18.11.2019 16:11
Без обмежень
41 views
Rating 5 | 1 users
 © Арсеній Троян

Друг «Каратель»

Робочий день Володимира добігав кінця. Сутеніло, і чоловік потягнувся на кріслі, випростуючи руки і хрускаючи пальцями. «За пивом іти чи ну його?», — промайнуло в голові. Володимир глянув у вікно, на сутінки, що наближалась, і смачно позіхнув.

Він відкрив на комп’ютері теку «Звіти».

Скріншоти. 150 штук.

Задоволено усміхнувся. Йому навіть вдалось виконати план. Відкрив сторінку в «Вконтакті» і написав куратору, міняючи розкладку на російську: «План зробив. Сьогодні надіслати?», і натиснув на Enter. Потім Володимир відкрив нову вкладку і почав набирати «російське пор…», як у динаміках пролунав звук вхідного повідомлення. Куратор, як завжди, відповідав доволі швидко. «Давай сьогодні, — написав він. — І, до речі, можеш ще попрацювати. Керівництво дає добро на бонуси».

Володимир затамував подих. Працювати вже не хотілось, але бажання наживи дуже швидко перемогло втому. Заархівуваши скріншоти уже написаних коментів і прикріпивши архів до діалогу з куратором, Володимир стер ті слова, які він писав у новій вкладці, натомість набрав «новини України». Далі звично і швидко знайшов кілька сайтів, де були відкриті коменти. Почав пошук статей.

«Україна — це Європа». Від заголовку Володимир швидко пробігся очима по тексту статті. «Згідно з опитуванням, 65% відсотків українців виступають за членство в ЄС…». «Угу», — подумав Володимир і швидко спустився в коментарі, де вже почалось жваве обговорення. Знову хруснувши пальцями написав ламаною російською: «Та яка вам Європа, хохли обісцяні? З голою дупою в Європу не беруть». Перейшов до іншої статті — «“Геть окупантів з вітчизняного ТБ!”. Як соцмережі відреагували на повернення в ефір одіозного серіалу “Тещині родичі». Перелогінившись, Володимир, поставивши здивований смайлик, написав: «Та чого ви причепились до цього серіалу? Кіно як кіно. Ну підтримує один із акторів повернення Криму, ну і що? Не плутаєте політику і мистецтво, тим більше, що Крим завжди буде російським».

Третя стаття була присвячена військовому, учаснику добровільного військового об’єднання «Чорні козаки», що загинув вчора під Териконськом. Володимир впився очима в текст матеріалу, шукаючи зачіпки для «роботи». Керівництво вимагало прискіпливіше ставитись до таких матеріалів і писати якнайчорніші та найцинічніші коменти. Володимир прочитав невеликий матеріал, де містились стандартний опис причин смерті, коротка біографія, слова скорботи, і скривив лице в кислій міні. Нічого. Можна, звісно, було написати стандартне в дусі «Так йому і треба», але це йому здалось замало, особливо коли згадав про «бонуси». «Козаки-кізяки… Та ну….».

Володимир спустився в коментарі, прогортав кілька і помітив, що один із користувачів кинув посилання на сторінку у Фейсбуці Володимир клікнув і опинився на акаунті військового.

Так, це був той, про кого йшлось у статті — як і в матеріалі, в акаунті був лише позивний — Друг «Каратель». «Не друг ти мені, гнида фашистська», — перефразував цитату з улюбленого фільму, клікаючи на посилання.

Кілька хвилин Володимир вивчав сторінку. Єдине фото — очевидно, власник сторінки, позує з автоматом на фоні якогось безкрайого випаленого сонцем поля. Лице закривала чорна балаклава. «Ссикло», — зневажливо подумав Володимир. Він вийшов на головну сторінку і пробігся очима по стіні. Сумні дописи від друзів, знайомих, слова скорботи і жалю. Володимир позіхнув і глянув у вікно: надворі геть посутеніло. «Мля, за пивом не встигаю…» — промайнуло в голові. Він знову глянув на сторінку військового і помітив, що там були відкриті коменти для всіх охочих. Володимир усміхнувся, опустив руки на клавіатуру та написав:

«Слава Херою! Земля бетоном! Але мені жаль. Жаль, що він помер так швидко і безболісно. Я б отак взяв і кинув його живцем в могилу. Оце було по заслузі за всіх невинно вбитих дітей і матерів Донбасу…».

Натиснувши «надіслати», Володимир відразу заскрінив свій комент і кинув у нову теку. Один файл виглядав доволі самотньо. «Чорт, ще треба, — подумав Володимир. — Ладн, зганяю за пивасом, потім продовжимо».

І він, схопивши гаманець, вибіг надвір, а коли повернувся, помітив у своєму робочому акаунті «Вконтакті» нове непрочитане повідомлення.


***

«Я не ссикло».

Володимир поставив на стіл пляшку пива, яке він збирався відкрити, і ще раз перечитав повідомлення, ніби не вірячи своїм очам. Адже йому писав той військовий, «Каратель», на сторінці якого він буквально десять хвилин тому залишив свій комент. Як він його знайшов? У нього є сторінка ВК?

«Не буду відповідати», — подумав Володимир, знаючи головне правило своєї «роботи» — не годуй троля, не реагуй на його дії і йому набридне тобі писати.

Тому Володимир відкрив нову вкладу, збираючись зайти на Ютуб, як знову пролунав звук вхідного повідомлення. Чоловік перейшов до Вконтакту.

То був знову «Каратель».

«Я не ссикло, — написав знову він. — Просто ми з хлопцями вирішили для крутості пофотографуватись з балаклавами».

Володимир вже був хотів відписати у своєму стилі, що краще б вони «забрали своїх фашистів і залишили російський Донбас у спокої», але передумав, згадавши про правило «не годувати». Натомість він відкрив пиво, поквапом відпив і почав вивчати профіль «Карателя», цього разу ВК.

Дивно. У цій соцмережі сторінка військового була ідентична тій, що на ФБ. Одне фото (аватар — чоловік у чорній балаклаві з автоматом на фоні якогось поля) і більше ніякої інформації.

«Ти знаєш, — писав знову «Каратель». — Я тебе, мабуть, здивую, але навіть у Териконську багато людей говорять українською мовою».

«Це він до чого?» — подумав Володимир, але враз згадка про власну думку кілька секунд тому блиснула в голові і відгукнулась в кінчиках пальців слабким електричним струмом.

«Це я про “російський Донбас”», — знову зазначив «Каратель» і закінчив речення веселою пикою-смайликом.

Володимир аж підвівся і відійшов до вікна, вдихнути свіжого вечірнього повітря і так ніби боячись, що з екрану монітора його хтось схопить. Чортівня якась… Він намацав у кишені сигарети, нервово чиркнув запальничкою, зробив глибоку затяжку і випустив дим у відчинене вікно. Від серця трохи відлягло, але відчуття незрозумілого, а з ним і страх, той липкий страх, який виникає перед у ситуації, коли ти нічого не можеш вдіяти чи бодай-щось пояснити, опустився на плечі важким свинцем.

Якщо репліку про ссикла можна було якось зрозуміти (очевидно, власник сторінки, родич чи друг загиблого, знає пароль і логін, а тому зараз адмінить акаунт, захищаючи пам’ять військового у такий спосіб), але як «Каратель» прокоментував те, що Володимир тільки подумав? Як?


***

Куратор був ще онлайн. Відповів швидше, ніж зазвичай.

«Значить так, — писав він. — Блокуй цього типа у всіх соцмережах. Але перед тим кинь мені на нього лінк. Передам його в 6-й відділ, вони за п’ять секунд його вирахують. Почисти кеш браузерів. Запусти оце (далі йшло посилання на якийсь сайт). Це хмарний антивірус, платний, але тобі нічого платити не треба. Проскануй комп».

«Андрюха, — почав набирати Володимир. — Це все я і так зроблю. Мене найбільше турбує те, що він якось прочитав мої думки…»

«Так, по-перше, ніяких реальних імен в Інтернеті, — відписався куратор. — По-друге, це нісенітниця. Не міг він такого зробити. Тобі, мабуть, здалось. Від роботи мізки глючать. Відпочинь. Бонус буде».

Володимир зітхнув, не відповівши на це повідомлення. Він повернувся до діалогу з «Карателем», проглянув його уже вп’яте за вечір. Питання залишилось без відповіді. «Може, він просто вгадав?», — шукав логічне пояснення Володимир, допиваючи другу пляшку пива.

На годиннику була 12 ночі. Очі у Володимира злипались — від роботи та випитого пива. Він просканував комп’ютер тим антивірусом, посилання на яке надав куратор, почистив кеш браузерів. Потім висмикнув із системника шнур веб-камери, незважаючи на те, що вона і так була вимкнена. Увесь цей час чоловік прислухався, намагаючись зловити звук вхідного повідомлення. Кілька разів переходив до діалогу з «Карателем». Той мовчав.

Минуло ще хвилин 30. Володимир відчув, що вирубається. Сп’яніння і втома трошки приглушили занепокоєння. «Гаразд, буду лягати», — вирішив Володимир, глянув на диван, але впасти і забутись йому не дав сечовий міхур, переповнений випитим пивом. У туалеті, коли стих вир води з бачка, до вух долинув короткий звук з динаміків. Звук, який Володимир хотів почути найменше.


***

На щастя, то був куратор.

«Ситуація складніша, ніж ми думали, — писав він. — Схоже, маємо справу не зі звичайним юзером. Вирахувати його складно, бо він використовує Тор-браузер, який шифрує IP-адресу. Шукаємо його реальне місцеперебування, думаю, сьогодні справимось. Можливо, це СБУшники розважаються чи хтось із укрівських волонтерів-айтішників. Погана новина: вони знають, хто ти, знають усі твої фейкові і нефейкові акаунти».

«Що ж робити?», — запитав Володимир, плутаючи літери на клавіатурі.

«Вихід є завжди, — відповів куратор. — Може доведеться видалити всі акаунти. Тоді він точно тебе не дістане».

Володимир завмер, відчуваючи щось негарне. Дивні слова. Куратор писав дивні речі. «Куратор і пропонує видалити акаунти? — промайнуло в його голові. — Скільки я їхній конторі роботи зробив, і так взяти і видалити?»

«Просто завжди можна зупинитись, — продовжував куратор. — І тебе пробачать. Просто треба визнати, що ти і те, що ти писав, — брехня. Публічно. Для всіх».

Володимир завмер, відчуваючи, як починає ворушитись волосся на голові. Тремтячими пальцями набрав:

«Андрюха, що з тобою? Що ти несеш?».

Пару секунд куратор мовчав, а потім написав коротке:

«Покайся».

Володимир підскочив з місця. Що відбувається? Що за чортівня? Він в паніці ступив кілька кроків назад, зачепив столик, з якого на килим впав телефон. «Точно, треба в поліцію подзвонити!», — пролетіла шалена думка в голові. Чоловік взяв гаджет в руки.

Немає мережі.

А хай тобі…

Володимир схопив куртку і побіг до виходу. «Треба дістатись відділку… Швидше…» — калатало в голові.

Він сіпнув ручку вхідних дверей, але ті були зачинені. Володимир тремтячими руками почав крутити замок, але той не піддавався. «Треба кричати, кликати…», — стрибали думки в голові. Володимир набрав повітря в груди і щосили крикнув «Допоможіть!», а потім підбіг до стіни і став щосили бити в неї руками, в надії, що його почують сусіди.

Стих. Прислухався.

За стіною — ніякого руху.

Він знову набрав повітря в груди, але тут телефон завібрував.

На дисплеї прочитав:

«Замовкни, інакше помреш прямо зараз».

Володимир на мить завмер, а потім повернувся у залу, підбіг до вікна, але крик застряг у його горлі. Враз все місто опустилось в морок. Стало тихо, немов у могилі. Володимир, як риба, викинута на берег, розтуляв рота, але не міг видобути жодного звуку. Потім він підвів очі і побачив в іншому кінці кімнати два червоних вогника — єдині джерела світла на все місто. Вогники затремтіли. Володимир відсахнувся до вікна — до нього йшов військовий, закривавлений, брудний, а його очі світились пекельники червоними вогнями.


***

Навколо темно та душно. Володимир не розумів, де він перебував. Розплющив очі. Поводив навколо себе руками. Тісний простір. Мало повітря. Неначе у могилі…

Що це? Невже?...

Ні, цього не може бути. Просто не може бути.

Володимир поліз рукою в кишеню, дістав звідти телефон і розблокував його. Спалахнуло світло дисплея, і Володимиру перехопило подих — він лежав у труні.

Дошки.

Кінчики цвяхів.

Це дійсно труна.

У якій Володимира поховали заживо.

Володимир смикнувся, ніби збираючись бігти, але лише бемкнувся головою об верхню дошку. Потім він почав кричати, бити ногами, руками, шкрябав до крові дошки, вдихаючи подвійну дозу і без того дорогоцінного кисню.

«Невже? Невже я так помру? За що?».

Враз озвався телефон. Прийшло повідомлення. Дивно, як мобільна мережа пробилась крізь товщу ґрунту? Володимир взяв телефон і побачив малюнок. Він прочитав «Слава Херою! Земля бетоном! Але мені жаль. Жаль, що він помер так швидко і безболісно. Я б отак взяв і кинув його живцем в могилу…».

Це був скріншот його коментаря, залишеного на сторінці того військового.

«Я ж попереджав», — йшлось у наступного повідомленні.

Військовий у балаклаві. Поле. А що це на полі? Що за пагорбок? Володимир збільшив аватар і помітив, що то була могила. У яку було встромлено лопату.

«Я каюсь! Каюсь, каюсь…», — закричав не своїм голосом Володимир, зображення на дисплеї замиготіло і згасло.


«Оппозиционного украинского журналиста нашли заживо закопанным в могиле».

Как сообщает сайт Териконской независимой республики со ссылкой на пресс-службу МВД Териконской Независимой Республики, вчера местные фермеры случайно наткнулись в поле на свежую могилу, из которой слышались крики. В гробу они нашли журналиста Владимира Шарика.

Напомним, что оппозиционный украинский журналист сбежал в Москву от преследований хунты в 2014 году. Некоторое время он жил в столице России, а затем перебрался в Питер, где занимался копирайтом и блогерский деятельностью.

Он, к счастью, выжил, его доставили в 3-ю городскую больницу города Териконск, где с ним работает психолог.

Что делал журналист под Териконском, неизвестно. Министр внутренних дел ТНР уверяет, что это работа карательного спецподразделения Нацгвардии, которое закопало журналиста с целью запугивания мирного населения перед наступательной операцией. Сам Владимир решительно отрицает этот факт и просит не связывать инцидент ни с Нацгвардией, ни с Украиной в целом.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.11.2019 08:26  © ... => Каранда Галина 

на мою думку такий відсоток малий, якщо взагалі є...  

 19.11.2019 08:25  © ... => Борис Костинський 

а це ідея)) дякую за відгук 

 19.11.2019 03:01  Борис Костинський => © 

Браво, Арсенію! Аплодую щиро! Драйв реальний! Це оповідання заслуговує на максимальне поширення. Було б просто розкішно, аби виставити його, скажімо, на Проза.ру. Можу собі уявити, який би там був шухер! :-))) Ти у москаликів не дефілюєш? Такі, як ти, були б дуже корисні на рашівській території Мережі. Єдине - вони не розуміють жодною мовою, окрім своєї. А так, аби перкласти цей твір на російську, то можна було б їх там добряче подрочити. ;-) 

 18.11.2019 20:30  Каранда Галина => © 

Цікаво, який відсоток таких проплачених коментаторів в душі згоден із тим, що має писати по методичці??? І чи існує поріг, за яким у них таки включається совість і каже "ні"? 

Публікації автора Арсеній Троян

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше