16.11.2019 07:20
Без обмежень
7 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

13

…Я так і думав. Справа явно не чиста. Аж занадто все якось кострубато виходило. Наче і нічого підозрілого, але питань забагато.

От, наприклад, скажіть, що робив Прозор в лісі? Та ще один? Куди крався?

Мені б треба було бути більш наполегливим при його допиті. А то оця боязкість здатися схожим на Чарушу може вилізти боком. Тепер ходи та гадай що та як.

Ну можна, звичайно, припустити, що Прозор був спостерігачем, або зв’язковим банди Дедяти. Але тут же народжується інша заковика, оскільки таких хлопців не відправляють на подібні завдання. І моє внутрішнє почуття небезпеки сердито про це буркотіло, лаючись із свідомістю.

Я швидким кроком повернувся назад, до міста сутички із Прозором. Хоча вже добряче стемніло, проте мені вдалось його відносно легко відшукати. Але хлопця ніде не було, а біля самотнього куща папороті я знайшов перерізані мотузки.

Псяче хутро! Визволився!.. Або, допомогли визволитися!.. Скоріш за все – допомогли…

І хто? – я озирнувся навсібіч. – Випадкові люди чи товариші?

Лайся, не лайся, а факт того, що відтепер Прозор вільний від цього не зміниться. І що тепер накажете робити? – я нервово погладжував руків’я фальшіону та крутив головою, наче сова в дуплі. – Якщо він дістанеться Дедяти першим за нас, то в найкращому випадку його банда втече. А в найгіршому… Ох-ох-ох!

Я спробував знайти хоч якісь сліди, одночасно сердячись на те, що не взяв із собою Стояну. От би хто зараз був в нагоді!

Хороша дівчина… Головне – мовчазна, на відміну від того ж Першосвіта. Та й розуміє мене вже ледь не з півслова. Це тобі не Бернар, постійно усіх повчаючий.

До речі, Стояна між іншим починає мене трохи дивувати… На острові Безіменного вона була якоюсь колючою, а зараз наче пом’якшала.  

Вдача вкотре за сьогодні мені посміхнулася. Якихось пару хвилин і я знайшов сліди. Швидше за все, тут пройшло троє або четверо людей. Вони прямували на північний схід, а не за нами. Чому б це так? Невже Прозору не хотілося помститися? Чи він розумно вирішив спершу дістатися Дедяти?

Цікаво, чи допетрав Прозор про те, що ми з Розшукового приказу? Я б на його місці саме про те і подумав…

Сутеніло доволі швидко. З одного боку це заважало мені орієнтуватися (та і заблукати було легко). А ось з іншого, група, яка звільнила Прозора, могла зупинитися десь на ночівлю. Я дуже на те сподіваюсь.

Йти було вже важкувато. То ями, то пагорби, то зарості… Я все боявся загубити сліди. Та крім того, іноді очам ввижалася усіляка маячня: то чиїсь фігури за стовбурами дерев, то дивні звуки…

Раптом здалося, що хтось торкнувся плеча… Чи ні! Голови!.. Знову ні!.. Хтось обережно торкнувся мого… мозку… моєї свідомості…

Я навіть оторопів та різко зупинився, намагаючись збагнути, як це взагалі можливо. І чи не грає зі мною власна уява?

–Ліворуч… і прямо…

Ні, це явно був чийсь голос… Тихій-тихий шепіт, наче вітерець, що дмухає над самим вухом… Схоже – жіночий… І знову відчуття легкого торкання… А потім пригадалося, що я вже подібне відчував… Це сталося, коли незнайомець намагався влучити в спину із лука. Тоді також хтось прошепотів про небезпеку.

Я повернув ліворуч та обережно попрямував вперед, саме як підказував той голос. Якась чверть години й серед дерев замайорів ледь помітний вогник. Він грався язичками в невеличкій балці внизу, видаючи чиюсь присутність. Я зупинився, про всяк випадок озирнувся, а потім спробував безшумно спуститися вниз. Чим ближче підходив, тим яснішим ставало, що попереду чийсь табір.

Біля невеличкого вогнища сиділо четверо чоловіків. Вони тихо-тихо перемовлялися, і як би я не напружував слух, але мені вдалось лише смутно розрізнити кілька фраз про зброю. А ще, здається, незнайомці згадали про якогось ельфа.

Я віддихався та підкрався ще ближче. З нового місця вже добре проглядалися обличчя, серед яких впізнав Прозора, котрий сидів до мене правим боком. Він похмуро дивився в багаття. Решта людей – бородатих чоловіків, одягнутих так же непоказно, як і Вечір, – щось їла і продовжувала (як я зрозумів) доповідати йому про свої справи.

–...в Південній Берестянці, – говорив той, що був ближче всіх. – Схрони зробили за всіма правилами. Навіть побризкали тією сумішшю проти собак…

–Скоро вони зможуть виступити до Новограду, – сухо перебив Прозор. Хто ті загадкові «вони», він не пояснив.

–Краще б було скористатися послугами того чародія, ніж сипати зілля, – додав інший бандит. – Він обіцяв накласти закляття, щоб відлякувати випадкових мандрівників.

–Там є кому відлякувати, – раптом розреготався перший чолов’яга.

Тут неочікувано Прозор тупнув ногою та злобно додав:

–Зараз би зловити цю сволоту! Зловити та випотрошити, Ніхаз їх всіх бодай, як того карася!

–Ти все ніяк не заспокоїшся, – посміхнувся хтось із товаришів Прозора.

–А ти б що зробив на моєму місці? – сказав Вечір, ледь не плюнув той.

Здається, мова була про наш загін, – вирішив я.

Прозор почав лаятися та нервово тупотіти ногою. Його товариши стримано посміхалися та один з них додав про голодного пацюка. Всі разом пригадали якогось «халепника», якому вони надрізали живіт та закинули туди мерзенну тварюку, щоб вона «згризла печінку». 

–А у нас закапували в землю живцем, – промовив той, що доповідав про схрони. – Одну голову залишали стирчати. Потім зверху дерев’яне відро, а під нього пацюка. І давай палками лупити, щоб перелякати. Пацюк гриз і ніс, і вуха… і щоки… Бідолаха під відром починав верещати та ще більше лякав тварину.

Всі знову засміялися.

–Слухай, Вечір, а мені все не дає спокою оте кляте золото! – раптом промовив третій. Він чомусь озирнувся навкруги та пошепки додав: – Не варто було його брати… Ото всі неприємності через нього!

–Заткнися! – Прозор раптом вдарив свого товариша в груди. Той захрипів та відсахнувся назад. – Заткнися! Ніякого проклятого золота! Ще раз хтось про те вякне, залишиться без зубів!.. Ясно?

–Ти, Прозоре, і сам сциш, як би зараз не приндився, – нахабно заявив перший бандит. – Це навіть дитина помітить! Я бачив, що ти те золото також в руки не брав. Засцяв?

Прозор різко підскочив, але не ризикнув битися.

–Ще раз кажу, заткніться! Дедята дізнається, що ви про це теревените, він вам язика хутко відріже!

Четвірка замовкла. Якась хвилина і чоловіки почали готуватися до сну.

Я все ще сидів у засідці. В голові крутилося одне: треба порішати все тут і зараз, інакше вони дістануться Дедяти… і тоді ми не тільки на словах дізнаємось про гру з пацюками.

Вартувати залишили того чолов’ягу, якого Прозор вдарив в груди. Він присів біля куща та втупився у вогонь.

Дочекавшись, коли на бандитів нападе сплячка, я тихо поповз вперед. Благо, що жодна гілка піді мною зрадницьки не хруснула.

Бити треба було так, щоб вартовий не видав жодного звуку. Підкрастися було справою не складною – менше хвилини та я опинився в якомусь кроці від чолов’язі. А ось що робити далі, оце питання!

І між тим, я був спокійним, наче змія. Аж самому дивовижно. В наступну мить моя свідомість наче відокремилась від тіла і воно само почало діяти самостійно.

Набрав в легені повітря… завмер… крок вперед… ліва рука хутко закрила рот вартовому… одночасно правиця лягла на лоб та закинула голову чолов’язі назад… Він розгублено стрепенувся, але вже запізно, і в наступну секунду бандит звалився спиною на землю…

Сакс вистрибнув із піхов, наче сам чекав на те… Я бив під підборіддя, намагаючись увігнати лезо так, щоб воно дісталось аж до мозку. Ледь чутно лопнула шкіра, зашелестіла сталь… руку обпекло чимось гарячим… Чолов’яга різко смикнувся та тут же обм’як, коли я повернув сакс на півоберту…

Секунда… три… десять… Здається, все спокійно…

Я все ще сидів на колінах, затискаючи рот вартового рукою… Серце, що дивно, навіть не колошкалося…

Чисто рефлекторно витерши лезо о куртку вбитого, я акуратно попрямував до наступного бандита. Все також швидко затиснувши йому рот долонею, різко надавив коліном на груди та стрімким ударом увігнав лезо в горло. Чолов’яга смикнув правою ногою, лише дивом не зачепивши сплячого поруч товариша… Знову проворот сакса і залишилось дочекатися, поки тіло припинить битися в судомах…

Ледь я прибрав ліву руку, як з рота бороданя вирвалося тихе шипіння, а слідом заструменів темний потік, котрий запузирився бульбашками, що тихо-тихо лопалися на губах.

Наступною жертвою вибрав Прозора. Віддихавшись, я підступив до нього, і ледве схилився, як той раптом різко відкрив очі та втупився прямо в мене.

Від несподіванки я навіть трохи відсахнувся, але тут же опанував себе та кинувся вперед. Прозор майже миттєво відкотився в бік і встиг при тому заїхати ногою мені в печінку. Я крякнув від болю та випустив з рук зброю. Через цю метушню пробудився і четвертий бандит, той, який шкодував про відсутність допомоги з боку якогось чародія.

З одного боку тепер вже можна було не боятись шуміти. А ось з іншого – битися із двома відразу буде, м’яко кажучи, проблематично. От псяче хутро! Треба було застрелити їх всіх із лука, поки вони спали… І хто мене смикнув хапатися за клинок та напувати його кров’ю? Тепер вже запізно жалуватися!

Я піднявся на ноги та витягнув фальшіон.

Ефект раптовості був мною втрачений і я, хоч і ненавмисно, дав можливість Прозору та його напарнику підготуватися для бійки. Правда, було помітно, що вони обидва розгубилися. А може навіть і злякалися.

Я не став розтягувати «гру» і поки другий бандит намагався отямитися, ми швидко зчепилися з Прозором. Незважаючи на свій, так би мовити, непідготовлений для бійки стан, він доволі вдало відбив мої перші випади. Подальше затягувати атаку було небезпечним. Я тут же перейшов у відчайдушний наступ, зібравши для того всі сили. Ми стрімко зблизилися. Від такої швидкості й напористості Прозор позадкував, і як результат – спіткнувся.

Я вибив меч з його руки і увігнав свій прямо в груди. Шкіряна куртка трохи знизила силу удару, але все одно лезо жадібно увійшло в тіло десь на глибину долоні. Я підняв зброю Прозора та закінчив бій. Меч застряг в передпліччі, перерубавши сухожилля та кістки.

Докумекавши, що він залишився наодинці зі мною, останній з бандитів відчайдушно кинувся вперед, але його клинок розсік лише повітря. Я висмикнув свій фальшіон та легко пірнув під руки нападника, тим самим опинившись у нього за спиною. Підсікання і чолов’яга звалився на землю. Я тут же навалився йому на груди своїм коліном, притискаючи леза меча до горла.

Бандит дихав дуже важко. У відблисках затухаючого багаття в його очах загорівся страх і розуміння власної безнадійності.

–Ім`я, – сухо гаркнув я, дивлячись як лезо, притиснуте до шкіри, заставило виступити темну смужку крові.

–У-у-у... Уйка…

–Запитую тільки раз. Якщо будеш брехати, прощайся з життям. Усвідомив?

–Так… так… так…

–Скільки у Дедяти людей?

–Це... ну.., – очі Уйки забігали, наче загнані зайці.

–Я тебе попереджав, – вирвалося у мене.

–Було п`ятнадцять... Так, п`ятнадцять!

–Скільки дозорів, і де знаходяться?

–На... на... на Білому іклі… Тттам троє… На північній Лисині ще троє…

–Пастки?

–Є… так-так… є… Значить... значить... значить.., – Уйка сильно нервував та починав губитися. 

Я не став послаблювати допит та рявкнув: «Швидше»!

–Ккк… кілька «вовчих ям»... з кілками на дні... І самостріли... Я можу показати...

–Обійдусь! Кажи, що робили в Південній Берестянці?

–Нам наказали доставити зброю.

–Яку? Куди? Навіщо?

–Луки… стріли… списи… я всього ннн… не пам’ятаю…

–Для чого зброя? Хто збирався йти на столицю? – я пригадав слова Прозора, які він сказав під час розмови.

–Ммм… мені не відомо… Я лише перевозив… ми лише перевозили… так наказали…

–Хто? Дедята?

–Угу…

Я відняв від горла клинок. Вогонь вже стихав, ліс навколо погружався в темряву. І в цю секунду чолов’яга спробував вирватися. Він різко штовхнув мене в груди та закрутився дзиґою.

Зрозумівши, що втекти не вдасться, чолов’яга роздратовано кинув, що мені від Дедяти не сховатися.

–Він дуже небезпечна людина! – втомленим голосом додав Уйка.

–Ти не перший, хто мені це каже. А я дивлюся, ви Дедятою прямо пишаєтеся!

–Він… він… він.., – і Уйка раптом випрямився. Було помітно, що згадування Дедяти його отверезило та прогнало геть боягузливість. Бандит зітхнув та вже більш спокійним тоном додав: – Я і так вже не жилець! – він обтрусився, а потім витягнув ніж, наставляючи його в мій бік. – І більше тобі нічого не скажу! Нічого! – голос Уйки на мить пискнув, як буває від великого хвилювання.

Чолов’яга заглядав мені в очі, немов намагаючись там щось знайти. А я повільно підходив, стискаючи в долоні фальшіон і розуміючи, що волею-неволею прийдеться закінчувати почату справу…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше