19.11.2019 07:06
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

7

…Їхати мовчки було скучнувато. Я набрався нахабства та заговорив з Горяною про Умойр. Дівчина спочатку неохоче, але згодом більш розкуто почала розповідати про далекій алод. Згадувала, як там жила, чим займалася. Торкнулася і місцевих звичаїв.

–Умойр завжди був таким собі відокремленим алодом, – промовила Горяна, наче підводячи риску. Я попросив пояснити. – Ну… скажімо так… свого часу, він намагався протиставити себе усій Канії. І зараз навертає всіх на свій звичай, заявляючи, що тільки на ньому збереглися давні традиції.

Сказано все це було з явною ноткою незадоволення. Якусь хвилину ми їхали мовчки, а потім Іверська пустилася у розповіді про давні часи:

–Взагалі, кожний канійський алод – це невід’ємна частина нашої держави! Я розумію, коли було важко мандрувати астралом, тоді той же Форокс, Умойр чи Інгос могли претендувати на «особливу роль», – говорила Горяна. Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів підґрунтя фрази «особлива роль», але перепитувати не став. – Але існування цих частин окремо від Канії – просто немислимо! Був випадок, ще в епоху старої столиці, коли Умойр спробував піднятися над іншими алодами, називаючи себе «справжньою Канією», що ледь не призвело до розколу самої Ліги! На це тодішня влада швидко зібрала військо та пригрозило умойрцям жорстко придушити їхні спробу бунтувати. Все ледь не дійшло до страшного кровопролиття, але, слава Сарну, вдалось владнати ситуацію… Проте відтепер старої столиці немає… у владі істотні зміни… і що? В Канії та Лізі забродили усілякі вільнодумці… Вгадай, хто знову підгортає під себе, хто знову хизується своєю «справжністю»?

Я кволо посміхнувся та пробурмотів щось на кшталт: «Знову Умойр». Горяна підтакнула та гаряче додала:

–Будується Новоград – нова столиця, котра на відміну від старої, повинна стати осередком всієї Ліги, об’єднати всі вільні народи! І хто ж кинувся сюди керувати? Хто каламутить воду? Умойрці! Подивись, Боре, сам! – дівчина знову не помітила, як перейшла на «ти». – Вони під приводом змін, лізуть в усі гілки влади! Ні, звичайно, що час правління Валірів вже давно добіг кінця. Тут нічого і сперечатися! Що було, то відгуло… Землі Валірів разом з давніми родами занепали… Хоча, поклавши руку на серце, правильніше б було сказати – вони не в пошані! Взагалі у всіх поразках тепер прийнято звинувачувати ту ж шляхту!

–А хіба це не так?

–Справа не в тому, – продовжувала казати Горяна. – Мене обурює умойрське лицемірство! Я достатньо пожила на їхньому алоді, щоб зрозуміти, хто вони насправді.

–Ти хочеш сказати, що…

–…що умойрці рвуться до руля! – перебила мене Горяна. – І що саме цікаве, вони називають себе справжніми канійцями! Себе! А інші, виходить, якісь недороблені…

–Несправжні, – посміхнувся я.

–Був випадок… мені про нього розповідав батько… коли на раді заявляли, що в Астральному поході Умойр все одно б переміг, без тих же темноводинців, інгосців… фороксців та інших… бо в їх жилах, бачиш, тече кров переможців… справжніх канійців!

–Отаке!

–Так… так… До речі, умойрці ставляться зверхненно і до інших народів.

–Тобто?

–Я кілька разів була свідком того, як, наприклад, тих же гіберлінгів, які зважилися на проживання на тому алоді, місцеві називали «звірятками, що розмовляють».

–А ельфів?

–Ельфів? – Горяна на якусь мить замовкла. – Ну… можна сказати, що тут така собі суміш остраху та поваги… Більш-менш точно це можна відчути через слова Скряби – одного з представників Умойрської ради. Він казав так: «Ельфи, це народ дивний, який нахабно використовує канійців у своїх підлих цілях».

Чесно кажучи, я погоджувався із Скрябою, але вголос того не видав.

–Мій батько, – продовжувала Горяна, – постійно з ним сперечався з того приводу.

–Я чув твій батько зник десь у горах…

–Так… справа темна… незрозуміла, – сухо пробурмотіла Горяна.

Ми зупинились на черговій галявині та я запропонував дівчині трохи перепочити. Зіскочивши з коня, допоміг те ж саме зробити Іверській. Розташувавшись в затишному місці, ми вирішили трохи поїсти.

–Взагалі, – продовжила розмову Горяна, приймаючи з моїх рук шматок хліба, – мій батько був чоловіком складної вдачі. Як людина шляхетного походження, та й та в силу своєї посади, він частенько брав участь в тих радах… та інших умойрських збіговиськах… Пригадую, що кожного разу, як він повертався з подібних зустрічей, то був дуже роздратований… сердитий… А іноді довго сидів за столом та мовчки пив горілку, – голос дівчини трохи здригнуся. Я побачив, що Горяна ледь стримує сльози. – Одного вечора, коли я трохи його лаяла за пияцтво, він раптом заявив, що все скінчиться дуже плачевно. Що саме «все», я тоді не зрозуміла… А ось тепер вважаю, що його зникнення якось пов’язано з виступами на раді.

–«Все», – повторив я це слово. – Доволі туманний термін…

–Туманний, – погодилася Горяна. – Я було запитала у батька, але той нічого не поясняв. Лише продовжив пити... Мені часом здається, що він передбачав весь той…

Вона так і не закінчила речення, бо неочікувано нас оточили з усіх боків. На галявину вийшло десь до десяти озброєних до зубів чоловіків. Вони всі були в берестяних машкарах на обличчі, розкрашених страшними малюнками. Вийшли незнайомці спокійно… навіть якось нахабно, немов тим самим кажучи, що вони хлопці хвацькі та нічого не бояться.

Я бачив, як зблідла Горяна. Але вона (і варто віддати їй належне) швидко взяла себе в руки й перехопила ініціативу розмови на себе. Я став грати роль простого охоронця, який супроводжує свою хазяйку.

–Дєнь вам добрий! – почала дівчина.

Я нахилив голову, втупившись в землю. Думки закружляли в стрімкому галопі, визначаючи мої подальші дії.

Незнайомці стояли на безпечній відстані. Троє із списами, один з луком, який він тримав в напівнатяжку, цілячись мені в спину. А інші були озброєні мечами. Я краєм очка встиг побачити, що лук був самий звичайний… Стріла з нього не змогла б пробити кольчужку, схованою під моїм акетоном. Хіба що з такої відстані залишить синець, та й то це ще під питанням.

–І тєбє дєнь добрий! – пробасив невисокий чоловік в темному кунтуші. Серед інших, одягнених в непоказні кобеняки, він явно виділявся своїм статусом. Мабуть, був за головного.

Я ще раз обережно (щоб не визивати зайвої уваги до себе) оглянув незнайомців. Отже, ліворуч і праворуч від лучника стояли два худорлявих списоносця. Навіть по тому невеликому набору їхніх рухів стало зрозумілим, що ці хлопці доволі спритні. В разі чого, наколють мене, як ту жабу. Третій списоносець стояв спереду поряд із ватажком. Він підняв свою зброю наконечником вгору, оперся на древко, розглядаючи Горяну своїми хтивими оченятками. Поряд з ним розташувався огрядний велетень, з-під машкари якого стирчала кудлата чорна борода. За ременем у нього красувався страшного вигляду обушок.

Горяна зробила невеликий крок у напрямку ватажка, всім своїм виглядом наче говорячи: «І що вам треба»?

–Кто такіє? – сердито кинув той дівчині. – Куда путь дєржитє?

–Па торговим дєлам, – відповіла Горяна, ігноруючи перше питання. – Єдєм в Бортіцу. А вот ви кто такіє? Чєво в лєсу дєлаєтє? Чєво за лічінамі ліца прячєтє?

У відповідь стриманий смішок. Ватажок рушив до Горяни, одночасно прибираючи зброю.

–Какая ти гарячая! – промовив він. – І смєлая…

Останнє явно було сказано зі шпилькою. Чолов’яги тут же зареготали, наче ті коні.

–І зачєм вам в Бортіцу? – спитав ватажок.

–Я ужє тєбє сказала! – нахабно відповіла дівчина. Вона явно відтягувала на себе всю увагу бандитів. – Ілі ти глуховат? Па торговим дєлам, вот зачєм!

Я заплющив очі й прокрутив в голові свій майбутній бій, намагаючись точно визначити, що і як зараз слід робити. Головне в подальшому не схибити.

Лучник трохи втомився, – розмірковував я. – Він зараз повинен злегка опустити руки, тим самим збиваючи приціл. Списоносці, що були поряд з ним, також відволічуться на Горяну. Опустять наконечники вниз, чи взагалі обіпруться на держаки…

Я вже визначився з напрямком атаки і лише чекав на відповідну мить. Мене раптом збентежив той факт, що всі нападники приховують обличчя. Так зазвичай роблять ті, хто частенько буває на людях і побоюється, що його впізнають.

–А ти, дєвка, дєрзкая! – роздратовано проговорив ватажок.

–Да чєво с німі вазіца! – подав голос велетень. Він вихопив обушок та стис древко в своєму величезному кулачищі.

Це і була моя відправна точка, свого роду сигнал до атаки. Я в два стрибки опинився біля цього здорованя і майже не замахуючись завдав удару по незахищеній жирній горлянці. «Кішкодер» жадібно вп`явся в його плоть. Кров на диво не бризнула навсібіч, як буває в таких випадках, а лише потекла повільним тягучим струмочком. В очах у гіганта одночасно відбився жах і здивування, немов він питав сам у себе: «Це вже кінець? Чому? Як? Ні... ні... Не хочу»! А вже другої миті його погляд затуманився.

Я ж кинувся до своєї наступної цілі – лучника. Він з переляку навіть не намагався підняти руки та вистрілити. Замість того позадкував до кущів. Йому на допомогу кинулися хлопці зі списами, але відстань між нами була вже занадто мала, щоб вони змогти діяти вправно. У одного з них наконечник зачепився за траву і той закляк, намагаючись зрозуміти, що не так. Я стрімко перестрибнув через спис та вдарив фальшіоном навідліг по нозі нападника. Потім атакував другого чолов’ягу. Наступна мить – і проткнув «кішкодером» переляканого лучника. Меч наче вчепився зубами в людську плоть… прийшлось його залишити та витягнути сакса.

Побачивши рух зліва, я пірнув за колючі кущі дикої шипшини, намагаючись розділити атакуючих. Краєм ока я побачив, що Горяна закрила голову руками та чомусь звалилась на землю.

Удар… удар… ще удар… Я навіть не контролював свої рухи. Все виходило само собою.

Стон, і черговий бандит завалився на бік. Нарешті прийшов в себе ватажок. Витягнувши довгий широкий меч, він швидким кроком попрямував до місця бійки. Я як раз закінчував з останнім списоносцем, заганяючи сакс йому в живіт.

Залишилось троє. Бандити нерішуче топталися на місці. Ніхто з них не міг взяти на себе ініціативу атаки, оскільки кожен розумів, що першому, так би мовити, не пощастить. З їх ротів виривалися клуби білої пари. Я завдав кілька прямих ударів, а потім обманним фінтом вибив меч хлопця, що стояв ліворуч. Він якось по-жіночому зойкнув і відскочив убік, при цьому притиснувши до грудей руки, немов побоюючись залишитися без них. Наступним випадом, ударом зверху, я розрубав голову чоловіку в центрі.

Ватажок почав бій нерішуче, все ще ніяк не визначиться зі своїми діями. Мене взагалі дивувало, що нападники виявилися людьми неспритними… кволими… наче і не збиралися битися… Щось я іх всіх занадто переоцінив.

Отже, ватажок махнув пару разів, а потім (і це було легко помітно), майже в останню секунду зупинився на старій завченій схемі атаки… На тому і попався. Я швидко подовжив дистанцію, і ледь чолов’яга рушив слідом, двома короткими і різкими наскоками скоротив відстань до мінімуму. Вістря фальшіону м`яко увійшло під ребра нападнику, занурившись в тіло десь на третину своєї довжини. Я навіть здивувався подібній легкості проколювання… Взагалі, лезо меча – це не вістря голки, та й людська шкіра разом із м’язами – річ доволі щільна.

Очі ватажка затягнуло характерною поволокою. Він напружився, немов боячись дихнути зайвого разу … і тут же осів на землю…

Я озирнувся: здається бій скінчився. Аж сам не очікував на подібну легкість! Вкотре переконався, що ці нападники не такі вже і майстри. Як то кажуть, наче і повна пазуха цицьок, а вони і борщу не зварять!.. Тьху ти!

Отже, все! Судячи по стонах, схоже лишилось двоє поранених біля кущів шипшини… інші, скоріш за все, уже відправились до служки Тенсеса в чистилище… Мабуть стоять перед гоблином із залізною чашею та чекають де розмістити свою іскру, на яку свічечку примоститись… Єдиним цілим та неушкодженим чоловіком залишився той бандит, що так перелякано впустив свій меч після моєї атаки та пискнув, наче дівчина. Він зараз стояв щільно притулившись спиною до берези. Його очі під машкарою безупинно бігали з місця на місце, а руки, по-дитячому притиснуті до грудей, ходили ходором.

Я демонстративно витер мечі й акуратно вклав їх назад у піхви. Потім неспішно підійшов до тіла лучника і висмикнув з нього «кішкодер». На секунду мені здалося, що клинок невдоволено гаркнув, наче сердячись на те, що його потривожили. Але це був лише обман слуху: то голосно чавкнули м`язи на тілі й з рани густо потекла темно-вишнева кров. Ще кілька кроків і я вже стояв напроти тремтячого бандита.

–Н-нє-е-е… н-нє-е-е… у-у-убіва-а-айтє.., – насилу видавив він із себе, витріщаючись на Люту. По її лезу ліниво збігали густі тонкі цівки крові.

Я зірвав машкару, побачивши бліде обличчя чоловіка років до тридцяти. Густі чорні вуса робили цю людину трохи старшою, а ще вони надавали йому характерну чарівність самця, яка так подобається одиноким жінкам.

Зліва почувся шурхіт. Я різко обернувся та побачив фігуру Горяни, яка хитаючись наближалась до мене. Вона притискала руку до свого лоба, а по обличчю розтеклися кілька яскраво-червоних смужок.

–Жива? – запитав я у неї. До речі, ну і дурне питаннячко вийшло. А по-друге, як я взагалі забув про Горяну?

–Здається так, – підколола мене дівчина.

–Болить? – і знову дурне питання.

–Гуде, – Горяна наблизилася, зупинившись за кілька кроках від мене. – І щось нудить... А ти, бачу, напоїв Люту.

–Ага… добрий клинок… але жадібний, – я знову махнув ним перед носом переляканого бандита. – Ім’я?

–Пі-і-і... Пі-і-і…

–Та швидше!

–Пі-іскля, – голос бандита підстрибнув угору, і в поєднанні з прізвищем, ситуація стала надзвичайно смішною. Як би в унісон з моїм думкам, позаду нервово хихикнула Горяна.

–Піскля? – перепитав я. – Псяче хутро! Це хто ж тебе так не любить?

–Ти… ти… ти іх всєх… всєх… всєх убіл! – знову пискнув Пискля.

Мене ледь не порвало. Стриматися було дуже важко… тим паче корчити з себе страшного хлопця…

–Убив, – кивнув я головою. – А ви своєю бандою хіба не збирались зробили з нами те ж саме?

Пригадалась розповідь в Березівці про знайдених в лісі людей з виколотими очима і відрізаними язиками. Совість мене, звичайно, зараз не мучила, а цей факт катування перехожих завжди можна було використовувати для того, щоб заткнути їй рота.

–Ми... ми... ми.., – Пискля захлинувся і судорожно облизав губи.

Я опустив «кішкодер» вниз і ще раз окинув місце бою.

–Т-ти іх вс-с-сєх... всєх…

–Та що ти трясешся над цим! – перебив я це набридливе лепетання.

–Дивись! – вигукнула Горяна. Вона присіла біля одного з бандитів та зняла берестяну машкару з його обличчя.

Я покосився, але не впізнав цю людину.

–Він був там… тоді, – якось невизначено промовила Горяна. – Це один із охоронців, з якими ти бився біля лазарету.

–Овва! Цікаво... цікаво… Що скажеш? – я повернувся до Писклі. – Вона має рацію?

Пискля все ще невідривно дивився на лезо Лютої. Мені навіть здалося, що він зараз внутрішньо уявляє, як воно розпорює його живіт і на землю валяться кишки. І цим часом у повітрі поширився неприємний запах.

–Тьху ти, бздун! – сердився я. – Слухай сюди, якщо відповіси на мої питання, то, мабуть, залишишся жити. Второпав?

Пискля підняв очі й подивився на мене, як на якогось страшного звіра. В його погляді прочиталася ціла гама почуттів від відрази до нескінченного жаху.

–Згоден? – знову запитав я у Писклі та одночасно піднімаючи вістря меча.

Чолов’яга жваво закивав головою.

–Де схрони? – встряла Горяна, яка все ще сиділа біля тіла та затискала долонею свою розбиту голову.

Міцна дівчинка… я її явно недооцінив… Інша б давно каталась в істериці, чи впала би на землю, втратив свідомість.

По очах Писклі було зрозуміло, що він не чує питання. Тваринний страх перед тим, щоб не опинитися вбитим, вибив з голови чолов’яги усі думки. Прийшлось ляснути йому по щоці, щоб привести до тями.

–Ти давно в банді? – запитав у нього.

–Я?.. Да-а-а… ето… нє очєнь... Я… я… нічєво нє знаю! Атпустітє мєня…

–Фу ти! – мене почало вернути від цього боягуза. – Відпустити?

Я покосився в бік кущів, де стогнали двоє бандитів. Різко розвернувшись, підійшов до них і швидкими вправними рухами заколов обох.

Ноги Писклі підкосилися і він ледь не впав на коліна.

–А-а-а… н-нє-е-е на-а-а-да-а, – замекав він, дивлячись чомусь на Горяну.

Дівчина сердито зиркнула на мене та глухо промовила:

–Це було зайве. Навіщо так?

–Щоб не мучилися! – огризнувся я, повертаючись до Писклі. – Ось що, шановний, скажу тобі прямо – почнеш відповідати, та ще й чесно і відкрито, залишу тебе в живих. А інакше вибачай. Ясно?

Пискля швидко захитав головою.

–Ми… ми… ми нє бандіти! Ми нікакіє нє бандіти! – затараторив чолов’яга. – Самі прієхалі нє так да-а-авно… С-с-слишалі, будта в-в-в лєсу орудуєт... орудуєт.., – Пискля занадто хвилювався і від того ніяк не міг зібратися з думками.

–Орудує, – повторив я за ним. – Хто? Нумо?

–Да-а-а... какая-то банда... Вот рєшилі подзаработать... Благо нікто іх в глаза нє відєл! То ж і одєлі лічіни…

–Ясно, – повернувся я до Горяни. – Вони вирішили прикритися справжніми бандитами. Виходить, деякі напади робилися стражниками лазарету, а не лісними злодіями.

Дівчина підвелась та впритул підійшла до Писклі:

–Ви такі ж бандити, як і ті нападники, що грабували людей на Західному тракті!

–Н-н-нєт! – замотав чолов’яга головою. – Нєт! Ми нікаво нє убівалі! Нікаво!

–Сколько вас, причетних до грабунку? – питала Горяна.

–Нє многа… около двадцаті чєловєк… Чєсно! І ми нікаво нє убівалі!

–Велеслав нам збрехав про Червоний стрімчак?

–Ви… ви… ви накінулісь на нєво… Вот он на ходу і прідумал… Ми рєшілі што нада вас вислідіть…

–І що далі? – ледь не крикнула дівчина. – Вбити?

–Н-нєт… канєшна нєт!

–А що ж тоді? – спитав вже я, при тому криво посміхаючись.

–Я нє знаю! Мнє нікто нічєво нє сказал!

–Тепер нікому заперечити твої слова, бо всі вбиті, – додала Горяна. – Ну, добре, зробимо вигляд, наче ми повірили. Скажи інше: невже ваш загін ні разу не стикався із справжніми бандитами?

–Нєт-нєт, ми билі осторожнимі… Я слишал, как коє-кто із парнєй говоріл, што відєл тєх в лєсу.

–Де? – спитав я.

–Возлє... возлє Бєлова яра…

–Можливо, Світлого яру?

–О-о-о, да! Там, імієно там… Єщйо, говорят, усадьба там дєто єсть… кажеца ельфійская…

–Хто це тобі казав?

–Н-нє-е-е помню... чєсно нє помню...

–І як же так сталося, що той розповідач залишився живим, побачивши бандитів?

–Да коє-кто із наших подалісь к нім…

–До кого?

–Ну к бандітам! К дєдятовцам!

–Отаке! Ти мене все більше і більше дивуєш! Чому ти їх назвав «дедятовцями»?

–Бо… бо… бо ані, кажеца, раньшє билі в євойной бандє.

–Це тобі все той же зрадник розповів?

–Да-да, он самий, – наче зрадів Пискля. – А как Дєдяту зарєзалі, банда вродє і разбєжалась. А ваабще, ето парні атчаяниє… страх какіє атчаяниє!

–Мабуть, не рівня вам, – ощирився я, киваючи вбік вбитих. – Отже, кажеш, тих злодіїв бачили біля будинку ельфа? І що вони там робили?

Пискля розвів руками, мовляв, не знаю, і тут же, дивлячись на «кішкодер», побожився, що то чиста правда.

–Де їх шукати? – спитав я у нього.

–Слишал, што оні моглі подаца до Больших валунов… до камєноломєн…

–Навіщо?

–Да нє знаю я! – відчайдушно крикнув Пискля. Він знову по-дитячому притиснув руки до грудей.

Я глибоко замислився. Судячи з усього, виходило, що справжні бандити – решта «дедятивців» – швидше за все раз-другий-таки «засвітилися» в нападах на Західному тракті… а потім, щоб не визивати зайвої уваги збоку приказу, розчинилися в нетрях Берестянки. А ось ці бовдури-стражники захотіли розжитися… і щоб на них не подумали дурного, все підлаштовували так, наче всі їхні злодійства робили лісові бандити. Для того надівали берестяні машкари, щоб їх не визнали жертви… Спритні хлопці! Ех, і чого я відразу не зрозумів, що слова Велеслава – хибний слід?.. Хоча, чого лаюсь на себе? От як би те второпав?

–От що, друже Пискля, повертайся спиною! – наказав я стражнику.

–Навіщо? – аж підскочив той

–В`язати буду.

–Ти… ти… ти обіцяв...

–Я від своїх слів не відмовляюсь. Обіцяв залишити тебе в живих, але не відпускати! То ж і залишаю… Зараз лише зв’яжу… міцно… Давай повертайся!

Пискля зітхнув. Його обличчя набуло якогось сіруватого відтінку. Він повернувся і я швидко зв`язав йому руки, а потім змусив стати на коліна, та стягнув петлі на ногах.

–Ми його понесемо? – здивувалася Горяна. Вона сиділа на купині й намагалася самостійно стерти кров з обличчя. Виходило те погано, і червоні смуги перетворювалися в суцільну розмазню.

–Ні, нести його ми точно не будемо! – сухо відповів я, намагаючись не думати про те, що збирався зробити, а сам тим часом підійшов до дівчини. Оглянувши рану, я аж присвиснув: – – Нічого собі! Чим це тебе?

–Не знаю... не побачила. Пам’ятаю, як хтось підступив впритул та вдарив в голову… А що, все дуже погано?

–Під волоссям видно не буде, проте шраму, напевно, все одно не уникнути.

Останні слова явно засмутили дівчину.

–Що будемо робити? – трохи згодом запитала вона, поки я акуратно витирав її лоб.

–Рушимо до Бортиці… Там тебе залишу, а сам спробую знайти садибу ельфа.

–Залишиш? – скипіла дівчина. – Та мені…

–Припини! – різко обірвав я Горяну. – Пару днів проведеш під наглядом. В тебе голова розрубана… Потім повернусь, вирішимо що робити далі.

–А що то за ельф, садибу якого ти шукаєш?

–Ентоні ді Вевр, – сказав я, вдивляючись в обличчя Іверської.

–Не чула про такого, – заявила та, і судячи з цього це була правда. – А навіщо він… нам?

–Якщо бандити були у нього в садибі, то могли наслідити, – трохи злукавив у відповідь.

Нарешті покінчивши з раною, я обійшов місце битви. Познімав берестяні машкари з убитих, і серед них побачив ще двох знайомих стражників. Потім привів коня та допоміг Горяні влізти в сідло. 

–Що з ним? – глухо запитала дівчина, киваючи на Писклю.

–Та нехай живе! – промовив я, але так, щоб це почув і стражник.

–Ти його залишаєш тут? – якось перелякано сказала дівчина, ледь ми тільки рушили в путь. Вона дивилася на мене дикими очима, при тому не зважуючись щось заперечити.

Можна було б наговорити купу виправдань за свій вчинок, навіть пофілософствувати. Мовляв, у житті дуже часто дрібні на перший погляд моменти вирішують подальшу долю людини. Адже саме на них життя перевіряє її, показуючи хто вона насправді… яка її природа... І ці моменти подібні камінцях на дорозі: ти або спіткнешся про них, або...

–Що «або»? – сухо перепитала розсерджена Горяна.

–Або ти його прибереш… чи переступиш…

–Боре, ти про що зараз верзеш? Там же людина… одна… зв’язана… а ми кидаємо її…

–А подивись на це з іншого боку. Відпустиш Писклю, і він приведе своїх товаришів, щоб цього разу вбити нас тишком-нишком...

–А, може, і не буде цього? – заперечила Горяна. – Може, він одумається?.. А так той Пискля загине!

–Можливо, – знизав я плечима. – А якщо ні, то на зворотному шляху, коли станемо повертися до Березівки, ми його підберемо.

–Але... але... це не по-людськи... не по-канійські! Він може тут загинути!

–Це цілком справедливо вчинок! Тим паче я обіцяв його не вбивати… А взагалі, кожен повинен розуміти, що його може очікувати за підлі справи! Взивати до богів марно. Справедливість робиться лише людськими руками. 

–Несправедливість також робиться людськими руками! – заперечила Горяна. – Але треба пам’ятати, що ми спершу люди! Ми повинні бути милосердними…

–Ти і справді вважаєш, наче з убивцею треба бути милосердним?

Обличчя Горяни стало блідим, ледь вона зрозуміла, що я дійсно не жартую і не перевіряю її. Що Пискля справді залишиться лежати зв’язаним в кущах.

–Ти… ти… ти страшна людина! Ти нічим не краще від тих же вбивць, хоч і прикриваєшся справедливістю! – дівчина судорожно виговорила ці слова і замовкла, дивлячись вниз.

–Уж повір, що навіть для мене такі важкі рішення ніколи не бувають легкими, – відповів я, тягнучи коня за вузду.

Тут з гущавини линули люті прокльони й крики Писклі. Десь за пару хвилин вони змінилися на відчайдушне виття, ледь чолов’яга зрозумів, що залишається лежати в лісі наодинці. Чим далі ми їхали, тим тихішими ті ставали. А вже за півгодини зовсім зникли. 

Горяна якось осунулася. Вона навіть не гляділа в мій бік, їхала мовчки, втупившись прямо перед собою. Я її розумів, бо не кожному до вподоби стикатися із чужою «справедливістю», яку ще, до того, треба полагоджувати із своїм сумлінням.

–Дивись, Боре, – раптом промовила дівчина, – коли-небудь ти наткнешся на підйомний камінець на своєму шляху!

Я озирнувся, але Горяна, сказавши це, навіть не вирішилася подивитися мені в очі…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше