляпаного чужою кров’ю.

–Ага… дуже сонний, – іронічно промовив я, і тут же заскочив в човен. Кинув на дно лук та завернуту в тканину залізну клюку.

–Що то ти притягнув?

–Цікавинку! – огризнувся я. – Гайда вже!

Соті підхопив свої нехитрі пожитки, штовхнув човен, одночасно застрибаючи всередину нього. Він підхопив весла, примірявся і ми попливли геть.

–Як я зрозумів, – важко дихаючи промовив візниця, – що там трапилося… в урочищі… ти мені не розкажеш?

–Було б про що базікати, – сердито відмахнувся я, роблячи вигляд, наче хочу подрімати.

Ледь прикрив очі, як перед внутрішнім поглядом швидесенько постали недавні події.

За півтори години шастання лісом, я нарешті вже натрапив на самих лісовиків, а не на сліди їхнього перебування, які де-ніде траплялися мені на дорозі. Це був один із дикунів. Ледь я його помітив, тут же пірнув у найближчі зарості, перетворившись на нерухому змію, котра спостерігає за своєю жертвою.

Лісовик – те ще зеленошкіре волохате страхіття, одягнене в незрозумілий шкіряний балахон – сидів біля дерев`яної клітки, в якій жалібно скавчали маленькі вовченята. Відразу ж пригадалися розповіді про зграї хижаків, котрі рискали по Берестянці. От цікаво, а чи не спостерігаю я свого роду розплідник цих звірів? – промайнуло в голові. До речі, подібні клітки, правда пусті, мені вже попадалися. Я ніяк не міг зрозуміти, кого в них тримали, а ось тепер все стало на свої місця.

Було важко побачити, чим конкретно займається той лісовик. Мені чомусь здавалося – якоюсь ворожбою. Нас з ним розділяло близько тридцяти сажнів, вже ближче я підповзти не міг, як не намагався. Тому зайняв зручну позицію біля групки ялинок та спробував розгледіти маніпуляції цього волхва.

Десь за п’ять хвилин звідкись праворуч почулися тихі кроки й з заростей ліщини вибралися ще два озброєних списами лісовики. Вони підійшли до свого сородича та почали про щось сперечатися. Вовченята заскавчали голосніше, на що отримали сердитий окрик від волхва.

До селища лісовиків було недалеко. Для того треба лише спуститися вниз, в широкий лісистий яр. Звідси, з моєї засідки, можна було розгледіти невеличкі хатиночки та землянки, вкриті темними звіриними шкірами. Правда, чомусь серед будівель не було помітно ніяких жителів. Зрозуміло, що дорослі особи мабуть зайняті справами, але ж де діти, де старики? Невже сидять безвилазно по своїх норах?

Я все ще лежав, дивився то вперед, то навколо себе… Добре, що підстилка піді мною тепла, хоча і трохи вогкувата… Отже, – міркував, – не застуджуся.  

Поряд метушливо носилися чорні лісові мурахи. Одна з них лазила перед самим носом. Тягнула невеличку гілочку.

От дивлюсь на неї та пригадую розмову на лісопилці із Першосвітом. І дійсно, цікаво чи розуміє оця мураха, що поряд з нею знаходиться якась велика істота, яка може одним дотиком пальця розплющити її до розмірів цяточки? Навмисно розплющити! Чи, наприклад, підхопити та віднести бозна куди, звідки ця комаха ніколи не знайде дороги додому, га?

Думаю, що ні… Вона між тим так і буде бігати біля ялинки, копирсатися в листяній підстілці… Бо це її світ, бо живе вона власними проблемами: знайти якусь ягідку, дохлого жука, принести в мурашник листочок або паличку… Які в неї ще потреби? Вияснити, навіщо лісовики розводять вовків? Навіщо засилають їх до сусідського лісу? Або вторгувати рибу у водяників: купити її задешево та подати на ринку втридорога?

Що цій мурасі до подібних речей? Плювала вона на них з високої гірки.

А, може, і ми виглядаємо так само по відношенню до богів? Живемо якимись дурницями, з точки зору того ж Ніхаза або Сарна. А ні щоб вирішувати долю світу: де поставити гори, де простягнути річки, викопати яри… наслати дощів, або навалити снігу по самі вуха…

Що ж ми, люди, тут робимо? Що вирішуємо?.. Та й не тільки люди! Ті ж ельфи, гіберлінги чи орки! Мурахи, метелики, жуки, комарі чи черв’яки… От хто ми для богів! Лише дрібні істоти, котрих навіть не шкода, коли випадково розчавиш чоботом?

Трісь! – я напружився. Вочевидь хтось рухався позаду моєї схованки. Долонь стисла рукоять сакса. Тіло напружилося. Я обережно обернувся.

Здається, мене вислідили. Якийсь невисокий лісовик йшов по ледь помітній тропці, вглядаючись в землю. Він рухався саме там, де кілька хвилин тому я й проповзав. Ще трохи й стало зрозуміло, що цей мисливець вийде прямо на мою засідку.

Підняти крик він не встиг. Думаю, лісовик не второпав до кінця, що трапилося. Я рухався, наче блискавка. Удар в кадик… захват… придушення… Ні, не до смерті, а так щоб втратив свідомість. Не вистачало мені потім проблем з лісовиками!

Обережно затягнув тіло під кущі та дременув в гущавину, подалі звідти, поки інші дикуни мене не розшукали…

Весла розміряно плюхкали, заколисуючи мою втомлену свідомість. Соті впевнено гріб на протилежний берег, щось тихо наспівуючи собі під ніс.

Я закинув голову назад, втупившись в сіруватий небосхил.

От часом дивуюсь самому собі. Взяти оцей випадок із лісовиком… Схопився, накинувся, заховав – все це робив, наче і не я! Відчуття, буцімто тіло зовсім не моє, й живе за іншими правилами.

Дивуюсь, як я все ж не вихопив меча. Ото б була заковика! Знайшли б дикуни в кущах тіло, такий би галас здійняли, що хай Сарн милує! Ще б пак! У самому серці, так би мовити, їхнього «дому» і таке трапилося! Можливо, все могло скінчитися прямими зіткненнями із канійцями… Правда, лише у випадку доказу, що вбивство скоєно з боку Ліги.

До речі, бійки я все одно не уникнув. На той час вже дістався астрального берега, який обмежував Озерне урочище на заході. Тут же випадково знайшов кілька дубів з мітками гіберлінгських корабелів. Поряд з деревами лежали іржаві сокири, а трохи подалі виднілися сліди давнього табору. Я обійшов це місце, потім виперся на пагорб.

О! Звідси такий вид відкрився, в мене аж дух захопило.

Уявіть, що позаду вас розтягнувся звичайний ліс, правда сьогодні чарівно осяяний яскравим сонячним світлом. Така собі корона над кроною. Сліпуча корона.

В обличчя дмухає вітерець, співають птахи. Отже цілком знайома приємна оку картина.

І ось повертаєшся та раптом бачиш зовсім інший світ: попереду, куди хватає погляду, ліворуч, праворуч, вгору, донизу – навкруги розкинулося астральне море, яке таємниче грає, миготить, переливається незвичайними фарбами. В ньому спалахує тьмяним світлом якісь «зірочки», пливуть «хмарки», вертяться невагомі «кульки»…

Ні, астральне море я вже бачив та не раз. Навіть плив по ньому, коли кораблі прямували сюди, в Світолісся. Проте та картина, яка зараз відкрилася мені, вражала раптовим переходом від звичайного світу до невимовного ніякими словами. Ось тобі блакитне небо, травичка, пагорби… І тут же все це різко закінчується, перетворюючись на пурпуровий туман.  

Світ, розділений навпіл. Дві зовсім різні частини, не схожі одна на одну. І ти отак зачаровано стоїш на межі, дивишся на все це та відчуваєш, як всередині щось бурлить, як лоскоче в животі…

Лісовики з’явилися, наче нізвідки. Я тільки встиг побачити, як серед кущів винирнули потворні голови. Потім сердитий крик, тупіт ніг, виття.

Нападників було троє. Вони неслися на мене крізь зарості, абсолютно дико щось вигукуючи, закочуючи очі та висуваючи назовні свій потворний язик. Їх супроводжувала зграйка молодих вовченят.

Лісовики махали палицями, продовжували горланити, стрімко наближаючись до мене.

–Ніхазове плем’я! – вирвалось само собою. Вже й забулося про астральне море, про межі світів, про чарівні краєвиди.

Здається, те не погоня. Дуже на це сподіваюсь. Скоріш лісовики випадково натрапили на мої сліди.

Я розвернувся, зайняв характерну позу, демонструючи готовність до бійки. І тут же помітив у одного з нападників дивну зброю. Якась довжезна вигнута палка… Доволі дивно вигнута… Збоку – наче недороблена пародія на сокиру. Але більше за те мене непокоїв матеріал цієї річчі. Вона була залізна…

Лісовик загрозливо нею замахав, чим самим притягнув усю увагу до себе. Таку дивну помісь палиці й сокири мені ще не доводилось бачити.

Взагалі, що до зброї місцевого народцю, то вони здебільшого носили при собі коротенький ніж із широким лезом, спис та дерев’яну палицю із плоским трохи загнутим кінцем. Як що до мене, оця крива палиця доволі незручна річ, й треба мати достатній досвід володіння подібною зброєю.

–Оу! – прокричав я у відповідь, демонструючи, що в руках анічого не тримаю. – Спокійніше, добродії! Спокійніше!

Лісовики наблизились, продовжуючи між голосно перегукатися та показувати мені язика. Я поки ще не став хапатися за мечі чи лук, але дав зрозуміти, що в будь-яку секунду готовий до відсічі. Напевно, це й примусило дикунів зупинитися.

–Спокійніше! – вкотре повторив я.

–Тиии! – лісовик із дивною зброєю тицьнув в мій бік довгим пальцем. – Ти шта дєлать наша зємля…

От, Ніхаз вас бодай! Що ж казати? Вибачайте – заблукав?

–Нєт зємля… нєт дєрєва…

Лісовик сердито тупнув ногою. Вийшло, чесно кажучи, смішно. Так дитина робить, коли у неї щось відбирають.

–Я не за цим тут, – спробував заспокоїти дикунів. – Мені ваш ліс не потрібен.

–Ти красть… ти прятать… Куніца!

Мені було трохи важко зрозуміти суть речення. Скоріш за все, цей лісовик звинувачував мене в крадіжки лісу.

–В мене навіть сокири немає! Який я, к Ніхазу, лісоруб? – роздратовано кинув у відповідь.

–Тии… ти сматрєть… іскать… Ані пріхадіть… ані красть… ані как куніца… Ти куніца! – лісовик наприкінці щось вигукнув. Мабуть якусь лайку.

Я не звик по сто разів повторювати одне й теж саме. Та й зараз не збирався.

Звичайно, лісовиків зрозуміти можна. Канійці та гіберлінги періодично шастали їхніми лісами, мабуть ще потроху цупили деревину… полювали… А кому те сподобається? Домовлялись же не залазити один до одного, нічого не шкодити, проте виходить хтось не дотримується слова.

Хоча, якщо так міркувати, то й лісовики не особливо чесні в цих питаннях. Вони все ж шкодять людям. Взяти тих же вовків, кліщів… Можливо, це свого роду відповідь на наші дії.

Але мені в цьому зараз розбиратися не хотілося. Та й відповідати за інших також.

–Чого ви хочете? – прямо спитав у лісовиків.

Дивляться, гарчать, очі викачують, ледь не на лоба. Язик з рота випадає. Слина бризкає.

Це ж як старанно мене хочуть налякати! Нумо подивимось, хто з нас бздун.

–Ти умірать! – крикнув другий дикун.

–І що далі? – насупився я. – Знайдуть тіло, прийдуть до вас у поселення… спалять все на хєр!

–Куніца всєгда нападать назад… на спіна… на слабий…

Здається нас, канійців, звинувачували в якоїсь підлості.

–Я готовий битися лицем до лиця. Проте дивись, щоб за напад на людину вас всіх не повісили.

–Ми брать… ми кідать ти… кідать в конєц міра…

Лісовик махнув вбік астрального моря.

До речі, непогана ідея, щоб приховати сліди вбивства.

–Ну йди до мене. Спробуй кинути, – я неквапливо витягнув мечі.

Ось тобі друга стадія нашої бесіди. Якщо і це не подіє на дикунів, прийдеться битися. Та й по справжньому.

Лісовики наче очікували на мій вчинок. Кинулися всі разом.

Щоб якось збити їхню пиху, я закрутив віяло. Фальшіон та сакс злобно розсікали повітря. Будь-хто б остерігся бездумно кидатися в бійку, а ці, наче мухи на гівно, закружили навколо мене.

Рухи нападників були різкими й якимись стрибкоподібними, а тому – прогнозованими. Добре було зрозуміло, що вони не зовсім звичні до ратної справи. А ось напасти гуртом, з гущавини й, скажімо, розпороти чужинцю живіт своїм ножом, або розтрощити голову палицею – це легко.

Я рубився діловито, зі знанням подібної справи. Кров лісовиків виявилась такого ж кольору, що і наша, людська. Якісь півтори хвилини й все було скінчено. Вовченята, зрозумівши, що залишилися наодинці зі мною, побачивши свою безпорадність, тут же дременули світ за очі.

Слухай, Боре, – кляв я сам себе, – але ж можна було спробувати домовитись… не вбивати нікого… Продемонструвати свою миролюбність… відступити… А ти ж, як той злодій… як найманець… головоріз…

Стій! А хіба я дійсно не головоріз? Хіба той же Жуга не звав мене до приказу з подібними намірами?

Дурні думки! Дурні та невчасні! Хто жаліється, коли вже справа зроблена? – я витер об рукав клинки та сердито труснув головою, раптом розуміючи, що виявляється спав у човні Соті.

Гіберлінг на мить припинив гребти та роздратовано цикнув:

–Годі стрибати! Потопиш нас!

Уже зовсім стемніло. З’явився блідий погризений місяць. Не дивлячись на відносно чисте небо, він сьогодні світив доволі кволо.

–Пливемо? – неголосно я спитав у гіберлінга.

–А то! – сердився він. – І треба було рухатися вночі!.. Ти що ж там натворив, га?

–Нічого, чого не робив раніше, – невизначено промовив у відповідь і знову прикрив очі.

Щоб приховати сліди бою, я скористався «пропозицією» лісовика та скинув тіла нападників у астральне море. Залізну клюку (таку назву дав тій дивній помісі палиці й сокири) залишив, бо мене насторожувала якість подібної річчі. Навіть сліпцю було б ясно, що цю зброю лісовики самостійно виготовити не могли. Треба буде її показати Жузі. Хай також мізки посмажить.

Я завернув клюку в шматок тканини, яку знайшов серед пожитків лісовиків, та попрямував на північ до неприступної на вид гірської гряди, яка розділяли Світолісся та Сівєрію.

Навіть здалеку було помітно, що скелі, які монолітною прямовисною стіною піднімалися ледь не до самого до неба, і тягнулися із заходу на схід, представляли собою суцільну неприступний кам`яний мур. В ньому не було помітно навіть натяку на якійсь прохід.

І тут я втрете натрапив на лісовика. Скоріш за все то був ще один волхв. Одягнений в довгополу плетену спідницю, та накинуту на плечі вовчу шкуру, він тягнув перед собою величезний полотняний мішок. Лісовик вийшов на галявину, озирнувся та присів на траву.

Волхв мене не помітив, і слава Сарну. Не хотілося б втрете битися з представником цього племені. І так наворотів, ще приказу розплутувати прийдеться!

Лісовик відставив мішок, взяв в руки паличку та став щось креслити на землі. Я обережно наблизився, заховався за стволом одного з дубів та взявся за лук. Волхв бурмотів щось собі під ніс, іноді постукував паличкою по худющим брудним стегнам, а за кілька хвилин здається взагалі заснув.

Пройшло трохи часу, коли раптом мішок заворушився і з нього вибралася… величезна сива білка. Вона була настільки велика, що я від здивування трохи позадкував. Взагалі, спочатку здалося, що це вилізло якесь ведмежа-однолітка. Але побачивши обскубаний хвіст, характерні китиці на вухах… стрибкуваті рухи… мені стало зрозумілим, що ця потвора –білка.

Тваринка завмерла, принюхуючись до навколишньої обстановки. І вочевидь не знайшовши анічого підозрілого, вона ліниво поскакала в гущавину.

Я стояв на одному коліні, тримав лук напоготові. Лісовик спав, опустивши голову на груди. Здається, треба звідси вшиватися, поки він не прокинувся та не почав розшукувати своє «свійське звірятко».

Крок за кроком, я обережно відступив за пагорб та квапливо рушив геть. І тут зарості папороті стрімко розверзлися, й переді мною вискочила все та ж величезна білка. Вона втупилася в мене дивним поглядом, зовсім не звіриним. Я б навіть додав, що так не дивиться жодна жива істота, яку знаю. Саме жива! Це не обмовка!

Якась мить і ця потвора оголила довжезні гострі зуби-голки. В наступну секунду вона люто ощирилася та глухо загарчала.

Це тобі, Боре, не Сірко з хазяйського подвір’я, – промайнуло в голові. – Така падлюка гавкати на всю вулицю не буде, кинеться при найменшій можливості, та вчепиться наче п’явка. Відгризе шмат ноги або відкусить пальці. А там хоч плач!

Я обережно дістав фальшіон, і скажу що зробив те вчасно. Дико блискаючи викоченими очима, білка ринулася вперед. Моє тіло знову здивувало незвичайною реакцією. Я навіть не встиг зрозуміти, коли рубанув потвору. Тільки отямився, то відразу побачив лежачу окремо голову та тіло, яке сіпалося на траві.

Волхв, що сидів на галявині, раптом глухо зашипів та звалився на землю. Він трохи сіпнувся і застиг в дурнуватій позі, притискаючи руки до своєї шиї. Я кинувся до нього, але ледь наблизився, то тут же второпав, що лісовик помер.

Дива! – промайнула думка. – Це що ж виходить? Оця потворна білка… і ніхазів волхв… якось пов’язані між собою? Невже лісовик перетворився на волохате чудовисько?

Мішечок знову заворушився, і я тут же заніс меч для можливого захисту. Секунда-друга і з нутра почали виповзати зеленуваті жуки… Здоровезні, розмірами десь з ніготь...

Я обережно нахилився та за мить зрозумів, що ці комахи дуже схожі на збільшених в рази кліщів.

–Псяче хутро! – голосно вигукнулось само собою.

І сховавши меч, я витягнув із сагайдака зачаровану стрілу, скомандував «Вогонь» та підпалив злодійський мішок. Він яскраво спалахнув та тут же густо задимів. Другою стрілою я підпалив тіло колдуна.

Ну прямо тобі один до одного! – стрибали в голові стривожені думки. – Клітки для розведення вовків, мішки із величезними кліщами… Хочеш, не хочеш – але все вказує, що до негараздів в Берестянці та на вирубці причетні лісовики!..

–Чого ти там бурмочеш? – голос Соті вирвав мене із дрімотного стану. – Приїхали! Вилазь!

Човен стукнувся об поміст. Гіберлінг хутко схопився за бруси та підтягнув суденце поближче.  

Я підвівся та вискочив з човна.

–Слухай, друже, дозволиш у тебе переночувати? – спитав у гіберлінга.

–Ну… добрій людині важко відмовити… Давай так, коли вип`єш зі мною та розкажеш чого цікавого, то залишайся! – Соті розсміявся.

Він вискочив слідом за мною, прив’язав човник та ми з ним пройшли до берега. Тут я розрахувався за його роботу і пішов перевірити коня. Коли повернувся до хатки, Соті вже сидів на дворі й розводив багаття. Поряд, на товстому пеньку, стояла пляшка та щось їстівне.

Мені базікати особливо не хотілося, я за цілий день трохи втомився та й не полюбляю пустобайство. Але і відмовлятися було не чемно.

Ми зручно розсілися біля вогню і я вирішив схитрувати, почавши питати першим:

–А звідки ти знаєш ельфійську мову?

–Тобто? – оторопів гіберлінг.

–Ти прочитав напис на моєму акетоні. Пам’ятаєш?

–А-а-а! – Соті хлопнув себе по лобу та посміхнувся в свої пухнасті білі вуса. Він впевненим рухом відкрив пляшку, розлив по глиняних кухлях медухи, і вже потім відповів: – Я ж не завжди був рибалкою… Кожен з нас сам вибирає, на який розвилці йому повернути. Хтось йде широким трактом, хтось тихою лісовою стежкою. Хтось вибирає сам, хтось під вагою обставин, які не в силах подолати. І на всьому своєму шляху ми збираємо деякі знання. От я, наприклад, вивчив ельфійську мову.

Гіберлінг таємниче посміхнувся, схопив свій кухоль та голосно додав:

–Давай, друже, вип`ємо за те, щоб в кінці шляху нас всіх чекала очікувана нагорода.

–Овва! Оце ти закрутив!

Соті одним махом осушив свою кружку, а я на мить задумався і неквапливо всмоктав медуху.

От, псяче хутро! Ну й міцна, зараза! – знову горло стис колючий кашель.

Віддихавшись, я обережно спитав:

–Ти задоволений своїм... шляхом?

–Цілком! Тиша, ліс, озеро, яке кишить рибою... Спокій та свобода. Ніхто не стоїть над тобою, не вимагає здійснювати того, про що потім можна пошкодувати. А ось ти, Боре?

–Ех, знати б напевно якою дорогою я йду – чи своєю, чи чужою... Кругом цілковитий туман.

–Дивись, не заблукай, – Соті знову розлив медухи. Що-що, а пити він був гаразд. – Знаєш, шлях людей завжди туманний... Свого часу я побачив багато, і зізнаюся тобі чесно, так і не зміг відкритися вам всією душею.

–Чого?

Соті відповів не відразу. Він схопив свій кухоль, знову випив, голосно крякнув та втупився в мене, наче очікуючи поки я не осушу свій посуд. Прийшлось випити.

–А Ніхаз тебе бодай! – відкашлюючись, промовив я. – Де таку гидоту роблять?

Гіберлінг сприйняв це за комплімент та його пика розтягнулася в довільній посмішці.

–Ти питаєш чого я не відкрився? – промовив він. – Не знаю… От чесно, не знаю. Люди чомусь здаються мені гірше орків... Є у вас якась така частинка, котра прагне зруйнувати все в цьому світі. Все, що колись створив Сарн.

–Ну, хіба тільки люди так поводяться?

–Ти так відповідаєш, бо сам людина, – відмахнувся Соті. – Спробував би уявити себе на місці іншого…

–Я нікого не виправдовую. От візьми ти х же лісовиків. Я прекрасно розумію, що ми, канійці, ставимось до них із зневагою. А тим же водяникам намагаємось нав’язати наше уявлення цього світу. Натомість отримуємо спротив… І ні, щоб подолати його перемовинами, беремо та тиснемо силою.

–О! Невже це каже людина? – гіберлінг відкинувся назад. Він подивися на мене якось дивно. – Слухай, Боре, мені здається ти лукавиш.

–Я цілком відвертий!

–Якщо це так, то ти мене двічі здивував! – Соті потягнувся до пляшки, але я його зупинив, та попросив зробити невеличку паузу. – Добре, – кивнув той. – Отже, ти кажеш, що бачиш несправедливість, так? А хочеш я відкрию тобі одну цікаву річ? Ні лісовики, ні водяники не вважають вас, канійців, такими, що були б рівними до них.

–Це як?

–Ну все те, що ви вважаєте з їхнього боку проявом ненависті, скоріш можна назвати відразою… Або – гадливістю. Водяники та лісовики бачать в вас щось на кшталт пацюків…

–Куниць?

–Або куниць, котрі спотворюють все, що бачать навколо. Неоправдана жорстокість і неймовірна ненажерливість! Ти ж, сподіваюсь, знаєш, як куниці хазяйнують на подвір’ях? 

Я неохоче кивнув в знак згоди. Гіберлінг розійшовся та гаряче затараторив:

–Ті, яких ви звете дикунами, насправді бачать варварів серед вас! Так що немає чому дивуватись, коли між ними та вами трапляються… е-е-е… назвемо це пом’якше – непорозумінням. Бо лісовикам доводиться думати про власне самозбереження.

Ми обидва замовкли. Мені, чесно кажучи, не подобалась тема розмови. Здається ми занадто глибоко залізли в хащі філософських розмірковувань.

Я взяв згорток та витягнув з нього залізну клюку.

–Кажеш, багато де бував, – спробував змінити тему, демонструючи гіберлінгу зброю лісовиків. – А таке колись бачив?

Соті взяв залізяку, довго її крутив, розглядав, навіть нюхав. А потім заявив:

–Хадаганська сталь!

–Що? Як це? Звідки...

–…знаю? – перебив Соті. – А от так! Це справжня хадаганська сталь. Між іншим, і сама сокира зроблена десь в Імперії… На відміну від нас, там добре знаються на тому, як виливати зброю. Саме виливати! Ти тут навіть не побачиш слідів кування...  

–І звідки тут хадаганська сталь?

–Так це ти ж, здається, з Розшукового приказу!

–Ну… ну…

Що тут скажеш? – я розгублено розвів руками. Проте в наступну мить мене осяло:

–А ти кого перевозив, кажеш?

–Куди?

Гіберлінг скорчив здивовану пику.

–Яких людей ти возив до лісовиків? Що у них із собою було? – накинувся я.

–О! Згадав! – Соті схопився за пляшку та, як мені здалося, трохи роздратовано, розлив медуху по кухлям. – Вже ж тобі відповідав, що анічого не пам’ятаю… Бо був напідпитку. 

–І як тоді гріб?

–Веслами, – буркнув гіберлінг.

Ми з ним знову випили. І вже після третьої в голові почало трохи кружитися.

Я наліг на їжу, намагаючись чимось набити шлунок.

–Ти пам’ятаєш розповідь про Астрального Рибака? – спитав Соті. Тепер тему змінив він. – Так ось кажуть, що це мій предок…

–Здається, тяга до пияцтва тобі дісталась від нього, – спробував я пожартувати.

Гіберлінг не образився, а навіть розреготався. Він глянув кудись в темне небо, в якому блимали цяточки холодних зірочок, та піддатим голосом сказав:

–Першими, з ким після Катаклізму, так би мовити, зістикувалися гіберлінги, були ельфи. Потім орки з алоду Ізун… Проте через криваві сутички, ми бігли звідти, і потрапили на Кватох, – Соті підкинув у вогнище дров. Полум’я яскраво спалахнуло та жадно накинулася на нову порцію «їжі». – Але ви, люди… канійці, – продовжив гіберлінг, – теж поставились до нас не дуже дружньо. І тільки коли ельфи повідомили, що, мовляв, наш народ володіє таємницею переміщення в астралі, ви сприйняли нас серйозно... майже, як рівних… Тодішній намісник Кватоху, між іншим, вирішив було силою оволодіти знанням про астральні кораблі, й тому нам довелося звідси бігти.

–Прямо так? – здивувався я.

–Тебе це дивує? – посміхнувся Соті. – Між іншим, ви тому і взяли нас в Лігу, що ми знали про астральні мандрівки. А всі ці гарячі розповіді про унію трьох народів­, про рівні можливості для всіх, будь то ельф, людина чи гіберлінг, та таке інше, що солодше меду, насправді не варті й тухлого курячого яйця!

–Мені здається, це перебільшення.

–Можливо і так, – неохоче погодився гіберлінг. Він протягнув мені коржик з рибою. – Але все-таки після того випадку, ми стали обережними… Та і взагалі, бажання бути самостійними та незалежними від вас, нікуди не зникло. Наша Рада громад наполягає на пошуках Батьківщини. Це прямий шлях до свободи. Розумієш?

–Розумію, – кивнув я. – Свободу ніяким медяником не заміниш... І ще я розумію, що ідеали Ліги давно протухли, як несвіжа риба.

–Тут ти цілком маєш рацію! Але всі ми без виключення самі винні у власних гріхах, і тому нема чого на когось нарікати. Помилки породжують лише помилки... Знаєш, – сумним голосом промовив гіберлінг, – у мене колись було дві сестри. І загинули вони через дурну примху одного сотника. До речі, людини. Пам`ятаю, як на зауваження, мовляв, що під час штурму Павучого схилу на Святій Землі, загинуло дві третини реєстровиків. А з них половина – це гіберлінги. І та червонопика сволота відповідає, що, мовляв, наш народ занадто добре розмножується. Тому, каже ви відновите свою чисельність... У мене тоді перед очима наче якась біла пелена з’явилася... Вбити я його не встиг, бо товариші відтягнули... Потім був суд... Ех!

І це «ех» було таким пронизливим, зо в мене мороз пробіг по шкірі. Я завмер, так і не дожувавши коржа, втупившись в гіберлінга, котрий розгублено дивився кудись в землю, та нервово шаркав ногою.

–Гаразд! – голосно промовив Соті. – Щось я втомився сьогодні. Піду спати.

Він кинув ще одну порцію дров та поплентався до хатинки.

У мене на душі щось недобре заскреблось. Я дивився на маленьку фігуру гіберлінга, намагаючись зрозуміти, що трапилось… що не так…

Ветеран… воював за Лігу… а вона його не прийняла… Або він її… Скоріш, він її... та і всі його одноплемінники стороняться Ліги… Всі їхні думки, всі їхні сподівання лише про втрачену Батьківщину... Свобода та незалежність – ось що їм треба. А вся ця метушня із Лігою, особливо з канійцями, лише тимчасовий етап.

Соті має рацію… та й водянки також… Ми, люди, дуже дивні істоти. Можемо, подібно сосновій смолі, затягувати в себе всіх, кого зловимо. Можемо бути тим «клеєм», що з`єднує воєдино навіть те, що, здавалося, і не з`єднується… А іноді можемо бути й причиною розриву найбільш дружніх відносин, які легко переходять у війну… в руйнування… в смерть…

Я доїв залишки коржа, потім знайшов собі сухе місце, кинув під голову сідло й приліг.

В небі тихо переморгувались сріблясті точки зірок. Провалюючись в сон, я раптом згадав Бернара, якого хвилювало, де все ж знаходяться ці самі зірки. От же часом дивні бувають у нього думки... дивні… дивні…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше