17.11.2019 20:50
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

2

…Нарешті я справді відчув, що починаю йти на поправку. Тілу додалась енергія, жага чогось зробити. Я вже міг виконувати неважку роботу. А іноді брав мечі та лук і крадькома ходив в гайок, щоб спробувати привести себе в норму. Зая кожного разу, як дізнавалась про те, трохи сердилася, але не лаялася. Лише просила бути обережним. Я посміхався та з бравадою заявляв, що почуваюся добре. А вона лише витирала розпареного лоба та непомітно зітхала.

Бути якимось трутнем поряд із працьовитою бджілкою, зізнаюсь, було м’яко кажучи трішечки малопристойно. Так чи інакше я почав поступово вглиблюватися в справи трактиру. Спершу все носило відмітку простої допомоги: сходити туди, сходити сюди, щось принести. А потім непомітно я почав братися за більш важливі справи. То відправлявся в столицю до гіберлінгів домовлятися про закупівлю свіжої риби. Другого разу шукав теслярів, щоб найняти їх для починки сходів. Ще їздив на Млини за мукою… Ну і таке інше.

Визнаю, що це, по-перше, було приємнішим, ніж просто валятися в ліжку та стогнати. А по-друге, подібне ще більше зближувало нас із Заєю.

Будучи якось в Новограді, я нарешті зайшов до Розшукового приказу. Жуга був на місці, він мене доволі тепло прийняв та спитав про здоров’я. А потім підморгнув та промовив:

–Що, без справи киснеш?

Слово за слово і я весело кинув, що нудьгувати не доводиться. Тут в кімнату заглянув Чаруша. Він вочевидь не очікував мене побачити, тому трохи розгубився. Але швидко зорієнтувався та зробив вигляд, наче мене тут зовсім і не було. Щось доповів Ісаєву та рушив собі геть.

Жуга чомусь похмуро глянув на мене і на якийсь час замовчав. А я все стояв біля його столу та на щось очікував. Всередині мене жваво застрибали усілякі думки, які, зізнаюсь, могли легко довести мене до кипіння.

–Знав би ти, – раптом заговорив Жуга, розганяючи своїм голосом неприємні хмарки мого настрою, – що насправді зараз відбувається в столиці… та і взагалі в Лізі. Охх! Зріє розкол, – якось туманно почав поясняти голова приказу.

Я спочатку не зрозумів до чого ці слова. І лише в подальшому допетрав – ситуація з Горішком була лише віддзеркаленням невдоволенням владою, і ця подія ще більше розколола все канійське суспільство. Виходило, що не тільки в Раді, навіть в самому Розшуковому та Місцевому приказах з’явилися зовсім протилежні реакції на ті події, які зараз відбувалися в Світоліссі. Солодов, судячи з усього, мав за своєю спиною чималу підтримку збоку аристократичних родів. А от Ісаєв виступав за міщанські інтереси. І якщо раніше обидва боки находили спільну мову, то тепер вони ставали один проти одного в позу та страшно лаялися.

Ми з Жугою говорили про щось доволі абстрактне. І чим далі вглиблювались, тим відвертішим ставав голова приказу.

–Якщо чесно, то це не моя справа з`ясовувати причини, які призвели до розколу, – якось знехотя казав він. Але не дивлячись на цю заяву я розумів, що Ісаєв трохи лукавив. – Можливо... Повторюся – можливо, я здогадуюся (тут Жуга підняв палець вгору, немов підкреслюючи свою непричетність до тих думок, які зараз висловлював мені) хто і навіщо все це робить...

–Хіба це правильно? Хіба ваша задача не боротися із подібним в зародку?

–Це доволі тонка грань… Трохи помилишся і зруйнуєш все! – що саме «це», голова приказу не пояснив. – Я борюся... е-е-е… ми боремося лише з наслідками, а не причинами. Розумієш?

–Угу, – кивнув я.

Жуга тут же втупився мені в очі, немов намагався побачити там відображення власних слів.

–А може є сенс виступити в Раді? – спитав я. – Розповісти про все… про все-все?

–О, Тенсесу! Ти дійсно настільки наївний? – Жуга навіть плеснув в долоні. – Навіть якщо тобі дадуть на те дозвіл, вважаєш хтось буде перейматися та слухати твої розповіді?

–Але спробувати варто, так?

Ісаєв криво посміхнувся:

–Я тобі рекомендую... я раджу цього не робити. Викинь цю думку із своєї голови, бо в результаті залишишся без неї!

–Слухайте, але і сліпому видно, що тут явна змова! Тут – це в самому серці Ліги! А Горішок, хай йому грець, разом з тими бунтарями, лише відволікають всіх від реальних…

–Ти дурень? – розсердився Ісаєв.

Я оторопів. Не очікував подібних слів. Спочатку забекав, замекав, потім знову став плутано казати про можливу причетність когось з Ради.

–Боре! – Жуга навіть підскочив. – Та тебе, бачу, життя нічому не вчить! Варто тільки висунути подібну думку в Раді, як не оберешся неприємностей! – закипів голова приказу. Але він тут же заспокоївся та вже якось м’яко промовив: – До речі, ти сказав: «Серце Ліги». Так ось воно разів десь зо сто, як запаршивіло. Від нього тхне таким смородом, немов від... від.., – Жуга здається навмисно не закінчив. Він склав руки перед собою та втупився у вечірнє вікно. – Минуле має вплив на сьогодення. Не існує таких речей, котрі проходять просто так… Вважаю, що джерело заколоту слід шукати ще з того часу, коли Тенсес віддав більшу частину земель Канії Хадагану. А, може, і того раніше... Я не історик, але думаю, що справа саме в цьому. Ми занадто довго ведемо війну з Імперією. Вона виснажує наші сили, а результату, як бачиш, практично ніякого.

–Але ж Канія не програє! – спробував я звести все до жарту.

–Ну… на Святій Землі, звичайно, зараз сформувався своєрідний паритет сил, і ніхто не може взяти гору. А це дратує… Всі обвинувачують один одного. Церковники – старі порядки, аристократи – міщанство… Ні до чого доброго подібне не призводить! 

Ісаєв підвівся та роздратовано заходив туди-сюди. Я пробубонів, що погоджуюсь з його останніми словами, на що голова приказу роздратовано кинув:

–Ти думаєш, я сам не бачу, що відбувається в нашій Раді? Та й не тільки в ній! Думаєш, мені не хотілося виступити з обвинувальною промовою? – Ісаєв зупинився та повернувся до мене: – Світ змінився! І Ліга теж змінюється... Канійська аристократія загрузла у власних інтригах. Знаєш, скільки було бажаючих на роль Намісника Кватоха? Знаєш, як вони всі гризлися? І це зіграло злий жарт з ними всіма, бо в результаті був обраний Воїсвіт Бєлов, герой війни з Хадаганом, простолюдин! – мені здалося, що останні слова Жуга вимовляв з якимось підґрунтям. – Якби був лише один-два… ну три претенденти з боку шляхти, можливо все склалося б по-іншому. А тепер дехто з них намагається повернути собі владу, не розуміючи, що лише розхитує Лігу… веде її до бунту.

–Якщо ви знаєте, хто винен в тому, то чому не можете припинити? Ви ж на те маєте повне право, адже так?

–Справжніх постановників цієї балаганної вистави не видно. Нам лише показують «ляльок». Втомлених, ображених «ляльок». І ми по своїй дурості робимо все, щоб ці «ляльки» ще більше нас ненавиділи.

–Ну, домогтися єдності в суспільстві завжди важко. Але на тому і тримається Ліга.

–Досить про це базікати! – втомлено промовив Жуга. – У мене зараз зустріч, треба йти... А ти ось що, Боре, приходь завтра вранці. Дещо обговоримо.

Я відкланявся та рушив геть з приказу. Побродивши трохи брудними вуличками Торгового Ряду, я повернувся назад до трактиру, де мене чекала Зая. Вона мило защебетала про те, як минув її день. Спитала про мої перемовини з Люком ді Плюї, відомим новоградським постачальником прянощів. Я і слова не встиг відповісти, як Корчакова раптом сплеснула руками:

–Ой, до речі, до тебе тут приходили... е-е-е… від цього... Та дай, Сарне, пам’яті! Як той ельф назвався? – обличчя Заї напружилося. Вона ніяк не могла згадати.

–І що він хотів? – запитав я.

–Е-е-е… говорив щось про якусь гру… е-е-е… не все зрозуміла… Мовляв, просять... Так! Він так і сказав, що тебе просять прийти завтра о полудні до ельфів в резиденцію.

–Навіщо? – знову запитав я, хоча вже починав здогадуватися.

–Не знаю. Він сказав щось про розслідування. А потім осікся і замовк, – Зая насупилася та присіла навпроти мене. – Гей! Оцей твій погляд мені не подобається, – спокійно заявила вона, витираючи свої руки від муки.

–Погляд, як погляд, – буркнув я, ховаючи очі.

–А, може, тобі не варто ходити до ельфів? – невпевнено запитала Корчакова. Її обличчя вкрилося червоними плямами. – Ти ще не повністю відновив свої сили, – почала було вона мене відмовляти. – Тобі б...

–Послухай, кохана, ти ж розуміла це і раніше, що я не якийсь домашній кіт, який заглядається на сметану. Я повинен, і цього не змінити!

Зая нахилила голову та втупилася в підлогу. Ота її радість, яка щиро випромінювалася та підтопляла усіх навколо, раптово зникла, буцімто хтось притушив свічку.

–Той раз, коли ти пішов по справах, мало не став для тебе останнім, – тихо промовила молодиця. – Ось і мій тоді пішов… посилаючись на якийсь примарний поклик... і в результаті.., – Зая зітхнула і по її щоці повільно покотилася велика сльоза.

Це було вперше, коли вона згадувала свого загиблого чоловіка. Я раптом відчув, як щось стисло моє горло. Прийшлось роблено відкашлюватися. І ледь відпустило, твердо сказав:

–Можу тобі пообіцяти одне, що буду вкрай обережний.

Зая нахилила голову і нічого не відповіла. Я, звичайно, не відносив себе до витонченої натури, але чесно зізнаюся, краще б вона накричала б на мене, а то ці сльози-соплі в хустинку неприємно шкребуть по серцю.

Ми більше не говорили на цю тему. Вже коли стало зовсім пізно, рушили до світлиці відпочивати. Я роздягнувся, заліз в ліжко та спробував заснути. Зая задула свічки та прилягла поряд.

За вікном тихо підвивав вітер. Гілки старої берези тихо постукували в віконце, наче просилися всередину. Я закрив очі, думки в голові тихо зашелестіли своїми волохатими лапками, наче ті нічні мишки, які намагаються не тривожити кота. Мені чомусь знову пригадались туманні нерозбірливі картинки марень, коли я лежав непритомним в лісі… поряд з землянкою Дедяти… Серед всього спливав той старий гоблін – слуга Тенсеса.

От цікаво, він був справжнім, чи це все дійсно лише марення?

–Що скажеш, свєрре? – питав він у мене, стоячи серед свічок, а сам хитро підморгував.

Чекай! А що казала Баришева, ота дивна віщунка котра заглядала в мою долоню? – я напружився, намагаючись пригадати її слова. Перед внутрішнім поглядом чітко встала її постать та палець, який боляче тицяв у ребра.

–До речі, бува і так, що іноді потрібно якби стріла ворога встромилася в твої груди!

«Стріла ворога»… Дивно! Чи мова не про ніж Дедяти, який натикав в мені дірок, наче хотів зробити решето? Невже це і є «падіння з коня, яке було заплановано саме мною»?

Дурня! Маячня! Навіщо подібне мені? Хто при здоровому глузді кинеться на лезо пузом? Хто стане шкодити самому собі? – знову питаю я, як тоді на вулиці. Але Баришевої немає, відповісти нікому… Проте факт мого поранення, в якому я сам і винен, залишається незворушним.

Ну що, Боре, ти дізнався про своє минуле? – намагаюсь себе ж підколоти. – Дурень ти, хлопче!

І вже провалюючись в сон, чомусь знову подумав про слугу Тенсеса. Його фразу «Що скажеш, свєрре», можна трактувати і по-іншому: «Що скажеш, Свєрре»?

Посміхнувшись подібній дурості, я обняв Заю та втонув у сонному мареві.

Встав рано, за вікном тільки почало світати. Намагаючись не потривожити жінку, я тихенько підвівся та, відкривши скриню, дістав свою амуніцію і почав одягатися. Коли обернувся, побачив, що Зая вже не спить і дивиться на мене. В її погляді прочиталися явно змішані почуття смутку та такої собі гордості, що поруч з нею подібний чоловік... Її чоловік!

–Я тебе нікому не віддам. Нікому! - раптом промовила Зая. – А якщо ти не повернешся, як обіцяв мені, то.., – її погляд блиснув холодною сталлю. Такого ще в неї не бачив.

Я мовчки причепив мечі й вийшов геть з кімнати. Снідати не став, а відразу рушив на двір.

Зовні було доволі сиро. Сіре вранішнє небо, пожовкле листя дерев, пожухла трава – все це навіювало якусь сувору урочистість. Я випустив з рота клуби пара і кілька секунд спостерігав, як вони розчиняються в прозорому холодному повітрі.

Людей ще було мало. Дехто поспішав в порт, стражники байдуже позіхали біля ліхтарних стовпів. По дорозі, противно мукаючи, рухалася темна маса незадоволених корів, яких кудись ліниво гнали укутані в теплі овчини пастухи.

Я минув крайні хати й вийшов до головної дороги, що вела до воріт столиці. В повітрі розлився запах горілого листя. А за хвилину я побачив, як із-за напівголих заростей кущів малини в небо піднімалися густі клуби їдкого білого диму. Поряд стояв якийсь чолов’яга, котрий з байдужою маскою на обличчі, колупав палкою невеличке багаття.

Менш ніж за чверть години я дістався брами та, минувши її, опинився в Торговому Ряді. Тут теж ще було тихо і малолюдно. Біля Розшукового приказу стояли двоє озброєних хлопців.

–Куди? – невдоволено прогорланив один з них.

–До Ісаєва.

–Нема ще. Спить вдома.

–Значить, почекаю, – і я присів на лаву біля стіни. Тут же за комір накапала холодна вода, яка стікала з даху, котрий щільно поріс мохом.

Я невдоволено обтрусився і відсів у сторонку. Чекати довелося недовго. Ісаєв приїхав на огрядному вороному коні. Легко зіскочивши на бруківку, він передав поводи одному з хлопців та з діловим виглядом кивнув, мовляв, слідуй за мною. Його обличчя було серйозним. Мені навіть здалося, що він чимось стурбований.

Пройшовши вузьким коридорчиком, ми дісталися кімнати. Жуга витягнув ключ, відімкнув двері та потопав до свого столу.

Всередині було темно. Голова приказу запалив масляні світильники та бадьоро кинув:

–А ти, дивлюся, сьогодні по-бойовому... Як настрій?

–Та нічого.

–Добре, – Жуга присів та вказав мені зробити теж саме. – Пам`ятаєш про схрони?

–А що?

–Не буду вдаватися в подробиці, скажу лише, що в Південній Берестянці випадково натрапили на один з таких схронів. Там зброї – можна не одну сотню солдатів спорядити.

–Отже, я в чомусь був правий.

Жуга зіщулився та хмикнув.

–Поїдеш в Межовий Гай до Березівки. Там Захисники Ліги тепер організували лазарет для поранених… Знайдеш Горяну Іверську, торговку тканиною.

–Іверська?

–Угу… Чого дивуєшся?

–Вона раптово не родичка Ізбора Іверського?

–Ох ти! – зіщулився Жуга. – А якщо і родичка то що?

Я розгублено знизав плечима. Не зрозуміло, чому голова приказу так нервово відреагував на мої слова.

Ісаєв припинив погладжувати край столу та нахилився вперед.

–Вона з давнього канійського роду, – промовляв голова приказу, наче намагався мені щось довести. – Правда, на відміну від багатьох інших шляхтичів, Горяна розуміє, що наша сила в єдності, а не в поділі на вищих та нижчих. Отже, знайдеш Іверську та пристанеш до неї.

–Що значить «пристанеш»?

–Будеш їй допомагати розшукувати інші схрони. Цього разу я не даю можливість вчиняти, як тобі заманеться. Ти не ображайся за ці слова, – поквапився додати Ісаєв. – Це не через недовіру… Не зрозумій неправильно. Хочу, щоб ви діяли разом.

Я це проковтнув та не став обурюватися.

–Отже, – продовжував Жуга, – спробуй не сильно там виділятися. Роби все тишком-нишком. Добре? – а потім він неголосно пояснив про можливу причетність до схронів когось із місцевих. – Не треба демонструвати, що ми здогадуємось про те. Ясно?

–А ця Горяна теж працює в приказі? Чи вона доброволець?

–Хм! – чомусь знову насупився Жуга. – А ти знаєш, – якось розлого почав він, – що рід Іверських походить ще від молодшого сина Валіра Другого – Фалірота Красивого, який одружився з дочкою великого воєводи Рімути?

–Я не особо знаюся на ваших шляхетських справах. Та хто кому ким приходиться. Чи рідним дядьком, чи сватом, чи братом! – я хоч у відповідь і розвів руками, але на обличчі зобразив цікавість.

Ісаєв захитав головою та почав розповідати про Іверських.

Чесно кажучи, я дійсно нічого не чув про воєводу Рімуту. Давні часи – річ туманна. Про них складено чимало усіляких «казок», і що з того вважати правдою – незрозуміло.

Рімута, виявляється, був ще тим хлопцем – прямим, різким, гарячим! Його запам’ятали лише дякуючи доволі владному войовничому характеру. Одного разу, – розповідав Ісаєв, – на прийомі у імператора, воєвода перебив доповідачів та різко висловився про те що, в Канії вважатися вільною людиною має право лише той, хто не цурається зброї. Він пояснював власні слова доволі просто: кожний чоловік має за необхідність захищати себе, своїх близьких і будь-кого іншого жителя країни.

На відміну від інших дворянських сімей, рід Рімути Божаволі не став численним, як, скажімо, ті ж Заліські, Ширинські або Правдичі. І не настільки багатим, як, наприклад, Жученки. Його представників загалом відносили до войовничої аристократії, але згодом вони загубилися серед інших і, в кінцевому підсумку, непомітно розчинилися в загальній канві дворянських родів, поступово перетворившись на Іверських. Зараз єдиними, хто ще носив це прізвище, залишалися батько Горяни – полковник Іван, якого за очі кликали Голоногим, та голова Захисників Ліги – Ізбор. Вони не були ані рідними братами, ані кузенами. Єдине, що їх поєднувало – спільний корінь.

Приблизно років десь десять тому за наказом начальства Іван був відправлений на Умойр. На той момент вже вдівець, він взяв із собою малолітню дочку Горяну. Отже, закинувши на корабель свій невеличкий скарб, що дістався у спадок, полковник відбув на нове місце служби.

В історії Ліги алод Умойр прославився тим, що був першим обгороджений магічною завісою від згубного астралу. Це найбільший канійський острів, багатий лісами й водоймами, рівнинами й горами. У самому центрі алоду розташувалася вежа Великого Мага Скракана, місце якого зараз займала намісниця Сміяна.

Спочатку служити Івану Іверському було дещо важкувато, оскільки багато часу довелося витратити на навчання незграбних та неслухняних новобранців. Горяна часто залишалася вдома наодинці. Згодом на неї лягли всі домашні справи і, треба відзначити, що вона почала добре з ними вправлятися.

Дівчина була вся в матір: гордовита, розумна, проте не цуралася тих, хто був нижче за матеріальним становищем, бо чітко спиралася на батьківські настанови.

–Не мати грошей, – часто казав Іван дочці, – це зовсім не ганьба! Запам’ятай, людину людиною робить милосердя та розуміння ближнього.

Горяну не можна було назвати красивою, скоріш – милою. Час і обставини не псували її характер, хоча він і ставав твердішим. Проте дитяча м’якодушність, притаманна її природі, часто брала гору.

Жили Іверські, звичайно, не впроголодь, але брак грошей був очевидним, адже, як і всякому чесному солдату, Івану, не дивлячись на військовий чин, платили не так вже й багато. А користуватись своїм становищем він не міг, та і не хотів. Вся справа була в принциповості, яка не робила полковника популярним в своєму оточенні.

Одного разу, взявшись за полагодження своїх старих суконь, Горяна за ніч перекроїла і пошила непогане добротне плаття з довгими фалдами позаду та майстерно зробленою попереду шнурівкою. І відразу заслужила похвалу з боку подруг. І отак поступово лагодячи то свій, то батьківський одяг, дівчина зайнялася кравецькою справою. Назбиравши трохи грошей, вона прикупила тканини та виготовила на заказ кілька нових суконь, заслуживши славу доброї модистки.

Заняття було, звичайно, не для такого давнього дворянського роду, але батько, який шалено любив свою єдину дочку, не став їй перешкоджати, а в душі навіть радів, що його дівчинка не була «повною дурепою», як її однолітки.

Навесні Іверський з двома загонами вирушив у гори, а Горяна, якій вже набридле нудне життя в столиці Умойру – Плагаті – напросилася в дорогу з батьком. Справа не віщувала анічого екстраординарного, тому Іван погодився взяти дочку із собою.

Похід складався вдало і вже на зворотному шляху полковник вирішив скористатися нагодою та під час однієї із стоянок вирішив піти пополювати. Але ось пройшов день. Другий. Третій, а Іверський все не повертався. Організовані його загоном пошуки нічого не дали.

Убита горем Горяна повернулася разом із солдатами в столицю. Кілька разів вона ходила до начальства з проханням розшукати батька. Ті організували кілька спроб, але жодна з них не закінчилася успіхом. Згодом чиновники почали уникати зустрічей з настирливою дівчиною, пославшись на те, що її батько, скоріш за все, загинув десь у горах. Горяна ще якийсь час намагалася чогось добитися, але врешті-решт була вимушена залишити пошуки. Підкопів трохи грошей, Горяна залишила Плагат та поїхала в Новоград.

На відміну від аристократичного Умойру, де ще були міцні давні канійські традиції, тут, в столиці Ліги, всі здавалися рівними. Ніхто особливо не хвалився своїм шляхетним походженням, намагаючись зайняти тепле містечко на службі. На перше місце висувалися тільки твої вміння.

Спочатку поселившись в Торговому Ряду, Горяна спробувала відкрити власну лавку для пошиття жіночого одягу. Але поневірявшись столицею, вона опинилась втягнутою в місцеві негаразди. Захист був наданий з неочікуваного боку – з Розшукового приказу. Але за те Горяні прийшлося піти на негласну службу до Ісаєва…

Я здивовано слухав голову приказу, дивуючись тому, звідки він стільки знає про Іверську. З одного боку відчував захоплення Ісаєвим, а ось з іншого – напружувався, адже ця людина могла не менше знати й про мене. А це і лякало, і дратувало одночасно.

–Рік тому вона перебралася в Березівку, – додав наприкінці розповіді Жуга, – де відкрила лавку з торгівлі тканиною… До речі, ти сьогодні йдеш до ельфів в їхню місію. Так?

–Так... А звідки ви...

–Ти ж на службі у Дома ді Дазірє? – хитрувато посміхнувся Жуга. Отже, він і це знає. Хоча, чому дивуватись, якщо він мені про Горяну виклав від її народження до сьогодення!

–Є трохи, – неохоче погодився я.

–Сподіваюся, що участь у Великій Грі не завадить тобі впоратися з нашою справою?

Дане питання мене приголомшило.

Жуга між тим підвівся, підійшов до мене і по-дружньому поплескав по плечу.

–Я не вимагаю від тебе звіту по їхніх справах, – сказав він. – Аби тільки вони не заважали нашим. Ти мене розумієш?

–Угу, – це все, що я зміг відповісти.

Ісаєв підійшов до невеличкої скрині. Він дістав ключа, відімкнув замок та, відкривши кришку, витягнув зсередини шкіряний мішечок. Судячи з усього – з грошима.

–Тримай… Як завжди, мені не потрібен звіт про використання коштів. Але це не звільняє від економії.

–Можна питання? – почав я.

–Прошу.

–Як там мій Першосвіт?

–Чесно скажу, що не цікавився. Знаю лише, що він почувається в Ратному дворі непогано… А що?

–Та так... Просто цікавлюся… Він казав, що його утримання оплачується з коштів Міського приказу. Так?

–Про це не турбуйся. Йому дають все, що треба, – сухо відповів Жуга. – Отже давай не гаяти часу. Збирайся в дорогу.

Я піднявся, забрав торбочку з грошима та пішов геть.

Небо, як і раніше, було затягнуте сірими хмарами. На голову сипав дрібний противний дощик, прийшлося прикрити голову накидкою. Я обігнув кут будівля та рушив до брами, за якою починався Ельфійський квартал…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше