19.11.2019 07:05
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

6

…Думки, немов опале листя з дерев. Ось їх підхопив вітерець, поніс праворуч... ліворуч... вгору... і вже ти далеко від початкового місця... Стоїш, думаєш, як сюди занесло? Чого так сталося?

І ось зараз так само… Чого мене носить збоку в бік? Чому я якийсь розсіяний, незібраний? Чому мені так тоскно? – і ось так правиш конем, їдеш крізь сирий ліс, міркуєш про якусь маячню… А потом ловиш себе на думці: «Е-е-е, Боре! Ти куди запхався»?

А взагалі, дивна річ – хід нашого життя. Хто ним керує? Ми самі? Боги? Доля, що вище того ж Сарна та Ніхаза? Хто, врешті-решт?

Не менш загадкові причини наших вчинків. Часом оттак робиш одне… прагнеш досягнути певного результату, а виходить, що на наступному «перехресті» або «повороті» твого життєвого шляху внаслідок тих чи інших причин раптом народжуються зовсім неочікувані речі… Тобто, якщо казати більш зрозумілою мовою, то ось ти рухався до однієї мети позначеним шляхом, виконуючи для того якісь завдання… а опиняєшся в якомусь болоті!

Ні, звичайно буває і навпаки! І навіть так, що все йде чітко, як планував. Але, здається мені, це скоріш виняток, ніж правило! Або дуже добре замаскований фінт, де ти навіть не розумієш того, що тобою керує… не розумієш, що власні побажання – це лише насправді мара…

І як же це все дратує, коли ти не в змозі ні на що вплинути… коли перетворюєшся на дрібну сошку, що пливе за течією…

Чи справедливо це? – питаю себе і не бачу ніякої відповіді. Ні «так», ні «проти»… Анічого!

От, псяче хутро! Звідки такий кепський настрій? Чого це мене почало гризти зсередини, га? Невже через порівняння із «бандитом»? – сердито бухтів я. – Зазвичай, всі люди вважають себе «гарними»… «добрими»… «чесними»… в певну міру, звісно… А тут дитина говорить: «Мамо, а цей дядько розбійник»? І що робити?

А Ніхаз вас всіх бодай! Хіба я все це робив не заради доброї справи?

Хоча, якщо відверто, я дійсно не билинний герой. Це у них кожний вчинок аж горить світлом та благом. Такий собі взірець для наслідування. Але, впевнений, що в житті вони робили так само, як і я. Просто з часом людська поголоска відшліфувала події давнини до дзеркального блиску, і ніхто вже не бачить темних плям на життєвому шляху того героя.

І все ж, кого звинувачувати в своїх вчинках? Наче себе, підказує розум, але у випадку з невизначеністю власної долі та неясністю того, хто нею керує, можна спокійно заявляти, що ти «чистий», наче новонароджена дитина.

Ну, і що далі, Боре? – роздратовано хмикнув розум. Йому точно не сподобалось таке виправдання. – Отже ти дитина, яка знімає з себе будь які звинувачення, заявляючи, що вона тут ні до чого. Що все це вищі сили!

Дійсно, виглядає смішно… В такому випадку можна оправдати все, навіть страшні злочини.

І отак сидиш та очікуєш на поблажливість чи того ж Сарна, чи Ніхаза… або якоїсь іншої сили… Але, чи будуть вищі сили кидати «кістку» скиглячій собаці? Чи не буде правильнішим схопити в руки молота та переламати хід свого життя? Переламати вщент… і почати будувати власний… Сміливо заявити, що я, Бор Срібний… Головоріз… не визнаю над собою ані земних сил, ані вищих. Що плювати я хотів на їхні вибрики…

Чекай! А якщо це також фінт? Якщо саме цього бажає… е-е-е… Так хто бажає, Боре? Боги? Доля? Хто? Заплутався… заплутався… хай йому грець!

Можливо, найвірнішим слід вважати себе своєрідним вершником, який сидить на коні та править власний шлях. Швидше… повільніше… вперед чи назад… ліворуч чи праворуч… або взагалі стоячи на місці… Все залежить від моїх побажань, від моїх переконань, від моєї сміливості або боягузливості… та ще від того, що зустрічається на шляху – перепони, непролазні хащі… чи гладенька рівнина… Що скажеш на те, Боре?

Та що ж тобі, дурна голово, відповісти? Ти, мабуть, не думай забагато, а то воші заведуться!

І тут кінь під нами з Горяною якось сердито фиркнув. Він труснув головою, наче відмовляючись рухатись далі.

–Псяче хутро! – тихо вилаявся я, зіскакуючи вниз. – Приїхали!

–Що сталося? – тихо спитала дівчина, яка сиділа позаду мене.

–Схоже нам час готуватися до нічлігу.

Горяна, як мені здалося, радісно сприйняла цю фразу. Було помітно, що вона дійсно втомилася від нашої мандрівки. Це, між іншим, і зрозуміло. Чого ще очікувати від тендітної дівчинки?

Цілісінький день з неба сипала дрібна мжичка. Навколо гуляв холодний пронизливий вітер, через який ми намагалися зайвого разу не виїжджати на відкриті галявини. Але той все рівно проривався крізь нещільні ряди стовбурів дерев та сердито кидався на нас.

Вийшло так, що ми зупинились біля старої берези, яка була викорчувана прямо з корінням. Вона розтягнулася вздовж пологого пагорба, знімаючи чималу ділянку. Я прив`язав коня до однієї з гілок цієї берези й допоміг спуститися дівчині вниз. Її долоньки були холодніше жаб`ячих лапок.

Я витягнув зачаровані стріли, розвів з них тимчасове багаття та усадив Горяну біля вогню грітися та сушитися. А сам рішуче взявся за будівництво невеличкого куреня. Зібрав великі палки, спорудив з них остов, зверху накидав дрібних гілок із залишками листя, а потім для щільності покрив мохом та травою. Нажаль всі ці матеріали були вологими, але через брак іншого, довелося задовольнятися ними. Щоб вітер не зніс нашу халабуду, я зверху поклав хрест-навхрест декілька великих гілок.

Хоч курінь і вийшов невеличким, але для нас двох був цілком стерпним. Я зайнявся конем – скинув сідло, обтер його круп, а Горяні, тим часом, запропонував сховатися всередині будівлі.

Вже добре стемніло. Повітря стало ще більш прохолодним. Я присів біля вогнища та поліз у свою торбинку за їжею. Покликав дівчину вечеряти, але через її слабке бурмотіння стало зрозумілим – вона дрімає. Я внутрішньо посміхнувся: яка Горяна ще дитина! Безтурботна дитина!

Отже вечеряти мені прийшлось наодинці. Чесно зізнаюсь, в цю мить уявив себе в подклеті у Заї: тепло… смачно пахне… а черствий хліб в моїх руках здавався святковим папушником…

Я давно помітив, що зазвичай в пам`яті зберігається маленька-маленька дрібничка. Вона, наче відправна точка… або той ключик, який відмикає приховані спогади… Це може бути слово з пісні, навіть ціла її фраза... або якийсь запах ... наприклад хліба... Хліба! Так!.. Запах хліба... повні столи пишного святкового хліба…

Чекай! А звідки цей спогад? Де я подібне бачив?

На Інгосі... в Грьонефьелт-фіорді... Точно! Стояв кінець весни, самий початок літа... Пригадую величезні довгі столи, що розставили на траві…

Я заплющив очі, але думки вже стрімко понеслися ще далі… на берег озера… Так, це Грьонефьелт-фіорд… я абсолютно в тому впевнений…

Озеро… На здоровезних столах видніються пухкі святкові хлібини… поряд величезні бочки… мабуть з пивом… Крики, сміх, галас… Це навколо ходять ошатно вбрані люди... Вони сміються, розмовляють... підспівують...

То було якесь свято! – осяяло мене. А у вухах в цю мить линув мелодійний жіночий голос… почулися слова… Чому ж я ся, милий, – згадую я їх, – тобі… тобі сподобала?

Псяче хутро! – в грудях защеміло. – О, Сарне… чому ж так боляче? Що не так? – А у вухах знову і знову крутиться та фраза. А потім наче щось прорвало.

Пливе, пливе качка,

Пливе сороката.

Я тобі казала,

Що я не багата…

Я тобі казала,

Що я не багата…

Ніхаз вас всіх бодай! – тихо вилаявся я, але не через пісню, а від глухої болі всередині мене. А перед внутрішнім поглядом спливають чиїсь очі… великі сірі очі… Вони дивляться прямо в мене.

Хто ти, людино? Чого я дивлюсь тобі в очі й наче клякну?  

О, спогади. Вони постійно ховаються під загадковою темною вуаллю… Хочеш її скинути, тягнешся, але бачиш лише якісь обриси, натяки… анічого конкретного… Мине багато років, і ця вуаль стане зовсім непрозорою… а самі спогади перетворяться подібно до верстових стовпів на Західному тракті. Будуть такі ж старі… у пилюці, багнюці... порослі мохом... нахилені вбік… Того і чекай, що вони ось-ось зваляться на землю, ось-ось забудуться...

Це зараз вони ще грають роль міток на моєму шляху, а згодом перетворяться на дивні споруди, значення яких зовсім забудеться…

Чого ж вони, ті стовпи, постійно вказують мені дорогу на Інгос (а я впевнений, що саме туди)? Розумним здається пояснення – це моя батьківщина, але ж… але ж є в ньому якась каверза… якась недомовленість…


Ти, багацький сину,

Я бідна дівчина.

Ти в садочку лежав,

Я в полі робила…

Ти в садочку лежав,

Я в полі робила…

Який солодкий жіночий голос… Вірніше, дівочий. У Заї також приємний голос… Мені взагалі іноді здається, що вона когось нагадує… на когось схожа… що я її зустрічав раніше…

До речі, так пару разів було і зі Стояною. Можливо, ці дві жінки просто увібрали в себе якісь ледь помітні риси когось з минулого. Таке ж трапляється! Зустрічаєш незнайомця, а щось всередині шепоче: «Я його знаю». Дивно, чи не так?

А от цікаво, раніше пригадувався той дивний бій вночі. Палаючи кораблі, фігура людини племені Зем… А тепер ось мариться трохи інше... але, вважаю, не менш важливе... І також з Інгосу…

Ти в садочку лежав,

Я пшеницю жала.

Чому ж я ся, милий,

Тобі сподобала?..

Чому ж я ся, милий,

Тобі сподобала?..

Підборіддя торкнулося грудей. Через це я і прокинувся. От, псяче хутро, задрімав! Навіть того і не помітив, – я різко встав та розім’яв м’язи, які закляклі в незручній позі. – Завтра до полудня ми з Горяною вже повинні досягнути того клятого Червоного стрімчака, лігва бандитів… Сподіваюсь, що вони там ще є…

От, цікаво, а що ти Боре станеш робити, коли знайдеш тих злодіїв? – ошкірилася твереза частинка мого «я». – Кинешся в бійку, не зважаючи на чисельну перевагу? Невже випадок з Дедятою тебе нічому не навчив?

Я смачно вилаявся сам на себе. З куреня виглянуло опухле обличчя сонної Горяни.

–Що трапилося? – тихо спитала вона.

–Та нічого! – кинув я. – Просто вголос думаю всіляку хрінь…

–Мені здалося, ви співали.

–Коли? Що? – не второпав я.

–Та про дівчину… щось про садочок… У вас гарний голос.

Я оторопів. Оце так! Знову не контролюю свої думки… знову починаю говорити вголос…

–Ніколи не чула тієї пісні, – заявила Горяна. – Ви казали, що прибули з Інгосу, так?

–Так, – погодився я, присаджуючись біля входу. – Колись там жив.

–А у вас там хтось залишився? Батьки? Родичі? Жінка, діти?..

Я давно очікував на питання про рідних. Давно готував відповідь… Думав, що спитає Зая… чи ще хтось зі знайомих… Але досі ніхто не поцікавився… Ніхто, крім Горяни…

Отже, я готував відповідь. Кілька разів уявляв, що стану говорити… Проте зараз різко передумав. Не хотілось казати завчену брехню… та і правду про власне безпам’ятство теж.

–Ви ось наспівували, і мені здалось, наче за кимось скучили, – тихо промовила Горяна. Здається, вона якось по-своєму трактувала моє мовчання.

Ми зустрілись поглядами. Дівчина чомусь відразу потупила очі. А в наступну мить занурилась в курінь.

Вітер помітно посилився. З неба сипонув було припинившийся дрібний дощик. Він ліниво стьобав мене своїми холодними батогами. Я закутався в плащ і ще довго сидів біля вогнища із зачарованих стріл, і знову та знову обдумуючи питання Горяни.

Насправді, раніше готуючи відповідь на нього, сам ніколи глибоко не задумувався, чи справді є у мене на Інгосі родичі. Взагалі, – міркував мій розсудливий розум, – може так статися, що ти, Боре, не звідти… не з Інгосу…

А що тоді до тих картин, які зрідка спливають у пам’яті? Ті ж брати-гіберлінги Задерихвост зі своєю кузнею… або оце свято з накритими столами біля озера… Звідки вони? З яких місць?

Розум впевнено окручувала своїми важкими путами дрімота. Я вкотре не помітив, як почав провалювався в глибоку темну безодню сну, абсолютно чорну і беззвучну. Кілька разів вдавалося вибратися звідти, лавіруючи на якийсь межі між сном та реальністю. Але ось мене остаточно зморило. Я падав на дно якогось глибокого колодязя. Падав повільно, відчуваючи, як водна товщ здавлює тіло. Нарешті воно досягло дна та занурилося в прохолодний липкий мул.

З кожною миттю темрява навколо ставала все густіше. Я нерухомо лежав в абсолютній тиші, навіть не намагаючись поворухнутися. В голові не було жодної думки. Вони застигли, немов холодець в подклеті у Заї.

Ледве помітне світло блимнуло звідкись праворуч... Я спробував повернути хоча б очі й побачив догораючий остов астрального корабля. Вогонь, подібно до гігантського ненажерливого чудовиська, жадібно обгризав дерев`яні перегородки судна.

Мені чомусь було байдуже... Давно не відчував подібної апатії… млявості…

Я відвів очі від корабля і в наступну мить у відблисках вогню побачив, що з моєї куртки стирчали довгі оперені хвостовики бойових стріл. Вони пронизали моє тіло в сімох місцях...

Дихати стало важко. А тут ще той дощ, який заливав очі... Я бачив, як краплі тонкими струмками стікали по держаках здоровезних орочіх стріл.

Меч в моїй руці був дуже холодним. Здавалося, що він навіть тим своїм холодом відморозить долонь. Я хотів підвестись, спираючись на нього, але сили мене залишали.

Погляд затуманився. Світ навколо почав розпливатися... надбав каламутності... Я припинив відчувати власне тіло… лише холод…

Ще один подих і темрява згустилася. Мене кудись понесло… хоча ні, я падав… падав… падав…

І ось знову знайомі колонади, які здіймаються вгору. Їхні верхівки губилися в темряві стелі, якщо та тут дійсно була. Навкруги стояли сотні воскових свічок, які тихо-тихо потріскували тьмяними вогниками… В повітрі характерно пахло смирною... прямо як у церкві…

Тихо. Неймовірно тихо... І раптом звідкись линуло старчаче човгання… а трохи згодом і напівсонне покашлювання…

Я втупився в білий силует, який неквапливо крокував до мене. В голові зараз не було ніяких думок, лише якась нескінченна втома… і байдужість…

І ось в освітлене коло нарешті увійшов низенький кошлатий гоблін, закутаний в білий балахон. В його руках була величезна металева чаша, в якій щось гриміло та шаруділо. Він наблизився і з незадоволеним виглядом оглянув мене.

–Ще один, – буркнув гоблін тріскучим голосом. – Треба тобі місце підібрати, – і він глянув на затиснуті в іншій руці воскові свічки, які, здається, тільки-тільки були ним зроблені. Гоблін потеребив пальцем їхні ґніти та, киваючи на меч у моїй руці, суворо заявив: – Кинь свою залізяку, бо вона тобі тут не знадобиться...

Я пам’ятаю, як розтиснув пальці. Клинок беззвучно звалився вниз.

–Ну, йдемо за мною, – промовив гоблін. – Як звуть?

–Бо-о-ор... Бо-о-о-оре-е.., – промовив я не своїм голосом.

Гоблін зупинився та здивовано подивився на мене, намагаючись зрозуміти, чому я так дивно кричу.

–Бо-о-оре-е...

Темрява розступилася… і я розплющив очі.

Сірий холодний ранок… іній на траві… згасле багаття…

–Боре! – на плече лягла чиясь рука.

–Хто тут? – напівсонно запитав я.

Поряд стояла перелякана Горяна. Вона відскочила назад, ледь я поворухнувся.

–Що трапилося? – запитав у неї.

Сам же ніяк не міг збагнути, де перебуваю. Сон був настільки реальний, що до сих пір чулося тихе потріскування палаючих свічок, а ніс вловлював тонкий аромат воску і смирни.

Горяна відкрила було рот, збираючись відповісти, але так нічого і не народила. Вона лише розвела руками.

Моє тіло від незручної пози дуже заклякло. Та й змерзло до мозку кісток. Тепер не дивно, що уві сні мені було так холодно...

Я підвівся та інстинктивно помацав себе, чекаючи знайти діри від стріл, але з полегшенням зрозумів, що це все лише наснилося. Ніяких поранень… ніяких дірок… ніяких стріл…

Чекай! Сім стріл... Чому сім? Може, це спогади про сім ран отримані в бою з Дедятою? Тоді я теж був однією ногою в чистилище... І той же гоблін... залізна чаша… свічки…

Тьху ти! Ну і насниться маячня усіляка!

–Ти так дивно лежав, – почувся голос Горяни. З переляку вона перейшла на «ти». – Наче мертвий. Я було злякалася... Вибач, якщо я тебе.., – бурмотіла дівчина і при тому подовжувала задкувати. – Я дивилася на тебе, та думала… думала… думала, що.., – Горяна нарешті зупинилася. – Ти навіть не дихав!

Її широко розкриті очі не кліпаючи дивилися на мене. Вона нагадувала ту дитину, якій вперше показали розчавлену жабу, і вона ніяк не може оговтатися від побаченого. Мало того, не знає як реагувати на те.

Я нарешті розім’яв долоні та витягнув зачаровані стріли. Хвилина і вже біля куреню горіло вогнище. Ми з Горяною присіли поряд, тягнучи до нього руки, щоб трохи зігрітися.

Не знаю, як супутниці, мені ж дуже хотілося їсти. Я поліз в торбинку за припасами. Витягнув хліб, ковбасу. Відламав від них по шматочку та протягнув Горяні, й ми з нею нашвидкуруч поснідали. Потім почали збиратися в подальшу дорогу. І вже коли ледь піднялося сонце, я загасив вогонь та ми рушили далі на південь…

  • Якщо Вам сподобався чи був корисний цей текст і Ви хотіли б віддячити або фінансово підтримати дописувача Меньшов Олександр за минулі чи майбутні зусилля, можете перерахувати довільну суму коштів, що Вас не обтяжує, за вказаними нижче реквізитами:
  • Ми Вам дуже вдячні та наголошуємо, що кошти перераховуються безпосередньо автору публікації. Інтернет-проект "Проба Пера" жодної фінансової винагороди з переказу коштів не отримує.





 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше