16.11.2019 07:22
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

14

…–Ти де так довго вештався? – запитав явно розсерджений ельф, ледь я з’явився в таборі. Його грубість скоріше вказувала на хвилювання.

Я втомлено присів біля нього та озирнувся навколо. Ніч, в небі переморгуються далекі зірки, в гілках шурхотить вітерець. Тишина.

Першосвіт дрімав, згорнувшись калачиком. Стояна також спала, але при моєму появленні тут же розплющила очі та деякий час сонно дивилась на нас з Бернаром.

–Хвилювався? – спробував я посміхнутися, але вийшло більш схоже на оскал.

–Ага, дуже! – іронічно кинув ельф. Він нахилився вперед та чомусь став принюхуватись. За секунду трохи стривожено спитав: – Чім це від тебе тхне?

– Кров’ю, – заявив йому.

–Угу, – паладин тут же напружився. – Мені саме так і здалося…

Бернар щось промовив на ельфійській мові. Єдине, що я розчув, було «свєрр». Мабуть лаявся на мене.

–І що ти виходив? – трохи роздратовано спитав паладин.

Я втомлено потер шию, а потім спокійним тоном промовив:

–Дізнався, що в сусідньому лісі повно пасток. Хлопці Дедяти постаралися: нарили ям, наставили там колів… самострілів… Вночі йти не можна… Ніяк не можна.

–Угу, – знову загукав, наче сич, паладин. Його обличчя витягнулося, стало якимось напруженим. – Невже ти був там, про яке місце я зараз подумав?

–Звідки мені знати, що ти там подумав…

–Припини балаганити! – розсердився Бернар. – Що взагалі в твоїй голові відбувається? Боре, ти…

–От давай сьогодні без повчань. Я трохи втомився…

Бернар замовк, втупившись кудись в темні хащі.

Ніч поступово добігала кінця. Ще якась година-півтори й почне світати. Поки я йшов сюди, обдумував план подальших наших дій.

–Буди всіх, – наказав я ельфу.

–Навіщо?

–Поговоримо... Думаю, всім буде цікаво те, що я зараз розповім.

Пара хвилин і всі згрудилися навколо. Стояна сіла напроти, Першосвіт праворуч, при тому широко позіхаючи та щось бурмочучи про їжу.

–Поки ще темно, – почав я ділитися планами, – перетнемо розділове поле, вглибимось в ліс та будемо чекати на ранок, щоб на темну не потрапити в пастки. Ото плато, з якого здіймався дим, зветься Білим іклом. Там вартує десь троє чоловіків…

–Ти вже і це знаєш! – хмикнув ельф. – Навіть не буду питати звідки… та яким чином це вдалось вияснити.

Я стримано посміхнувся і продовжив розповідати. Треба було дістатися того плато і по можливості спробувати захопити вартових. Якщо те вдасться, як слід їх допитати та дізнатися місце розташування табору Дедяти.

–Не думаю, що він знаходиться десь далеко, – закінчив я.

–Цікаво, що той Дедята тут робить? – спитав Першосвіт.

Я на якусь хвилину задумався, а потім все ж розповів товаришам про схрони із зброєю.

–Овва! – Першосвіт як завжди не відступав від своєї безпосередності. Він закрутив головою, наче щось відшукував та продовжував вигукувати.

–Швидше за все, – промовив я, – Дедята таємно перевозить до Світолісся зброю. А ось кому – хоч вбийте, не знаю.

–Ти й про це вже дізнався! – подав голос ельф. – Це що ж тоді виходить?

–Банда Дедяти проводить валки крізь гори… з Темноводдя, – почав я ділитися своїми думками. – Доставляють луки, стріли, списи… мабуть і мечі… А потім все перевозять в Південну Берестянку та ховають по лісах.

–А ти розумієш, що значить провести валок горами? Я вже казав, що в цьому місці Серп доволі непривітний та важно прохідний… А по-друге, рухатись Світоліссям, ховаючись по лісах, не менш важкувато, бо можуть швидко помітити та повідомити в Розшуковий приказ про якихось «таємничих незнайомців».  

–Привітні гори, чи не привітні, але маємо, що маємо. Крім того, чому відразу «ховатися по лісах»? На місці Дедяти я б змовився із якимось купцем. Завантажував би його тут, на Сівєрійському тракті, та той під виглядом перевозки власного товару, провозив би ту зброю хоч аж до Гадючих косогорів.

Бернар скорчив таку пику, наче здивувався подібним моїм розмірковуванням. Прямо так і бачу, як він подумки каже собі: «Отаке»!

–І навіщо ж їм провозити ту зброю? Для кого? – спитав Першосвіт.

–А оце, друже, мені поки ще не відомо. Я лише відмічаю ті факти, які вже відбулися…

–Припустимо, – з поважним видом захитав головою хлопець. – А от скажи чому валки тягнули крізь гори, а не скористались проходом…

–…крізь Печеру Велетнів? – закінчив замість Першосвіта Бернар. Він іронічно хмикнув та додав про сторожову заставу, котра стоїть на вході. – Вартові побачать, що везеш і тоді не оберешся неприємностей…

–Можна подумати, що зброю заборонено провозити, – ображено знизав плечима парубок. – Якщо ось те, що каже Бор про купця правда, то найлегшим було б найняти його для провозу списів та луків без валандання горами. Мені здається, це б було безпечніше.

–Треба розуміти, навіщо ховати зброю… для кого вона призначена, – промовив я. – А що до використання проїзду крізь Печеру Велетнів, то пойміть найголовніше: ніхто не буде ризикувати, декларуючи що саме він везе, бо ці відомості попадуть до столиці. Там відразу зацікавляться, кому стільки зброї знадобилося. Візьмуть того купця за яйця і він розповість навіть про те, що казав Сарн Ніхазу, коли вони з ним на рибалку ходили. Ясно вам чи ні?

Судячи із мовчання, мої товариши глибоко задумалися.

Єдиний шлях між Світоліссям та давньою волостю Валірів – Темноводдям, пролягав крізь так звану Печеру Велетнів, яка зі слів новоградців, була просто неймовірних розмірів. Вона проходила скелі Зуренського Серпа наскрізь, нагадуючи величезну нору, зроблену гігантським кротом. На виході в Темноводдя розташовувалася та сама сторожова застава, про яку казав нам ельф.

–Хіба вам не зразумєла, для чаго треба зброя? – промовила Стояна, що мовчала продовж наших сперечань. – Мнє думаєцца нє для вєсялосці.

Я здивовано поглянув на дівчину. Здається вона не сказала чогось особливого, проте саме її слова штовхнули мій розум на трохи інший напрямок. 

Отже, Дедята мутив тут воду… в Світоліссі… Його люди підбурювали лісовиків, щоб ті усіляко шкодили нам, канійцям. Лісопилка з кліщами та Берестянка з вовками – як два основних показника подібних «подвигів». Звичайно, вони не призвели к якимось надзвичайним наслідкам, проте за початком діло становиться. Куди все це в результаті призведе – питання друге.

Далі… що до зброї, – міркував я, пригадуючи ту дивну залізну клюку. – От звідки вона могла з’явитися у лісовиків? Все вказує на хлопців Дедяти… Тобто вони посилено постачають Бруму та його воїнам більш якісну зброю, ніж та, яка є у дикунів зараз… Крім того не варто забувати, що вона із хадаганської сталі… А отже тепер зрозуміло, чому мечі та списи не квапляться провозити відкрито. У перевіряльників з’явиться купа питань. Купа!

А додати к цій каші ще таємне спостереження за головою Міського приказу, так вийде настільки цікава історія, що просто охрініти!

–Дивно, що зброя везеться з Темноводдя, – сказав я. Інші все ще мовчали, дивлячись хто куди. – Чому так? Чому звідти?

–Чому відразу із Темноводдя? – насупився Першосвіт. – Горами можна дістатися і тієї ж Сівєрії… До речі, якщо валки йдуть звідти, то це пояснює чому Дедята не користується Печерою Велетнів.

–Знову за руби гроші! – насупився я. – Здається мені, що тобі просто неприємно розуміти причетність своїх темноводинських одноплемінників до темних справ Дедяти. От скажи, звідки в тій дикій Сівєрії може взятися зброя із хадаганської сталі?

–А взагалі, чого гадати? От якщо спіймаємо Дедяту, – почав розмірковувати хлопчина вголос, – то й дізнаємось, що та звідки… та яку капость він задумав.

–Не вважай, що це легко буде зробити, – відповів я. – Судячи із поведінки людей Дедяти, то можна сміливо сказати, що сам він ще той горішок. Ну, гаразд! Обговорювати можна і до завтрашнього вечора. Пропоную вже збиратися та рушити крізь межу.

Ми досить швидко зібралися та взявши коней за вузду рушили до узлісся. Там трохи перечекали, оглядаючись навсібіч, а потім тихо попрямували крізь поле. Ледь дісталися та трохи заглибилися в сусідський ліс, повернули на південь і покрокували до невеличкого улоговинцю, який щільно поріс ліщиною. Тут і зупинились на очікування світанку.

На землю непомітно опустився густий туман. Все навкруги вкрилося тонким шаром роси. Скоріш за все, вдень буде спекотно. 

Я позіхнув, примостився біля куща та почав трохи дрімати. Все здавалось спокійним. В лісі повисла така тиша, що мені навіть на мить здалося, ніби я оглух.

–Щось трапилося? – почувся шепіт Першосвіта, який розташувався неподалеку.

–Чого ти так вирішив?

–Та ти чомусь стрепенувся… Дрімав, дрімав, а потім раптом завмер…

–Тобі здалося, – відмахнувся я, знову позіхаючи.

Хлопець підібрався ближче та сів напроти.

–Чого тобі? – спитав я у нього.

–Чесно зізнаюсь – трохи нервую…

–Таке буває. І до речі, в цьому немає нічого ганебного.

–Слухай, Боре, все хотів тебе спитати… Ти ж, бачу, бувалий вояка. Так?

–Ну, це як дивитися, - я знизав у відповідь плечима.

–Та чого тут дивитися! Ми ж бачили, як ти б’єшся. От скажи, брате, невже ніколи не боїшся? Дивишся на тебе з боку – сама впевненість!

Я невдоволено хмикнув. Не люблю коли лестять. Відчуття, наче ножем по голій шкірі шкребуть.

–Ліпше сам скажи, Першосвіту, чому ти зі мною?

–А з ким мені бути? – не зрозумів хлопець, чомусь при тому оглядаючись на ельфа.

–Я про те, чого ти зі мною очікуєш досягти? Багатства? Так його немає і не буде. Може, слави? Так і цього з мишачі сльози. Мені скоріш по шиї дадуть, ніж стануть співати хвалу… У гільдії я також не перебуваю. Та й грошей тобі особливо не відсиплю... А якби, що зі мною трапиться, то...

–Ну ти даєш! – розсердився Першосвіт. – Можна подумати, що я всього цього від тебе вимагаю – грошей, слави та іншої хєрні! Ось якщо ти мені повіриш, то скажу наступне: ніхто так не дбав про мене як ти… Звісно не рахуючи моїх батьків… Я давно зрозумів, ще до того, як потрапив на службу на алод до Клемента, що особливих висот в служивій справі мені не досягти... Це в дитячі роки можна мріяти про славні подвиги, а коли приходить прозріння, то з`ясовується, що ти зовсім не був до них готовий. Що ти не такий, яким зазвичай малюють воїнів героїчних билин. Зовсім не такий.

–В тих билинах, – посміхнувся я, – правди, що у кота совісті. І все ж: навряд чи я тебе навчу чому доброму. От закінчимо цю справу і, вважаю, тобі варто піти в Ратний двір. Навчатися. Я хотів про те більше дізнатися, але якось не склалося… Поговорю із Жугой Ісаєвим і попрошу тебе туди направити. Хлопець ти непоганий...

–Та який з мене воїн? – плеснув руками Першосвіт, при тому густо червоніючи. – Спасибі, звичайно, але мені, здається, краще залишитися з тобою в команді, ніж йти туди, до Ратного двору. Крім того там навчання коштує таких грошей, що навіть продай я свою іскру – стільки не нашкребу.

–Ох! Ну ти і… дурень, – закачав я головою.

Чесно кажучи, мене розлютила така дивна відданість. Я раптом згадав Уйку, котрий витягнув ножа, збираючись зі мною битися. Думаю, він в банду Дедяти потрапив не через те, що був падлюкою від природи. Чим-то той заманив хлопця… як і я Першосвіта…

Ніхаз вас всіх бодай! Я ж такий же вбивця, хоч і на службі Ліги. А натура Першосвіта інстинктивно тягнеться до сильної особистості, якою він чомусь вибрав саме мене. Через свою молодість та наївність цей гігант не в змозі відрізнити тінь від світла, зла від добра. Він бачить лише силу… Першосвіт, немов пухка земля, на яку тільки що пролився дощ: вона вбирає вологу з такою жадібністю, наче той, хто кілька днів не пив. І не хочеться, щоб ця «вода», щоб ті знання, котрі він намагається увібрати від мене, склали його майбутню натуру. Це зовсім не те, що було варто дарувати хлопцю. Зовсім!

–Добре, – махнув я головою. – Ось закінчимо справу, тоді й поговоримо із тобою чим слід займатися… Ліпше все ж відправитись до Ратного двору. Подумай над цим у вільний час.

–А в чому справа?

–Чи розумієш чим відрізняється солдат від найманця?

Першосвіт стримано хмикнув, а потім глухо додав:

–Солдат виконує чужі накази, а найманець – людина вільна, і покладається тільки на себе.

–А в моєму розумінні: одні служать справі, а інші – собі.

–І в чому різниця?

–В світосприйнятті!.. І хочу тобі сказати, що не один і не другий насправді не вільні в своїх діях.

–Я не розумію. По що ти теревениш? Що хочеш мені сказати?

–Ох! Дурню ти, дурню!

К нам наблизився Бернар. Він трохи нахилився та натякнув, що вже час вирушати далі.

–Вже розвиднилося, – додав ельф, озираючись навколо.

–Тоді давайте потроху збиратися, – промовив я, кидаючи погляд на схвильованого Першосвіта. – Коней залишимо тут, – додав наприкінці. Витягнувши зі шкіряного мішечка наконечники, я почав насаджувати їх на стріли, готуючись до майбутньої сутички.

Потім нашвидку поснідавши, ми обережно вирушили в дорогу. Попереду, як і раніше йшла Стояна, і все з тією ж легкістю, наче навкруги не було ніяких перешкод. Вкотре народилось порівняння дівчини з її риссю.

Цікаво, а де та ділась? Невже пішла гуляти місцевими лісами? Чи Стояна її сама відпустила? А коли та знадобиться – просто покличе якимось магічним чином?

О, Сарне, яка тільки маячня мені в макітру не залізе! – промайнуло в голові. А потім чомусь подумалось, чи інші люди також маються маячнею, як я? Чи то наслідки падіння стелі в Червоній залі Клемента?

Два рази Стояна вказувала нам на «вовчі» ями. Я заглядав туди та відмічав на дні здоровезні гострі кілки.

Пастки були зроблені доволі майстерно. Зізнаюсь, що я б їх і не помітив.

Наступного разу Стояна знешкодила прихований самостріл, ще раз доказуючи, що вона непоганий слідопит.  

Десь за півтори години ми нарешті дісталися підніжжя Білого ікла – величезної світло-сірої скелі, що стирчала додолу подібно гострому зубу якогось велетенського хижака. Трохи ліворуч ми помітили ледь помітну стежку, що вела вгору, прямо до вершини.

Не минуло і хвилини ледь наш загін сховався в найближчих кущах, як з сусіднього пагорбу вийшли двоє чоловіків. Вони дісталися відкритої ділянки та голосно свиснули. За мить зверху долинув відгук і ця парочка швидко рушила стежкою.

–Зміна, – припустив я.

Минула чверть години і зверху спустилися інші чоловіки. Їх було троє. Вони досягли галявини, а за хвилину зникли за тим же пагорбом, звідки з’явилася їхня зміна.

–Рушимо за ними? – якось радісно запитав Першосвіт.

–Чекай! – прошипів я. – Розберемось спочатку із цими вартовими.

–Та на кой вони нам? Хай сидять на горі…

З одного боку це було цілком логічно. Якщо можна обійти засідку, то варто цим скористатись. Проте залишати когось за спиною мені не хотілося. Вартові могли подати знак та призвати сюди допомогу… А я був впевнений, що в цих лісах вештається чимало підручних Дедяти.

–Ти все ще хочеш їх допитати? – нахилився Першосвіт. – Тоді ти ще відчайдушніший, ніж здаєшся… Це не можливо! Ти ніяк до вартових не підкрадешся. Тут все легко проглядається…

Так, захопити зненацька мені буде важко… А якщо чесно – не можливо, тут Першосвіт має рацію. Отже план, який я виклав вночі, прийдеться корегувати по ходу справи. 

–Я магу іх дастаць, – тихо сказала Стояна. – Адсюль.

–Ні… це буде занадто гучно, – відмахнувся я, пригадуючи, як друїдка лупила блискавкою троля на забутому острові. Саме це вона, напевно, хотіла зробити і зараз. – Нам не треба привертати зайвої уваги.

Я наказав усім залишатися на місцях і змією поповз вперед. Незабаром мені вдалося знайти зручне місце, звідки добре проглядався майданчик, де сиділи вартові. Вони про щось перемовлялися, оглядаючи межове поле, що розділяло ліси.

Я витягнув чотири стріли, які поклав перед собою. Не знаю, чи вдасться з першого разу влучити в ціль, бо мені заважала не тільки відстань та різниця в висоті (погодьтесь, що стріляти вгору значно важко, ніж вниз), а і крони дерев та камені, що трохи закривали огляд. 

Готувався довго. Заспокоїв дихання, зафіксував ліву руку, правицею хватом взяв стрілу, наклав її зверху кулака, що стискав древко лука. Не дивлячись на те, що цілі були відносно нерухомі, мені чомусь було важкувато зловити відповідний момент. За першу жертву вибрав чоловіка, що сидів вглибині майданчика. Він розташувався біля високого круглого валуна, та щось завзято жував. Інший присів недалеко від краю та вглядався вдалечінь.

Натяг… дотик тятивою підборіддя… вдих… секундна затримка з прикидкою майбутньої траєкторії польоту… видих… Бзинь! І стріла стрімко пішла вгору.

Траєкторію розрахував чудово: наконечник увійшов прямо в яремну вену. Я бачив, як з горла заструменів темно-червоний потік.

Напарник бандита почув якийсь дивний звук за спиною і неспішно обернувся. Зараз він мав би впасти в легкий ступор від побаченого. Таке буває навіть з досвідченими бійцями. Розгубившись, цей чолов’яга не відразу зможе збагнути, звідки стріляли й що йому далі робити. Отже в мене для наступного вистрілу лише кілька секунд, – все це промайнуло в голові зі швидкістю вітру.

Бзинь! І друга стріла помчала вперед. Постріл не був настільки вдалим, як попередній. Я не встиг зробити поправку на вітер, тому стріла увійшла в праве плече. Чолов’яга придушено скрикнув. А я тим часом схопив третю стрілу і прицілився.

Поранений впав навзнак. Зараз він інстинктивно спробує підвестись. І ось тоді хай не скаржиться на свою недбалість.

Так і сталося. Я відпустив тятиву і третя стріла зі свистом влучила трохи вище грудної кістки… в горлянку… Чолов’яга захрипів і повільно звалився на бік.

Я свиснув своїм товаришам, а сам стрімголов помчав нагору. Знадобилася хвилина, перш ніж досяг майданчика. На наше щастя, ніхто з вартових не намагався подати сигнал, бо вони обидва вже були мертві. За пару хвилин слідом піднялася і моя команда.

–Бездоганна робота! – зацокав язиком Першосвіт.

Бернар присів біля тіл та, як мені здалося, невдоволено промовив:

–Чим далі, тим спритніше ти становишся. Рука, як бачу, вже не тремтить.

–А що, раніше я виказував нервозність? – навмисно грубим тоном спитав я.

–Ми ж дійсно могли обійти цих вартових… Але ти вирішив їх вбити… чомусь… Навіщо? Хочеш нам дещо продемонструвати?

–Хм! Якщо ти вважав мої дії якимись ганебними… поганими… то міг би й спинити. Але цього не зробив. Лише спостерігав за мною. Мені теж цікаво, чого ти так вчинив?

–А вам не здається, – вліз між нами Першосвіт, – що ми зараз чимось не тим займаємось? Навіщо ви знову починаєте сперечатися?

Ельф підвівся та підійшов до краю майданчика. Звідси добре проглядалося і поле, і узлісся.

–Што далєй? – запитала Стояна.

Я підійшов до тіл і висмикнув стріли. Наконечники залишилися в середині, але я тим не переймався, бо цього добра в будь-який кузні вистачає. А ось рівних відбалансованих гілочок для стріл не завжди знайдеш.

–Спускаємося, - заговорив я, розповідаючи наступні наші кроки, – та рушимо по слідах зміни. Сподіваюсь, вони приведуть нас до табору Дедяти…

–І що ми будемо робити? – спитав ельф. Він навіть не озирнувся.

–Буде видно, – розвів я руками.

Ми рушили вниз. Стояна шмигнула в кущі на пошуки слідів. Вона спочатку повела нас якимись хащами, а вже за кілька хвилин, ми вибралися на край байраку.

Дівчина раптом зробила знак мовчання і ми всі завмерли на місцях. Я напружив слух і за секунду розрізнив серед лісових звуків чиїсь голоси.

Ховатися було запізно. Мить і на галявину перед нами вийшло відразу четверо здоровенних міцних мужиків. Вони були одягнені в шкіряні мисливські куртки, з-під яких визирала тонка кольчуга. З озброєння я побачив лише мечі.

Зустріч як для нас, так і для них була абсолютно несподіваною. Ми всі застигли, дивлячись один на одного.

Я гарячково прикидав варіанти власних дій. І як на зло, нічого в голову не лізло. А бійки, хоч як крути, не уникнути.

Здається, вояки напроти побачили в нас легку здобич. Це було помітно по виразу їхніх облич. Ще б пак! От хто їм зараз уявляється? Паладин, дівчинка-підліток... Мабуть, вважають, що з цими вони легко впораються. Повозяться лише з гігантом зі старим мечем в руках. А що до мене, що до лучника, то відстань між нами занадто мало, щоб я встиг в когось влучити.

Ось так і міркують незнайомці, в тому я був впевнений. Зараз кинуться на нас з різних боків… розділять та хутко переб’ють.

Як і очікувалося, бандити почали нас оточувати. Оголивши мечі, вони хутко ринулися в бійку. Я кинув лук, потягнувся було до сакса та фальшіона, як раптом повітря здригнулося в страшному гуркоті. А в наступну секунду по всім чотирьом нападникам вдарили сліпучі блискавки.

Нас всіх розкидало в сторони. Стояна навіть покотилася.

–Псяче хутро! – я вскочив на ноги та озирнувся. – Що то було?

Дівчина підвелась та неголосно вибачилася. Її обличчя натягнуло маску розгубленості.

–Я… я… я… спалохалася, што йани… нас… цяпєр.., – дівчинка порачкувала назад, лякаючись власного вчинку.

–Погані справи! – сказав Бернар. Він отряхнувся від бруду та розгублено озирнувся. – Зараз сюди всі збіжаться!

–Нумо, звідси! – гаркнув я. – Спускайтеся в байрак! Хутко, Ніхаз вас бодай!

Першосвіт схватив Стояну за руку та із силою потягнув її за собою. Слідом рушив і ельф. Я ж на якусь мить забарився, потім обережно наблизився до одного з нерухомих тіл, від якого сильно тхнуло паленим волоссям. Здається, чолов’яга ще дихав. Він жалібно простогнав і розплющив обпекли очі. В них не було зіниць… лише біла-біла пелена… наче зварене яйце.

–Мужи-и-ик, памагі умєрєть! – почулося мені.

Обличчя, шия, долоні – все це було пронизано дивною синюшною мережею. Здається, у пораненого запеклася вся кров у венах – від голови до п’ят. Я нервово здригнувся, проте витягнув сакс та нахилився.

–Памагі-і-і, – з важкістю вичавив із себе чолов’яга.

–Гаразд, – якомога спокійніше промовив я у відповідь, заносячи руку для точного удару...



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше