17.11.2019 20:54
Без обмежень
9 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

4

…Я прив`язав коня до стовпа та піднявся нагору в нашу кімнату. Заї ніде не було видно, але судячи по запаху свіжої випічки, вона скоріш за все поралася в підклеті. Швидко склавши в торбу свої похідні речі та одягнувши під акетон кольчугу, я вийшов геть та рушив на пошуки Корчакової. Вона явно не очікувала мене зараз побачити, а помітивши в руках мішок, відразу посмутніла.

–Вже? – тихо запитала Зая, відставляючи убік рогач.

–Поїм та рушу по справах.

–Коли тебе чекати?

–Точно не знаю, – знизав я плечима.

–Сідай тут, – вказала жінка на старий дубовий столик в кутку підклету. – Зараз тобі накрию.

Посунувши мішок з борошном, я присів на бочонок. Зая застелила стіл лляною скатертиною і незабаром принесла мені поїсти.

–Я складу тобі дещо в дорогу, – зітхнувши, промовила вона.

–Добре... До речі, ось гроші, – я простягнув жінці капшук Ісаєва. – Закупиш м`ясо у Чеслава Кишки. Я з ним другого дня мав розмову з цього приводу. Він обіцяв скинути ціну.

Зая якось байдуже кивнула головою. Оця її мовчазність мене пригноблювала більше, ніж лайка. Ліпше б вона зараз вибухнула та наговорила якоїсь гидоти, або обізвала б мене поганцем.

–Не журися так! – промовив я. – Не на війну ж їду! Справа проста: знайду декого і відразу назад.

–Ти не брешеш? – з надією в голосі запитала Корчакова.

–Тю! Я тобі до цього брехав?

Обличчя Заї відразу посвітлішало. Я швидко пообідав, підхопив мішок та торбиночку з їжею, яку склала Корчакова, потім гаряче поцілував її в губи та рішуче вийшов на двір. Задовгі прощання не по мені.

Їхати бозна куди – справа небезпечна. Та і не розумна. Треба знати на що очікувати. Так я розмірковував, сідаючи на коня. А хто, питав у себе, знає про ту Березівку ліпше за самих березівців? У мене була лише одна відповідь – митарі!

Тому спочатку я рушив до столиці, в Прибутковий приказ.

Отже, Березівка… Манівцями мені дещо вдалось дізнатися про це містечко, яке розташувалося на Західному тракті, можна сказати по самому його центрі, біля так званого Межового Гаю – доволі великого лісового масиву, що розділяв Південну Берестянку та Гадючі косогори. Спочатку це були окремі хутори рільників та мисливців, але з часом, при тому доволі швидкими темпами (і дякуючи своєму відносно вдалому розташуванню – на перехресті шляхів) вони розрослися до розмірів містечка, де вже нараховувалося близько восьмисот дворів. І хоча серед місцевих жителів й досі було чимало рільників, але окрім них тут дуже широко почало процвітати ткацтво, шкіряна та кравецька справа. Було й багато майстрів з берестяного ремесла. Зараз березівці наполегливо намагалися добитися дозволу на будівництво власної пристані, щоб мати змогу розширити торгівельні зв’язки з містами інших алодів Ліги.

–Е-е-е… згідно останніх відомостей, – скорчивши серйозну пику, казав мені дрібний чинуша з Прибуткового приказу, який до цього невдоволено розглядав мою «руку допомоги», – в Березівці нараховується ще сім млинів, одна броварня, одна цукроварня, дві пекарні… є ринок… дві винні лавки… Побудована добра божниця – церква Світла. Кам’яна, висока з дзвіницею. Якщо треба, то можу розповісти скільки там ковалів, теслярів, шевців… навіть пічників, – криво посміхнувся чолов’яга. – Таке цікавить?

Я подякував, а сам почав вдивлятися у величезну мапу Світолісся, що висіла за спиною митаря. Березівка там була зображена у вигляді високого домику, який стояв біля двох дерев.

–І що, столиця дозволяє будувати пристань? – спитав я у чинуші.

–Та де там! – він трохи подався вперед та пошепки додав: – Тоді березівці припинять їздити до Новограду та продавати тут задешево. Метикуєш?

Я стримано посміхнувся та вийшов геть. А менше ніж за годину вже вибрався з галасливої столиці.

Відразу за мурами Новограду у напрямку на південний захід розкинулися широкі та вже прибрані лани, які перемежовувалися з гайками та лісочками, котрі були ще трохи вкриті бляклим осіннім золотом. Широкий утоптаний Західний тракт тягнувся до Гадючих косогорів, а там на розвилці поділявся надвоє, і одна його частина вела мандрівників до Західної верфі, а друга – на мис Дозорний до горезвісного Горішка.

Я знову пригадав мапу в Прибутковому приказі, де Західний тракт був намальований широкою жовтою хвилястою стрічкою, яка наче повторювала обриси «леза» Зуренського Серпа – гірського хребта, який відокремлював Світолісся від того ж Темноводдя та астрального моря широкою дугою. До речі північний схил цих гір, на відміну від інших його частин, був доволі пологим і майже весь складався з величезних полонин. Це був справжній медоносний край. Місцеві пасічники (та й не тільки вони) – здебільшого зуреньці, жили величезними хуторами, які прозивалися селитьбами. Серед найвідоміших – Бортиця, що була розташована на північному лісистому схилі Серпа, майже посередині хребта. Пам`ятається, коли я бродив Торговим Рядом, якийсь купець розповідав, що бортьових угідь тут налічували близько п`яти сотень. А то може й більше. Окрім меду в Бортиці також виробляли віск та свічки.

Десь за годину я вже минув останні приміські селища і незабаром в`їхав у великий лісовий масив, званий Південною Берестянкою. На зустріч мені зрідка рухалися вози, завантажені то мішками, то якоюсь живністю. Люди привітно віталися, я ж питав у них про дорогу. Чи все добре? Відповідали різне. Хтось згадував про «баловніков» – дрібних злодюжок, котрі вешталися лісами та грабували одиноких подорожніх. Інші казали про «порядок».

Верстові стовпи, які самотньо стояли біля дороги, сумно дивилися на проїжджаючих. Від часу багато з них вкрилися зеленими плямами моху, або втомлено завалювались набік.

Дорога до Березівки зайняла у мене три з половиною доби. Ночувати приходилось в лісі, розводячи багаття та кутаючись в похідну ковдру. Прибувши до околиці містечка десь під вечір, я розпитав про Горяну Іверську та рушив на її пошуки.

Горяна, зі слів місцевих, жила на Бондарській вулиці. Треба було їхати ледь не до астральної бухти, щоб потрапити на неї. Отже я пришпорив коня та рушив у вказаному напрямку.

Праворуч від Березівки розташувався лазарет, про який згадував Жуга. Мене здивувало, скільки там вешталося людей. То були не тільки поранені, а й реєстровики у повному споряджені. Здається, лазарет використовували ще й як проміжний табір для військових.

Сама ж Березівка скоріш була схожа на велике село, ніж на місто. Галасливі гуси, брудні кури, нахабні кози, пузаті корови, кошлаті собаки біля воріт, облізлі коти на парканах – типовий сільський набір. Кам’яні будівлі виднілися лише в центрі. Скоріш за все це були маєтки більш заможних березівців, та ремісничі майстерні. Ліворуч, на доволі високому пагорбі, височіла нарядна божниця Тенсеса.

До речі, що до вуличок Березівки, то це були суцільні непрохідні брудні дороги, щільно вкриті неймовірно великими калюжами. Навіть Попіл невдоволено фиркав, як крокував ними.

Взагалі березівка справляла тоскне враження. Їдеш, дивишся на сірі будиночки, на втомлені обличчя місцевих жителів, і питаєш себе: «О, Сарне, куди це я потрапив»?

Попереду юрбилася купа народу, були навіть гіберлінги. Зіваки втупилися кудись вбік астрального моря та щось гаряче обговорювали. Я рушив в їх бік, а сам напружив зір та трохи згодом зміг розгледіти в темно-бузковому тумані заливу бойові лігійські кораблі, які рухалися кудись вбік мису Дозорний.

–Що там? – спитав я у одного з гіберлінгів.

–Знову йдуть на штурм Горішку, – махнув він. – Тиждень тому, кажуть, був такий страшний бій! – і гіберлінг якось відчайдушно тупнув ногою. – Два корвети пошкодили!

–Да хрєна оні лисава смогут пробіть стєни! – заговорив сутулий чолов’яга, котрий почув нашу розмову. – В Арєшкє пушкі мощниє! Далєко б’ют. В отвєт так бахнут, што нє горюй! Я іх сам кагда-та прістрєлівал.

–Ви служили в Горішку? – спитав я.

–Да, било дєло! – посміхнувся чолов’яга.

–Слухай, а що ж там зараз трапилось? – вирішив я зіграти роль зіваки. – Чому це в тому Горішку збунтувалися?

–Да Ніхаз іх разбєрйот! – скриви кислу пику співбесідник. – Ваабщє в послєднєє врємя в наших краях нєспакойна стало.

–Тобто?

–Молодци распаясалісь! – обурено промовив чолов’яга. – Канєшна і раньшє тут в лєсах воду баламутілі, но штоби так, как сєйчас...

З цими словами погодився і гіберлінг. Він зацокав язиком та раптом повідомив, що позавчора в лазарет привезли якогось поважного ельфа.

–Сам бачив, – продовжував розповідати він: – весь перев`язаний, голова розбита… Начебто, кажуть, сунувся в ліс, а там його і...

–Да што там ельф! – вторив колишній служака. – Оно на днях двє тєлєгі с правіантом «хлопнулі». Вот жє вори! Куда пріказ смотріт?

Я насторожився: якого «поважного ельфа» привезли в лазарет? Чи це не того чарівника, якого треба розшукати?.. Хоча подібне було б занадто просто, адже в реальному житті не буває, щоб справа вирішувалася настільки легкою, – і я швидко відігнав думки про такий розвиток подій. Щоб мене не пекло в подальшому, виріши навідатися туди, в лазарет, та подивитися на власні очі.

–...савсєм нікаво нє жалєют, – це заговорив ще один чолов’яга, який також спостерігав за рухом кораблів. Він підійшов до нас та обурено захитав головою. – Ладно би просто грабілі, а то і убівают пачом зря!

–Угу, – підтакнув служака. – Днямі пятєрих нашлі. Глаза викалати, язикі атрєзани. Нє па-людські ето… нє па-канійскі как-та!

–Дікарі! Дажє оркі так нє паступалі на Святой Зємлє! – погодився другий базіка.

–Це щоб не розповіли про те, що бачили, – додав гіберлінг.

І вони утрьох почали плетеники плести. Мені вже тут нічого було слухати. Я від’їхав осторонь та спитав у перехожих про Бондарську вулицю. Виявилось, що вона була за рогом. То ж я пришпорив коня та рушив далі.

Сутеніло вже рано, повітря помітно похолодало. Погода почала псуватися. З неба посипалася дрібна мжичка, а зі сходу піднявся вогкий вітер. Від довгої дороги на мене навалилася втома. А може це через поранення, бо тіло ще певно не повністю одужало.

Будиночок Горяни виявився зовсім непримітним. Я в’їхав до неї у двір, прив’язав коня та піднявся по сходах. Двері різко рипнули та відчинилися. На порозі з’явилася темноволоса дівчина, одягнена в просте ельфійське плаття. Вона швидко оглянула мене та рішуче спитала:

–Ви ка мнє?

Її голос був доволі приємним, і мені чомусь подумалось, що ця дівчина повинна непогано співати.

–Я до Горяни Іверської. Сказали, наче вона тут живе.

–Ммм… Тоді до мене. Отже, слухаю вас.

–Я приїхав запропонувати руку допомоги. Мене звуть Бором.

Жоден м`яз на обличчі Горяни не здригнувся. Вона лише зітхнула і сказала, щоб я провів свого коня до невеличкого сарайчика.

–Можете його там розпрягти та нагодувати, – говорила дівчина. Вона глянула в небо і тут же запросила мене всередину будинку.

Коли пізніше я увійшов, дівчина підвелась з-за столу, за яким щось шила, та, хитаючи головою, промовила:

–Швидко ж ви приїхали. Не сподівалась… Не хочете повечеряти? 

–Е-е-е, – я розгубився. Вважав, що ми відразу перейдемо до справ.

–Пропоную відкласти розмову до ранку, – наче здогадавшись про мої думки, сказала Горяна. – В мене зараз невеличка робота… Треба встигнути її закінчити. Так що до вечері?

–Не відмовлюсь.

Я скинув плащ та присів до віконця.

–Ви навіть не спитали про папери, – кинув їй. – А раптом я не від Ісаєва?

–Ну якщо так, – Горяна розвела руками, – то мене очікують неприємності.

–І ви це кажете не боячись за власне життя?

–Можна вирішити, що в іншому випадку, я зможу дати відсіч, – і Горяна рушила до невеличкої печі.

Фізичними відмінностями вона дійсно не володіла. Це було видно по типовій жіночності її рухів. Цікаво, чому ж її тоді взяли до Розшукового приказу? Невже через розум? Чи є якісь інші здібності?

Я спробував за зовнішніми даними визначити характер Іверської. Її світло-блакитні очі відразу притягували до себе увагу. Вони підкреслювали той факт, що їх господиня дуже серйозна людина... Хоча ось широкий та по-дитячому відкритий лоб говорив про зворотне.

Дівчина накрила стіл та повернулась до своїх справ. Я доволі швидко поїв і ледь відставив убік порожню миску, як Горяна вказала мені на лавку:

–Можете там прилягти спати.

Вона сиділа до мене спиною, нахилившись на шматком тканини. На стені висіла ледь жива свічечка, яка тьмяно-тьмяно висвітлювала невеличку робочу ділянку. Навіть не розумію, як та Горяна там щось бачить.

–Вогонь! – кінчик зачарований стріли ярко спалахнув та розцвів величезною вогняною квіткою. – Тримайте! – протягнув я дівчині «факел». – З цим буде по-краще працювати. Вона довго не згасне.

Горяна дуже здивовано глянула на стрілу, але охоче її взяла, та розташувала над столиком. Стало набагато світліше. Дівчина пробурмотала слова подяки та посміхнулась. Я ж скинув чоботи та примостився на лавці.

Спав чуйно, зрідка провалюючись в глуху темряву сну без сновидінь. Іноді здавалося, ніби мене засмоктує в якусь бездонну темряву. Я знову прокидався, дивлячись на «факел», на спину Горяни, яка схилилася над столом. Вогник ліниво облизував стрілу, і вона тихенько потріскувала. Мій сонний мозок непомітно вимальовував якісь дивні картинки. Останнє, що більш-менш чітко пам’ятаю, так це величезне вогнище від палаючого бойового корабля. Я стояв на одному коліні біля якихось голих кущів та натягував лук, цілячись в темну фігуру. Десь голосно закукурікав півень… і я прокинувся.

В кімнаті було порожньо. Свічка та мій «факел» були притушені. У маленьке віконце заглядало вранішнє сонце, яке прикрасило приміщення бірюзовими фарбами.

Я підвівся, натягнув на ноги чоботи, і тут вхідні двері рипнули та всередину увійшла Горяна. Не дивлячись на таку ранню годину, виглядала вона, наче і не працювала допізна.

–Доброє утро! – промовила дівчина, широко посміхнувшись.

–Хропів? – второпав я суть цієї посмішки.

–Да, трохи… Вибачте, я вчора була така заклопотана. Зараз поснідаємо та обговоримо справи. Добре? – Горяна знову посміхнулася і на її щічках з`явилися милі ямочки.

Я раптом спіймав себе на тому, що стою з відкритим ротом і милуюся такому гармонійному збігу кольору її блакитних очей та яскраво-червоних соковитих губ із забарвленням ельфійської сукні. Здається моє обличчя густо почервоніло.

–Вибачте, а як ви казали вас звати? – запитала Горяна, пораючись біля печі.

–Е-е-е… Бор…

–Гарне ім`я.

Від такого комплементу мене знову кинуло в жар. Я присів на лавку, відчуваючи, що повністю розгубився.

Дівчина розвела вогонь, почала щось готувати. Вона вже не виглядала такою непривітною, як звечора. Посміхалась, весело базікала.

–Отже, ви з Розшукового приказу? – казала Горяна.

Я для вірності слова продемонстрував «руку допомоги», що стискала щит. Це до речі мене трохи отверезило.

–Як я розумію, нам треба розшукати схрони зброї. Мене послали на допомогу…

–Так-так, - захитала головою Горяна. – На захід від Березівки… від нас – Межовий Гай. Південніше йде півкільце гір – Зуренський Серп.

–Я бачив мапу, знаю де що знаходиться.

–Отже, тоді ви, Боре, розумієте наскільки величезний шматок нам треба дослідити, щоб знайти ті схрони. Вони можуть бути і біля каменоломень – Великих валунів, і в Загубі – Згиблій хащі, що східніше від них… А може і в Смолянці – смоляному борі…

–Або в Південній Берестянці, – посміхнувся я. – Виходить, що ніхто точно не знає де їх шукати?

–Виходить... Інакше тут був би загін солдатів, а не ми з вами.

–Славно, - я почухав підборіддя, дивлячись на те, як спритно справляється Горяна. – Чи є якісь припущення? – запитав у неї.

Дівчина підняла голову, дивлячись мені в очі, і тут я зрозумів, наскільки вона мініатюрна в порівнянні зі мною. Горяна чомусь нагадала милу домашню кішечку, яка терлася о руку та муркотіла від задоволення.

–Є, – кивнула «кішечка» головою. – Перше, – тут дівчина почала загинати свої тоненькі пальчики, – це те, що в нетрях лісу вештається якась доволі жорстка банда грабіжників.

–Так, я чув від місцевих про злодійства на шляхах. І до чого тут вони?

–Вважаю, що ті бандити цілком можуть бути причетними до схронів. Можливо вони зналися із Дедятою, або це залишки його банди… Якщо ні, то не виключено, що ці злодії можуть знати чи здогадуватися про існування схронів. До речі, кажуть вони доволі непогано озброєні. А чим це не додатковий доказ, га? 

–Вперше бачу жінку, яка так спритно розкладає свої розмірковування по поличках. Не всякий чолов’яга на таке здатен! – жартував я, хоча якщо чесно, то Горяна дійсно мене вразила.

–Це зветься жіноча проникливість та спостережливість! – заявила Горяна цілком серйозно.

Вона наблизилась до столу та поклала початий коровайчик хлібу.

–Ну добре, з «першим» ми вже ознайомились, а що на друге? – спитав я у дівчини.

–Друге… Ось вам, Боре, і друге! – тут Горяна раптом злегка прищулилася та присіла напроти. – В зв`язку з тим, що напади цих бандитів кожного разу проходять доволі успішно, у мене є припущення, буцімто у них є «помічники» в лазареті... або в містечку…

–Помічники?

–Так. Ну не вірю я в те, що вони кожного разу удачливо виїжджають на дорогу, а тут їм випадає захопити обоз… та ще і без охорони… та ще який везе полкову касу, чи інші коштовні речі.

–Прямо так? – я дійсно здивувався подібному щастю.

Горяна захитала головою та додала, що військові було кинулися на пошуки злодіїв, але все виявилося марним.

–Розчинилися, наче у воді… буцімто їх хтось попередив, – розповідала дівчина. – Мало того, потім бандити знову напали, немов знущалися над реєстровиками. Нахабно напали! Отже, думаю якщо нам вдасться виявити шпигунів, то вийдемо і на табір розбійників, а вже від тих дізнаємося і про місце розташування схронів.

Подібні розмірковування мені здалися занадто «дитячими». Я стримано посміхнувся, намагаючись не образити Горяну, і між тим одночасно розуміючи, що під словом «ми» буде фігурувати тільки «я». Не схоже, щоб Іверська вміла «добувати» відомості. Тим більше коли треба натискати.

–Чи є припущення, хто той шпигун? – спитав я у Горяни.

–А давайте все ж поїмо! – ні з того, ні з сього раптом запропонувала вона.

Здається, дівчинка не квапиться ділитися всією інформацією. Я не сердився та прекрасно розумів її обережність. Тому не став наполягати на відповіді, а лише погоджуючись захитав головою – снідати, так снідати.

–Добре… добре, – казав я їй. – До речі, у мене є ще одна справа… Особистого характеру… Вона не менш серйозна, ніж схрони. Зможете допомогти? – і не очікуючи на відповідь Горяни, додав: – Тут кажуть наче якогось поважного ельфа привезли в лазарет. Він був сильно поранений. Як би з`ясувати хто він такий?

–Навіщо вам це?

–Кажу ж – особиста справа. Так що? Зможете допомогти?

–Звичайно! Нам навіть не прийдеться йти до лазарету.

–Овва! Як так?

–Якщо я не помиляюсь, то ви кажете про знайому мені особу… Так сталося, що позавчора у мене були справи в лазареті, – розповідала Горяна. А у мене відразу в голові спалахнуло, мов, що за справи у цієї дівчини в такому місці? – Я бачила одного ельфа, якого привезли дозорні, – приголомшила мене Горяна. – Його звали Жаном ді Блізаром. Мені вдалося з ним трохи поговорити.

–Отаке! І який результат розмови?

–Ну, скажімо так – чогось особливого він не розповів! Той ельф толком нічого не пам`ятає. Їхав лісовою дорогою і тут звідкись вискочили якісь люди. Вони накинулись на нього, сильно поранили, пограбували та кинули помирати. Це добре, що трохи пізніше тим же шляхом їхав загін дозорних. То він і підібрав його…

–А чи можна якось так зробити, щоб і мені вдалось потрапити в лазарет та переговорити з цим ді Блізаром? – спитав я, пригадуючи пораду Ісаєва не виділятися.

–Ну, можу спробувати, – Горяна хоч і виглядала трохи збентеженою, але нічого зайвого питати не стала.

І ми домовились, що після сніданку відправимось до пораненого …



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше