17.11.2019 20:51
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

3

…Круглі громадини яскраво-золотих ліхтарів освітлювали бруківку приємним теплим світлом. Не дивлячись на негоду, в цій частині столиці було більш приємніше знаходитись, ніж будь-де. Правда, на вулицях не було видно жодної живої души, але мене це не лякало.

Я безперешкодно дістався місії та піднявся сходами до величезних дверей. Всередині будівлі було тихо. Деякий час я озирався навсібіч, не наважуючись йти далі.

–Гей! Є хто живий? – крикнув вглиб холу.

Звідкись випурхнула молода ельфійка. Вона швидко підлетіла до мене і щось запитала.

–Не зрозумію, – кинув я їй.

–Ви до кого?

До полудня було ще далеко, але чекати не хотілось. Отже я вирішив трохи прискорити події:

–До П`єра ді Ардера.

–Як вас йому представити?

–Бор Головоріз, – посміхнувся я. Нехай буде так.

–А-а, ви Бор Срібний, – ельфійка кивнула та шмигнула в коридор.

«Чому «Срібний»? – подумалося мені, а за мить із-за колон з`явилися кілька озброєних ельфів.

Вони повільно наблизилися до мене, зупинившись на деякій відстані. Відразу з’явилося доволі неприємне відчуття, наче мене взяли під варту.

Минуло кілька хвилин, перш ніж та ельфійка повернулася.

–Прошу, вас чекають, – запросила вона. – Марк проводить.

Один ельф відокремився від групи і показав мені жестом слідувати за ним. Ми пройшли невисоким, але доволі широким та затишним коридором, прикрашеним якимись статуями й картинами. На стінах висіли все ті ж бурштинові ліхтарі. Їхнє світло було злегка приглушене, але все таке ж м`яке і приємне для ока.

П`єр ді Ардер чекав мене сидячи на м`яких пуховиках в круглій кімнаті з високою стелею. Він тримав в руці чашку з якимось напоєм і повільно його смакував.

–Доброго ранку! – привітався ельф. – Ти сьогодні зарано.

–Уже є деякі справи, тому вирішив не зволікати з вашими.

–Як взагалі себе почуваєш? Відновився?

–Відновився, – сухо кинув я голові місії.

–Дуже добре... Марку, а подай пану Бору оту склянку, – П`єр вказав стражникові на столик за моєю спиною. Там стояла півтора десятка різних баночок, але Марк якимось чином вибрав з них саме ту, про яку просив голова. – Попий кілька днів, болі як рукою зніме, – і ельф дивно посміхнувся. – Сідай, Боре, за постій грошей не платять, – П’єр вказав на подушки, які лежали поруч з ним.

Я прибрав склянку в кишеню і присів.

–Як ти розумієш, у мене до тебе є невелика особиста справа… Отже, до нас надійшли повідомлення, що одного нашого... скажу так – дуже відомого чарівника... так от, нам повідомляють, що він раптом незрозумілим чином зник.

–Зник? Зовсім?

–А ти колись бачив тих, хто зникає частково? – роздратовано промовив ельф. – Він вирушив кудись по справах, – це слово П`єр сказав явно з підґрунтям, – і на шляху зі столиці до Південної Берестянки зник.

–У цього «відомого чаклуна» є ім’я?

–Його звуть Ентоні ді Вевр, – кивнув ельф. – Тобі це ім`я нічого не скаже, але ще раз повторюся – він дуже важлива персона.

–Чому ви не звертаєтеся в Розшуковий приказ? Навіщо така приватність?

–На те є свої причини... Хоча, до речі, ти, Боре, і сам звідти, правильно?

Я спробував посміхнутися, хоча це зауваження мені не дуже сподобалося.

–Що потрібно від мене? – перейшов я до справи.

–П`ятого дня в Південну Берестянку виїхав Жан ді Блізар, наш судовий пристав. Він повідомляє, що йому потрібен компетентний помічник. Ми просимо тебе відправитися туди й допомогти йому в пошуках чарівника.

П’єр посміхнувся, наче та лисиця, яка побачила жирного півня.

–Ти готовий нам допомогти? – в тоні цього питання знову прозвучали дивні нотки.

–Можна вирішити, що в мене є вибір! – підколов я голову місії.

–Хм! Думаю, не треба ще раз нагадувати про те, що наше «прохання» приватне, так? Що не слід про нього нікому розповідати? Тим більше Ісаєву.

–Мені було ясно з першого разу! – я різко встав.

–Почекай! Марку, принеси мені ту річ з комори.

Охоронець знову розуміюче кивнув головою і вийшов геть.

–Дозволиш зробити тобі невеличкий подарунок? – спитав ельф. – Треба ж берегти лояльних до нас людей, так?

Я знову хотів посміхнутися у відповідь, але вкотре було помітно, що це явно нещиро.

Повернувся Марк з якимось пакунком. П`єр ді Ардер піднявся і прийняв його з рук охоронця. Він жваво розгорнув тканину і моєму погляду постала тонка блискуча кольчуга. Я торкнувся її, водночас відчуваючи холод сталі.

–Під курткою вона буде не помітна, – говорив голова місії. – І ще: ця річ може витримати прямий удар меча.

Я прийняв подарунок та ще раз його оглянув: тонкі міцні кільця, подібно риб`ячій лусці, яскраво блищали в світлі бурштинових ельфійських ліхтарів.

–Дякую, – кивнув я, згортаючи кольчугу назад. – І коли мені слід відправлятися до пристава?

–Бажано не затримуватися. Чим раніше, тім краще. Марк видасть тобі грошей та проводить на стайню. Вибереш собі коня… Зв`язок тримай через Блізара. Якщо вдасться виконати наше «прохання»... вірніше, я хотів сказати, що треба виконати наше «прохання»… Дуже треба! Отже, в такому випадку ми в боргу не залишимося.

Я вийшов слідом за Марком. Деякий час ми з ним вешталися якимись заплутаними коридорами. Ельф все робив мовчки. На якусь мить навіть здалося, що він німий.

Отже, діставшись стайні, мені показали декілька жеребців. Серед них сподобався сірий довгоногий іноходець. Його швидко запрягли та я заскочив у сідло. Кінь затрусив головою і трохи брикнувся. Довелося сильно натягнути поводи.

–Він взагалі-то у нас спокійний, – поясняв конюх, наче вибачаючись за поведінку жеребця. – Просто новий наїзник, от він і нервує. 

–Як звуть цього красеня? – запитав я, погладжуючи коня по шиї.

–Попіл.

Марк простягнув мені капшук з грошима і відразу ж пішов геть. Я раптом подумав, чи не забагато отримую платні?

Це насправді не було смішно, але мимоволі на обличчі з’явилася задоволена посмішка. Справа не в тому, що я жадаю грошей. Чесно зізнаюсь, що мені від них ані жарко, ані холодно. Але ж хіба це не дивно, коли в кишеню сиплеться так багато монет?

Я обережно виїхав зі стайні й попрямував геть з міста. Попіл ще раз спробував мене скинути, але зрозумівши, що вершник не такий же простак, тут же заспокоївся.

До Торгового Ряду я дістався відносно швидко. А там, скоротивши шлях менш завантаженими вуличками, проїхав крізь ворота та рушив у порт.

Чому туди, а не до трактиру? Мене ось яка думка осяяла… Вона, звичайно, виглядала трохи дурнуватою, але варто було її перевірити.

Отже, – міркував я, – Дедята мав зв’язки з кимось із столиці. І ці люди допомагали в його справах… Вважаю, то були не тільки нечисті на руку купці, на яких я грішив. А і місцеві бандити. Ну не вірю, що вони не знали про задуми Дедяти! Хоч краєчком вуха, хоч одним очком, але заглядали та підслуховували… І якщо це дійсно так, то чому не спробувати вияснити у місцевих злодюжок про плани Гнильського.

Наївно? Виглядає по-дитячому? Згоден… Проте, чим той Ніхаз не жартує?

Небо трохи посвітлішало, дощ припинився. За столичними мурами піднявся холодний північний вітер. Було видно, як на Біле озеро низько-низько потягнулися дикі качки.

А у порту життя кипіло не зважаючи ні на що. Я під`їхав до одного із стражників і запитав, де знайти Жереха Грабова, того самого ватажка місцевих бандитів, які пограбували Василя Ликова. У відповідь охоронець лише витріщив очі від подиву, але побачивши «руку допомоги», знехотя відповів:

–Нєту єво. Давнєнько ужє нєту. С тєх пор, как подхватіл чахотку.

–Що? – я не відразу зрозумів слова стражника.

–Да заболєл он… мєсяца полтора назад. Дюжє сільно заболєл. Говорят нє протянєт ету зіму… Сейчас вмєсто нєво Новік.

–Не протягне? Настільки все серйозно? – розгубився я.

–Ну так знамо дєло! – розвів руками чолов’яга. – Он дажє к всякім знахарям бєгал, да колдунам… І дєньгі, гаварят, нємалиє прєдлагал. Агромниє деньгі! Но нікто помочь нє можєт… ілі нє хочєт… Вот так вот!

–Да-а, – затягнув другий стражник, – сваліло єво здорово! А прі Жєрєхє, мєжду прочім, тут хоть какой-то порядок бил. А Новік… е-е-ех…

Тут перший охоронець цикнув на свого товариша, натякаючи, щоб не базікав зайвого. Я стримано посміхнувся подібній наївності стражника, який видав і себе, й інших з усім зуздром. Хоча чого приховувати: обидві боки – злодії та стражники – трусили населення, що грушу. Іноді, навіть, змовляючись чия черга.

–І де зараз Жерех? – спитав я.

–Да кто єво знаєт! – розвів руками перший стражник. – Єжай-ка, міл чєловєк, на Кузні. Послєдній раз єво там відалі… Вот што, найдьош старую Морозіху, у нєйо і спросіш.

Я кивнув на знак подяки та поїхав далі. Дорогою запитував у перехожих про ту саму Морозиху, і десь за півгодини нарешті дістався її хати, яка виявилась зовсім недалеко від астрального берега. Дивлячись на неї можна було подумати, що цю будівлю так і не завершили, бо щось в ній не вистачало. Нахилена, із солом’яним дахом, з кривою трубою із якої ледь здіймався димок – вона одиноко стояла біля занедбаного городу.

–Гей, є хто живий? – голосно гаркнув я, наближаючись до дверей.

Десь за хвилину вони тоскно рипнули й на поріг вийшла старенька жіночка.

–Чавой тєбє? – прошамкала вона беззубим ротом.

–А скажи, добра пані, де б мені відшукати Жереха Грабова? Чула про такого?

–Хех! Кто ж єво нє знаєт!.. нє знал...

–Де ж його шукати? Не підкажете?

–А тєбє он зачєм? – Морозиха хитро зіщулилася.

–Справа до нього... важлива.

–Іш ти, важлива! – стара начебто розсердилася, але тут же заспокоїлася і якось сумно глянула на мене. – Да он, хлопчє, в лєс ушол. С тєх пор как захворал-то, так, значіт, і ушол. Нє нужєн стал нікому...

Тут і до знахарки не ходи, все зрозуміло: жіноче серце цієї жіночки шкодувало цього Жереха. Я, навіть, на секунду вирішив, що вона його мати.

–Давно пішов? – запитав я.

–Давнєнько, – захитала головою Морозиха і тут в хатинці щось звалилося. Жінка здригнулася та нервово застріляла оченятками.

–Він там? – я навіть не питав, а вже точно це знав, хитаючи головою вбік дверей.

–Хто? – схитрувати Морозиці не вдалося, і вона це швидко зрозуміла. – Да он бальной… дюжє бальной… Лучшє нє заходіть!

–Я на пару слів, – відмахнувся від старої та зіскочивши з коня, увійшов в хатинку.

Тут було темно і сиро. У дальньому кутку на ліжку лежав якийсь чоловік. Я насилу впізнав в ньому Жереха.

–Пам`ятаєш мене? – спитав його, наближаючись до хворого.

Жерех виглядав дуже погано. Єдиним, що ще жеврілося та горіло іскрою життя в цьому чоловікові, були його очі. Вони пройшлися по мені, наче оцінювали, чи вартий я взагалі того, щоб відповідати. За мить Жереха скрутило в кашлі. Він зайшовся та десь за хвилину харкнув кров’ю в дерев`яне корито, що стояло біля ліжка.

–Помню, – знехотя відповів Жерех. – Вот тєбя, братєц, харашо помню.

І знову цей колючий погляд. Аж до холоду по спині. Зізнаюсь, я навіть трохи злякався. Всередині щось стислося, напружилося.

Жерех вмирав. І судячи з усього – помирав довго та дуже болісно. Він це розумів, і ні на що більше не сподівався.

–Як же це так трапилося? – спитав я, киваючи на корито. – Невже невиліковне?

Грабов роздратовано хмикнув, витираючи долонею рот.

–Ти прішол посочуствовать? – нахабно посміхнувшись, промовив він. – Так мнє етава нє нада!

–Я щирий у своїх словах.

Жерех потупив очі та глухо додав, що йому відтепер ніхто не допоможе.

–Очєвідно, – втомлено промовляв він, – дєло куда сложнєє, чєм кажеца… Я ужє ходіл до, мать іх, лєкарєй! А оні ліш рукамі разводят… Одін чєсно сознался, што мнє нє долго осталось, і што болєзнь носіт іной характер… нє обичний. Ніхто із тєх, каво я спрашівал, нє знаєт прічін вазнікнавєнія етой зарази, – і тут Грабов знову закашлявся.

Лише коли його відпустило, сухо додав, що мабуть легше опанувати природні стихії, ніж розібратися із людською природою.

–А може варто піти до церковників? – промовив я.

Жерех хотів розсміятися та знову скрутився. Вихаркавши червону пляму в долонь, він потягнувся до глиняного кухля із якоюсь рідиною та почав жадібно пити.

–А ти тут один? – я окинув поглядом стару хату.

–Адін… етава і слєдовало ожидать. В волчєй стає за старимі вожакамі нє пріглядивают… Я і сам прєдидущєва вожака... таво... Ну, сам понімаєш.

–Розумію... До речі, я до тебе у справі.

–Да? Інтєрєсно какой?

–Чув колись про Дедяту Гнильського?

–О-о-о, пріходілось… Та єщйо сволочь! Нє даром Гнільскім клічут! Слишал, што єво в лєсу вмєстє с бандой людішкі Ісаєва прірєзалі.

–Угу, – кивнув я. – Слухай, тут в народі кажуть, наче цей Дедята якось пов`язаний з тими, хто зараз захопив Горішок.

–Вазможна… А тєбє што до етава? – Жерех вкотре закашлявся і кілька хвилин намагався прийти в себе.

Він знову харкнув кров`ю, а стара Морозиха метушливо закудахкала. «Точно його мати», – вирішив я.

–Так што тєбє нада? – запитав Жерех.

–Допомога. Скажімо так, в мене приватна справа… Хочу вийти на людей Дедяти, бо знаю, що дехто з них переховується десь в Південній Берестянці. Може, твої люди...

–Во-пєрвих, у мєня ужє нєт «моіх людєй». А во-вторих, ми нікогда нє связивалісь с лєсной братієй. Тєм боліє с тємі, кто баламутіт воду. Понімаєш, про што я?

–Угу… А може Новік щось знає?

–Нє думаю, што он настолько дурной!

–Тобто допомогти нічим не зможеш?

–Слушай, паря, мой совєт простой – дєржісь подальшє от такіх, как Дєдята. Такіє гніди довєдут до халодной!

–Та це я розумію, але ж… мені треба.

–Дєдята бил нє с етіх мєст. Тєбє б лучшє разисківать єво саобщніков на іних алодах.

–Ясно, – я кивнув головою. – Вибач, що потурбував.

Жерех раптом ощирився. Саме ощирився. А я в ту мить подумав, що він як той вовк, котрий хоч і старий та хворий, але хватки не втрачав і зараз.

–Знаєш, – почав Грабов доволі дивним тоном, – помню, как в дєтствє у нас бил пьос… Звалі єво… е-е-е… Вот Ніхаз єво дєрі! Забил! – Жерех смачно вилаявся, а потім продовжив: – Ну да ладно… Так вот, нє любіл я етава пса. С гадамі пастарєл он. Раньшє бивало і глаза блєстят, і гавкаєт звонко, а сєйчас, гляжу, помутнєл взгляд… нагамі єлє-єлє пєрєбіраєт… І вот помніца мать гаваріт, поді, мол, пакармі сабаку. Я вихажу, нєсу єму чєво-то там пажрать, а он сідіт возлє варот, куда-то вдаль смотріт. Клічу єво, клічу, а пьос нє шєлахнйоца. І вот вдруг паднімаєца на лапи да ідіот вон со двора. Возлє самих ворот поглядєл в мою сторону… да так поглядєл, што аж мурашкі по кожє… вздахнул… і ушйол… Большє ми єво нікагда нє відєлі.

Грабов стис кулаки та втупився кудись в підлогу. Більше він нічого не казав.

Ми з Морозихою перезирнулися та вийшли назовні.

–Нєдолга єму єщйо, – кивнула за спину стара. – А што до Новіка, ти, паря, нє хаді к нєму. Он падлєц ещйо тот… хотя і трус немалий. Єму б только купцов за мошну трясті.

–Син? – спитав я, натякаючи на хворого Жереха. А тим часом витягнув пару золотих «орликів» та простягнув їх Морозиці.

–Да што ти, мілок! Какой син. Маво Станіслава зарєзалі в порту, – жінка схлипнула і витерла очі рукавом. Її зморщене обличчя набуло якогось жовтуватого кольору.

Морозиха взяла монети і стисла їх в своїй малесенькій долоньці.

–А хто те зробив? – запитав я, одночасно розуміючи, що питання виглядає нетактовним.

–Да робята Жєрєха і зарєзалі.

Я так і встав. Оце заява.

–Он добрих людєй біл да грабіл, вот єво і наказалі, – пояснювала Морозиха.

–А «робята» Жереха хіба не тим самим займаються?

–Ані грябют каво нада… погань всякую… А мой Станіслав – простих людєй... А ето нєгожє дєло! Нєгожє!

–Але ж… але ж… він ваш син! Той Станіслав!

Жінка нічого не відповіла, а лише чомусь розвела руками. Я розгублено рушив до свого коня, і все думав, що це якийсь абсурд. Хіба не дивно, що мати каже, наче її сина зарізали «правильно»? А крім того тримає в своєму домі того, хто причетний до вбивства! Мабуть, я зовсім не розумію людей... Або… або це якийсь розіграш!

Можливо все ж Жерех має рацію, кажучи, що природа людей незбагнена.

Я заскочив в сідло та неквапливо рушив назад, до трактиру. Морозиха все ще стояла біля хати, стискаючи в руці «орликів» та сумно дивилась вбік астрального моря…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше