16.11.2019 07:19
Без обмежень
7 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

12

…Вранці приплив Соті. По ньому відразу було помітно, що той шалено задоволений.

–Всю ніч провозився, – посміхаючись, говорив він мені, ледь зіскочив на поміст. – Подивись в човні.

Я зробив крок, витягнув шию та побачив на дні величезну риб’ячу голову.

–Ох, Ніхаз тебе бодай! – вирвалося у мене. Розмір тієї голови був як у доброго бика.

–Зубар, хай він лусне! – загоготав гіберлінг. – Ти б бачив, які у нього зуби!

І наче в доказ своїх слів, Соті показав мені свій мізинець, буцімто кажучи – ось такі!

–Ловив майже по твоєму способу, тільки без розпалених залізяк, – розповідав кошлатий рибалка. – Знайшов місце. Це Вигріб – здоровезна яма в озері… Мені про неї колись водяники розповідали. Ось я і подумав, а чи не ховається ця потвора в тому згубному місці.

–Чому «згубному»?

–Там час від часу трапляються вири. Самі по собі… без усіляких причин… То пливеш тудою – озерна гладь незворушна, а іншого разу – як закрутить човен, як завертить… Ледь вигребеш. Отже, я вирішився ризикнути та рушив туди. Дістався Вигребу, навколо човна напускав кишок, накидав шматків дрібної риби… Закинув гачок… сиджу чекаю… І ось лише коли почало сутеніти, відчуваю, що хтось торкається снасті. Обережно торкається… А потім хап! І потягнув човна! Та так, що ледь на дно не пустив!

Соті аж підстрибнув та якийсь час захоплено сипав радісними вигуками упереміш з фразами зі своєї рваної розповіді. Він показував, як тягнув Зубаря, як при тому втомився, що аж не відчуває власних рук… Потім показував, як намагався втримати човна…

Закінчив Соті досить складною комбінацією із лайки та слів задоволення.

На поміст вибралися мої товариші, котрі також заглядали всередину човна, щоб роздивитися страшне озерне чудовисько.

–Ну і страшидла! – сказала Стояна. – Нє вєрицца, што такія биваюць.

–Я і сам би не повірив! – посміхався задоволений Соті.

І тут він побачив, як до берега наближався Чаруша із своїми помічниками. Вони зупинилися та негайно покликали до себе гіберлінга.

–Це хто такі? – здивовано спитав той у мене.

–Із Розшукового приказу… Мабуть хочуть з тобою поговорити про тих незнайомців, котрих ти перевозив.

Соті напружився, пробурмотів щось незрозуміле, але рушив до Солодова. І вони всі разом відійшли за будиночок.

–Ну що будемо робити? – спитав мене Першосвіт.

–Богдан, медовар з приозерної пасіки, говорив мені про дим на якомусь плато, – сказав я. – Треба починати звідти… Слухай, Бернаре, а чи правда на місцевих луках ніхто не живе? Чому?

–Та як тобі сказати? – розвів руками ельф. – Є невеличкі хуторці – Музиківські, але вони ближче до Північної Берестянки… ближче до багатолюдних місць…

–А тут що ж? Незаселені пустки?

–Місця там суворі, особливо взимку. Гори занадто круті та майже непролазні. Кажуть, колись на луках жили зуреньці, але вони зараз мешкають в другий частині Серпа… за Південною Берестянкою…

–Я думаю, – підійшла Стояна, – нам варта пачинаць з мєсца нападу на цябє. Калі сапраувди тоє бив чалавєк Дєдяти, то там павіни застацца сляди.

–Згоден, – додав Бернар. – Це хоч якась можливість не шукати голку в стозі сіна.

–При нашому щасті, – сердито додав Першосвіт, – це призведе до ще довшого кружляння цим клятим Заозер’ям.  

–Та кінчай ти плакатися! – промовив я. – При такому настрої ти сам відлякуєш від себе удачу. Навіть риба на голий гачок не клює!

–Не зрозумів, – округлив очі гігант.

–Удачу підкормлювати треба! В неї вірять, як в те, що завтра знову зійде сонце. Інакше, не варто братися за справу!

Всі чомусь посміхнулися моєму просторікуванню. Я не образився… Хай не вірять, хай сміються, але ось самі потім побачать, що я мав рацію.

З-за будиночка неквапливо вийшли люди Чаруши. В очі відразу кинулась якась дивність в їх поведінці. А коли слідом винирнув сам Солодов, який неспішно витирав лезо свого ножа, мене наче громом довбнуло.

–Псяче хутро! – вирвалося само собою.

Я рішуче відсторонив Першосвіта, який стояв на дорозі, та швидко попрямував назустріч загону Чаруши. Той нахабно посміхнувся, щось розповідаючи своїм посіпакам. Помітивши мене, він різко зупинився. А прочитавши по моєму обличчю натяки на неприємну розмову, став широко розставивши ноги, наче якийсь наглядач над недбайливими працівниками, та гордовито задер підборіддя.

–Де Соті? – хрипко кинув я йому, відчуваючи, як до обличчя густо приливає кров, як в скроні шалено затарабанив пульс. – Ти оглух? Де Соті?

Чаруша відповів не відразу. Він втупив у мене свої водянисті оченятка та роздратовано заходив жовнами.

–Он помаґал бандітам, – майже по складах відповів Солодов. – Поетому бил наказан!

Я зупинився досить близько від Чаруши. Всередині закипало. Якась секунда і відчуваю, що не втримаюсь та кинусь придушити цього мерзотника.

–Що ти наробив? – нахилився я на Солодова.

Його люді приблизились до нас та обступили мене кільцем.

–Он пєрєвозіл бандітов своєй лодкой! – додав Чаруша. – В том сознался.

–І що? – хрипким голосом спитав я. Руки аж чесались схопитися із Солодовим. – Де він?

–Он мйортв! А ти што ж до сіх пор ето не понял? – спокійно відповів Чаруша.

–Як мертвий? – я все ще сподівався, що вони лише відлупцювали гіберлінга. А тут така заява! Солодов при своєму розумі? – Як мертвий? Та якщо він зізнався… його треба було доставити в столицю! Провести дізнання! Виявити з ким він знюхався… А ти його вбив! Навіщо?

–Зарєзал… Я єво зарєзал… А ти, виходіт, пронікся жалостью до бандітскова пріспєшніка?

–Ах ти ж курва!

В наступну мить в моїх руках вже опинилися мечі. Свої клинки вихопили й підручні Солодова. Не знаю, які з них майстри бою, але відступати не буду.

–Коґда чєловєк такова склада, как ти, – говорив Чаруша, все ще тримаючи руки на ремені, – вєрнєє как ми с тобою… Коґда у нас начінаєца пєріод сомнєній в своєй правотє… пєріод жалості к враґу… то ето совсєм недобрий знак!

–Зараз я випущу тобі кішки, тоді й подивимось на знаки!

–Бор, успокойся… Нє будь бабой! Ти должєн стать твйоржє камня в нашіх дєлах… Ілі прєвратішся в пиль.

–От не треба мене примушувати робити так, як вважаєш ти сам! Зрозуміло?

Підручні Чаруши прикрили його собою, тиснучи на мене з трьох боків.

–Наша служба дєйствія, – промовив Солодов, – нє мєдліт с рєшєніямі! Мєжду прочім, вспомні своїх лєсовіков, которих скінул с бєрєґа. Што-то в то врємя ти нє задавался плаксівимі істєрікамі!

–Це зовсім інше! Ви вбили неозброєну…

–Ми поступілі правільно! І соплєй із-за етоґо нє растіраєм! 

Чаруша був абсолютно спокійним. Скоріш за все, він давно переконав себе в тому, що всі його вчинки «правильні».

–Що? – я підвищив голос. Всередині все починало закипати. Ще якась мить і мене накриє з головою.

–Правільно! – нахабно заявив Чаруша. При тому сказав він це так, наче я якесь мале дитя, а він мій вчитель.

–Правильно? От не треба шукати в сраці меду! Це анітрохи не правильно! А-ні-тро-хи!

Ми знову схрестилися поглядами, немов мечами. От чесно, якби вони були сталевими, можна було б почути скрегіт металу.

–Правильно, кажеш ти? – я пробував підступити ближче, але посіпаки були пильними та не давали мені дістатися Солодова. – Хто це сказав? Хто визначив?

–Я! Ми, люді, так рєшілі!

–Ось тобі риска! – я сердито провів ногою по землі, залишаючи добре видиму борозну. – Це межа! Це мій поділ світу! Де стою я, там правильна частина. Твій же бік – неправильна!

–Што? – Чаруша навіть нахилився вперед, щоб подивитися на мої креслення.

–Це мій поділ світу, бо так визначив я! Я! Тобто – людина! Отже, тепер поясни мені, що це помилка. Що твоя мірка правильніша за мою!

Солодов здається напружився. Він дивився на борозну, при тому роздратовано стискаючи кулаки.

–От переступиш цю умовну межу, станеш на мою половину, – твердо говорив я йому, – і будеш зі мною за одне! Тобто – опинишся на правильній половині. Моїй правильній половині! Якщо ж залишишся там, я буду вважати тебе...

–Плєвать мнє на твойо раздєлєніє! – скипів Чаруша.

–В такому разі й тим, хто думає інакше, ніж ти, також плювати на твою міру правильного і неправильного. Ти вбив Соті, бо він тобі не подобався! Бо він гіберлінг! Дикун!

О, Сарне! В які хащі я поліз? Ні щоб дати по морді, починаю сперечатися… доказувати…

–Положі мечі! – наказав Солодов. – Живо! Іначє окажєшся рядом со своім ґрйобаним ґібєрлінґом!

–Вперед! Спробуй!  

Раптом перед очима з`явилась дивна біла пелена. Розум наче почав провалюватися в безодню. Лише пам’ятаю постать Бернара, яка виникла з лівого боку. Він торкався моєї скроні своїми м’якими пальцями та при тому щось прокричав Чаруші. Картинка перед очима закрутилася дзиґою, і я, здається, звалився на землю...

Тук-тук-тук… Це тихий-тихий стук в двері… Такий тихий, що навіть здається беззвучним… Мабуть здалося. Або вітер назовні балується. Я закриваю очі, намагаюсь примоститися до сну і тут знову чую ледь помітний стук…

Що за ніхазівня тут відбувається? – сердито буркочу собі під ніс та підводжусь.

Навколо суцільна темнота. Хоча ні – очі відчули (саме «відчули») тьмяне зеленувате світло… та тихе-тихе гудіння… наче величезний кіт, якого погладжують по животі, лежить за стіною та муркоче…

Нарешті я дістався дверей. Хотів взятися за рукоять та відчинити замок, і тут раптом зрозумів, що ніякої ручки та замка немає. Мало того, в мене відсутні й ключі.

Тук-тук… тук-тук…

–Хто там? – хотів було вигукнути крізь двері. А секундою тому стало зрозумілим, що я зачинений ззовні. – Гей! Нумо випустить мене звідси! – почав кричати, але ледь відкрив рота, туди хлинула холоднувата рідина. Горло стиснуло в кашлі, й виникло відчуття, що через це зараз назовні вирвуться легені…

Я з останніх сил вчепився в двері. Наліг плечем… Здається вони трішечки піддались… Нумо ще!..

В очі вдарило сліпуче світло. Я хотів закритися рукою та ледь її відірвав від… землі… Важка, наче стопудова палиця.

Овва! Це я де? – озирнувся, бачу що лежу на траві біля куща.

Недалеко сидів Бернар, який курив люльку та дивився на озеро. Поряд з ним розташувалася Стояна. Першосвіта я побачив біля коней.

В роті пересохло, голова здавалась пустою, кожен звук віддавався по черепу якоюсь металевою луною. Стримуючи нудотні пориви, я присів та озирнувся:

–Де вони? – запитав у ельфа. – Де цей ніхазів Чаруша?

–Він зі своїми людьми рушив до урочища, – спокійно промовив паладин.

–А Соті? Що з ним?

–Можна домовитися, щоб водяники подбали про його тіло, – відповів Бернар, опускаючи очі додолу.

Я зло вилаявся та піднявся на ноги.

–Навіщо ти мене спинив? – кинув ельфу.

–Ти б їх всіх вбив…

–Так я цього і хотів!

–Ліпше б задумався над наслідками подібного вчинку, – сухо відповідав паладин. – Я також не в захваті від того, що зробив цей Солодов… Але кидатися на нього в бійку, вважаю, неймовірною дурістю! Він представник столичної влади! Мало того – очолює якусь гілку Розшукового приказу… Ти уявляєш, що з тобою зроблять, впади з його голови хоч один волос?

–Не треба мене лякати! – сердився я. – Він зі своїми посіпаками вбив Соті! І що ж виходить? Йому за те анічого не буде?

–Повернешся в столицю, звернись до Жуги Ісаєва та розкажи, що тут трапилось. Я буду свідком… якщо бажаєш… Нехай приказ приймає рішення стосовно Солодова, а не ти! Правильно там вийшло, чи неправильно…

–І ти туди ж!

–Слухай, Боре, – більш м’якішим тоном відповів Бернар, – ти ж не маленький. От давай не будемо пускатися в дитячі розмови… Правильно, чи неправильно – все це умовність! Свого роду вигадка!

–О, Сарне! І це каже мені паладин? – обурився я. – А як же моральні принципи? Як же…

–Припини! – нахмурився ельф. – Ти прекрасно розумієш, про що ми торочимо. Не існує ніяких одиниць вимірювання наших вчинків. Все це відносно! Цілком відносно! Навіть той же Сарн із Ніхазом не можуть нам в цьому допомогти, бо вони ділять світ за своєю міркою! А ми лише займаємо чийсь бік: або Світла, або Темряви.

–Ось ти як забалакав! – я ледь стримався, щоб не сказати ельфу щось образливе. Але в наступну мить зрозумів, що він також має рацію. Та й того, що трапилося, вже не повернути. – Більше так не роби! – кинув паладину, обтрушуючись від трави. – Я про твоє приспання!

–Але ти вже був готовий кинутися в бійку.

–Я тобі все сказав! І попереджати більше не буду… Мені ці твої ельфійські магічні штучки не подобаються.

Ніхто на мене не дивився – ні Стояна, ні Першосвіт, ні Бернар, а я відчував, що їм також не по собі. Вбивство гіберлінга не могло не визвати відгуку в їхніх душах.

О, Сарне! Що ж це за світ такий, коли вбивця (а я саме вбивця, хоч як приховуй те від інших) прагне справедливості, бо незадоволений діями тих, хто мав би дбати про справедливість, а замість того вбиває без докорів сумління!

Мене все ще трусило від роздратування. Але, – повторював собі, – вже щось зробити було запізно! А крім того, чесніше б було дорікати за свій довгий язик. От навіщо повідомив тому Солодову про те, що Соті перевозив незнайомців? Га?

Якийсь час моїм першим бажанням було кинутися навздогін за загоном Чаруши. Перебити їх всіх, і хай йому грець! Але твереза частинка розуму просила дослухатися мудрої поради ельфа.

І вона, здається, перемогла.

Я пішов за будиночок. Знайшов тіло Соті біля кущів бузини. Його очі вже заволоко туманною плівкою. В мохнатій руці блиснула якась річ… Я нахилився та витягнув вже з холодної долоні сталевий гачок.

Ззаду підійшов Першосвіт. Він розгублено втупився на мене.

Я знайшов біля стіни стару лопату та почав копати могилу. Чекати, коли про гіберлінга подбають водяники, не збирався. Згодом до мене долучився і Першосвіт.

Десь за годину ми покінчили з похоронами. Я трохи заспокоївся та відставивши вбік лопату кинув своїм товаришам:

–Гаразд, чого сидимо? Рушимо, як домовлялися – на місце сутички з невідомим спостерігачем.

Ми відносно швидко зібралися та поїхали до підліска. Я знайшов стару стежку, і вже за півтори години наш загін був на галявині, але тіла тут вже не було. Горіле дерево, яма – це є, а ось нападника… вірніше його частин – жодної.

Стояна зіскочила з коня, присіла до землі й довго розглядала сліди навколо ями.

–Тут било пяцйора, - згодом сказала вона. – Кожни важив пудов па пяць… Прийшлі йани з паувночнага увсходу, преч з той гушчар. Забралі цєла і панєслі яго... у тим напрамку.

Друїдка встала і пішла напівзігнувшись до кленів, листя яких вже почали місцями жовтіти. Майже не дивлячись до нас, вона голосно промовила:

–Мяркую, што гета било сйоння ноччу. Йани панєслі цєла забітага з сабою...

Тут Стояна чомусь зупинилась, різко обернулась та втупилась прямо в мене, наче на щось очікуючи. Я зрозумів це по своєму: зліз коня, витягнув лук, накинув тятиву та вирушив за друїдкою. Першосвіту та Бернару наказав взяти коней за вузду та вести із собою.

–Дивиться уважніше! – промовив він. – Можливо тут ще хтось вештається.

Йшли ми зі Стояною абсолютно мовчки, не перемовляючись навіть по справі. Дівчина нагадувала свою помічницю рись, настільки була верткою та швидкою. Пролазила під гілками, крізь кущі – отже доволі легко пробиралася лісом. Я ж ледь встигав за нею. Що до Бернара та Першосвіта, то не оглядався на них. Врешті-решт, вони не маленькі, не заблукають. Мені зараз важливіше знайти підручних Дедяти. Сподіваюсь, що нападник все ж був із його людей.

Десь за годину ми перетнули Сівєрійський тракт – вимощену добротним каменем дорогу, що тягнулася широченною стрічкою на північ, аж до Вертишських порогів. А потім, вглибившись кроків на сто в сусідній ліс, вирішили зробили привал. Дочекавшись ельфа та Першосвіта із конями, сіли поїсти. Вогнища не розводили, щоб не викликати зайвої уваги.

–Як вважаєш, чи далеко та п’ятірка могла відійти? – спитав я у Стояни.

–Думаю, дальока, – відповіла дівчинка. І тут раптом вона завмерла, напружилась, втупившись кудись в хащі лісу.

Ми тут же схопилися за зброю, очікуючи від друїди якихось пояснень. Вона лише тихо пошепотіла, що з боку заростів ожини, котра встеляла невеликий схил пагорба, хтось йде.

–Крадзецца, – повторила вона, піднімаючись на ноги.

Я приказав Першосвіту обережно перебратися ліворуч та заховатися за маленькими соснами. Бернар залишився біля коней, а я зі Стояною пройшов кроків зо двадцять та ми розташувалися у густому чагарнику.

Чекати довелося пару хвилин, коли нарешті побачили молодого хлопця, який дійсно крався крізь кущі ожини, при тому з опаскою озираючись на всі боки. Нехитрий одяг, простий лук та короткий меч робили незнайомця схожим на мисливця, але ось татуювання на обличчі свідчили зовсім про інше. Це були якісь смужки темно-синього кольору, які перетворювали пику хлопця на войовничу маску.

Я чув про таку річ. Це жахливе татуювання робили собі відчайдушні бандити, з так званої «вольниці», причому навмисно, щоб підкреслити свою належність до злодійського племені. Мені, звичайно, це було не зрозуміти, але подібний факт в Лізі закріпився з давніх часів. Вони виступали проти будь якої влади – чи то імперської, чи то лігійської… церковної або язичеської…

І ось побачивши цього незнайомця, я раптом зрозумів з ким ми будемо мати справу, і ким може насправді виявитися Дедята Гнильський.

Вольниця… Вона, як та зараза на тілі людини. Так, принаймні, про це явища казали у столиці. Правда, не так голосно, як, скажімо, про той же Міський приказ, який частенько звинувачували в «грабунку» населення. Більшою частиною, люди, котрі відносили себе до «вольниці», мешкали на Ельджуні – західній частині Святої Землі. Це край Вільних Торговців, дезертирів та тих, хто вкусив свободи, і тепер не хотів жити під тиском будь якої влади.

І дивлячись зараз в розфарбоване обличчя незнайомця, я раптом пригадав, що вже дещо подібне бачив… Перед внутрішнім поглядом вставали тумані картинки якогось міста… чи поселення… Біля колодязя стоять двоє… чи ні – троє чоловіків… з такими ж татуйованими обличчями, шиями та руками…

Що ж те? Сон? Марево? Навіювання? – питаю себе, і ніяк не можу пригадати.

Раптом в голові сплило – «порт Такалік». А ні про нього не так давно казав Жуга Ісаєв? Він тоді ще дивувався загару на моїй шкірі та припустив, що я міг його отримати на Ельджуні… в порту Такалік… Невже оці спогади звідти? Якщо так, то чому я там вештався?

Додумати про це не встиг, бо розум вимагав повернутися до незнайомця, жалячи мене думкою про небезпеку.

Чолов’яга рухався досить спритно. Він би так з часом і пройшов повз нас, навіть не помітивши засідку, але коні, біля яких чергував ельф, голосно храпнули. Незнайомець раптово завмер, розшукуючи очима джерело звуку.

Я обережно взяв в руки гілочку та різким рухом кинув її вбік кущів. Але розтатуйований чолов’яга повернувся не до них, а чомусь прямо на нас. Не дивлячись на відстань, його колючий погляд впився прямо в мою фігуру.

Навіть не враховуючи те, що у мене в руках був стиснутий лук та заготовлена стріла, хлопець не став давати драпака, а напроти – витягнув меча та рішуче рушив на нас. І все робив мовчки, спрямовано… Отже, парубок явно не з боягузів.

Я сподівався, що Першосвіту вистачить розуму не вистрибувати із засідки. Інакше бандит міг передумати нападати на мене, і от тоді прийдеться ганятися за ним по лісу.

Хлопець був важче мене та трохи нижче. Судячи із граціозності його рухів, він вмів битися не за правилами. Дистанція між нами скорочувалася, а я все ще не вирішив, як мені діяти. Хапатися за мечі чи стріляти із лука?.. Бажано б було не вбивати незнайомця, а захопити живцем, щоб спробувати розговорити й з`ясувати що до чого.

Спробую його подратувати.

–Ще крок, – рявкнув йому, – і влуплю тобі прямо проміж очей!

–Попар собі качана! – крикнув той у відповідь, починаючи стрибати збоку-вбік.

Я спустив тятиву, намагаючись не влучити в незнайомця. Хлопець легко ухилився, продовжуючи стрімко наближатися.

–Не чіпати його! – сердито пробубонів я Стояні, натякаючи на її блискавки.

Друїдка все ще лежала за пагорбом і нападник її досі не помітив. Я відкинув лук, витягнув сакс та фальшіон готуючись до бою.

Пара секунд і ми вже стояли один перед одним. Я стрибнув до супротивника, він миттєво атакував одночасно намагаючись витримати зручну йому дистанцію. Ми закружляли, наче в танці: випад-ухил, підкат-відскік, фінт. Знову випад.

Здається нападник вже докумекав, що перед ним не якийсь дурень зі зброєю. В його погляді відобразилася невпевненість.

Тут з кущів тихою тінню піднявся Першосвіт. Він досить швидко наблизився, прикриваючись стовбурами дерев, і, дочекавшись зручного моменту, вискочив за спиною мого супротивника. В наступну мить на голову чолов’язі опустилося здоровезне кулачище.

Мені здалося, наче щось хруснуло, і незнайомець мішком звалився на хвойну підстилку. Він тут же спробував було підвестись, але я добавив йому руків’ям фальшіону по тім`ячку.

–Все! Готовий! – якось радісно промовив Першосвіт. На його обличчі розтягнулася задоволена посмішка.

Ми відтягли тіло до коней та поклали його на галявині.

–Зв`яжемо його, – наказав я, але Бернар промовив, що б не квапилися.

Він присів біля хлопця та взяв його за ліву руку. Кілька секунд ельф сидів із заплющеними очима, бурмочучи щось на по ельфійські.

–Все, він нікуди вже не втече, – повідомив паладин. – Тепер буде, як шовковий.

–Ти мене часом дивуєш, – зауважив я. – Аж-но не віриться, що ти паладин Церкви Світла.

–Та вже як ти мене дивуєш! – відмахнувся ельф. – До речі, нам все ж сьогодні пощастило, не дивлячись на скептицизм Першосвіта.

–Не розумію, як ти мене тільки-но обізвав, – роблено насупився гігант, – але ми ще не знаємо, з ким маємо справу.

Я з Першосвітом тим часом спробували усадити безвільне тіло під деревом.

–У нас, – продовжував діловито казати хлопець, – зазвичай у таких випадках кажуть: «Не кажи гоп, доки не закінчив оздоб».

Ельф стримано посміхнувся та чомусь поглянув на Стояну, котра якось розгублено тупалася на місці.

–У мене іноді складається таке враження, – задумливо промовив паладин, наближаючись до мене, – що у тебе, Боре, або дуже добрий Покровитель, або... або оце ось неабияке везіння... чи удача... збіг обставин… все це – ніщо інше, як твоя маніпуляція.

–Тобто?

–Наче ти сам підлаштовуєш щасливий результат своїх, м’яко кажучи, пошуків та мандрівок.

–Скажеш ще! – відмахнувся я. А сам чомусь напружився.

Удача… збіг обставин… Не скажу, щоб мені завжди щастило… однак щось в тому всьому було… Можливо, справа дійсно в Покровителі… в Арзі…

Що там розповідала Анастасія Яхонтова, друїдка з табору на Таємничому острові? Я спробував пригадати: «Випадковостей не існує… відчуваєш якісь зміни в собі… за тобою стоїть велика сила…»

–Що ти там бурмочеш? – раптом спитав Бернар, покладаючи свою руку на моє плече.

–Та нічого! – відмахнувся я, знову подумки даючи собі ляпас. Це ж треба почати вголос розмірковувати… От дурна звичка!

Я нервово затупався на місці, а потім більш-менш відверто промовив, звертаючись до ельфа:

–Якщо буди вже чесним перед самим собою, то весь цей світ таке собі підлаштування для чиїхось забаганок.

–Не зовсім тебе розумію, – Бернар навіть зігнув свої брови дугою.

–Я кажу про штучність Сарнаута. Всі ж знають, що його створив бог Світла, а значить наш світ щось на кшталт якогось виробу… Горщика, залізного серпа, будиночка… От скажи, друже, хіба б подібні речі насправді в цьому світі існували, не приклади ми до них свою руку?

–Хм! Це довга тема для розмови, – задумливо пробубонів Бернар. – Деякі мудрі голови, до речі, запевняють, що штучно зроблена річ – це свого роду ілюзія, яка народилась в наших головах.

–Ілю… Що?

–Химера… міраж… вигадка… Творячи будь-що, навіть випікаючи той же хліб, або куючи цвяхи чи голки, ми уподібнюємося богам. Беремо ідею, котра живе десь в свідомості, та надаємо їй матеріального вигляду. Ось так, Боре! – стримано посміхнувся ельф. – Думки та мрії – велика річ. Між іншим, ти ніколи не задумувався над тим, до чого вони призводять? Як часто вони змінюють Сарнаут? Вірніше те, що від нього залишилось… А можливо, оці залишки – алоди – той же результат чийогось невдалого акту «творення». Га?

–Не тільки ми щось будуємо та створюємо, – промовив я. – Візьми павука, який плете дивовижне павутиння… Або бобрів, котрі перегороджують річку греблею, щоб створити тиху затоку. Мурахи в лісі будують величезні мурашники.

–Ну, в цьому також щось є… Я ж казав, що це тема для довгої розмови… Проте, особисто я вважаю, що треба бути обережним із своїм «підлаштуванням», бо можна легко втопитися у ріках власних ілюзій.

Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів останнє. Але вступати в перемовини зараз було не на часі.

Ми всі учетвером розташувались навколо непритомного чоловіка та стали чекати. Пройшло якихось пару хвилин і він тяжко застогнав. Насилу піднявши голову, незнайомець втупився прямо перед собою.

–Питай, – неголосно сказав мені Бернар.

–Як тебе звати? – схилився я над полоненим, а сам все ще тримав сакс про всяк випадок.

–Прозор… на прізвисько Вечір, – якось мляво відповів хлопець.

Я глянув на ельфа. Той пояснив, що цей Прозор, наче спить.

–У нього зараз такий стан… безвільний, – додав Бернар.

–Хто ти? – я знову звернувся до хлопця.

У відповідь пролунало, щось не дуже зрозуміле, прийшлось повторити питання. Першосвіт нахилився ближче, повернувся вухом, а за мить «переклав»:

–Він каже, щось про Дедяту. Буцімто, його людина…

–Ясно, – хоч я це і сказав, проте не міг не дивуватися вдачі. Ми доволі швидко вийшли на слід Гнильского. Або той в край необережний, або самі боги нам посміхаються. – Скільки людей у вашій банді? – прямо спитав я у Прозора.

Той підняв голову і подивився на мене. Вірніше, якось крізь мене. Його очі були, ніби у п`янички. Хоча з іншого боку від мене не сховалося те, як внутрішньо Прозор намагається боротися з тим, щоб не відповідати нам.

–Сімнадцять людей, – сказав він, все ж не впоравшись із магією Бернара.

Чолов’яга раптом спробував піднятися, але тіло його не слухалось, і він звалився на землю, при тому голосно охаючи.

–Ви не розумієте, з ким зв’язалися! – промовив Прозор, відпльовуючись від хвої, яка потрапила йому в рот. – Дедята вам покаже...

–Покаже, покаже, – захитав я головою. – Бернаре, він, здається, вже розбив твої магічні штучки.

–Міцний хлопчина, – погодився ельф. – Але не настільки, щоб побороти закляття.

–Собаки! – а далі посипалася купа лайки. Прозор декілька секунд злобно шипів, а потім знову спробував піднятися, наче натякаючи ельфу, що він не збирається здаватися. – Дедята вас на ремені поріже!

–Послухай, Прозоре, – почав паладин, абсолютно безстрашно сідаючи біля тіла, – якщо ти не станеш відповідати, то цей хлопець, – тут Бернар кивнув на мене, – сам тебе на ремені поріже. Уж повір, він на те здатний!

Бандит посміхнувся і хрипко розсміявся:

–Якщо я вам хоч слово скажу, то мені прийде кінець. Дедята не прощає зрадників. Так що немає різниці, хто першим почне лезом по шкірі бавитися...

–Якщо так, то чому б тобі не відповісти на наші запитання? – наполягав я, взиваючи до розуму Прозора. – Так хоч якийсь шанс вижити…

–Йди в дупу! Я не якийсь пацюк, щоб видавати своїх.

–Тю! Тебе ж і без цього будуть вважати зрадником.

–Чому це?

–Бо я їм скажу… твоєму Дедяті… Зустріну, та передам привітання від Прозора… від тебе… Як там у вас за зраду наказують? Обезголовленням?

–Ну точно не острогом! – кинув у відповідь Прозор.

–Ти сам тутешній? Чи з іншого алоду?.. Та припини приндитись! – я присів біля голови хлопця, намагаючись бути більш чемним, щоб визвати відповідну відвертість. – Не хочеш казати про Дедяту, давай побалакаємо про пусте.

–А навіщо те тобі?

–Полюбляю базікати, – весело підморгнув я. – Так ти звідки?

–З Прихожанів, – після деякої паузи сказав Прозор.

Це була слобідка біля Новограду. Ще з часів побудови столиці тих, хто прибував на алод для постійного проживання, частенько селили в південно-східній частині міста. Воно згодом стало прозиватися Прихожани. Взагалі, це невеликий райончик, і зараз він частково «врос» в Медове передмістя.

–А що тут, в Заозер’ї, робиш? – спитав я з нудьгуючим виглядом на обличчі, наче мені це дійсно не цікаво.

–Ягоди збираю!

–Ага… саме це я і подумав… Давно з Ельджуна прибув?

–Давно, – бути відвертим Прозор явно не хотів.

Він щось тихо пробубнів, здається чергову лайку, а потім відвернувся в інший бік. Ну що ж, спробую його вразити.

–Знаєте, друзі, що означають татуювання на його обличчі? – спокійно запитав я. – Ні? Так я поясню... Ось ці дві довгі спіралі говорять, що він двічі тікав з острогу. Павутина на підборідді вказує на те, що він уб`є будь-кого, хто хоч щось скаже або, не дай Сарн, криво гляне в його бік. Ось чому він кинувся на мене… бо побачив виклик… І якби зараз випав шанс, Прозор убив би мене… нас… як безліч разів до того вбивав інших. І до речі, без жодного докору сумління. Це як пити дати! Недарма на його горлі «живе павук». Ось він! – я різко повернув голову Прозора обличчям до своїх товаришів, та тицьнув пальцем в горло.

–Овва! – здивовано вигукнув Першосвіт. – Звідки такі знання?

Чесно кажучи, я і сам цим запитувався, але в голос сказав наступне:

–Звідки дізнався, там вже не роздають!

Прозор глухо захрипів та знову спробував підвестись. А може хотів кинутися на мене. Але вкотре у нього нічого не вийшло.

–Ми нічого від нього не доб`ємося, – заявив я. – Це марна трата часу. Пропоную продовжити пошуки.

–А з ім што? – запитала Стояна. Вона також здивовано погляду вала на мене, наче до цього ніколи не бачила.

–Що з ним? Він убивця… це головне в усьому цьому, – констатував я. – Отже, в наших діях не буде гріха!

–В яких наших діях? – не второпав Першосвіт.

–Не будь маленьким хлопчиком! – трохи роздратовано промовив я.

–Він пропонує вам мене вбити! – додав Прозор та раптом розсміявся.

–Серйозно? – Першосвіт відсахнувся назад. – Як так?.. Коли ти, Боре, так говориш, стаєш схожим на Чарушу, котрого тільки-но проклинав.

Хлопець тут же відступив вбік, очевидно побачивши на моєму обличчі щось недобре.

Я кілька секунд намагався упоратися із собою. І ледь вгамував жагу врізати по пиці, хрипко промовив:

–І що ти пропонуєш? – в роті страшенно пересохло. – Відпустити його?

–Зв`яжемо його, а потім, коли повернемося, відведемо в Новоград до...

–А якщо не повернемося? Він тут здохне від голоду і спраги. Або дикі звірі розтерзають. Ти це враховував?

Першосвіт мовчав. Я подивився на Бернара та Стояну, чекаючи на їхню реакцію.

Взагалі, порівняння із Чарушою, як не крути, зіграло свою роль. Мене це дуже неприємно саднуло по свідомості. Невже я нічим не відрізняюсь від нього, від Солодова? Невже він був правий, коли нас порівнював?

Тьху ти! Ну і розсердив мене той Першосвіт!

–Я згодна, – раптом заявила Стояна.

–З ким?

–З прапановай Пєршосвіта. Звяжам Прозора, і хай ваш Сарн йаму будзє суддзйой. Калі ми нє вєрнємся, то йон памре ув пакутах, тим самим викупаючи грех забойства. А інакш – калі застанємся живия, то ми отвєдйом йаго ув Наваград.

–Ну, добре… добре, – погодився я заспокоюючись. – В`яжіть його. І кляп не забудьте.

А сам демонстративно відійшов та присів на повалене дерево.

Декілька хвилин і Прозор вже лежав біля старого клена, зв`язаний по руках і ногах з кляпом у роті. Я наблизився та перевірив стан вузлів й ступінь натяжки мотузки. Здається, все в нормі.

–Отже, - звернувся я до загону, – якщо Прозор не бреше, то попереду нас чекають сімнадцять бандитів. Немало, якщо враховувати, що нас лише четверо.

–І що ти пропонуєш? – запитав Бернар.

–Бути обережними... Вважаю, Дедята напевно міг розставити дозори. Слід виявити їх раніше, ніж вони виявлять нас. Інакше – прощавай голівонька… Ясно? Ну, гаразд. Рушили далі, – дав я команду, і ми знову пішли по слідах.

Першосвіт з Бернаром взяли коней за вузду, а я зі Стояною попрямував вперед.

Пару годин наших мандрів, і нарешті друїдка дала сигнал до зупинки. Ми зійшлися з нею і вона тихо прошепотіла, що відчуває запах диму. Я втягнув носом повітря, але нічого не унюхав.

–Напрямок? – пошепки запитав у Стояни.

–Павночний всход. Вунь за тимі соснамі. Думаю да лагєра пару вйорст.

–Нічого у тебе нюх! – присвиснув Першосвіт.

Ми довго сиділи, вдивляючись в довколишню гущавину в спробах знайти дозорних.

–Тут іх, хутчей за увсйо, нєт, – припустила Стояна. – На месци Дєдяти, я б паставіла назіральнікав бліжей да лагєра. А яшче лєпш – вунь на той камяністай градзє, адкуль падиход да бору праглядаєцца, як на далоні.

Я обережно підвівся та виліз на розлогий клен, намагаючись розгледіти те, що нас чекало попереду. Сажнів десь за двісті починалася смужка поля, яка немов та розділова межа між лісами. Той, хто перетинав би цю смужку днем, був би легко помічений з гряди, про яку розповідала Стояна.

–О, а я бачу дим, – раптом заявив Першосвіт. Він вказував кудись праворуч.

Я витягнув шию та і сам помітив, як вгору піднімалася біляста смужка. Дмухнув вітерець, і мій ніс відчув запах вогнища.

Уже вечоріло. До заходу сонця залишалося якихось пару годин.

Я зліз вниз і ми відступили в гущавину. Всі розуміли, що зараз перетнути смужку поля непоміченими буде не можливо.

–Що пропонуєте, друзі? – спитав я.

–Дочекатися ночі, – промовив Першосвіт. – А потім спробувати обережно прокрастися до їхнього табору…

–В темряві? – посміхнувся я. – Боюсь, що нас будуть чекати пастки. Не забувайте, що Дедята – битий чолов’яга! Та і «вільники» не пальцем роблені!

–А ти вже впевнений, що то вони? – насупився Першосвіт, якому не сподобалось моє зауваження.

–Я вже тобі колись казав про вдачу. Не примушуй повторювати!

–Гаразд, а що ти сам пропонуєш?

–Оті уступи… гряди, на яких ми бачили дим… Вважаю, що їх використовують не тільки для спостереження. Богдан-медовар мені казав про густий чорний дим. А значить, люди, які це робили, подавали комусь сигнали.

–Кому? – спитали всі майже в один голос.

–Та звідти мені знати!

Ми всі замовкли, обдумуючи ситуацію. Я, до речі, так і не запропонував свого варіанту. І замість того, щоб обдумувати його, чомусь наполегливо повертався до завдання, котре дав мені Чаруша, а саме – схопити Дедяту.

–Дивно, ви так не вважаєте? – звернувся я до товаришів, поділившись своїми думками.

–Тю! – по-простецькі відповідав Першосвіт. У нього, бачу, що в голові, те і на язику. – Прикмета, що чим важче завдання, тим вірніше його передадуть комусь іншому.

–Не думаю, що в Розшуковому приказі якісь ледарі та дурні, – заперечив ельф. – Дедята та його банда – це серйозна річ. І якщо Жуга дійсно бажає його упіймати, то правильнішим було б відправити більш вправних та досвідчених служак, ніж новачків… Тут ти, Боре, в чомусь вірно міркуєш. Може Чаруша просто чогось не договорював?

–Або хоче нас підставити, – припустив я.

–Чи вбити, – якось похмуро промовив паладин.

–Навіщо те йому? – спитав Першосвіт.

–Чужа душа, як темна ніч, – розвів руками Бернар.

–Ось що, друзяки, – я рішуче підвівся, – ви залишаєтеся тут.

–Е-е-е, а ти куди? – підхопився Першосвіт.

–Оглянусь… мені щось тут не дуже подобається… Чекайте на моє повернення.

Я підхопив лук та заглибився назад в ліс...



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше