16.11.2019 07:23
Без обмежень
11 views
Rating 5 | 2 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Гіркий попіл мрій

15

…–Вось іх табор, – тихо промовила Стояна. Вона вже трохи отямилася, хоча я відчував, як мандражує її тіло.

Дівчина явно не хотіла нікого навмисно вбивати. І я її в тому розумію. Одна справа, коли б’єшся із тролем, а друга – з подібними до себе. Стояна просто перелякалася і це посилило її здібності. Одномоментно, звичайно, проте посилило. Мабуть лише хотіла оглушити нападників, але вийшло зовсім інакше. Схоже дівчинка ще не вміла керувати прихованою в ній силою.

Я її не осуджував. Бернар із Першосвітом також не показували того. І між тим Стояна все ще нервувала, хоча і намагалася цього не демонструвати.

Взагалі, вона досить загадкова особистість. Я зловив себе на тому, що ми всі не знаємо ні її минулого, ні її справжньої натури. Ми бачимо лише підлітка, сповненого страхів, переживань та типової для її віку невпевненості, хоч вона все це і намагалася приховати.

Наш загін хутко спустився в байрак. Ми засіли в кущах, проте ніхто так і не з’явився. Мабуть не почули, або сприйняли той гуркіт грому за природне явище.

Це ж треба, – міркував я, оглядаючись навсібіч, – вміти лупити когось блискавкою. Цікаво, як це взагалі можливо?

До речі, я ж між іншим мало чого знаю і про себе. Як Стояна – керувати блискавками, чи як Бернар, котрий чаклував із силою Світла – не вмію. Але б’юсь на мечах, влучно стріляю… А ще можу зачаровувати стріли…

–Знайшов час про це питати! – відмахнувся ельф, ледь я тільки почав у нього випитувати про речі, що пов’язані з магією.

–І все ж, – наполягав я.

–Ну… ну… Уяви собі якусь ємність… скажімо відро або горщик, куди стікає рідина. Наприклад – вода. Це такі собі накопичувачі, які дозволяють збирати її якомога більше.

–І що?

–Потім ти можеш її використовувати на свій розсуд.

–Воду?

–Тьху ти, Ніхаз тебе лякай! Я кажу про те, що деякі речі можуть накопичувати силу, – поясняв ельф. – Живі істоти, такі як ми із тобою, також можуть те робити.

–Яку силу? – не второпав я.

–Магічну енергію… Так її кличуть серед чаклунів. Вона міститься всюди, навіть в їжі, – якось плутано розповідав Бернар. Це було зовсім на нього не схоже. Така нехарактерна манера, судячи із всього, могла вказувати лише на його нервозність. – Її можна поповнити з вогню, води… землі… повітря... металу... з живої істоти… А потім перетворювати на щось більш відчутне…

–Що це за «більш відчутне»? І як це – «з живої істоти»?

Ельф дивно посміхнувся, але не пояснив. Він лише додав, що сила буває різних видів. І контролювати її досить складно.

Впевнившись, що ніхто за нами не йде, ми обережно рушили далі. Бернар крокував досить близько від мене, тому я знову вирішив поприставати із хвилюючими мій мозок питаннями.

–Майже всі речі виступають свого роду накопичувачами сили, – повторив він. – Всі… угу… будь-що… Через свою природу, вони схильні до прийняття відповідного виду «магічної енергії». І тільки жива істота… розумна істота, – швидко виправився він, – в той чи інакшій мірі може ретранслювати її в наш світ.

–Ти знову пустився в нетрі свого словоблуддя? Якась нергія… ретра…

–Я кажу про здібності, – ельф нервово хмикнув. – Магій багато, я думаю ти це прекрасно розумієш. Я, наприклад, практикую силу Світла... Джуни – силу, що заснована на людський крові... До речі існує багато похідних видів магії. Так би мовити – підвидів.

–А що до накопичувачів… можна трохи пояснити?

–Ще давні ельфи… та і джуни, чого тут приховувати – помітили, що в Сарнауті існує чимало сил, котрі можна використовувати для власних потреб. А згодом ми всі навчилися підсилювати дію цих сил, створюючи так звані накопичувачі. Їм надали відповідної форми. Це був і одяг, котрий оберігав його власника… Ще – кільця, які додавали міцності закляттям… Амулети…

–Зброя?

–Так, само собою і зброя. Правда, багато секретів згинуло в давні часи… Зараз про ту ж легендарну зброю можна почути лише в казках та байках. До речі, візьми свій сагайдак... Це тобі прямий доказ магічного накопичувача. А ти виступаєш реалізатором… Але не кожен може скористатися твоєю зброєю. Віддай цю річ Першосвіту і він нічого не зробить. Нічого!

–А чому?

–Бо подібні штуки потребують відповідного господаря… вірніше – встановленого зв’язку між накопичувачем та ретранслятором… Взагалі, це складно пояснити тому, хто далекий від розуміння суті природи самого Сарнаута…

–Знову ти приндишся! – розсердився я.

–Я кажу так, як воно є… Між іншим, поглянь на свої мечі.

–А що з ними не так? – я кинув погляд на руків’я саксу та фальшіона.

–Цікаві дрібнички... Незвичайні... Тільки зовні вони здаються простими, а ось що сховано всередині них.., – і ельф загадково посміхнувся.

–Звідки ти знаєш, що там щось сховано?

–Скажімо так – відчуваю.

–Гаразд… А що до Стояни, що до її блискавок? Де вона все це бере?

–Ніде, – зовсім серйозно відповів ельф.

–Тобто?

–Тобто – нізвідки! А взагалі я мало розуміюсь на друїдській магії. Єдине, що можу пояснити – у Стояни досить розвинутий дар до сприйняття енергії… сили, – тихо промовив ельф. – Але, бачу, що нікому цю дівчинку навчити доцільно та впорядковано її використовувати.

–А тебе хто навчав?

–Різні особи, – невизначено відповів паладин. – Якось допомагав і Клемент ді Дазірє.

Бернар насупився та замовк. І в продовж того часу, поки ми кралися до схованки Дедяти, більше цю теми не обговорювали.

І ось зараз, добравшись до якоїсь горбистої галявини, ми сиділи в кущах та дивились на пейзаж перед собою, намагаючись збагнути, де той клятий табір. 

–Там нічого немає! – зауважив я пошепки. – Пусто!  

Стояна показала на якийсь пеньок і лише трохи згодом я збагнув, що це замаскований димар. А поруч з ним – маленький кущик, який виявився входом до землянки. Дмухнув легкий вітерець і я відчув слабкий запах диму. І ще їжі. Здається смаженого м`яса.

–Непогано сховалися, – вирвалось у мене. – Легко можна пройти мимо…

–І який подальший план? – пошепки запитав Бернар.

Зізнаюсь, що досі ще нічого не придумав. Між тим три пари очей втупились саме в мене, очікуючи на накази. Отже треба було щось казати.

–Повертаємось за підмогою? – запропонував ельф.

Я задумався. Якщо вірити словам Уйки, то у Дедяти залишалося п`ятнадцять чоловік. Шістьох вже нема, але чи брав їх в розрахунок той Уйка – це ще питання. Двоє-троє з банди знаходяться на майданчику другої скелі – на північній Лисині. Тобто всередині як мінімум шестеро, включаючи і ватажка, а як максимум – Ніхаз його знає!

Битися із величезною ватагою – суцільне самогубство. Але якщо все ж дедятівців мало – можна було ризикнути.

–Як вважаєш, – звернувся я до Стояни, – скільки їх всередині?

Дівчина розгублено розвела руками. За мить вона пояснила, що тут непогано все прибрали і поки зі схрону не вилізуть, важко буде щось сказати напевно.

–Давай когось відправимо за підмогою, - знову запропонував ельф. – А інші сховаються та будуть спостерігати, га?

–Скільки? Тиждень? Місяць? Рік? Коли ту підмогу приведуть? – сердився я.

Чуття мені казало діяти. Тим паче, що в голові вже склався план. І я ним поділився.

–Ти нас всіх згубиш, – розсердився ельф. – Ніхто не лізе в осине гніздо палкою.

Я глянув на Першосвіта. Той на пару секунд розгубився, але все ж підтримав мене. Стояна ж стримано знизала плечима.

–Як бачиш, – промовив я ельфу, – за мій план голосує більше, ніж за твій. Та і крім того, ми будемо мати перевагу, бо ворог не знає нашу кількість.

Бернар неохоче погодився.

Отже, ми почали. Бажано б було якось висмикнути дедятівців з їхньої схованки. Спускатися вниз – це верх дурості. Оскільки там нас перебили б як курчат… І ніяка магія не допомогла б... А чекати коли бандити вилізуть самі – теж не вихід. Цілком можливо, що без особливої потреби із землянки ніхто не вибирався.

–І як їх звідти викурити? – запитав мене Першосвіт, якому очевидно також в голову лізли подібні думки.

–Що ти сказав? Викурити?

А це була ідея! – мене аж тіпнуло.

Намагаючись не шуміти, ми підтягнули якомога ближче до входу сухого хмизу. Я наклав заклинання на стрілу і розпалив вогонь. Дочекавшись, коли той розгориться, Бернар кинув зверху сирі хвойні гілки й в повітрі розтягнувся їдкий задушливий дим, від якого ми самі почали кашляти. Очі защіпало, в носі закрутило. Уявляю, що відбувалось внизу, в схроні.

Відступивши назад, ми зайняли позиції в очікувані того, як знизу почнуть вибігати бандити. Я взявся за лук, витягнув зачаровану стрілу та втупився в прохід.

Не минуло хвилини, як нагору вискочило декілька людей.

Вистріл і стріла-блискавка прошила першого з бандитів наскрізь. Пара секунд і за ним звалився другий… Третій швидко отямився та перекинувся в кущі. За ним помчався Першосвіт.

І тут наче гриби з-під землі, звідкись почали вилазити інші бандити. Судячи з усього, вони завчасно наробили додаткові виходи зі схованки. А на подібне я не розраховував. Але лайся – не лайся, проте відступати вже було запізно. І вже не зволікаючи та не звертаючи уваги на дрібні моменти, ми всі кинулися в бійку.

Стріляти мені вже було незручно. Всі змішались в одну кашу. Прийшлось взятись за мечі.

Відбитися від перших нападників було доволі легко. Але кількість людей, які вилазили зі схованки, мене вразила. Їх було не менше п`ятнадцяти... Стій! Вісімнадцяти... двадцяти одного... Та Ніхаз вас всіх дери! Скільки ж тих дедятівців?

Не минуло і хвилини, як я загубив своїх товаришів. Нас швидко розділили та почали відтісняти до дерев. Розуміючи, що ні Першосвіт, ні тим більше Стояна, не мають досвіду в подібних сутичках, я спробував відтягнути на себе якомога більше людей. Кричав, штовхав, дражнив. Головне, - промайнуло в голові, – щоб серед нападників не знайшлося якогось лучника. Інакше – прощавай голівонька!

Раптом відчув, як ногу полоснуло холодне лезо чужого меча. Ось що буває, коли не достатньо зосереджуєшся на справі. Псяче хутро! Сам винен!

Різкий помах і рука нападника, котрий наніс мені поріз, разом зі зброєю відлетіла в бік. Випад і сакс якось радісно (бо чомусь в цю мить мені саме так здалося) впився в тіло бідолахи. Він якось по-дитячому пискнув та рухнув вниз.

Я старанно користувався природними укриттями. Ховався за стовбурами дерев, відстрибував в кущі. Це не дозволяло нападати всім відразу.

Випад… фінт… знову випад… Ще один звалився, тримаючись за живіт.

Я парку не парив. Розумів, куди вліз. Головне – тримався, не хвилювався.

Новий нападник… Навіть двоє… Я вдав, буцімто збираюсь уколоти в живіт того що був ліворуч, а сам зробив обманний випад, відскочив праворуч, та ударив фальшіоном другого чолов’ягу. Потім прикрив корпус і стрімко стрибнув вперед, одночасно полоснувши клинком першого бандита.

І знову відмітив, що мої мечі начебто мали власну волю. Вони радісно тягнулися до ворогів і не менш захопливо впивалися в їхні тіла, насолоджуючись чужою кров`ю. Розум охопило почуття приємного ражу. Втоми взагалі не відчувалось.

Блок… знову блок… Цей боєць досить непоганий… Я різко відступив і вдарив обома клинками – і зверху, і знизу. Чужа кров бризнула прямо мені в ліве око. Тому трохи забарвися, витираючи її.

Куди ти побіг? – ще один бідолаха дав такого драпака, що заєць позаздрить. Ну доганяти тебе не буду, бо на те немає часу… А ось ще один наближається…

Фінт... підкат… сакс стрімко увійшов з-під низу… прямо в печінку, судячи із темного кольору крові…

Пальці трохи забруднились… Я невдоволено витер їх об куртку бандита…

В якусь мить мені раптом стало ясно, що навколо нікого нема. Нападники вбиті, хтось втік, я ж начебто неушкоджений… майже… Хоча порізи та синці не варто враховувати. Головне, що руки-ноги цілі, та і голова не відпала.

Це все? – здивувалась свідомість. Невже вони всі настільки непрофесійні бійці?

І раптом десь праворуч щось глухо бухнуло. В голові тут же закрутилися думки про Стояну, Бернара, Першосвіта. Що з ними? Невже ще б’ються?

Я стрімголов понісся на звук. Кроків десь зо сто і я вискочив прямо на галявину, до схованки. Тут стояло четверо чоловіків. Один з них – дуже високий чорнявий бородань – зиркнув на мене своїми зеленуватими оченятами та роздратовано крикнув:

–Чєво ждйотє, лодирі?

Мене відразу атакувало двоє. Та легкість, з якою я увігнав першому в живіт свій фальшіон, а другому зніс перерізав горлянку, анітрохи не злякала бороданя. Мені здалося, що він навіть зрадів моїй появі.

–Дедята? – спитав я його.

–Он самий! – розтягнувся у посмішці чолов’яга. – А ти, віжу, прібйоґ за мной, а? – і він забрав у свого підручного спис та зробив широкий крок назустріч. – Какая у тєбя знакомая морда, – вишкірився Дедята. – Ти случайно нє бил на Ельджунє?

–Можливо, – прохрипів я, займаючи стійку.

–Угу… угу… Відал я одново в порту Такалік… Уж очєнь на тєбя похож.

Я завмер. Оце так новина! Невже я все-таки дійсно бував в тому бандитському кублі?

–І що ж він там робив? – спитав я, натякаючи на ту «знайому пику з Такаліка».

–Пєл, орал… в дуду іграл…

Дедята несподівано зробив пробний випад, і я тут же забув про свої роздуми, зосередившись на захисті.

–Ти чєво напал на моіх людей? – зіщулився Дедята, відступивши назад. Він обережно, наче та довгонога чапля, почав йти навколо мене, ощирившись списом. Очевидно буде шукати слабкі місця в моєму захисті.

–У мене до тебе не менше питань, – парирував я. – Може для початку просто поговоримо?

–Ага! – кривлявся Дедята. – Ну начінай пєрвим брєхать.

–Чому відразу брехати? – я обережно витягнув знак Розшукового приказу та показав його Дедяті. – Послали тебе знайти… Живим чи мертвим до столиці привести.

–Ух ти! І кто послал?

–Жуга Ісаєв.

–Ето ж дє я єму дороґу пєрєшол?

–Та чудити почав. Ось лісовиків підбурюєш… зброю таємно в Світолісся тягнеш…

Дедята завмер. Здається я спритно його підчепив. Потискав, як то кажуть, за яйця.

–Ах ти ж Ніхазова залупа! – Гнильський напружився та втупився мені прямо в очі. – От ви собакі пріказниє… Всйо винюхать норовітє…

–Так що? Підеш сам? Чи волоком тягнути?

Тут з кущів вийшов кульгаючий Першосвіт. Помітивши його, підручний Гнильського ринувся на хлопця. Не став і зволікати Дедята. Він дуже швидко мене атакував, і я ледь встиг відбитися та відступити назад, щоб зберегти безпечну відстань.

Що не кажи, а списом Дедята орудував майстерно. Я ж вже трохи втомився і мої рухи від цього уповільнились. Якщо Гнильський почне активно атакувати, можу не впоратися.

Першосвіт з бандитом відступили кудись за дерева. Я чув лише як дзвенить сталь їхніх клинків. Сподіваюсь, хлопчина впорається без мене…

І знову атака. Стрімка, напориста. Я застиг на місці, ні кроку назад, чим здивував Дедяту. Тепер він трохи відступив… А я рушив вперед.

Удар… ще удар… обманний фінт… Дедята раптом оступився та впустив зброю. Я аж завмер, дивлячись як спис падає на траву…

І тут стрибок вперед та удар ножем... лівою… несподівано… прямо мені в бік...

–Ох ти ж.., – захрипів я, роблячи крок назад. Підловив мене, Ніхазів сину! От псяче хутро!

Дедята тут же відскочив назад та довільно посміхнувся, граючись своїм ножем. Ми стояли один навпроти одного: я притискаючи руку із саксом до пораненого боку, а Гнильський – облизуючи губи та стріляючи оченятками по моїй фігурі.

Я подивився на поранення. І хоч акетон трохи стримав удар, проте крізь поріз в ткані проступило чимало крові. Сподіваюсь цей Гнильський нічого важливого не зачепив.

–Нє ожидал? – хрипко запитав він. – У мєня єщйо мноґа фокусов імєєца. Показать?

Я майже фізично відчував, як швидко починали слабнути мої м’язи. Стоїш, наче п’яний. В голові трохи гуде, картинка перед очима пливе.

Пропустив удар… Як же я так? Що трапилося? Невже вдача відвернулась?

Я виставив мечі, зайняв позицію. Нумо, спробуй тепер атакувати, падлюко.

І Дедята атакував… І знову якось різко, неочікувано. Точно пам’ятаю, як у мене спочатку обпекло під ключицею... потім шкрябнуло по ребрах… Я чомусь навіть не встиг блокувати той проклятий ніж… Його лезо наостанок різонуло по кисті…

Все тривало менше трьох секунд. Дедята, хоч що кажи, був досить спритним, навіть не дивлячись на те, що зі зброї мав тільки ніж. Він відскочив назад та знову гадко усміхнувся. І це мене вивело з себе.

Ми зчепились втретє. Чітко пам’ятаю очі Гнильського… вони були близько-близько… і ще блищали від задоволення… А потім той блиск змінився на нерозуміння.

–В мене також фокусів вистачає, – прошипів я йому. – Не очікував? Знайомся, це сакс…

В куточку губ Дедяти з’явилась ледь помітна цівка крови. Він опустив очі додолу, дивлячись на мою лівицю, що стискала меч, який на чверть увійшов йому під дих.

–А цеее.., – почав було Дедята, але не закінчив і ми з ним повалилися на землю… поряд один з одним…

Все паморочилося… картинка перед очима закрутилася… зблякла… Мені було дуже важко дихати… Я глянув на своє тіло… на руків’я ножа, що стирчало в боку…

Псяче хутро! Дістав-таки наостанок! – і мене кинуло в жар.

–Боре! Боре! – голос Першосвіта пробивався крізь якусь тьмяну пелену.

Я хотів щось відповісти, але язик наче зник. Та й голос також. Навіть не знаю як мені вдалося винирнути з того синюватого туману, який щільно окутав розум.

–Боре! – голос Першосвіта став більш чіткішим.

Я нарешті зміг опертися на лікоть та трохи підвестись. Хлопець стояв біля дерева, спираючись спиною о його стовбур та важко дихав. На його обличчі красувався глибокий поріз від лівого ока аж до вилиці.

–Ти як? – ледь стримуючи дихання, запитав він. – Га?

Я опустив погляд. Очі знову вперлися в темну рукоять ножа, що стирчав з-під моїх ребр.

–Як та як… Ось бачиш, – хрипко відповів я, при тому намагаючись посміхнутися. Вийшло якось вимучено.

Дедята лежав в двох кроках праворуч. Судячи з усього, він вже був мертвий. А я навіть і досі не второпав, коли встиг загнати меч в тіло бандита. Наче то були і не мої руки.

На галявину вибралися Бернар та Стояна. У обох був дуже пом`ятий вигляд, а друїдки – порвані на коліні штани.

–Бора поранили, – промовив Першосвіт, все ще спираючись о стовбур.

Паладин рішуче наблизився до мене. Він присів поряд та обережно торкнувся руків’я ножа.

–Добряче увігнав, – промовив ельф, притому цокаючи язиком.

–І не раз, – відповів я. – Все тіло наче кинуте в кип’яток…

–Не раз? – перепитав Бернар. Він торкнувся акетону, пробігся пальцями по порізах. – О, Тенсесу!.. Один… три… сім… Оце в тебе дірок! – заявив Бернар. І якось перелякано додав: – Як же ти так, друже?

А що казати? – я заплющив очі. Хочете чесно? Ніхаз його знає, коли я схибив… І зараз через це злився на себе!

Це ж треба упустити початок атаки. Навіть сліпий би зрозумів, що Дедята накинеться знову. Наніс точний удар, так добивай – такий принцип бою.

Ось тобі, Боре, твоя самовпевненість... Саме вона тебе і підвела. Дивно, що Дедята не увігнав той ніж мені в серце… Можливо просто не встиг…

–Ти лягай! – наказав паладин. – Спробуй не рухатися. Так... буде боляче... І ще буде кров...

В роті пересохло. Говорити було важко, але я все ще тримав себе на тій тонкій грані, що розділяла тверезість думок і безпам`ятство.

–Я крові не боюся, – хотів заявити те з викликом, наче кажучи – а чхав я на ті поранення три рази. Але голос став якимсь тьмяним, пустим. – Та і болю також… Ти роби свою справу, ельфе, – вичавив я з себе наостанок.

А самого аж вивертало. Тіло остигало після бою, а разом з тим на нього навалювався біль.

Бернар різким рухом витягнув ніж і тут же поклав руку на рану, шепочучи слова якихось незнайомих молитов. Я побачив, як кров густими ривками стрімко ринулася крізь його пальці. Очевидно, останнього разу Дедята встиг-таки встромити ножа на повну.

Світ навколо почав бліднути. Ельф повернув голову і подивився мені в очі.

От, Ніхаз! Невже це кінець! Я бачив такі погляди… Зараз не пам’ятаю де, але бачив… Так дивляться на тих, кому вже залишилось недовго…

–Як йон? – тихо спитала Стояна. Виявляється вона сиділа поруч, тримаючи свою долонь у мене на лобі.

Ельф буркнув щось незрозуміле та знову вглибився у молитви. Мені на мить здалось, наче полегшало. І тільки це відчув, як в наступну секунду почав кудись провалюватися… падати... падати... падати...

Темрява огорнула тіло з усіх боків. А потім я побачив себе лежачим навзнак на траві… Навколо метушилися якісь люди… Все було якось розмито… проте я легко міг роздивитися власне тіло… бліді щоки… скуйовджене волосся… долоні, які стискали мечі…

Чекай, а це моє тіло? – від цієї думки мене навіть трусонуло. – Псяче хутро! Це якась… якась… ніхазівня.., – мозок відмовлявся приймати той факт, що це я. – Напевно та людина просто схожа на мене… Так-так, це зовсім не я… Це не можу бути я…

Осклилі неживі очі людини дивилися вгору… в холодне синє небо… Я також глянув туди і тут же відчув, як мене кудись потягло… і знову навкруги суцільна темрява…

Почулося, як тихо-тихо потріскували свічки. Багато свічок. Вони стояли на підлозі, у виїмках темних стін, біля височезних білястих колон… на металевих підсвічниках… Куди не кинь погляд побачиш лише свічки… і тисячі вогників, котрі тьмяно освітлювали невеличкі ділянки навколо себе…

З темряви почулося шаркання чиїхось ніг. Я хотів повернутися на звук, але неочікувано закрутився та опинився прямо перед однією з колон. І вже зупинившись, побачив як вздовж алеї із свічок рухається невисока фігура. Вона йшла неквапливо, ледь перебираючи ногами, несучи в руці величезну металеву чашу та новеньку незапалену свічку. Це був кошлатий гоблін, одягнений в білий балахон. Він наблизився та ліниво окинув мене втомленим поглядом водянистих очей.

–Угууу, – його голос гулко задріботів пустими коридорами. – Хто у нас тут сьогодні?

Це не було питання, скоріш просторікування вголос. Полум’я численних свічок раптом затремтіло, потягнулося доверху. Гоблін торкнувся до мого обличчя, а в наступну мить я опинився на його шершавій долоні.

О, Сарне! Як це можливе? – промайнула перелякана думка. Стій! Та це ж Вівтар воскресіння…

Розуміння того, що я знаходжусь в Храмі Тенсеса, призвела мою свідомість в повний ступор. Гоблін дивився на свою долонь, в якій тупцювалася моя іскра.

–Це тиии, – видихнув слуга Тенсеса. – Хочеш запалииити свічкууу? Залишитись тут? Чиии оплатиш свої гріхиии? – і гоблін трусонув залізною чашею, в якій дзвінко загриміли монети.

Він поставив на вівтар ту саму товстеньку свічку, яку приніс із собою, а поряд – ємність для збору «святого мита»…

Мені стало раптом холодно. Звідкись потягнуло вогким вітерцем… запахло могильною сирістю. Свічки навколо вмить погасли і тьма знову огорнула мене...

Відкриваючи очі, я на мить втратив орієнтацію. Мене морозило… навіть трусило… Прямо над самим вухом хтось невпинно бубонів. Я хотів було зробити зауваження, але рот лише беззвучно відкривався, не в змозі вимовити ані слова. Раптом щось холодне торкнулося губ, і тоді, здається, я важко зітхнув.

– ... приходзіць у сябє, – долинув до мого слуху м’який голос Стояни.

–Точно... ніби стогне.., – пробасив Першосвіт. – Взагалі немислима річ! Сім ран... сім ран! А він ще дихає...

–Та тихо ви, розкудкудакались, як кури! – почувся невдоволений голос Бернара. Я ледь міг роздивитися його обличчя. Здається, ельф нахилився наді мною. – Боре! Боре! Ти тримайся, друже… Борись! Чуєш? Борись!

І знову тьма, знову свічки… слуга Тенсеса…

–Так записувати тебеее в книгууу? – голос гобліна став тріскучим, наче хтось ламав купу гілок. – А, свєррееее?

Він весело підморгнув, а мій втомлений розум між тим занурився в пітьму безпам`ятства...



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше