17.11.2019 20:48
Без обмежень
7 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

1

…Осінь.

Тиха, незрозуміла, меланхолійна, вічна. Вона сумно бродить серед провулків портової слобідки. Сидить під пожовтілими липами Млинів. Бавиться вітерцем, закручуючи вузликами темно-сірі стовпчики диму з труб над хатами Кузнів, які неквапливо та якось поважно тягнуться до похмурого неба.

Грона калини, немов розпечені вугілля, заглядали у віконце моєї світлиці. А на землі виднілися розсипи листя, яскраво-жовтого, іноді з кривавим кантом. Вітер їх кружляв, розкидаючи навколо, розфарбовуючи світ золотом.

І ось все це наче зникло. Майже в один день. От і сонце вже рідко сміється. Навколо лише тумани й противні дощі… наче сльози цього втомленого світу...

Що ж не так? Що мене раптом напружило?

Ось поряд Зая… А я чомусь вдивляюсь у вікно та намагаюсь зрозуміти незрозуміле…

Осінь.

Вона нині була пристрасна, навіть божевільна… вся сп`яніла красотою смерті згасаючого світу, передвісником якого була купа мертвого листя, котрі незліченною армією покрили землю та пожовклу траву. Вони наче були авангардом, і впали в своїй першій та єдиний битві.

Янтарно-золота осінь раптово перетворилася в страшну чорну старуху, з голими кривими руками-гілками, кривавою усмішкою багряних кленів та холодними батогами нескінчених дощів. Вона ознаменувалася цілою низкою гучних жахливих подій, котрі схвилювали жителів столиці, як в тому й людей в інших містах Ліги. Світ навколо наче здригнувся, увійшовши в круговерть незрозумілого і дикого танцю. Чорна старуха пробудила чорні серця. І не було в них ні жалю, ні милосердя. А тільки лише смерть, яка диким вовком завиває в ночі. Відчуваю, що все це торкнеться і мене… Ох, торкнеться!

Але все по порядку…

Уже минуло майже два місяці з того моменту, як я повернувся до столиці. Хоча «повернувся» – це занадто голосно сказано. Навіть не пам’ятаю того повернення. Взагалі нічого не пам’ятаю. До тями прийшов уже на ліжку в світлиці «Красного пєтуха». Пригадую, що поряд тоді сиділа Зая Корчакова, яка з сумним обличчям вдивлялася у вікно.

Мій голос все ще був слабкий. Руки-ноги наче чужі – взагалі не слухались. Я спробував покликати жінку, а замість того лише застогнав. І знову забуття, марення…

Зізнаюсь, одужання було важким. Боліло все тіло. Нила кожна його частинка. Мене кидало то в жар, то в холод… Більш-менш відпустило днів десь за десять.

Якось вранці навідався Бернар. Скоріш за все це була данина чемності, так мені здалося в той час. Можливо, що я помилявся, бо, зізнаюсь, дуже сердився на себе. А бачити ельфа, який хоч і не дорікав мені за помилку із Дедятою, все одно було не дуже приємно.

Бернар обережно увійшов у світлицю, а помітивши, що я не дрімаю, зі шпилькою промовив, що на мені все заживає, як на собаці.

–Навіть шрамів не буде помітно, – посміхався ельф.

–Та звідки ти те знаєш? – трохи роздратовано промовив я у відповідь.

–Позавчора заходив… дивився на тебе… Запалення, бачу, спало. Порізи трохи затягнулися… Тобі потрібне лікар!

–Не треба ніяких лікарів! – втомлено промовив я. – Взагалі нічого не треба!

–Ооо! – захитав головою паладин. – А ти, бачу, зовсім скіс.

–Просто немає настрою.

Бернар нахилився вперед та чомусь почав розповідати про купу крові, яку я втратив.

–Порізи виявилися дуже глибокими, – казав ельф. – З тебе лилося, вибачай, як з кабана! Добре, що той Дедята не зачепив ані печінки, ані серця…

–Пощастило… мабуть…

Потім ми перекинулися парочкою пустих жартів і ельф раптом цілком серйозно сказав, що дуже радий моєму одужанню. А взагалі – здивований, що я викарабкався.

–Не думав, кажу чесно! Дивився на твоє тіло і вже.., – Бернар замовк і я відчув в його голосі хвилювання. Невже дійсно турбується? – Ми ледь тебе довезли до Новограду. Ти майже не дихав…

–А що там на місці бійки? Когось упіймали?

–Декому із банди вдалось втекти, – розводив руками паладин. – Потім, кажуть, знайшли в лісі кинутий обоз. В ньому була зброя… Мабуть, ми сполохали бандитів… переламали їм всі плани… До речі, я тут підвів такі собі підсумки. І знаєш що? Ти відправив в чистилище до Тенсеса чотирнадцять дедятінців… Це включно із самим Гнильським. Жуга Ісаєв коли про те дізнався, довго дивувався.

–І що? – насупився я.

–Чотирнадцять! Один проти купи бандитів! Хіба це не вражає?

–По-перше, я був не один… Нас четверо. Чи ви утрьох не билися, а тільки я віддувався за всіх?

–Та ну як.., – трохи розгубився ельф. – Першосвіт впорався лише з одним, а двох поранив. Стояна ж… ну якщо не брати до уваги тих чотирьох, яких вона вдарила блискавкою… вона також перемогла одного нападника…

Ельф замовк та чомусь відвернувся.

–А ти? – стримано спитав я.

–Ну… ну… поранив трьох, – насупився Бернар. Судячи з усього, він не особо радів подібному вчинку. Трохи помовчавши, ельф продовжив розповідь: – Ми послали Першосвіта за допомогою. Треба було і тебе перевезти… та й полонених доставити до Розшукового приказу… Ото були деньки! До речі й зараз навколо така круговерть, що хай нас береже Тенсес.

Я спитав у чому проблеми. Ельф знову нахмурився та чомусь згадав Стояну. Пробурмотів, що вона зараз рушила в Сівєрію.

–Особисті справи, - якось невизначено додав він, дивлячись кудись вгору. Явно щось недоговорював. А потім раптом повідомив мені про стягнення до Горішку реєстровиків. – І дуже багато! – зіщулився ельф.

Сказано все це було якось сумбурно. Мені здалося, що зовсім не до теми. Хоча, – міркувалось, – здається це я просто щось упускаю.

Паладин нервово стиснув губи, від чого його обличчя набуло своєрідної відрази. Він явно вагався, чи розповідати мені відверто або промовчати. Після фрази: «Щось намічається», – стало зрозумілим, що перемогло перше.

–Ніхто і досі не повідомляє в чому причина заколоту в тому Горішку, – казав ельф. – Ходить чимало чуток, але в основному всі сходяться на тому, що події у фортеці пов’язані із невдоволенням через теперішній стан речей, мовляв, в старі добрі часи все було краще… А поки глашатаї на вулицях теревенять про зраду.

–Невже «Держава»? Невже це вони?

–Вважаю, ти маєш рацію… Схрони зброї, захоплення Горішку, напад на Клемента… Арсен ді Дюсер… Сіверські… Все це ланки одного ланцюга. Жє сю жюре ку то ес лі… Вважаю, все це якось пов’язано.

В кімнату ввійшла Корчакова і Бернар трохи розгублено позадкував до вікна. Він тут же зробив вигляд, наче згадав про якісь справи й вже на виході раптово промовив:

–Знаєш, друже, мені треба буде від’їхати на певний час… Поговоримо іншим разом. Ти одужуй, – і ельф відкланявся.

Потягнулися одноманітні дні. Розпочалась осінь. І хоча я все ще в основному лежав у ліжку, іноді ж намагався рухатися, сподіваючись на свій молодий організм. Тепер єдиними співбесідниками були лише Зая та Першосвіт. Останній взагалі страшенно нудьгував без справи. Я це не раз помічав.

І ось коли до мене ввечері прийшов сам Жуга Ісаєв (дізнатися про стан здоров’я), я не забарився натякнути про хлопця.

–І що ти хочеш? – здивувався голова приказу.

Я прямо заявив про Ратний двір. Ісаєв ніяк не виказав своїх думок. Він нічого не обіцяв, але не пройшло і трьох днів, як Першосвіт радісно повідомив про своє зачислення до військової школи.

–Уявляєш? Ратний двір! – хлопець ледь не підстрибував. – А я навіть не писав ніякого прохання про зачислення… А тут приходять, питають, мовляв, ти такий-то? Кажу, що я. Нумо, відповідають, післязавтра явитися до начальства. Тебе, мовляв, рекомендовано до зачислення… А витрати на себе бере Міський приказ!

Я хотів посміхнутися. Першосвіт це сприйняв за невдоволення, і тут же почав гаряче промовляти, що «вже не квапиться до Ратного двору».

–Нічого! – махав він руками. – Іншим разом… ще встигну…

–Припини дурникувати! – я зібрався силами та майже рявкнув на хлопця.

–Але ж я не можу тебе кинути в такому…

–Зая за мною пригляне! Та і взагалі, хіба я якийсь каліка? Коли вичухаюсь, тоді ми і побачимось, так що шуруй до Ратного двору! А якщо не підеш до школи, я на тебе страшенно ображусь. Чуєш?

Першосвіт розгублено захитав головою. За пару днів він з’їхав до Ратного двору.

І знову до мене приходив Ісаєв. Цього разу голова приказу випитав про все, що трапилось під час наших походеньок. Його цікавили навіть дрібниці.

–От не думав, що Чаруша таке викине, – дивувався Жуга, дослухавши мою оповідь.

Не знаю, чи був він відвертий, чи дійсно голова приказу сердився на свого помічника.

–Взагалі, він завжди стриманий, – наче виправдовував Солодова Жуга. – А тут кинувся до лісовиків, якогось бісу… І його хлопці вбили Брума… Хмм! – Ісаєв сердито засопів. – Прийшлося направляти в Озерне урочище вояк… е-е-е… реєстровиків з Червоного полку… для приборкання того осиного гнізда, яке розворушив Чаруша. Розумієш, після загибелі Брума, лісовики зовсім показилися. Кинулися спалювати найближчі хутори… лани… Звичайно солдати досить швидко зі всім впоралися. Але ж серед селян купа загиблих! Люди невдоволені…

Ісаєв ходив туди-сюди, опустивши голову. Мені, чесно кажучи, зараз було байдуже, що там відбувалося. Я лише шкодував, що послухавшись Солодова, піддався власної дурості, через яку і опинився на ліжку.

–До речі, більшість лісовиків мала при собі залізну зброю, – додав Жуга, наче про щось жалкуючи. – Ту саму, про яку ти доповідав Чаруші… а він, зараза, забув попередити…

«Зараза» було чомусь сказано без негативного відтінку.

–Та і з Гнильським Чаруша погарячкував, – продовжував бубоніти Жуга. – Ми не давали йому наказу відправляти тебе… та ще можна сказати – наодинці, щоб битися із цілою бандою. Лише збирати свідчення, в ліпшому випадку – виявити схованку… А тут… Якщо б я не знав Солодова стільки років, то подумав наче він хотів все зіпсувати.

–Це як? – не второпав я.

–Буцімто навмисно направив тебе… тобто непідготовлену людину… Наче сподівався, що ти не впораєшся і…

Ісаєв замовк, втупившись в підлогу. Я тим часом спитав його про Соті.

–Теж якась дурість, – відповів Жуга. – Згоден, що того гіберлінга було б краще допитати… Привести до приказу та ретельно допитати.

–І що ж Чаруші за це буде?

–Я з ним ще поговорю.

–І все? – здивувався я. – Та він же…

–Цить! – гаркнув Жуга. Він різко обернувся та полоснув по мені своїм невдоволеним поглядом. – Що він зробив, то зробив!

–Але ж гіберлінги будуть…

–Не будуть! Не бу-дуть, – нахилився голова приказу. – Соті вбили бандити… дедятівці… Тобі це зрозуміло?

Я сторопів. Оце заява!

–Ви що ж, його покриваєте? – обурився я.

–Давай припинимо сперечатися! – доволі грубо заявив Жуга. – Ти видужуй, потім ми про це ще поговоримо…

Я сердито гмикнув та стис кулаки. Ісаєв рушив було до виходу і вже біля дверей кинув:

–А взагалі, Боре, ти в деякому роді молодець! Це я тобі кажу без лестощів… як є…

Мене ці слова, зізнаюсь, трохи збентежили. Щоб якось уникнути продовження похвальних промов, я перескочив на іншу тему:

–А що там з Горішком?

–Хмм! Скоро дізнаємось, – якось невизначено відповів Жуга. – Фортецю оточили Захисники Ліги. Візьмуть її штурмом…

–Чекайте! Чого відразу штурмувати?

–Можна подумати, наче нас з тобою про це будуть питати! Це справа військових!

–Ну можна ж спочатку піти на перемовини. Чого взагалі вимагають ті, хто захопив Горішок? Хто вони?

–Заколотники! – знову роздратованим тоном промовив Жуга. – Пам’ятаєш братів Сіверських?

–Так все ж виходить, що ми маємо справу з тією таємничою «Державою»? – я аж ледь не підскочив на ліжку.

–Я тобі скажу відверто, але це не для всіх вух. В Канії давно назрівали нездорові речі… Декому конче хочеться повернути старі добрі часи. Оті схрони Дедяти, скоріш за все, призначалися для заколотників. Вони планували захопити столицю, але щось не зрослося… Або не вистачило сил… Чи, – і тут Жуга перейшов на шепіт, – чи гірше того – ми просто чогось не бачимо! Чогось дуже великого!

–Тобто? – теж пошепки спитав я.

–На Західному тракті починаються якісь негаразди, – Ісаєв більше нічого не сказав, так і не пояснивши що то за «негаразди».

–А вам відомо хто саме стоїть за захопленням Горішку? Тільки-но були причетні брати Сіверські? Невже у них немає спільників?

–Більш-менш зрозумілим чия рука всім хороводить стане лише після захоплення Горішку. А взагалі, мені багато чого в цій справі здається підозрілим.

Жуга різко розвернувся та вийшов геть. Більше він не приходив.

І ось уже минуло майже два місяці, але заколот в фортеці на мисі Дозорний так і не був приборканий. Два дня штурму закінчилися тим, що Захисники Ліги загалом втратили майже цілий полк.

О, як тоді загудів Новоград! Такої жахливої поразки не було мабуть з часів змагань з Імперією за Павучий схил на Святій Землі. І хоч Ізбора Іверського почали звинувачувати ледь не у всіх гріхах та повній недієздатності війська, він, кажуть, якось зміг відбрехатися на загальній раді й подовжити керування реєстровиками.

Відтепер прийшлось перейшли до облоги фортеці. Замість загиблого воєводи Михайла Старого, на якого і списали поразку, був призначений Володимир Залеський на прізвисько Зозуля, представник одного з найдавніших шляхетських родів Канії. Новий воєначальник поки себе ніяк не проявив. Лише нарощував навколо Горішку військові сили та зміцнював табір.

В Раді почали нервувати. Багато хто все ще жадав «показово наказати заколотників» та скоріше покінчити із «заразою заколоту» (благо ще, що на Святій Землі зараз було відносне затишшя). Але ніхто не брав на себе відвагу посилати війська на новий штурм.

Між тим то тут, то там по всіх землях Канії починали спалахувати невеликі бунти. Столиця відповідала на них досить жорстко, незважаючи на те, що на кожному алоді були свої намісники з військами, і відправляла на придушення заколотів добірні частини. Багато висловлювалися про те, що подібні дії призведуть лише до нових бунтів. А, крім того, це було порушенням всіх принципів, закладених в самій Лізі, спочатку задуманого державою вільних людей.

Були й інші думки. Деякі прошарки населення висловлювалися з приводу того, що зараз не час панькатися. Що треба показати «тверду руку». І при тому часто посилалися на приклад Імперії.

Що дивно, подібні речі починали знаходити підтримку і серед простого народу. Свободу ж вибору та свободу поглядів, яку проповідували як єдино правильний шлях, який відрізняв Лігу від Імперії, стали піддавати сумнівам.

Як не крути, але в нових реаліях Канія повинна була якось змінитися. Це розуміли всі сторони.

В столиці, спочатку потроху, але все частіше починали спалахувати конфлікти між старою шляхтою та міщанами. Одного разу подібна суперечка переросла в жахливу бійку. Агресивно налаштовані молодики аристократичної крові, будучи на добрячому підпитку зіткнулися з двома паладинами. Приводом послужило те, що ці парубки бачили проблему появи заколоту в Горішку через погане керування Воїсвіта Залізного. Мовляв, буцімто це він став чинником того, що державними справами відтепер займаються люди «зовсім неблагородної крові». Натяк був недвозначний:

–Бидло! – горланили хлопці. – Через вас Канія і гине!

Слово за слово і почалася бійка. В результаті цих двох паладинів жорстоко побили, а один з шляхтичів залишився без ока.

Все спробували швидко зам`яти, але народне обурення перетворилося на буйне море, яке ось-ось вийде зі своїх звичних берегів. Столиця знову загула стривоженим вуликом. Пристрасті вляглися лише тоді, як обидва боки прилюдно замирилися та пообіцяли не мститися. На якийсь час конфлікти вщухли.

Весь цей час я перебував в трактирі Корчакової. Зая дивилася за мною, як за маленьким. Іноді мені здавалося, що їй навіть це подобається. З часом вона часто стала приводити в кімнату Піменова – друїда, який лікував працівників лісопилки. Той приносив якісь настойки та мазі, котрими намагався мене виходити. Не знаю чи допомагали вони, чи ні, але я не став відмовлятися від його допомоги.

Коли нарешті зміг більш-менш самостійно пересуватися, Піменов задоволено зацокав язиком.

–А ти міцний чолов’яга! – казав друїд. – До речі, що дивно – я не помітив жодного старого шраму на твоєму тілі.

–Бо їх немає.

–Невже щастило? Для людині з твоїм родом занять це доволі дивне явище, ти так не вважаєш?

–Ну не всім же ходити з роздряпаними пиками, – роздратовано промовляв я.

Піменов підморгнув та чомусь спитав, чи не обтирався я мертвою водою?

–Кажуть в старі часи… ще до Катаклізму, – казав він, – чаклуни та маги знали секрет заживлення ран. Для того виготовляли мертву воду.

–Це все казки для дітлахів… всі оті ваші води – живі чи мертві.

–Ну не скажи, – посерйознішав друїд. – Багато казок колись були дійсністю. Давні маги на відміну від теперішніх старанно досліджували наш світ. Той же відомий всім Скракан взагалі багато на чому розумівся.

–А ви?

–Ну… я, наприклад, затратив чимало часу на розгадку того, як виготовляти живу та мертву воду. Побував на багатьох алодах, заглядав в книгосховища, бесідував з розумними людьми…

–Знайшли секрет?

–Нажаль ні. Лише деякі натяки… Наприклад чув, що коли когось занурити в особливий відвар, в якій окрім всього додавали кров білого єдинорога, то тіло стане наче нове.

–І ви в те вірите?

Піменов здається образився. Я начебто не сказав нічого такого, а він нахмурився та на деякий час замовк. І вже уходячи заявив, що найкращі ліки, це кохання.

–А це тут до чого? – здивувався я.

–Хмм… Сліпий ти, хлопче. Поряд така квітка, а ти…

Друїд невдоволено затрусив головою і вийшов з кімнати.

Це він казав про Корчакову. Я ж не дурний… Бачу, що вона знайшла в мені нову «забаву»! Мабуть вже склала плани що до нас двох…

Ні, Зая мені подобалась. Навіть більше того. Але після слів Піменова я мабуть вперше задумався про те, як будувати свої відносини із Корчаковою далі.

Чому б ні? – розум заглядав прямо в душу. – Ну чому б ні? Вона добра жінка… лагідна… красива…

–Чого ти на мене так дивишся? – спитала Зая того вечора.

Я стояв біля вікна. По склу барабанив дощик. Серед гілок гудів вітерець.

–Що таке? – почервоніла дівчина.

Вона сиділа на куточку ліжка, нервово накручуючи на палець локон, який грайливо вискочив на лівій скроні.

–Ти розумієш, хто я такий? – прямо спитав у неї.

Вона мовчала, дивлячись кудись осторонь. Я ж раптом відчув себе якимось дурником. Не знав ні що казати, ні що далі робити. Стояв біля вікна, спираючись о стіну та дивився на її пальчики, які все ще теребили неслухняний локон.

–Коли я тебе вперше побачила, – якось глухо промовила Зая, – зі мною щось сталося… щось дивне… Я відчула якесь тепло… ось тут.. всередині себе…

І вона густо-густо почервоніла. А в мене відразу всередині все стислося, в голові наче запаморочилося. Я забурмотів якісь слова… здається, почав то виправдовуватись, то освідчуватись… А потім, наче прорвало:

–Зі мною також ніколи такого не було, – зізнався я. – Скажу прямо, що такої души, як в тебе, не зустрічав ні у кого! Я… я… я хочу жити з тобою… і тільки з тобою!.. Напевно, я з’їхав з глузду, але про те аніскільки не жалкую!

Повисла така пронизлива тиша, що на якусь мить мені здалось буцімто негода за вікном вщухла. Ані барабанного дробу дощу, ані співу вітру… Лише серце гучно б’ється в грудях.

–Напевно і я збожеволіла, – тихо-тихо промовила Зая, дивлячись прямо мені в очі…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше