19.11.2019 07:04
Без обмежень
22 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

5

…У лівому куточку на саморобному ліжку лежала довга фігура ельфа. Зі слів знахаря, з яким мене познайомила Горяна, це й був Жан ді Блізар. Дівчина пошепталася з доглядачами й мене безперешкодно проводили до пораненого.

Лазарет уявляв собою кілька здоровезних нашвидкуруч побудованих приміщень, де розташувалася купа поранених солдат. Деякі з них брали участь в перших штурмах фортеці. Чесно зізнаюсь, що наслідки захвату Горішка мене вразили... Неприємно вразили. Відчуття, наче армія Ліги була абсолютно не підготовлена, наче ніколи і не воювала. Стільки поранених, стільки калік без кінцівок – рук або ніг… Просто жах!

Ні, справа не в страху від виду самих поранень, а скоріш від такої великої маси покалічених. І головне, не дивлячись на присутність в лазареті усіляких священиків, лікарів, знахарів різних народів та віків, це майже аніяк не впливало на повне їхнє видужання.  

Я увійшов усередину одного з приміщень та почав шукати очима Жана ді Блізара. Груди ельфа були перев`язані широкими шматками білої тканини. Я раптом згадав про скляночку, яку подарував мені П’єр ді Ардер, та витягнув її з кишені. Потім рішуче наблизився до ліжка і присів поруч на якийсь бочонок. Ельф відкрив очі й з питанням в них подивився на мене.

–Бор Срібний, – представився я. – Мене прислав П`єр ді Ардер.

–Ох! – ельф скорчився від болю і спробував сісти. – Зрозуміло.

–Лежіть, не рухайтесь! – після цих слів я простягнув Жану склянку із зіллям.

–А що це?

–Ліки… вони допоможуть зняти біль. Що з вами трапилося?

Жан покосився на поранених на сусідніх ліжках та напівпошепки почав розповідати:

–Я їхав на південь. Там, біля Світлого яру, є невелика літня садиба, яка належить Ентоні ді Вевру.

–Це той чаклун, що загубився в місцевих лісах?

–Так, – Жан втомлено зітхнув та на мить прикрив очі. Зібравшись силами, він додав, що та садиба належала Ентоні, та була побудована тут досить давно. – Йому дуже подобалося в Світоліссі, – пояснив ельф. – Місця гарні… колоритні… От він і вирішив, що непогано мати тут власний шматочок землі.

–Щось мене забули попередити про цей будиночок, – уражено промовив я.

Жан ді Блізар зробив вигляд, що не почув цю фразу… Або дійсно не почув. З цими ельфами хіба що второпаєш!

Пристав знову скривився від болю та тихим-тихим голосом промовив, що хотів почати пошуки чаклуна з тієї садиби.

–З того місця, – Жан заплющив очі. – Але, як бачите, не встиг... Вони вискочили, немов з-під землі.

–Бачу, – буркнув я. – Скільки було нападників?

–П`ятеро... або шестеро… Думав, вб`ють, але, хвала Тенсесу, якось минуло… Пам’ятаю, що прийшов до тями десь улоговині… в кущах… Увечері поповз і добре, що зміг на дорогу вибратися... А там їхали реєстровики. Вони й підібрали.

–Де саме знаходиться садиба Ентоні ді Вевра?

–Як рухатися до Бортиці. Приблизно на півдорозі є розвилка… прямо за Світлим яром… Звідти верст десь зо десять і потрапите до будинку Ентоні.

–Угу… Отже, він був там.

–Припускаю, що міг заїхати…

–Що він взагалі робив в Світоліссі?

Жан закусив губу. Його обличчя витягнулося, стало непривітним.

–Слухайте, якщо мені буде відома мета його мандрів, – говорив я ельфу, – то це зможе пришвидшити...

–Та я все розумію! – перебив мене Жан. – Думаю, вам відомо, що в каменоломнях Великих валунів добувають метеоритну руду?

Я зробив вигляд, наче дійсно це знав. А ельф тим часом додав, що переплавлене метеоритне залізо поставляють на Західну верф для астральних кораблів, щоб тім було чим захищатися від згубної дії астралу.

–Але не так давно з’ясувалося, що метеоритне залізо можна використовувати трохи по-іншому. Ентоні ді Вевр відправився з`ясувати це, і провести деякі магічні експерименти... Адже скоро Бал Восьми великих Домів. А ви самі розумієте, що на там буде вирішуватися доля правлячого клану. І хто покаже…

–Мені мало чого зараз стало зрозумілим! – скривився я на всю цю патетику. – Давайте відверто: що не так з тим ніхазовим залізом? Які експррр… Псяче хутро! Що той чаклун збирався робити в каменоломнях?

–Магістр, – поправив мене Жан. ­– Так правильніше говорити.

–Добре, хай магістр, хоч суть питання це слово не змінює, – трохи роздратовано кинув я. – І яка мета дослідів? Що ви там вияснили про «інше застосування»?

–Хмм… Те, що я зараз скажу – велика таємниця! – зовсім тихо промовив Жан. – Ентоні збирався спробувати відкрити портал в будь-якій точці алоду, – заявив ельф, бліднучи від цих слів.

Псяче хутро! – і хоч вголос я нічого не сказав, проте по моєму обличчю стало ясно, які зараз думки вирують всередині мене.

–Тобто… тобто, – почав заговорюватися я, – тобто Ентоні хотів дізнатися, чи можна переміщуватися з алоду на алод минаючі джунські портали?

Мовчання Жана було красномовнішим за будь яку відповідь.

Я ніяк не міг оговтатися від того, що зараз почув. Якщо це не жарт, то зниклий магістр грався з вогнем!

–Мені здається, – чесно начав я, – що до зникнення вашого Ентоні доклав руку хтось з ельфів. І можливо, це все через ту вашу кляту Велику Гру!

–Ентоні – незалежна особа. Він не відносить себе до якогось конкретного Дому, хоча і походить від клану ді Вевр. Його роль – це роль арбітра на Балу...

–Та ну! – махнув я рукою. – Ви, ельфи, здатні крутити своїм язиком, що помелом! Роль арбітра… незалежний, – почав я перекривляти Жана. – Як можна було таку особу, що знає секрет вільного переміщення з алоду на алод, пустити вештатися лісами, повними злодюжок? Наодинці? Де охорона?

–Охорона? Він же магістр...

–Магістр… Ви чули, що зробили з Клементом ді Дазірє? Між іншим – Великим Магом!

–Тихо! – озирнувся Жан. – Що ви так голосно кричите? На нас люди вже дивляться!

–Якщо ви знали, що він займається подібними дослідами, то хоча б негласно його оберігали. Та хіба мало куди він відкриє портал! Джуни теж експериментували, а бачите чим скінчилося! Оті ваші таємничі ігри та інтриги – воно до добра ніколи не приводило.

Пристав сердито хмикнув. Вся ця його хворобливість миттєво зникла. Очі ельфа блиснули палким вогнем і він щось залепетав на своїй мові.

–Як ви з`ясували, що магістр зник? – вже більш примирливим тоном почав питати я. – Звідки відомості? Може він десь експрр… Тьху ти, нелегка!

–Він спробував увійти в ментальний контакт з посольством в Новограді, – пояснив ді Блізар, – але зв`язок з ним різко обірвався. Все що вдалося зрозуміти, буцімто на нього напали.

–Куди увійти? – не второпав я.

На це пристав лише відмахнувся. Він взяв склянку П’єра, відкоркував її та понюхав. В наступну мить ельф проковтнув вміст сосуду. 

–Чому ви самі сунулися в ліс? – спитав я у нього. – Що за самовпевненість?

Жан прибрав порожню склянку та вже спокійним тоном відповів:

–Погоджуюсь, що це дурість з мого боку. Хотів як найшвидше розібратися з цією справою, але... Ви, Боре, маєте рацію. Якщо Ентоні вдалося вияснити, як застосовувати метеоритну руду з метою мандрів по алодах, то він автоматично стає головною метою для... для.., – Жан якось перелякано озирнувся навкруги, а потім підморгнув мені.

–Тепер зрозуміло, чому ви так за цим магістром трясетесь, – промовив я, піднімаючись з бочки. – То ж думаю-гадаю, чого це П’єр ді Ардер переді мною солов’їними трелями заливається… А чи не запізно кинулись рятувати Ентоні? Га?

Жан буркнув, а потім спитав про мої плани.

–Прийдеться поїхати до тієї садиби, пошукати сліди, – заявив я.

–Ви туди відправитесь наодинці?

–Можливо. Ну, добре, мені вже час йти, – і я рушив геть звідси. Розмовляти вже було нема про що.

Спочатку, зізнаюсь, в голові був повний сумбур. Лазутчики, загублений магістр, досліди з метеоритним залізом, схрони, Горішок… Збожеволіти можна! Оце заварили кашу!

Але чим далі я про те думав, тим яснішим вирисовувалась картина. Хоч і повільно, крок за кроком, мозок почав складати мозаїку з всієї цієї накопиченої інформації. Багато ланок ще не вистачало, були чималі проріхи, але десь далеко кружляла якась здогадка.

Отже, – міркував я, – Горяна говорила про шпигунів в Березівці. Мені теж здавалось, що це так, інакше б розбійникам дійсно не вдавалося настільки хвацько прокручувати свої справи. Крім того звідси зручно вести спостереження за Західним трактом. Тим більше обози часто зупиняються в Березівці.

Але ось хто міг бути цим спостерігачем? Треба поміркувати… Інформація від розвідника повинна бути точною. «Чув» чи «помітив» – не підходить, інакше справа ставала ризикованою. Від шпигуна вимагалось вести спостереження за життям в лазареті, та і в самій Березівці… при чому непомітно… не визиваючи недовіри… А потім доповідати про приїжджих… або про плани військових… купців… якихось мандрівників, на кшталт того ж Ентоні ді Вевра.

Отже, хто у нас є на приміті, окрім місцевих жителів? Стража в лазареті, вояки, лікарі, церковники, заїжджі купці… Багатенько! Кого ж відкинути? Кого залишити?

Я завмер, оглядаючись навкруги. Перше, що кинулось в очі – місцева стража, яка охороняла лазарет та слідкувала за порядком.

–Агов, ви тут! – раптом вивів мене з роздумів голос Горяни, яка виникла наче нізвідки. – Щось з`ясували?

–Про що? – не второпав я.

–Ну ельф… Жан ді Блізар… Ви ж з ним розмовляли?

–А, ви про це... Розмовляв, але нічого конкретного. Ви, Горяно, мали рацію, він не пам’ятає нічого про нападників.

–Які ваші подальші плани?

–А ваші? – відповів я питанням на питання.

Горяна зіщулилась та оглянула мене з ніг до голови так, ніби я був якоюсь колодою, що лежить на дорозі й заважає йти.

–Нам з вами конче необхідно розшукати схрони зі зброєю, – неголосно нагадала дівчина. Говорила вона чітко, знову розкладаючи «розкидані речі» по їхніх місцях. – Це найголовніше завдання. Але їхати в ліс навмання та сподіватись на боже провидіння, ясна річ, дурість. З нами може статися так само, як ось з тим Жаном ді Блізаром. Тому правильним буде, якщо ми з’ясуємо, чи не пов’язані лісові бандити з Дедятою.

–Ну для того їх хоча б треба знайти.

–Згодна… Тому знову повертаюсь до шпигунів. У мене під підозрою знаходяться троє.

–Овва! Так ви, Горяно, виходить, не тільки сукні шиєте. Здивували, здивували! Мене так і підвертає спитати, звідки про те дізналися.

Горяна сприйняла ці слова, як комплімент. Вона стримано посміхнулась та почала розповідати далі:

–Отже, перший, кого я підозрюю, це Федір Вижлятников. До речі, кажуть непоганий мисливець!

Мені здалося, що я вже десь чув це ім’я. Але пам`ять ніяк не могла підказати, де само.

–Перебрався сюди, в Березівку, десь пару років тому, – додала Горяна. – Сам зуренець… зараз найнявся постачати в лазарет м`ясо.

–Яке м`ясо?

–Овече… Їздить по хуторах на Зуренському Серпі, там скуповує туші. Везе сюди й перепродує інтендантам Захисників Ліги. Взагалі, мені здається, там якісь темні ділішки…

–Ммм, непогано той Вижлятников влаштувався. А інші підозрювані хто?

–Тихомир Громов. Лікар… знахар… Я дізналася, що він часто відлучається… Ходить в ліс, ніби як на пошуки якихось травок та корінців. Тут знаходиться з першого дня створення лазарету.

–Ну, ходити в ліс не заборонено. Не думаю, що цей Громов причетний до бандитів. Занадто помітна фігура.

–Так цим він і підозрілий, бо хто подумає на лікаря! – затялася дівчина. – Останній – Велеслав Третяк, колишній сотник, а тепер займає чин наказного.

–За що розжалували?

–Точно не відаю. Начебто, за неналежну поведінку.

–П`є, чи що?

Горяна у відповідь лише знизала плечима.

–Чому ці троє? – спитав я. – У чому причина підозр?

–Ну… ну… я ж пояснювала…

–Мені цікаво, чим ви, Горяно, керувалися, вибираючи цих осіб?

–Я вмію уважно слухати, добре оцінювати, розмірковувати… а ще споглядати, – заявила дівчина. – Отже, знову пройдусь по цім трьох чоловіках. Вижлятникова завжди немає, коли відбуваються напади. Він в цей час постійно кудись виїжджає.

–Ні! Так Вижлятников себе тільки видасть, оскільки потрапляє в перші ряди підозрюваних, – заперечив я. І тут же згадав, де чув це прізвище – від дівчат Заї. Першого мого дня в Новограді я чув, як вони казали про багато жениха – мисливця Вижлятникова. Невже це він? Оце збіг!

Горяна насупилася. Звичайно кожному неприємно чути, що він неправий. Дівчина нервово хитнула головою та перейшла на Громова:

–Він не завжди з травами повертається з лісу. І до речі, якщо інші знахарі ходять групками, то цей наодинці, ніби не переймається тим, що на нього можуть напасти.

–Я теж по лісі ходжу наодинці. А що до колишнього сотника?

–При його постійних боргах, вже занадто часто буває поміченим з грошима, які тут же спускає.

–Ясно... Почнемо зі стражника.

–А чому з нього?

Я не став пояснювати своїх мотивів, лише додав, що чекати ніколи. Треба йти.

–Тобто, – розгубилася Горяна, – ви хочете зараз... просто зараз піти до Третяка?

–А чого тягнути?

–Може прослідкуємо? Сховаємось та…

–Чекати ніколи! – впертим тоном повторив я. – Піду в «лоб», як бик. Але вам, Горяно, не варто бути поряд.

–Чому? – очі дівчини округлилися.

–Від гріха подалі… Та й у випадку халепи, ліпше вам залишитись не заплямованою зв’язком із Розшуковим приказом. Ведіть!

Горяна знову зобразила на обличчі дивування, але мовчки проводила мене до стражників. Непомітно вказуючи на чолов’ягу, що сидів праворуч від всіх, вона назвала його Третяком та сказала, щоб я був обережним.  

–Кажуть у нього поганий характер. Швидко вибухає, – додала Горяна.

–Це добре! Саме те, що зараз треба! – я кивнув головою та уважно поглянув на Велеслава. То був величезний повненький мужичок з некрасивими рисами обличчя, які до всього іншого псував зламаний ніс. Він стояв осторонь, підперши спиною хирляву осику, і колов руками лісові горіхи. Поруч стояли ще троє стражників, які голосно перемовлялися, при тому весело регочучи.

Я зняв з пояса мечі й віддав їх Горяні.

–Навіщо? – не зрозуміла вона.

–Щоб не поранитися, – весело вишкірився я та рушив до солдатів. – Доброго ранку, шановне товариство! – крикнув їм, наближаючись впритул. – Послухайте, хлопці, а хто може допомогти?

–Ну, дивлячись в чому, – відповів один з них.

–Тут сьогодні мав проїжджати загін Казенного приказу. Не бачили?

–А навіщо йому тут проїжджати? – пожвавилися стражники. Лише Велеслав як і раніше колов горіхи.

–Скарбницю в табір Залеського везли.

–А тобі воно нащо? Чи ти зарплатню не отримав? – загоготали стражники.

–Побоююся наодинці в табір під Горішком їхати. Думав до них пристати й дістатися до місця.

–Ми не чули, а паче і не бачили, – знизали плечима стражники.

–А ти? – запитав я у Велеслава.

Той здригнувся і недобре подивився на мене.

–Я теж не чув, – глухо відповів Третяк.

–А якщо почуєш, то скажеш?

–Ага… обов’язково! – все так же глухо відповідав чолов’яга.

–І кому? – наблизився я впритул. – Чи не місцевим розбійникам, щоб тим знову було чим поживитися? А потім і у тебе раптово грошики з’являться… І можна бути добре на них погуляти. Чи як?

–Ти на що натякаєш? – почувся за спиною голос одного зі стражників.

–А цей красень знає на що! – хитнув я головою вбік поблідлого Третяка. Його очі стали злими, наче у дикого кабана. Ось-ось вибухне. – Думав, я не бачив, як ти оченятками застріляв, ледь про скарбницю заговорили?

–Гей, друже! – на моє плече лягла важка рука. Судячи з усього товариши Велеслава вирішили заступитися за нього. Ну це по-своєму і добре. – Ти б вибачився, а тооо…

Я бив не оглядаючись, але при тому намагався нікого не поранити. Кілька секунд знадобилося, щоб всі троє стражників, які грузно тупоталися за спиною, впали на землю і приглушено застогнали. Я задоволено похвалив сам себе – не втратив через те кляте поранення вправності. Правда, цих стражників і гідним противником не назвеш.

–Я за свої слова відповідаю! – нахабним тоном промовив їм. І тут же зробивши широкий крок назустріч Третяку, який хотів було чкурнути звідси, але зрозумівши, що відступати нікуди, притиснувся спиною до дерева.

Овва! Так ти боягуз! От дивна річ! Дивишся на людину і ніби бачиш здоровезну скалу, а ткнеш пальцем – жаб’ячий пузир. Лопне і розбризкає навколо вонючих сопель. 

Я підморгнув нервово тремтячому Третяку та стиснув кулаки. Велеслав закусив нижню губу майже до крови й тут же жбурнув мені в обличчя залишки горіхів. Я вже здогадувався, що він зробить, тому навіть не став закривати обличчя, а лише трохи відхилився убік та швидко вдарив чолов’ягу в підборіддя. Хльостко. Навідліг.

Голова Велеслава смішно сіпнулась, його очі на мить затягнуло поволокою, але він устояв на ногах. Не звалився. В іншу мить я вдарив його в кадик стиснутими пальцями. Третяк захрипів і, обхопивши руками шию, немов збираючись себе задушити, осів на землю.

–Що ти робиш? – почув я ззаду голос Горяни.

Псяче хутро! Просив же її не втручатися в справу.

Я нахилився над Велеславом, одночасно приголомшивши його ударом долонями по вухах. Очі Третяка закотилися і він ледь зовсім не впав на траву.

–Наступним разом, зламаю тобі руку, – голосно попередив я стражника. – Лівицю... А потім і правицю, якщо знадобитися.

–Що-о-о ти хо-о-очеш? – простогнав Велеслав.

–Де і яким чином ти зв`язуєшся з бандитами?

–Я-я-якими бандитааа...

Я тут же хльостко в`їхав кулаком трохи нижче плеча. Рука Велеслава безвольно опустилася вниз і він завив, буцімто бита палкою собака.

–Ось же, Ніхаз мене бодай! Не зламав! – вишкірився я. – Зараз виправимо.

–Не-е-е треба.

–Що не треба?

–Я розкажу.

–Чудово! – і дійсно чудово. Думав знадобиться більше часу, щоб розговорити Третяка. – Ну і?

–Вони приходять до верстового стовпа… що біля Мокрої балки…

–Коли ви зазвичай зустрічаєтесь? – я нахилився до стражника та зняв у нього з ременя невеличкого ножика.

–Вони… вони… вони зараз поїхали… Коли повернуться, тоді самі мене знайдуть, – замекав здоровань.

–Куди поїхали? Нумо! – лезо ножа торкнулося щоки Третяка. На шкірі виступила кров.  

–Я не знаю! Чесно, не знаю! – ледь не заплакав Велеслав. Чесно скажу, було дивно бачити мужика, котрий скиглить, наче недорізана свиня. Навіть не огризається, не намагається вдарити. – Вони переховувалися біля Червоного стрімчака!

–Це де?

–Я знаю, де те місце! – почувся голос Горяни. Вона тут же осіклася, ледь побачила мій погляд.

Прибравши ножа, я нахилився к самому вуху Третяка та неголосно проговорив:

–Мене звуть Бором Головорізом. Думаю, ти здогадуєшся чому так… Якщо ти збрехав, то твоя макітра буде красуватися на колу біля Західного тракту, замість верстового стовпа… того, що біля Мокрої балки… Це ясно?  

–Я… я… я не брешу, – прохрипів Велеслав. – Чесно!

Виявляється, поки допитував цього Третяка, навколо зібралася купа народу. Судячи із здивованих облич, мало хто з натовпу розумів, що тут відбувається.

–Мамо! – почувся за спиною чийсь дитячий голосок. – А чому цей дядько б`ється? Він розбійник?

Горяна, яка стояла поруч, густо-густо почервоніла й опустила очі додолу. Мені ж раптом стало смішно, бо чути, що, виявляється, «розбійник» – це я, було, м’яко кажучи, дивно.

Тим часом інші стражники отямилися і зараз мовчки та похмуро дивилися на мене.

–Можете забирати свого товариша, якщо він вам дійсно товариш, – махнув я їм головою, одночасно забираючи у Горяни свою зброю. Чоловіки втупилися в знак Розшукового приказу, який нібито випадково випав у мою долоню, та густо почервоніли. – Самі вирішуйте куди його дівати. А у мене інші справи.

І після цього ми з дівчиною рушили звідси. Натовп миттєво розступився і я відразу звернув увагу, що ніхто з людей не дивиться мені в очі. Обличчя дівчини все ще було червоним. Ледь ми відійшли на достатню відстань, щоб говорити без зайвих вух, вона сердито накинулася на мене:

–Ви звір чи що? Хіба так можна з людиною? Милосердя...

–Можна! – кивнув я головою. – І потрібно! Ви згадайте, що бандити витворяли. Яке, к Ніхазу, тут милосердя!.. І взагалі – важливий результат, якого ми досягли! І відмітьте – доволі швидкими темпами, без слідкування і такого іншого. А вже те, як я цього досяг – нікого не хвилює...

–Ви дійсно так думаєте? Тоді скажіть, чим ви краще бандитів?

–Тим, що я на боці правди.

–Ось це аргумент! – демонстративно замотала головою дівчина. – Ви самі звідки?

–З Інгосу… А це тут до чого?

Горяна не відповіла, хоча по її обличчю було видно, що вона дуже незадоволена тим, що побачила. Дівчина насупилася та пішла далі.

–І що будете робити? – десь за хвилину мовчання запитала вона.

–Відправлюся до Червоного стрімчака. Спробую знайти хоч когось із бандитів, а там з`ясую, де їх лігво… А пощастить – знайду і схрони… при умові, якщо вони з ними пов’язані…

–З`ясуєте? І як?

–Звичайно... без милосердя...

Дівчина роздратовано хмикнула:

–А ви не така проста людина! Мене, звичайно, попереджали, що буде важко із помічником… але щоб так…

–Втрачаю довіру? – прямо спитав я.

–Ні, швидше, повагу! – сміливо заявила дівчина.

А це було образливо! Хоча з іншого боку, я за повагою не гнався.

–Коли ви плануєте виїжджати? – запитала Горяна.

–Зараз! Повернусь за конем і гайда по справах.

–Я з вами.

–­Що? Зі мною? – від подиву я аж рота роззявив. – Ви мабуть вважаєте, що це якась прогулянка по лісу?

–Я все прекрасно розумію. Ще раз кажу, що все ж хотіла б їхати з вами.

По моєму погляду і дурному стало б ясно, що це дуже погана ідея, але, здається, Горяну це анітрохи не лякало.

–До речі, – дівчина знову обернулась до мене, – все хотіла у вас дізнатися, чи це ваші клинки?

–Зараз – так.

–Хм! – Горяна подивилася мені в очі, ніби щось намагалася там знайти. – Здається, ви не зовсім розумієте... знаєте… що у вас за зброя. І яка в цих мечах прихована сила.

–Чому ж! Вони належали...

–Я не про це! – Горяна зіщулилася. Ми нарешті вийшли на Бондарську вулицю та покрокували до її будиночку. – Ці клинки кочували з рук в руки багато разів, вони змінили чимало господарів. Це горезвісні Брати Ворони! Чули про таких?

–Ні, – чесно зізнався я, кидаючи погляд на клинки.

–Зрозуміло! Мечі відмінні, годі й казати, але ось доля їх господарів...

–А що доля?

–Брати Ворони люблять кров. Якщо їх нею не поїти, то вони вип`ють хазяйську... тобто вашу, Боре! Ось це – молодший братик... Несамовитий, – Горяна вказала на сакс. – А фальшіон прозивають Співцем... бо він співає про смерть...

–Овва! – я витягнув клинки й з цікавістю подивився на них. – Нічого собі пізнання!

–Угу... У цих мечів є ще старший брат – Ярий. Це величезний бойовий меч... Останній раз його бачили у воєводи Льва Загряжського. Чули про такого? Його ще прозивали Чорною Рукою.

–Не чув.

–Це дядько мого діда. Останній раз його бачили, коли на Хладбергу гірські цвергі намагалися захопити обоз, що йшов в Прохіндєєвку. Тоді ж в останній раз бачили й Ярого. Ці мечі виготовляв старий майстер – Едельмір ді Дусер. Кажуть на замовлення родини Валіра, як подарунок якомусь із молодших синів імператора... Напевно в цій «сімейці» прихована якась давня магія... Магія крові... Зараз прийдемо до мене, я вам дещо покажу!

Ми увійшли у двір, дісталися хатинки та Горяна запросила мене всередину. Опинившись в кімнаті, вона підійшла до старої скрині й незабаром витягла з її надр якийсь згорток. В ньому виявився невеликий «кішкодер» – клинок, який застосовували в гущі ближнього бою. Що цікаво – у нього було таке ж саме руків’я, як і у моїх мечів. Горяна взяла його за лезо і простягнула мені, при тому заявляючи наступне:

–А ось познайомтеся – молодша сестричка, Люта. Її зробили, звичайно, дещо пізніше її братів…

Я обережно взяв меч у Горяни та зацокав язиком. Це була дійсно непогана зброя. Махнувши мечем пару разів, та оцінивши її вагу і точність відцентрування, я ще більше в тому переконався. 

–Знатна річ. А чому «сестричка»? – спитав у Горяни. – Це ж типовий «кішкодер», а не жіночий варіант меча?

–Так цей клинок, кажуть, прозивав майстер. А чому? Бо напевно тому, що Люта, як дика кішка, вчепляться в свого ворога і дере його на клаптики, – сказала Горяна. – Скільки ж ця «сімейка» крові людської попила, просто жах! Не дарма свого часу їх всіх розділили по різних господарях.

Я повернув меч дівчині. Вона кілька секунд тримала його в руках і раптом простягнула його назад:

–Тримайте, Боре. Цей «кішкодер» повинен належати вам! Я в тому переконалася…

–Та ви що! Це шалено дорога річ! Я не можу…

–Припинить! Нашій сім`ї ця зброя добра не принесла. Та й взагалі, подібні речі в скринях зберігати не можна, інакше... хмм…

Горяна різко замовкла, втупившись кудись вбік.

–Це коштовний подарунок! – знову повторив я. – Мені нічим вам відплатити.

–Я в ньому… в цьому мечі особливої коштовності не бачу… А вам він якраз підійде. Ви, Боре, крові не страшитися... ви нею живете!

Горяна забобонно осінила себе святим знаменням та плюнула в лівий кут. Я ще раз оглянув «кішкодер» та причепив його до ременя.

–Отже, – промовила Горяна, – ви хотіли зараз їхати до бандитської схованки? А хто ж вам покаже, де знаходиться Червоний стрімчак?

–А ви, виходить, слідопит? – підколов я дівчину. – Залишайтесь тут… Це і безпечно, та й шиття, вважаю, більше пасує такій особі, як ви. Це я кажу не для образи.

–Так, я не слідопит… і не ратник, – відловила Горяна. – Але в мене є інші переваги.

–І які?

–Вміння слухати… і міркувати… Вміння знаходити підхід до будь кого!

–О! Щось я не помітив це стосовно наших відносин.

–Давайте, Боре, припинимо сперечатися з цього приводу, – більш м’яким тоном сказала Горяна. – Я їду з вами й це однозначно. Дозвольте мені переодягнутися, добре? Почекайте на дворі.

Під таким напором прийшлось відступити, хоча мати подібний тягар, як Горяна, не дуже і хотілося. Але я кивнув головою та вийшов назовні.

Що ж, Боре, а спритно тебе Горяна підкупила тим мечем? – підколов я сам себе. І поки займався конем, дівчина зібралася та за кілька хвилин вже стояла переді мною переодягненою в шкіряні штани й довгу куртку чоловічого покрою. Замість черевиків, вона взула високі чоботи. В руках у Горяни була торбинка з якоюсь їжею, а на тонкому витонченому ремені виднівся невеличкий мисливський ніж.

–Де ж ваш кінь? – спитав я.

–Кінь? – дівчина розгублено озирнулася.

–Зрозуміло, отже доведеться їхати на моєму удвох. Ну гаразд, – я забрав з рук Горяни торбинку та причепив її до сідла. – Застрибайте! – наказав дівчині, а сам взяв жеребця за вуздечку, щоб вивести з двору.

Хвилина і ми рушили в дорогу…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше