15.11.2019 06:47
Без обмежень
10 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

10

…У роті був такий присмак, немов там миші насрали. Голова була важкою, як камінь. Все через вчорашню медуху, хай вона скисне!

Я піднявся та попрямував до озера. Роздягнувся, заскочив у воду. Ну тобі справжнє парне молоко! Я занурився із головою, розслабився, намагаючись прийти в себе.

О, Сарне! Як же буває здорово просто поплавати.

Відкрив очі, але крізь воду мало чого зміг побачити. І тут наче щось перемкнулося…

Ядовито-зелене світло… аж викликає відразу… щось гудить десь на задньому плані… наче за спиною, чи за стіною… Здається, я у воді… або ще в якійсь рідині… Буцімто крізь якусь пелену чуються голоси… Але це не просто пуста розмова… Зовсім ні! Здається, хтось командує, віддає чіткі накази… проте я не можу зрозуміти ані слова…

–Камі-і-і… йовкхаан…

Що це? Хтось тисне на груди… Я не можу поворухнути ані рукою, ані ногою…

–Камі! – знову командує чийсь тріскучий голос. І вже більш чіткіше. – Адхік!.. Драйган ка діл лє ло!

«Драйган»? Здається, почулося саме це… тобто… тобто… тобто «дракон»… Дракон? – мене наче кинули в бочку із льодяною водою! – Псяче хутро! Та невже мене хтось схопив? Що він, чи вони, роблять? Чому мене так пече в грудях? – думки перелякано притислися по куточках свідомості. А в наступну мить я винирнув із води…

Віддихався, озирнувся. Та ні, ніякого зеленого світла… Біле озеро… берег… хатинка гіберлінга…

Фух! Оце мене щось тіпнуло! Треба поменше горілки жерти! – і я рушив назад, до берега.

Кілька хвилин плавання привели мене до відносного ладу. Марення швидко розвіялося. Голова вже не задавалась важкою. Та і взагалі настрій навіть підбадьорився.

–Полегшало? – почувся веселий голос Соті.

Він стояв на помості та возився з човном. Гіберлінг виглядав так, ніби вчора зовсім і не пив.

–Ти куди вже зрання? – запитав я, вибираючись на берег.

–У рибалки одна потреба, – посміхнувся Соті. – Це риба! А ти б ліпше в баньку сходив, ніж тут плескався.

–І де ж тут баньку знайти?

–Якщо підеш далі уздовж озера, то версти за дві до неї й дійдеш. Там є добрий маєток, який належить міській управі. Можна домовитися із наглядачем, а краще із банщиком, та попаритися, – гіберлінг чомусь хитрувато підморгнув та поліз у човен.

Я отряхнувся, потім приліг на траві й деякий час ніжився в промінцях вранішнього сонця, дивлячись, як Соті гребе по озеру.

Отже, – міркував між тим, – сьогодні треба дістатися до медовара, переговорити з ним, а к вечору повернутися до умовленого місця зустрічі з Першосвітом.

Тому не став зволікати, нашвидкуруч поснідав, напоїв коня, запряг його і не поспішаючи рушив у дорогу. Об`їхавши дрібні озерця, затягнуті блідо-зеленої плівкою якихось смердючих водоростей, я дістався березняку, а звідти вибрався на ледь помітну стежку, що йшла хвилястою змією в напрямку північного заходу. Поява на деревах ранніх жовтуватих листочків характерно вказувала про наближення осені. Мабуть ще якихось пару тижнів і почнуться часті дрібні дощики. Вечори та ранки похолоднішають…. Може вже попруть гриби…

Раптом запахло супом… і саме грибним… духмяним… наваристим… А ще потягнуло свіжою випічкою…

Думки тут же відкотились до Заї.

Ранок… тільки-тільки почало світати… затишна кімнатка... свіжа постіль... Я бачу як тихенько по стіні крадеться промінчик сонця… Він насиченого пивного кольору…

Я відвів від нього очі, уперся поглядом в оголене жіноче плечико… У Заї незвичайно ніжна, бархатна шкіра… Торкаєшся її пальцем і боїшся залишити подряпину… або синець… А в мене така загрубіла долонь… і кінчики пальців шершаві та місцями поколоті…

Я притиснувся до Заї, відчуваючи жар її тендітного жіночого тіла… а ще – дике бажання… сліпуче дике бажання… Навіть тому здавлено загарчав…

Кінь перелякано брикнувся, почувши мій рик.

От, Ніхаз тебе крути! – мовчки вилаявся я. Щось занадто розмріявся.

–Цить! – гаркнув коняці та пришпорив його, тим самим прискорюючи біг.

Місце беріз потроху зайняли могутні сосни й пухнасті смереки. Вони явно потрапили сюди з сівєрійської тайги. Зелений трав’яний килимок також змінився на високі стебла борщівника та кропиви. Стежка кілька разів вильнула і вивела мене до старого кам’яного тину. Вглибині чималої галявини на крутому пагорбі проглядалась величезна дерев’яна садиба. З виду – гарненька, двохповерхова.

Трохи далі неї, майже біля озера, стояла старенька рублена хатинка, поряд із якою лежали березові полінця. Здається, це і є та сама банька.

На подвір’ї виднілися люди – і жінки, і чоловіки. Кожен з них був чимось зайнятий, але побачивши, як у відкриті ворота в`їжджає якийсь незнайомець, вони раптом зупинилися та втупились в мене.

Я попрямував прямо до маєтку. Якась хвилина і опинився на широкому дворі. Тут же скрипнули вхідні двері й на крильце вийшло ще двоє чоловіків. Той, що стояв попереду, мав акуратну стрижену борідку, закручені вуса та був одягнений в довгополу ельфійського покрою куртку. Він поводився доволі гордовито, наче якийсь шляхтич. Другий чолов’яга виглядав по-проще, і крім того був озброєний коротеньким мечем.

–Вітаю, добродії! – як можна м’якше промовив я.

–Д-д-доброє утро! – відповів гордовитий шляхтич.

Він подав якийсь знак застиглим працівникам і ті знову зайнялися своїми справами. Я зіскочив з коня і неквапливо наблизився до крильця.

–Гостей чекаєте? – весело запитав я. – Чи просто прибираєте?

–М-м-можєт і ждйом… можєт і-і-і нє ждйом.

Відповідач помітно хвилювався, тому і почав заїкатися. Його мовчазний напарник, зовнішньо схожий на вояку, хмуро оглядав мою персону, при тому нервово покусуючи нижню губу.

–А-а-а ти кто такой? – спитав шляхтич.

–Я з Розшукового приказу, – після цих слів обидва чоловіки застигли. – Приїхав дещо з`ясувати.

–К н-н-нам? Ну я слушаю.

–Як тебе звуть? – нахабно спитав у шляхтича.

–Хмм! – обличчя мого співбесідника натягнуло маску невдоволення. – Я Прохор Толстолєс!  

–Керуючий банею?

–Штааа? – шляхтич скипів. – Я управітель Новоградскава столовова імєнія! Ти на Лєпєстковой економії! Ілі н-н-нє знаєш, куда попал?

Ух! Щось не наладилась бесіда. Здається, я поводжусь занадто нахабно.

Лєпєстковая економія… Ні, щось не пригадую, наче чув про неї. Назва така, буцімто її ельфи дали.

–Овва! Вибачайте, не знав! – і на додаток, я ще трохи склонився. – Так все це належить Міському приказу? І що ж тут робиться?

–Щас я т-т-тєбє вйо так і ра-а-аскажу! – сердився чолов’яга.

Вперед вийшов його товариш. Цей, судячи з усього, розмовляти не стане. Схопить за комір та викине звідси.

–Я ж не те щоб прямо палаю з цікавості, – як можна більш примирливим тоном заявив я Прохору. – Тут, кажуть, люди підозрілі по лісах шастають. Ось і послали перевірити…

Не знаю, можливо я все ж переконав управителя економії, чи можливо він зрозумів, що силою зі мною не справитись, але Прохор відізвав свого охоронця назад та жестом покликав мене до себе.

–Ну на сщйот нєзнакомцєв, – неголосно промовив управитель, – нічєво нє скажу. Нє відєлі нікаво подозрітєльнова… Однако мєсниє хуторянє дєйствітєльно расказивают про нєпонятниє слєди, про огні в ночі… да всякоє друґоє. 

–Так ви на когось чекаєте? – знову запитав я.

–Хмм… Ну должон сєводня-завтра Лазарь Полянков прібить, – мені здалось, що Прохор це сказав якось злякано.

–Глава Міського приказу?

–Угу, он самий... Да і єщйо коє-кто, – неохоче додав управитель. – Спєх Оханов, Ратай Сажинов...

Я зіщулився. Чи мені здається, чи це все чиновники із Міського приказу. І що тут за збіговисько організовується?

–Перевірка намічається? – обережно спитав у Прохора.

–Екзєкуция, – мабуть це був жарт. Толстолєс нахилився вперед та додав: – В концє лєта оні всє с’єзжаюца здєсь, в Лєпеєстковой економіі.

Не було помітно, що він це каже охоче. Його обличчя трохи скривилося, наче у роздратованого кота. І все ж не дивлячись на те, управитель продовжував розповідати:

–Ето чісто пріватниє сбори для члєнов Городскова пріказа…

–Таємні гульбища? – підморгнув я.

–Ето такая традіция! – сухо промовив Прохор. Від мене не сховалося, як він судорожно ковтнув, очевидно розриваючись між страхом отримати «по шапці» від начальства за довгий язик, та опаскою приховати щось від Розшукового приказу.

–Ясно. А як тут взагалі? Чужі не заходять?

–Чужиє? – управитель навіть сторопів від подібного питання. – Нєт! – рішучо замотав він головою.

–А Богдана… От Ніхаз, забув прізвище! Ну медовар… Його знаєте?

–Канешна! Ми у нєво медуху для гостєй бєрйом.

–А він щось розповідає? Ну про незнайомців, про вогники в лісі?

–Нє слишалі…

–А далеко звідси до його маєтку?

–На конє, почітай, к полудню і приєдєш.

–Ну, гаразд! Бувайте, – я хитнув головою та попрямував до свого жеребця. – Може, заскочу ще.

Управитель знизав плечима, мовляв, мені байдуже, чи заглянеш, чи ні. Його охоронець взагалі ніяк не реагував. Лише напружено морщив лоба, роблячи вигляд людини, яка займається поважною справою. Він суворо поглядав в мій бік, все ще нервово покусуючи нижню губу.

Я заскочив на коня та рушив геть з економії.

Отже, Міський приказ не гребує гульками, та й ще робить це подалі від столиці, щоб не було чуток на цей рахунок. А то городяни почнуть кістки перемивати, мовляв, міське начальство дурня клеїть, наші гроші тринькає. А те, що Полянков їх тринькає – було зрозуміло. Я коли вештався Торговим Рядом всілякого наслухався.

Традиція, каже управитель. А я додав би – гарненька традиція, пропивати казенні кошти. До речі, здається і тому Прохору чимало перепадає з того.

Сонце вже добре піднялося. Я звернув на розвилці ліворуч, та рушив на північ.

У повітрі висів характерний хвойний запах, але і він з часом почав зникати, поступившись запаху квітів. Галявини між деревами ставали більшими, кудись зникла похмура кропива та інші неприємні оку рослини. Кілька разів мені траплялися дерев`яні вулики, зроблені з великих колод дерев. І ось коли вже було близько полудня, я нарешті виїхав до величезного красивому будиночка. Тут пахло пасікою і було чутно характерне гудіння бджіл.

З-під невеликого навісу вийшов міцний чолов’яга, котрий котив перед собою невеликий бочонок і щось тихенько наспівував.

–Доброго дня! – прокричав я, відмахуючись від настирливих бджіл.

–І тобі... Та ти не махай так! А то ужалять, і світ білий милим не буде.

Я зліз з коня і прив`язав того до дерева, а сам не поспішаючи попрямував до медовара.

–Богдан? Мене звуть Бором, – представився я.

–Радий безмірно! – сердито огризнувся чоловік. – Ти від Ісаєва?

Говорив він різко і уривчасто, ніби наказував. Та і взагалі, збоку здавалося, наче я йому був чимось зобов`язаний. Суворе смагляве обличчя медовара носило печатку якоїсь непривітності.

–Так, від нього, - відповів я. – Рука допомоги.

–І року не минуло... Ну, проходь в будинок, зараз будемо снідати, – наказав Богдан.

Він відкотив бочку в сторону і, витерши руки об сорочку, рушив до дверей.

–Скажіть, чого ви кликали.., – почав було я.

–Давай краще в будинок зайдемо, а там і побалакаємо, – Богдан відмахнувся від моїх питань і увійшов всередину хати.

Судячи з усього, медовар відносився до того типу людей, які зазвичай кажуть: «Ми самі собі господарі». При цьому вони завжди знають «правильне» рішення, яке, до речі, було єдиним і не піддавалося критиці. Всі інші варіанти були або похідними від нього, або навпаки – помилковими. Все залежало від настрою.

Ми пройшли в світлицю і Богдан різким жестом запросив, вірніше вказав де саме присісти за стіл.

Я побачив в красному кутку на стіні образ Святого Тенсеса, який висів над запаленими свічками. Всередині дому було достатньо світла, яке проникало сюди крізь величезні відкриті навстіж вікна. Тут також пахло медом і воском.

Господар почав накривати на стіл. Робив він те з явною насолодою та знанням справи. Відчувалось, що до всього в житті Богдан ставився ґрунтовно, покладаючись тільки на себе. Я не помітив в хаті ані натяку на жіночу руку. Проте назвати його помешкання занедбаним – так це швидше образити господаря. Не у всякої хазяйки в хаті так прибрано та чисто. 

Медовар витягнув із печі горщик із гарячою тетерію, заправленою затовченим салом. Приніс із льоху товстелезну гурку, яку швидко нарізав на дрібні шматочки. Наламав хліба, склав його навколо сільнички. А потім звідкілясь з’явилась і зелена пляшка медухи.

–Дуже корисно... якщо в міру, звичайно, – пояснив Богдан. – Та ще з травками.

Я посміхнувся: ще один любитель випити.

–Ви говорили, що бачили в лісі чужих людей. Так? – нахилився до нього.

–Було, – кивнув Богдан. Він присів напроти, протягнув мені ложку, а потім діловито розлив горілку по зеленуватих скляних чарках. – Уже днів десять минуло. Та і до цього траплялося бачити... Ти, друже, їж! На голодне пузо і розмова грузне!

Медовар нахилив голову. Пробурмотів якусь молитву Святому Тенсесу, а потім прийнявся за юшку. Я не став відставати та ухопився за ложку.

Хвилина-дві ми їли мовчки. Такої смачної тетері, зізнаюсь, не куштував. Чи то може я так зголоднів… Проте налягав на юшку, як свиня на брагу.

–Я з лугарів, – повідомив мені Богдан. – У нас тетерю навіть діти вміють готувати. А ти звідкіля? Бачу, що не місцевий, не світоліський.

–Інгос… Грьонефьелт-фіорд…

–Не бував, - захитав головою медовар.

Я вирішив повернутися до розмови, стосовно чужинців.  

–Тут недалеко пролягає Сівєрійський тракт, – говорив Богдану, одночасно ковтаючи юшку, – так, може, ті люди це лише якісь подорожні...

–Ось що, Боре, я тобі скажу: купців, або їм подібних, я за версту чую. І на мисливців вони теж мало схожі.

–Тоді хто?

–Чужинці... Це були чужинці!

Сказано явно із знанням справи. Богдан втупився мені в очі, наче щось там вишукував.

–А вчора, – промовив він згодом, – на південному сході, на передгір`ях, я бачив клуби чорного диму. Знаки, значить, комусь подають... Такі, що і сліпий побачить. Здається мені, що це темноводинці.

–А ви таке колись бачили? – я розгорнув залізну клюку, котру відібрав у лісовиків.

Богдан завмер та уважно поглянув на зброю. За мить він потягнувся до неї, подряпав нігтем її поверхню, і, поцокавши язиком, промовив:

–Добра річ!

–Мені кажуть, що вона з хадаганської сталі.

–Хто тобі те каже – не бреше! Але це не зброя Імперії.

–А хто ж її зробив?

–Спитай щось полегше… Хоча, не виключено, що і в ливарнях самого Нєзєбграду. Інше питання, яка мета… Тобто, кому потрібні подібні «іграшки».

–Я знайшов це у лісовиків.

–Оттаке! – Богдан здивовано хлопнув долонею по столу. – Цікаво!

–Отже, ви кажете, що навкруги вештаються таємничі особи.

–Так, вони багато наслідили в лісі… біля озера...

–Ви їх в обличчя бачили?

–Вони були далеченько... Знаєш, Боре, у мене чомусь склалося таке враження, буцімто ті люди... ті чоловіки – воювали... Або мали відношення до ратної справи.

–Що вас наштовхнуло на подібну думку?

Богдан відразу не відповів. Він взяв чарку, потім кинув погляд вбік образу Тенсеса, осінив себе святим знаменням, одночасно бурмочучи щось про спасіння, а потім повернувся до мене і хитаючи головою на чарку, промовив:

–Нумо, друже, будьмо!

Я підхопив чарку та приклався до медухи. На відміну від вчорашнього напою, цей був більш лагідним. Нічого горло не стискало, та і дух не забивало.

–Для розбійників, – заговорив Богдан, одночасно налягаючи на гурку, – занадто підготовлені...

–Тобто, вони ветерани?

–Можливо… цілком можливо. Я б і до приказу не повідомляв, та ці гади мені бджіл потруїли. Видно ті вулики їм «гуляти» заважали. Мої бджілки, між іншим, чужих не люблять... Ти, Боре, давай розберися. Треба, щоб все було чин чином!

–Розберуся, – кивнув я у відповідь. – А що скажете про Соті?

–Смердючку? А що про нього говорити? Базіка та п`яниця.

–Він розповідає, що воював на Святій Землі...

–Та облиш ти! Хто зараз цим не хизується! Воював! – Богдан відкинувся назад і ляснув долонею по столу так, немов муху прибив. – Знаю я цих вояків. Були часи, їх зі Святої Землі натовпами прибувало. Хто спився, хто в люди вибився...

–А ви?

–А що я? Мені війна без потреби. У мене он – бджілки. Справа прибуткова!

Тут Богдан знову розлив по одній чарці й махом випив свою порцію. Його обличчя якось відразу осунулось і постаріло.

–Ти не думай, наче я скнара якийсь! – сухо промовляв медовар. – Я в Сівєрії у Вертишському острозі своє... відслужив… І з орками, і з гоблінами, та й іншої гидотою стикатися доводилося. І смерть бачив часом таку, що не тільки дітлахам, а і зрілому мужику не розкажеш.

Богдан знову квапливо налив собі, кинув «Будьмо», випив і голосно крякнув. Його величезні жовна заходили ходором. Медовар підпер своїм кулачищем голову і втупився в мене.

–Чого не п’єш? Не подобається? – прямо спитав він.

–Та ні… просто слухав, – і тут же випив, щоб не ображати господаря. Трохи віддихавшись, я у нього запитав: – Є якісь припущення, стосовно того, що ці люди робили біля озера?

–А я хіба з Розшукового приказу? – Богдан підвівся та підійшов до вікна. – Немає ніяких припущень… Та і чого мені їх роботи? Чи те моя турбота загадки розгадувати?

Ну, хоча б чесно, – посміхнувся я. І тут же промовив: – Ще одне питання дозволите?

–Спробуй.

–Кажуть, у Білому озері якийсь Зубар з`явився. Ваших качок краде.

–Ой! Брехня все це! Водяники, засранці лупаті, балують.

–Навіщо їм це?

–Щоб рибку по-дорожче продавати! Придумали отаку байку... наче сітки їм хтось рве! А столичним купцям розповідають про страшного Зубаря… Те, що в мене качки почали зникати, вважаю, вина отих двоногих жаб.

–Давно цей Зубар тут з`явився?

–Кажу ж тобі, немає ніякого Зубаря… А байка ця ходить десь… десь… ну пару місяців... Та казки це все! Звідки тут чудовиську взятися? З Вертиша припливти? Так він би порогів не пройшов!

–А якщо завіз хто?

–Хто? – повернувся до мене Богдан. – І навіщо?

–А ось це і незрозуміло... поки…

–Невже, вважаєш, ці гади лупаті його притягнули? – запитав медовар, втупившись в мене. – Вони в Сівєрії людям жити не дають. В Молотівці постійно скаржаться на водяників. Ті, на відміну від світоліських, постійно шкоду роблять. Не вистачало, щоб ще місцеві анчутки пакостити почали! – Богдан підійшов до образу Тенсеса.

Кілька хвилин він тихо про щось молився, потім повернувся за стіл, налив горілки та раптом сердито промовив:

–Спогади... щоб вони скисли! У тебе є спогади?

–Так, вони ж є у всіх! – посміхнувся я.

–Мова йде про такі спогади, які рвуть тебе зсередини... Про них зазвичай говорять, щоб їх ніколи не існувало. У мене ось таких повно! Зізнаюся, що часом думаю, краще нічого не пам`ятати. Ні-чо-го! Кожен день, як новий!

–А якщо спогади несправжні? – несміливо запитав я, і тут же себе подумки ляснув по лобу. От якого, питається, астрального бісика, мене смикнуло за язика?

–Це як? – Богдан навіть завмер, здивовано поглядаючи на мене.

–Та так... просто подумалось... Буває ж у житті, коли раптом кажеш: «Я таке бачив, відчував», однак при тому не пам`ятаєш де і коли. Начебто якийсь сон.

–Буває й так, – погодився медовар. – А ти відчуваєш щось подібне?

Що йому сказати? Що я абсолютно не можу згадати своє минуле? Що всім кажу, ніби приїхав з Інгосу, а самого роздирають сумніви? А якщо мої спогади дійсно сон? Або марево? Ото б було диво!

–Хмм! Спогади – не наше життя! – рішуче заявив я, намагаючись уникнути відвертої розмови. – Вони не наша суть. А от те, що знаходиться всередині – є ним.

–Ким? – не второпав медовар.

–Нашою суттю.

–Овва! Та ти, хлопцю, бачу зарозумілий… аж страх бере! – здається, Богдан жартував. – Я тобі одну історію розповім… а ти вже вирішуй, що з цього наша суть… і як вона формується.

Медовар насупився, втупившись в стіл. Якась мить-друга і він неголосно почав:

–Якось довелося нам плисти з Молотівки до Гравстейну, великого селища гіберлінгів, що в Сівєрії. Було то пізньою-пізньою осінню. Отже зупинилися заночувати за Оленячими мохами. Вранці встали, бачимо – немає одного з наших. Зник. Ні слідів, ні... ну нічого немає. Кричали, звали, бігали. Весь день витратили, але так його і не знайшли. А днів за п`ять інший загін проходив тудою, та біля берега, за Крутим рогом, знайшли нашого товариша прив`язаним за ноги до дерева...

Тут Богдан раптом затнувся і чомусь закрив рот рукою. Мені здалося, наче медовар зараз заплаче. Але він швидко опанував себе, різко видихнув і сухо сказав:

–Він... він... він був весь голий. А вже морози почались… Взагалі, знаєш, яки зими в Сівєрії? Підеш посцяти, і твій струмочок на ходу замерзає. А ті курви рибоокі, роздягли хлопця і водою обливали, поки... поки... Ну ти сам зрозумів... Мені один бувалий чолов’яга говорив, що смерть ця страшна і болісна. Людина від холоду кричить не своїм голосом. Біль просто нестерпний.

–І навіщо вони так? – запитав я.

Богдан злобно схопив шматок гурки та впився в нього зубами. Прожувавши його та зібравшись думками, він роздратовано відповів:

–Хто цих дикунів зрозуміє! За весь час моєї служби в нашому загоні двадцять один чоловік загинув. Хто як... хто як… хто як.., – медовар ляснув себе по коліну. – Одне скажу тобі, Боре, що вірити нікому не можна!

Я вирішив змінити тему ще раз спитав Богдана, де він бачив чорний дим.

–Це на сході, – відповів той. – Дістанешся передгір`я… і ось там на одному з пагорбів…

–Там є якісь поселення?

–Не зовсім… Через той край пролягають кілька стежок, що ведуть до Темноводдя... Правда не всі можуть ними скористатись. Місцеві гори дуже небезпечні. Дуже! Без досвідченого провідника там не пройти...

Розмовляти було вже ні про що. Я розгублено крутив в руці чарку, намагаючись второпати свої подальші кроки. Пора, мабуть, збиратися в дорогу.

–А ви тут один… Ні робітників, ні дружини, – промовив я, піднімаючись з-за столу.

–А що? – набундючився Богдан.

–Не боїтесь нападу злодіїв?

–Не боюсь, – з викликом в голосі відповів медовар.

–Слухайте… а ви Заю Корчакову знаєте?

–А то! Я їй мед поставляю.

–І все?

–Що «все»? – Богдан насупився. – Ти про що?

–Ходять чутки, наче ви з нею одружитися хочете?

–А це тут причому?

–Просто питаю… із цікавості…

–Ні, не збираюсь одружуватися! І не збирався! – Богдан насупився, а я зрозумів так, що Зая, швидше за все, йому відмовила. Аж-но на серці легше стало.

Хочеш, не хочеш, але я відчував до цього медовара свого роду ревнощі. Не знаю, як буде в мене складатися в подальшому із Заєю, але знаходитись із потенційним женихом, м’яко кажучи, не до вподоби.

Я подякував господарю за частування та рушив до виходу. Він мовчки хитнув головою, та почав прибирати зі столу.

Сонце вже здорово припікало. Я вийшов з будинку, дістався до коня, напоїв його, а вже потім виліз в сідло та й рушив назад.

В голові повільно, але досить упевнено складалася досить цікава історія. Не вистачало якихось пари деталей до її завершення.

Отже, ми маємо наступні підозрілі речі. По-перше, кліщів на вирубці, котрі нападають на робітників лісопилки. По-друге, в Берестянці завелися вовки… Все так і вказує на лісовиків... немов навмисно. Невже ті настільки нетямущі, настільки недалекоглядні, що не розуміють наслідків подібних дій?

І між тим, як бути з дивними незнайомцями, котрі крадуться до Брума та його племені? Як пояснити гостро заточену залізну клюку, тим більше коли з`ясовується, що вона із хадаганської сталі? Відчуття, ніби хтось підштовхує до думки про ворожість з боку лісовиків. Ніби навмисно хоче нас пересварити.

Все це дуже цікаво… та незрозуміло… Але постає ще одне питання: хто я, щоб розгадувати загадки? Що мені з цього всього? Чим тупіше буду виглядати перед Жугою, тим менше він буде на мене тиснути… Та і з ельфами так само треба поводитися.  

Ліворуч щось тріснуло… Навіть не знаю, що мене до того спонукало… здається, хтось прошепотів на саме вухо: «Стережись»… і ось в наступну мить я притиснувся до конячої шиї. Над головою щось підозріло просвистіло, і все той же вкрадливий тихий голос прошепотів: «Стріла»!

Я хутко сплигнув вниз, прикриваючись конем. Стріляли з боку кущів густого ялівцю. Хитання гілок стало підтвердженням цього припущення.

Лук… тятива… Натягнув її в одну мить… Вихопив зачаровану стрілу, і довго не цілячись, скомандував «Вибух» та пустив її в зарості. За пару секунд гримнуло так, що аж дерева повикорчовувало. Кінь встав на дибки, ледь не затоптавши мене. Я ухопив його за вузду та потягнув вниз, нашіптуючи заспокійливі слова.

Кущі полихали, горіла й сосонка, яка нахилилася аж до землі.

Я прислухався. Здається, нічого підозрілого. Але про всяк випадок витягнув ще одну стрілу та обережно пробрався до місця засідки. Вірніше до того, що від неї залишилось. Нападника розірвало навпіл. Тіло – худорляве, цибате, з кішками, що випали назовні – лежало в неприродній позі біля обпаленого стовбура старої сосни. У правиці мертвяк стискав зламаний лук, а його ліва рука… вірніше та її частина, що нижче ліктя, валялася осторонь. Ноги залишилися біля здоровезної ями.

Оце рвонуло! Здається, раніше бахало тихіше та не так масштабно.

–Псяче хутро! – розсердився я. – І як тепер вияснити, хто це був та чого він хотів?

Вірніше, «чого він хотів» – уже було зрозуміло. Але навіщо?

Я озирнувся, намагаючись зрозуміти чи були у цього нападника напарники. Здається, все було спокійно. Наче нікого більше не видно. Я наблизився до вбитого та оглянув його тіло більш уважно.

Обличчя зовсім незнайоме. Принаймні не пригадую цього чолов’ягу. Та і якихось приміток, на кшталт шрамів чи родимих плям, не знайшов. Шкіра обвітрена, присмалена сонцем. Отже, це не якийсь тобі зніжений ельф.

Темні щільні штани, шкіряні чоботи з гострими носками, стьобана куртка чорного кольору, під якою виднілася стара сорочка. Зі зброї лише лук та довгий ніж, що висів на простенькому ремені. Ані якоїсь характерної бляхи, клейма чи кольорового капюшону, котрий би вказував на чиюсь приналежність.

Підвівшись на ноги, я ще раз обійшов місце засідки та знайшов сліди, котрі вели кудись вбік озера. Скоріш за все, цей вбитий незнайомець, рухався звідти.

Повернувшись до коня, я заскочив на нього та рушив по слідах. Прийшлося добряче полазити кущами та ярами, перш ніж знайшов чергове місце стоянки нападника. Було помітно, що він тут ночував: присипане землею багаття, прим’ята трава.

Шкода, що немає Стояни. Вона б більше розповіла.

Я ретельно обнишпорив навколо цього місця та виявив ще одну стежечку, спрямовану на південь. Ще десь півгодини і вона привела на узлісся, звідки легко проглядалася столична економія. Я побачив на подвір’ї близько десятка коней та купу народу, який прямував до маєтку. І серед них всіх не помітно жодної озброєної людини.

Так… так… Думай, Боре! Добре думай! – я озирнувся, наче це могло чимось допомогти.

Висновок напрошувався один: вбитий чолов’яга був спостерігачем. Звідси на економію такий пречудовий вид, що ліпше не вибрати! Хрін помітиш… Шкода, що той нападник загинув… Тепер не допитаєш…

Спостерігач… за столичним маєтком… І навіщо він йому? Невже щось поцупити збирався?..

Стій! А чи не на голову Міського приказу він тут очікував? – і дійсно, ця думка більш підходила до того, що трапилось. – Слухай, а чого тоді напав на мене? Залишався би спостерігати і…

Чекай, чекай, чекай! – мене наче осяяло. – Так він міг почути, що я з Розшукового приказу… А якщо це так… якщо йому стало зрозумілим про мої пошуки незнайомців, котрі вештаються лісом… то напад цілком оправдана дія.

Так тут взагалі намічається якась змова! Лісовики з їх кліщами і вовчими розплідниками; Зубар в озері, щоб «лякати» добропорядних водяників, котрі відмовляються розривати умови договору з людьми… підготовка нападу на Міський приказ, можливо зроблений таким чином, щоб подумали на лісовиків...

Оце я накрутив! Оце завернув! Єдине, що поки не зрозуміло – хто за всім цим стоїть. І по-друге, навіщо воно їм?..



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше