19.11.2019 07:07
Без обмежень
11 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

8

…Староста Бортиці – огрядний могутнього вигляду чоловік, в кожусі з ведмежої шкури та в баранячій кучмі на голові, стояв біля дерев’яного хліву. В сизому вечірньому повітрі висів характерний запах пічного диму упереміш з запахом пасіки. Останній був такий пекучий, що я аж чихнув, і тут же зрозумів що ті запахи збудили страшений апетит. В животі тихо забурчало, забулькотіло, навіть стало якось від того ніяково.

Вдалині, за селом, виднілися темно-сині піки гір Зуреньского хребта, які підпирали потемнілі багряні хмари небосхилу. Вони чомусь здавалися дуже близькими, тільки протягни руку і відразу вхопиш. Дивлячись на них, я раптом відчув якийсь дивний спокій та умиротворення.

Староста кілька разів прочитав мою охоронну грамоту, яку видали в Розшуковому приказі, а потім ще раз мовчазно глянув на «руку допомоги».

–Влажелі далеко ж ви, – нарешті порушив він мовчанку. – Чє шукайте нєка?

Я і не відразу зрозумів сказаного, тому розгублено подивився на Горяну. Вона чомусь захитала головою та швидко відповіла:

–Ми то йджємо по чєстованій злужбє.

Староста раптом посміхнувся. Навколо його очей розпливлася сітка дрібних зморшок. Горяна, повернувшись до мене, пояснила, що старосту здивувало, як ми далеко забралися в гори.

–Що тут дивного? – знизав я плечима. – Ми ж не до Ніхаза на подвір’я приперлися! Чи тут люди не живуть?

–Шля на купи до диму, – заявив староста, запрошуючи нас до свого двоповерхового кам`яного будиночку.

Ми з Горяною перезирнулися та рушили слідом за ним. Дівчина пошепки повідомила мені, що цей край споконвіку належав зуреньцям, і що канійці тут рідке явище.

–Це кватохська верв цього народу, – говорила вона. – Тобто громада... по-їхньому – «сполучнецтво». В Бортиці багато мисливців… До речі, Федір Вижлятников, який поставляє в лазарет м’ясо, з цієї громади.

–Ти мені про те вже казала, – промовив я.

Нарешті ми наблизились до будівлі біля дубових дверей якої стояли двоє молодих парубків одягнених в простенькі, але добротні шерстяні опончі. Староста зупинився та, повернувшись до нас, представив їх як своїх синів:

–Се – Рогашка… найстарші. Те – Лока, промежни.

У Рогашки на щоці виднілися два величезних шрами. А так хлопець він був видний та на вигляд серйозний. Мені чомусь подумалося, наче староста, як батько, повинен був їм пишатися.

Лока, підліток з густою чорною копицею скуйовдженого волосся, прийняв у мене коня і повів його в темряву двору.

Першою в будинок увійшла Горяна, а я ще пару хвилин постояв на подвір`ї, вдихаючи холодне гірське повітря. Рогашка, опершись спиною о дерев’яний стовп, прискіпливо глядів на мене. В його юнацьких очах читалось свого роду захоплення… Скоріш за все, він зараз оцінював мою зброю, поки ще не зважуючись на те, щоб попросити потримати її у руках.

Зсередини крізь прикриті двері потягнуло смаженим м`ясом та якимись прянощами. Живіт знову замурчав, наче натякаючи мені, що вже час заходити до хати. Буцімто почувши заклики мого голодного шлунку, виглянув староста.

–Прушу на купи, – знову покликав він мене.

Я кивнув і рушив слідом. Переступивши поріг широкої кімнати, натикнувся поглядом на величезного кошлатого вовкодава. Той різко підвівся та зробив мені назустріч пару кроків. Під його могутньої лапою тоскно заскрипіли дерев`яні мостини.

Пес присів і втупився байдужим оком в мою персону. Вірніше, псевдо-байдужим… Я спиною відчув, як він напружився, хоча зовні виду не подавав. Ми зустрілися з ним поглядами, і я, все ще продовжуючи йти у напрямку дубового столу, ніяк не міг відірватися від холодних карих собачих очей з чорними бездонними намистинками зіниць.

Не знаю чому, але цей пес мене лякав. І справа навіть не в його міці. Мені здалося, що собака глядів прямо в мою душу, і якщо б він міг говорити, то обов’язково сердито пробурчав щось на кшталт того, мовляв, я тебе, Боре, наскрізь бачу… Знаю, що ти за людина!

Ми одночасно відвели погляд один від одного, і вовкодав повільно підвівся та попрямував до дверей. А за мить і зовсім вийшов геть з хати.

Ніхто не звернув уваги на нашу маленьку «сутичку», в якій поки ще була нічия.

Горяна сиділа за столом і щось втомлено відповідала господині. Та у відповідь неголосно бурмотіла, оглядаючи рану на голові у дівчини.

–Худи людці, – пояснювала Іверська, явно натякаючи на наших нападників.

–Гах, нігазово сімя! – лаялася жінка, мотаючи головою.

Слідом за мною увійшов і старший син старости. Він з дурнуватою пикою втупився на Горяну, і не треба було бути провидцем, щоб зрозуміти, що дівчина йому сподобалася.

–Госпо! – гукнув господиню староста. – До наші купи гостєм навштєву! Запрашуй на столу йдлі! Рушло! Рушло!

–Почакай! – жінка відмахнулася від чоловіка. – Алі нє відєш? Девча є зранена!

Кілька хвилин і господиня закінчила оглядати Горяну. А вже менш ніж за чверть години стіл ломився від страв. Нас із Іверською посадили в найкращих місцях.

–Здраві! – вигукнув староста, наливаючи нам в невеличкі кухлики медівки.

Я трохи потягнув носом і вловив тонкий запах брусниці.

Питво питвом, але їсти хотілося, аж страх як. Я не став себе стримувати, накинувшись на частування. Староста це зрозумів, тому не наполягав на «здраві». Він хитрувато посміхався у вуса, відщипуючи невеличкі шматочки хлібу, які змочував у плоскій тарілці з якоюсь підливою, та закидав їх до роту.

–Здраві! – нарешті потягнувся я до кухлика.

Випили ми з ним… охнули… закусили… Староста налив повторно. Цього разу з нами пригубила і Горяна. Вона зробила маленький ковток, закашлялася, а потім, прийшовши до ладу, чомусь попросилася спати, і господиня, яка стояла осторонь, метушливо плеснула руками та провела Горяну по сходах нагору.

Отже, я залишився в кімнаті із старостою та його синами, котрі як неприкаяні стовбичили біля печі.

–Бор! – представився я.

–Я те чітав, – посміхнувся староста натякаючи на охоронну грамоту. Він спробував говорити канійською. – Добре імя… Мєне звати Бороміль. Ми – Длушеки.

Повернулась господиня. Вона взяла у печі глибоку чашу та налила в неї жирний м`ясний бульйон. Тим часом староста знову додав в кухлики медівки та спитав у мене:

–Воткуда ти?

–З Інгосу.

–А-а, знамо сєй хостров. В молодості буть там. А місцо? Воткуда?

–Місце? Грьонефьелт-фіорд.

–О! – староста підняв вгору палець і повернувся до старшого сина. – Я говоріль, памятажь?

–Сказ про Сверре? – раптом перепитав молодший.

–Так єст, – кивнув староста.

–Що це? – я не зрозумів перемовин.

–То є стара биличця. Вашшя… інгозька… про Сверра… Сверр Бутовть – велика воїн.

Я зробив вигляд, наче не чув про такого. Попросив розповісти…

Взагалі буває цікаво послухати якусь більш-менш відому історію з інших вуст. Кожного разу відкриваєш щось нове… Воно і зрозуміло, бо оповідач зазвичай додає якихось своїх «нюансів». Але зараз було цікаво ще й тому, що я взагалі-то толком не знав нічого про того Свєрра. Тільки в загальних рисах.

–Нє може буть, жє обиватель Інгозу нєчуль о Сверре! – розвів руками староста. Але все ж вирішився розповісти.

Було це років сто тому... в Калтмарку… в селі Нордор… То відомий всім край, що розкинувся біля Грьонефьелт-фіорду…

От ледь староста про те згадав, як перед внутрішнім зором спалахнули якісь яскраві картинки: густі діброви, тонка смужка якоїсь річки… верби біля неї… горбисті долини… озерця, наче скельця дзеркал…

Інгос… так, це був Інгос… І розуміння того, що я це пам’ятаю та пригадую неочікувано породило в душі якісь дивні почуття. Я штовхнув прикриті стулки дверей до своїх споминів і раптом зрозумів, що дійсно багато чого знаю про Інгос, про цей далекій алод. І не з чиїхось розповідей.

А якщо так, то цілком імовірно, я прибув з нього… Отже я інгосець, хай йому грець! І геть сумніви!

Інгос… Треба відмітити, що цей алод мав доволі цікаву історію. Ще за давніх часів, до розколу Сарнаута на частинки, які зараз «плавають» в астральному морі, тут траплялося чимало різноманітних подій. Після занепаду цивілізації джунів Інгос бачив і навалу орди орків, тут облаштовували свої поселення і їхні супротивники – гіберлінги… До речі, місцеві землі й досі носять чимало назв, які залишились після цього волохатого народцю. Та же провінція Калтмарк, чи Грьонефьелт-фіорд, або містечко Вьокше, село Нордор, річка Лальвен… Люди сюди зайшли значно пізніше. Довгий час вони воювали з орками та співіснували разом з гіберлінгами, доки перших вщент не перебили, а останні не перебралися на свою легендарну Ісу. І тільки згодом, вже після Катаклізму та появлення Ліги трьох народів, гіберлінги частково повернулися на ці землі… Вірніше (якщо уже бути відвертим), вони отримали дозвіл на поселення на Інгосі, та і то в обмеженій кількості.

Більша частина острову була щільно вкрита густими лісами. А взагалі він уявляв собою величезну горбисту рівнину, яка місцями перемежовувалася зі скельними породами, котрі наче виривалися на поверхню землі. В крайових легендах часто згадувалися давні велетні, через дії яких цей острів і надбав подібного рельєфу. Буцімто тих гігантів найняли орати землю та вони через власну неумілість заганяли ножі велетенських плугів досить глибоко в землю та піднімали з ґрунту на поверхню ось ці скали, найбільш відомі з яких були Ґітль, Бардалур, Сніжна гора та Орочий щит. Окрім гористих брил невдахи-рільники залишили після себе величезні криві борозни, котрі з часом перетворилися на фіорди – довжелезні вузькі затоки, які за давніх часів були заповнені морською водою, а зараз – астралом.

Окрім густих лісів, де здебільшого росли сосни, ялини, берези, дуби та клени, та широкої долини в центрі Інгосу – Оленячого рову, цей алод був багатий на озерця та річечки, які утворювали на ньому доволі розгалужену водяну мережу, що облегшувала перевезення товарів та вантажів між містами. На півночі острову розкинулись пологі гори, в чиїх надрах добували залізну руду, запаси якої були найбільші у всій Лізі.

На перший погляд місцевий клімат можна було б назвати суворим. Здебільшого це було пов’язано із зимовим періодом року, котрий іноді тривав до п’яти місяців поспіль, а сніговий покрив в деяких частинах остова міг сягати зросту дорослої людини. Але чужинці, які вирішували залишитися проживати в цьому краї, дуже швидко міняли власну думку. По-перше, ті ж зими тут були м’якими і не настільки холодними, як, скажімо, в Сівєрії чи на Новій Землі. А по-друге, багато кого очаровувала саме інгоська природа: ліса повні птахів та звірів; болотисті низини, на яких росло чимало усіляких грибів та ягід – брусниці, лохини, чорниці; річки та озера де ловили смачну форель, лосося та осетра. В теплу пору року тут було не жарко і найчастіше царювала приємна прохолодна погода з вологими вітрами.

Зазвичай, основним заняттям жителів острова була заготівля лісу, промислове мисливство, добича залізної руди в північних горах та сільське господарювання. Процвітала й деревообробка. Взагалі, Інгос разюче відрізнявся від інших алодів. Така собі неквапливість, ґрунтовність, терпимість та доброзичливість – це, мабуть, основні риси як і людей, проживаючих на цьому острові, так і взагалі самого його устрою. Але за простуватим виглядом, який заслужив в Канії цей алод, був й інший бік – при найменшій загрозі інгосці, котрим була притаманна абсолютно природна ввічливість (і яку люди з інших країв Ліги вважали аж занадто нудотною), без вагань бралися за зброю та люто відстоювали власні інтереси. Поетична ельфійська натура не могла не відзначити подібного факту. Поль ді Грандер – відомий поет з Тєнебри – якось порівняв у власному вірші місцевих жителів з такими собі працелюбними мирними лісовими бджілками, які старанно будують свої вулики, збирають нектар та роблять з нього мед. Але варто лише ворогу, тому ж ведмедю, напасти на них, спробувати вкрасти мед, то ті кидалися на нього цілим роєм та безжально жалили.

І все одне, не дивлячись на подібні поетичні па убік інгосців, треба правдиво сказати, що в Канії склалася упереджена думка, наче цей алод ледь не сама забита та дрімуча діра, куди не варто їхати, якщо тільки немає якоїсь важливої справи. З цього приводу на інших островах Ліги, навіть, з’явилась приказка: «Сом (живе) у вирі, а (ім’ярек) на Інгосі», тобто бозна-де… Окрім того, інгосців вважали впертими мовчунами, котрі не скажуть ані слова, навіть «якщо їм по пальцю вдарити молотком» – це ще одна приказка, котра народилася на Умойрі. Взагалі ця якість стала свого роду осудовиськом. Умойрці, наприклад, жартуючи бажали один одному мати дружину з Інгосу, та на питання, мовляв, чому так, посміхаючись додавали: «Бо люди вчаться говорити, а ведмеді – мовчати», з одного боку натякаючи на миролюбний характер жінок цього алоду, а з другого – на їхню відсталість…

Отже, Свєрр народився в Калтмарку, – неквапливо текла розповідь старости, – в селі Нордор. Сталося так, що його батьки померли, ледь хлопцю виповнилося дванадцять років. Деякий час він прожив сам, харчуючись завдячуючи власним мисливським навичкам. Правда, добрі люди з його села все ж трішки допомагали хлопцю, але той, як справжній інгосець, не жалівся на життя та долю. І ось пішла слава, що Свєрр, начебто, влучний стрілок. Як не піде в ліс, обов’язково повернеться зі здобиччю. То з лісовою курочкою, то із зайцем, тетеревом чи глухарем. На весь Грьонефьелт-фіорд слава гула…

Слова старости пролітали перед моїм внутрішнім поглядом такими реальними живими картинками, ніби власні очі все це бачили насправді. Імена, назви місць – як це все знайоме слуху! Вони найтоншими струнами відгукувалися в моїй свідомості, миттєво вириваючи цілі снопи яскравих епізодів чужого життя...

А чи чужого? – здивовано питав я, неквапливо попиваючи медівку та старанно прислуховуючись до власних відчуттів, які вирували всередині моєї свідомості. – Ну, звісно чужого! Мені ж не сто років! Чи ти, Боре, вважаєш себе Свєрром? – від подібної думки стало навіть смішно.

І ось, – продовжував я слухати розповідь старости, – якось влітку повз село проїжджав сторожовий загін такого собі Гуннара Топуновські. Кажуть, то був найліпший загін Калтмарку, а його командир – Гуннар – відомий воїн, який брав участь в силі силенній битв з хадаганцями.

Почув Свєрр про появу в селі такої великої людини, то ж схотів тоді прийти та кинути виклик ратникам з його загону. Явився хлопець до Топуновського та почав вихвалятися. Гуннар же питає у народу, який зібрався на сільській площі, мовляв, чи то правда стосовно влучності Свєрра. Чи той просто хвалько?

Треба сказати, що Топуновські був людиною суворою і пустодзвонів не любив. Наказав він принести справжній бойовий лук і запропонував Свєрру вистрілити в три цілі, котрі розставили таким чином, щоб були видні лише маленькі їх частини. На кін поставили одну умову: влучить Свєрр хоча б в одну мішень, отримає лук в подарунок, а ні – забирають його на службу на п’ять років.

Три постріли зробив хлопчик, але жодного разу не влучив. Все село сміялося над Свєрром. Багато хто вважав, що ті зайці та куріпки, яких він приносив з лісу, або здобуті випадково, або зовсім не ним.

Отже, Свєрра забрали до загону і майже рік, як покарання, примушували виконувати найважчу роботу. Хлопець працював, при тому ані разу не промовивши й слова проти. І ось одним ранком побачив Гуннар, як Свєрр приніс кухарові двох зайців. Наступного ранку хлопець також крадькома приніс тетерева. І вирішив Топуновські простежити та дізнатися, де Свєрр бере дичину.

Дісталися вони болота, і побачив Гуннар з якою легкістю парубок вправлявся із луком, як влучно бив на льоту дику качку. Вийшов чолов’яга із своєї схованки та спитав у хлопця: «Чому ж ти тоді не потрапив ні в одну з мішеней»? На що Свєрр чесно відповів, що всім відомо – в загін до Гуннара не беруть абикого. Навіть за гроші. Через почуття власної гідності хлопець не міг дозволити собі напрошуватися на службу до Топуновські, тому і вирішив злукавити та потрапити в загін через власні промахи, щоб навчатися там ратній справі.

Гуннар попросив хлопця продемонструвати своє вміння у володінні луком. Побачене дуже сподобалося старому воякові, й він прийняв Свєрра, як рідного сина. Декілька років навчав його всьому, що вмів та сам знав.

Якось одного разу біля Мохової гори, що самотньо височіла на краю алоду, спробували висадитися орки Хадагану, котрі прибули на чотирьох імперських суднах. Цілий полк відчайдушних шибайголів. Вони накинулися на сторожовий загін і перебили всіх ратників Гуннара, а його самого жорстоко стратили. Свєрра на той час не було на заставі. Він полював у лісі й коли повернувся, то від побаченого ледь не збожеволів.

Парубок дав собі слово не відступати та, вислідивши передовий загін нападників, перестріляв усіх орків, що в ньому були. Не вижив ніхто.

Вночі Свєрр прокрався до бухти та, вступивши в бій, підпалив два ворожих кораблі із всіма солдатами, що там були. Бутовть бився відчайдушно. І хоча стріли орків сім разів пронизували його тіло, навіть тоді парубок не відступав. З рештою, вирішивши, що Свєрр користується якоюсь незнайомою магією, імперські корвети забрали своїх солдатів, які ще залишилися в живих, та боягузливо втекли звідти.

Коли до Мохової гори прибули реєстровики, то там все було скінчено. Але Свєрра так і не змогли знайти, ні пораненого, ні мертвого. Одні кажуть, що його забрали боги, щоб відродити в інший час для великої мети. Інші стверджують, що прибулі на корветах люди племені Зем відвезли тіло важко пораненого Свєрра із собою, щоб піддати його страшним тортурам. А як відомо, Повсталі майстри по цих справах. Як би там не було, але з тих пір його ніхто не бачив. Правда, іноді на Інгосі зустрічають срібного єдинорога.

–Кого? – перепитав я, відволікшись від розповіді старости.

–Кажут, що то Искра Сверра, яка крайює по радному крайю, – закінчив Бороміль.

Сини старости уважно слухали батька. Рогоша похмуро дивився в підлогу, немов уявляючи, що робив би він, коли б випало опинитися на місці Свєрра. Лока сяяв очима в праведному гніві, бажаючи цієї ж миті кинутися в бій та знести клятим імперським солдатам їхні голови.

Я ж задумливо погладжував борідку. В цій історії було стільки нестиковок та питань, що прийняти її за правду було дуже важко. Звичайно, люди ще й прикрасили цю байку, надали їй такої собі епічності. Проте мене дивувало інше… Варто було почути ім’я Гуннара Топуновські, як чомусь уявлялось, і доволі чітко, образ бородатого підстаркуватого чолов’яги, одягненого в потемнілу кольчугу. А ті палаючі кораблі? Хіба не вони періодично уявляються мені у снах?

Ніч... холодний білий сніг... тіла вбитих орків… вогонь… А ще біль... Але не від ран, а через власне безсилля. Як хотілося підхопитися і, махаючи мечем, кинутися на ворога... Проте ти лежиш на землі, і немає сил підвестись…

От звідки все це? Невже спомини моїх давних битв? Хто скаже, чим я займався до втрати пам’яті?..

Староста голосно кашлянув. Я підняв очі на нього та холодно спитав:

–А хто бачив бій Свєрра з орками, якщо ті перебили весь сторожовий загін? Хто знає про кораблі Хадагану, котрі прибули до Мохової гори? Чому ви вважаєте, наче він герой? Можливо перейшов на бік ворога… і здав підходи до сторожової застави прибулим оркам…

Бороміль здивовано підняв брови. Він кинув погляд на своїх синів, а потім розгублено забурмотів про маячню.

–Це лише припущення, – хмикнув я. – Адже насправді в житті не все так героїчно, як здається с першого погляду, – і тут вхідні двері тихо рипнули та всередину хати увійшов все той же вовкодав. Він підійшов до старости та присів поряд з ним, втупившись в мене своїми колючими очима.

–Отщє ви мишлитє, счо сказ про Сверра лож? – обережно промовив староста. Він стримано хмикнув.

–Я хочу сказати, що не все в ньому правда… А кораблів було лише два, а не чотири. Передовий загін орків – це четверо розвідників. Четверо! Перестріляти їх не було не такою вже важкою справою…

–Откєль то вєдаш? – брови старости зігнулися в крутій дузі.

–Ведам… ведам… І ще: інших орків було близько півсотні, – додав я наостанок. – Лише півсотні вояків, а не цілий полк.

Ліва губа вовкодава злегка сіпнулася вгору, і в тьмяному світлі воскових свічок я побачив величезні ікла. Здається, мене вже втретє про щось попереджали.

Бороміль зіщулився. Він деякий час нервово постукував пальцями по столу, а потім додав:

–Насч гостем втомився. Локу, покаші йаму спочівальню.

Я піднявся та рушив слідом за хлопцем, відчуваючи, як пече спину собачий погляд. Невже ця псина щось відчуває? Невже щось знає? Щось бачить?

І знову думки про мою причетність до цього Свєрра. Тільки тепер вже не здавалось, що ті дивні картинки-спогади насправді мої… Ні! Ні! Ні! Тепер я був впевнений, що був лише спостерігачем, а не учасником…

А взагалі це смішно, вважати себе зниклим Свєрром Бутовтем. Десь в глибині душі подібне мені імпонувало, але ж треба тверезо міркувати… Та і дійсно, скільки зараз було б років тому Свєрру?

Гаразд, а як же пояснити залізне переконання в кількості кораблів, орків та всього іншого? От звідки я все це знаю? Звідки пам’ятаю, що в той рік, коли зник Свєрр, літо було страшно спекотним? Га? Та мені навіть відома така дрібниця, що на галявинах Інгосу з’явилися здоровезні стайки бабок, чого ніколи не було раніше. Вони носилися над травою по двадцять-тридцять штук, вишукуючи легку здобич – комарів та мурашок.

Дивно, чи не так? – питав я себе, а сам гарячково шукав відповіді.

Ми з Локою дісталися невеличкої кімнатки. Я подякував хлопцю та, втомлено зітхаючи, скинув ремінь зі зброєю, відставив убік свою торбинку, поклав на неї лук та сагайдак, і нарешті, навіть не роздягаючись, сам опустився на простеньке ліжко. Отже не думав, що настільки втомився.

Ледь прикрив очі, як в голові знову закопошилися усілякі припущення. Я вважав, що справа в моїй занадто живій уяві. Що всі ті спогади – лише примара, створена мозком. Потім пробігала думка, наче я – людина, повернута Тенсесом з чистилища, і яка раптом прийшла до тями в тій Червоній залі. Ніяка стеля на мене не падала, просто… просто… просто…

Ні, стій! Це дурня, адже як бути зі словами інших людей, котрі бачили мене раніше… до нападу на алод Клемента…

О, Сарне! Я заплутався! Страшенно заплутався! – і варто було на секунду заплющити очі, як наступної миті… я прокинувся… тільки вже вранці.

У маленьке віконце, затягнутою бичачим міхуром, пробивався яскравий золотий промінь сонця. В кімнаті було доволі прохолодно. Я обережно поворухнув головою, відчуваючи в роті неприємний присмак вчорашньої медівки. Вставати зовсім не хотілося, але мозок уже включився і неспішно розкладав плани на сьогодні.

Було чутно, як внизу возилися господарі. Десь за стінами хати протяжно заревли корови, а після щосили прокукурікав півень.

Я ривком піднявся та підійшов до діжці з водою. Всі вчорашні роздуми про Свєрра зникли майже миттєво, і відтепер здавалися якоюсь маячнею не вартої уваги… Можливо, – запевняв себе я, – це лише відблиски власних спогадів з того життя, яке, нажаль, зараз приховано в глибинах пам’яті. Те що вони трохи відлунюються із Боромільским «сказом о Сверре», лише співпадіння. І доки мені не відкриються усі спомини, нічого надумувати собі усілякої хріні.

Я вмився, відчуваючи, як поступово приходжу до ладу, а потім неквапливо спустився вниз. На столі, де ми вчора ситно вечеряли, стояв свіжоспечений хліб і глиняний глечик з молоком. Біля печі крутилася вишукано одягнена господиня: в полотняній розшитій яркими візерунками сорочці, поверх неї накручена суконна плахта синього кольору, на плечах кожушок без рукавів, на голові – білий рантух, на ногах – чоботи з сап`яну.

Щось занадто святково, – промайнуло в голові.

Жінка помітила мене та, широко посміхнувшись, бадьоро привіталася:

–Добре рано! Како биль сє спанєць?

–Непогано, – махнув я головою.

Господиня поставила на стіл миску із запашним медом:

–Візьме є то снідаце.

І вона вискочила на подвір’я. Я наблизився до напіввідкритого вікна та визирнув назовні. Треба сказати, що вид звідси відкривався не просто чудовий, а скоріш неймовірно чарівний. Вчора, в сутінковому світлі, було важко щось розгледіти, але зараз… А зараз бурштинова монета сонця осяяла блакитно-рожеві верхівки гір. Яскравий килим осіннього лісу, котрий чомусь тут ще не повністю скинув свою світку, широкою дерюжкою тягнувся по схилах, чаруючи своїми дивовижними неповторними візерунками. А яке тут повітря! Прозоре-прозоре, наче кришталь.

На подвір`ї метушилися якісь чоловіки, до речі одягнені доволі франтувато, як для звичайного дня. Серед них впізнав старосту в розшитому червоними шнурками сіряку та лисячій шапці, а поряд крутився його старший син. Вони із купою інших людей виносили із-під повітки здоровезні перев’язані снопи сіна.

Позаду почулися чиїсь швидкі кроки. То по сходах мчав Лока, і на моє німе запитання, мовляв, що трапилося, весело прокричав:

–Чє славночсць! Велка мйодова борошнича!

І він хутко втік із хати, а я з дурнуватою пикою було крикнув навздогін: «Що»? Та де там! Лови вітру в полі!

Я знову виглянув у вікно: чоловіки рухалися до краю поселення, до пустого переораного поля, тягнучи на собі дошки та товсті поліна. Звідкись з’явилися ще виряджені люди, дехто з них ніс лави, довжелезні палки, інші котили бочки. За ними рухалися жінки: хто із лляною скатертиною, хто переплетеними снопами. Я почекав десь з пару хвилин, намагаючись зрозуміти, чого вони всі копошяться на тому майданчику. Здається, почалось спорудження величезного столу… та не одного…

«Свято, чи що»? – запитав я у себе, і, знизуючи плечима, присів на лаву, збираючись поснідати.

По сходах повільно і якось невпевнено спускалася Горяна. Виглядала вона трохи краще, ніж вчора вечорі, але все ще була блідою.

–Виспалися? – запитав я у неї.

–Так... здається… А що відбувається?

–Сам не зрозумію. Суєта якась... Думаю, напевно до свята готуються.

Горяна задумалася, присаджуючись поряд. Я налив їй в кухоль молока і відрізав довгий шмат хліба. Дівчина пробурмотіла слова дяки та якось мляво посміхнулась.

–Виглядаєте поганенько, – кинув я, ні на що, взагалі-то, не натякаючи.

–Голова паморочиться, – поскаржилася Горяна. – Іноді.

–Таке буває… До речі, може почати нудити. Після подібних сутичок, декому важко орієнтуватися… Вам, Горяно, необхідно відлежатися, відновити сили.

–А ви що ж, не передумали? Підете самі на пошуки будівлі того ельфа… ді Вевра?

Я кивнув головою, погоджуючись зі словами дівчини. А потім згодом додав, що треба лише знайти якогось провідника.

Ми деякий час, мовчки, поглинали сніданок, поки в будинок не увійшов староста. Від його широкої усмішки на нас линула якась безпричинна радість.

–Добро ранко! – кинув він гучно. – Како биль сє спанець?

–Дуже добре, – відповів я. – Що у вас відбувається? Що за метушня на подвір`ї?

–Чє славночсць! Свйато... Велка мйодова борошнича!

Сказав так, наче це мені щось пояснило.

–Будемо гулять… та пить, – додав Бороміль, все також дружньо посміхаючись. – Чє запрошаємо вас.

–Нас запрошують на свято великої медової... булки... хліба... Взагалі виробів із муки, – пояснила Горяна. – Я так розумію, що зараз зберуться усі мешканці Бортиці... та і навколишніх хуторів…

–У мене справи, – заявив я, але дівчина цикнула та поки староста возився в сусідній кімнаті додала, що відмовлятися не можна.

–Таким чином ви, Боре, – трохи роздратовано казала вона, – скривдите Бороміля... осоромите перед усіма людьми… Наче ви, як гість, чимось невдоволені.

–Ну, добре! – буркнув я, погоджуючись на запрошення, хоча зізнаюсь, гуляти не дуже й хотілося.

–І ще, – прошепотіла Горяна, – не слід ходити на свято озброєним. Така традиція… Люди тут мирні, поява чоловіка з мечем викличе невдоволення.

Скоріш, останнє дівчина додала від себе. Очевидно, вчорашні події її дуже налякали й вона не хотіла якихось неприємностей через мене.

Староста повернувся в кімнату, все ще широко посміхаючись. Він знову запросив нас на свою «славночсць». Я не помітив в його поведінці тієї нервозної напруженості, яка склалася вчора під час розповіді про Свєрра. Ми з Горяною підвелися та рушили за господарем.

Назовні було вже чимало всілякого люду. Багато хто вітався із нами, викрикуючи: «Ано мйоду до хлібця»! Здається, це була якась типова фраза, яку було слід казати під час свята.

Я ніяково посміхався, хитав головою. Горяна щось примудрялася відповідати, а за пару хвилин якісь молоді дівчата підхопили її під руки й хутко кудись повели. Староста зник ще раніше, ледь ми тільки рушили вулицями Бортиці. Очевидно, він десь відправився по святкових справах. Отже, до майданчику, де майстрували столи та лави, мені прийшлось добиратися одному.

Чесно зізнаюсь, я вже хотів було повернутися в будинок старости та спробувати непомітно втекти із поселення, відправившись на пошуки ді Вевра, хай і без провідника. Але якимось чином опинився біля здоровезного стовпу, прикопаного в землю. Навколо нього товпилося чимало народу, здебільшого чоловіки різного віку.

–Ано мйоду до хлібця! – раптом пробасив хтось над самим вухом.

Я озирнувся та побачив міцного чорнобородого чолов’ягу, одягненого в багато розцяцьковану святкову світку. Він тримав в руці невеличку сокиру, при тому ефектно нею граючи. Незнайомець широко посміхнувся та голосно спитав:

–Хочце спробуть?

–Не зрозумів, – позадкував я.

–Кажу, не хочеш спробувати? – канійською промовив чоловік.

–А що спробувати?

–Сокири покидати.

–Це як?

На нашу розмову, як мухи на мед, почали сходитися люди.

–А йдемо, покажу, – пустотливо підморгнув незнайомець.

–Хей! Фодор! – гукнув його староста, котрий наче винирнув з нічого. – То наш госць! Чи не...

–Я буду упівсили! – розсміявся чоловік із сокирою.

Не встиг я нічого відповісти, як мене підхопили під руки й потік народу присунувся ближче до товстелезного стовпа. Звідкись принесли ще кілька сокир. Одну з них сунули мені в руки, і я відчув холод її рукояті. Це був короткий топірець, який скоріш використовували у ближньому бою або як доповнення для лівої руки, або – для метання.

Людина, яку староста назвав Федором, взяв ще одну сокирку та кілька разів поперемінно попідкидав їх догори, спостерігаючи, як ті з легкістю крутяться в повітрі.

–Ну? Почнемо? – підморгнув він мені та різким рухом руки, практично не замахуючись, метнув перший топірець.

Відчуття було таке, ніби той сам хотів втекти від свого господаря. Лезо зі смачним звуком вп’ялося в стовп. Слідом пішов другий, в`їдаючись в дерево трохи вище свого побратима.

Гул схвалення пронісся по рядах глядачів. Я так і не зрозумів сенсу змагання, тому озирнувся, і це, здається, оцінили, як боязкість.

–Що повинно робити мені? – неголосно запитав у Федора.

–Метнути сокири так, щоб ті не збили мої, але при тому влучити і не надто високо або низько від них. Допускається розбіг близько ліктя… Але для тебе, друже, дамо два. Також, програвшим вважається той, хто або не потрапить в стовп взагалі, або зіб`є сокиру, без різниці чию – свою чи чужу.

–Дивна забава, – розгублено пробурмотів я, а сам між тим ще раз зважив в долоні топірець та замахнувся, одночасно розуміючи, що не зможу спритно метнути його, бо, чесно кажучи, не практикувався.

–Нумо! Сміліше! – жартуючи казав Федір.

Я метнув сокиру, але та мляво закрутилася в повітрі й гулко стукнулася об стовп держаком. Людський гул миттєво розтікся над галявиною.

–Не вийшло, – розвів я руками. Прикро мені не було, хоча черв’ячок всередині почав ворушитися.

–Спробуй ще раз, – поважним тоном запропонував Федір. На його обличчі розтяглася маска задоволення. Ще б пак, він переміг, чого ж тоді не проявити щирість та не запропонувати противнику другу спробу.

Він протягнув ще один топірець. Я знехотя взяв його та знову примірявся.

Махати в бою цією річчю було б дуже зручно, – промчалося в голові, – якщо, звісно, пристосуватися. А коли взагалі взяти «під горло», то можна використовувати як наручник в кулачному бої… а держаком прикрити передпліччя… тим паче що широченький край не дає сокири вислизнути з рук при хорошому замаху…

Я раптом зрозумів, що навколо стало підозріло тихо, і лише озирнувшись, второпав чому: всі з подивом дивилися на мої па зі зброєю. Непомітно навіть для себе, я захопився боєм з уявним супротивником, атакуючи його зуренським топірцем.

–Прошу вибачення, – пробубонів бортничанам, які напружено вглядалися в мене. – Гаразд, почнемо! – і закривши очі, почав готуватися до кидка. Сокира кілька разів підстрибнула в моїй руці. – А-а-а! – і тут же вона із жахливою навіть мене швидкістю полетіла вперед, роблячи один широкий розворот.

Хлюп! – лезо встромилося в стовп на один палець ліворуч від сокири Федора, при тому занадто голосно плямкаючи своїм єдиним залізним зубом.

По колу поповз тихий гомін. Людей стало додаватися, багато хто з них кинув справи й підійшов подивитися на змагання.

–А, добро оправліно! – ляснув мене по плечу староста. – Локу, несці жбанці!

Федір щось крякнув у відповідь та взявся за наступну сокиру.

–Ех-х! – вирвалося з нього. Зробивши несподіваний пірует, він жбурнув топірець в стовп і той увійшов на цілу голову вище попередніх. – Оттаке! Нумо, давай ти, друже!

Я і сказати нічого не встиг, як отримав черговий топірець. Покрутивши його в руці й прикинувши траєкторію польоту, неквапливо замахнувся та викинув руку вперед.

Сокирка дзвінко влучила в свого попередника та відлетіла вбік. Смішки, жарти… Натовп заворушився…

Федір усміхнувся і запустив останній топірець, який спритно ввійшов між своїми собратами, правда ледь не зачепивши їх руків`ям. Тут прибіг Лока з двома величезними дерев`яними кухлями, один з яких простягнув мені, а інший – Федору.

–Спостуймо! – пробасив останній і підніс кухоль до рота.

Я на це лише кивнув головою, бо не знав, що відповідати, та також пригубив напою. На смак той нагадував хмільний кислуватий квас, але вже надто був густим і терпкуватим. Федір швидко осушив свій келих, а потім підійшов до стовпа, витягнув всі сокири й повернувся до мене. Я вже подумав, що змагання зараз продовжиться, але під загальні окрики Федір сам почав метати їх. За хвилину він спорудив своєрідну драбину, а потім легко видряпався до самого верху, а це, Сарн не дасть збрехати, три людських зросту. Він поклав там ведмежий кожушок та також легко спустився. Сокири познімали, а всім бажаючим почали пропонували зробити таку ж саму драбину, і в якості призу пообіцяли віддати подарунок Федора. Зібралася ціла черга молодих парубків, які жадали випробовувати себе.

А мене взяв за руку Федір та відтягнув убік:

–Ти не ображайся, брате, – промовив він. – Бачу, що воїн ти відмінний, але до нашої забаві треба звикнути… Я – Федір Вижлятников.

–Чув про тебе… Кажуть, ти добрий мисливець.

–Всі ми тут добрі мисливці. Ось бачиш на старості ведмежий кожух, то він в позаминулому році добув, коли ми взимку за Темну пущу ходили. Тоді його сина, Рогошу, з собою взяли. Йому ведмедик на пам`ять пику прикрасив. До речі, тебе як звуть?

–Я – Бор… із Розшукового приказу.

В доказ власних слів була показана «рука допомоги». Вижлятников стримано хмикнув та чомусь розгубився.

–Слухай, Федоре, – перейшов я до справи, – у мене є проханням… нескладне... Зможеш допомогти?

–Цікаво, і що саме?

–Чи не візьмешся стати провідником? Треба до садиби одного ельфа потрапити… Ентоні ді Вевра.

–А-а-а, чув про такого… Ну чому ж не провести! Але давай завтра. Сьогодні у нас свято, – Вижлятников широко посміхнувся і потягнув мене до столів. – Сьогодні боги вимагають від нас відпочинку. Цілий рік працювали… важко працювали… то ж треба перепочити…

–Добре, давай завтра.

Ми дісталися саморобних столів, що були розміщені рівними рядами на зораному полі. Навкруги них лежала купа солом’яних сніпів. Деякі були сплетені в людиноподібні фігури. Федір пояснив, що то «помічники».

–Вони дивляться, щоб ніхто сьогодні не працював та докладають про те Сарну, – весело казав Вижлятников.

–А хіба спорудження столів та всього іншого – не праця? – парирував я.

–Праця від праці відрізняється! – Федір зупинився та с поважним видом додав: – У нас кажуть: «Працюй, як коняка, а їж, як собака».

І він голосно розсміявся, поясняючи, що то жарт.

Незабаром закінчили накривати на столи. На них з`явилося безліч всіляких страв, але головним блюдом сьогодні були круглі хлібці, іменовані «борошничею». Їх мочали в глиняних чашах з медовою юшкою та, присмоктуючи, бажали «спостувати» (Ніхаз його знає, що то означало).

Мені ледь не насильно всунули в руки черговий кухоль, який був до країв наповнений бошкою (як мені потім пояснили) – місцевим хмільним напоєм з міцним медово-солодовим присмаком. З чого його варили, я так і не зрозумів, але після третьої порції, ноги стали неслухняними, хоча ос голова працювала чітко.

Їжа поглиналася просто в небачених масштабах. Все запивалося бошкою в не меншій кількості. Веселощі тривали майже до самої темряви. Та й потім запалили смолоскипи, знову заграли музики. Пам`ятаю, що я навіть намагався танцювати, але захмеліле тіло слухалася погано. До речі, і свідомість почала здавати.

Очухався десь на краю майданчика. Поряд сидів якийсь мужичок, котрий був на доброму підпитку. Він все намагався щось пояснити, але крім слова «бошка», зрозуміти було важко. Лише трохи згодом я допетрав, що це староста. В нього вже не було ані святкового сіряку, ані лисячої шапки. Нарешті він зібрався силами та, піднявши вгору праву руку – у зуреньців це був знак уваги, серйозним тоном промовив:

–Сче мій а-атець... він варив знаменну бошку. Оох, йаку! – чолов’яга простягнув мені до країв наповнений кухоль та взявши свій невпевнено підвівся: – Знаменну! Памятай про те! Спостуймо!

–Спостуймо, – посміхнувся я і взявся пити.

–Хароша ти людина! – поліз обніматися староста, ледь випив свою порцію. Він не втримався на ногах та впав на пожухлу траву.

Звідкись з’явився Вижлятников. Він підняв старосту та спробував посадити на лаву.

–А, до речі, – посміхався Федір, підморгуючи мені, – мій кожушок зі стовпа так ніхто і не зняв.

У мене тут же, було, виникла думка самому це спробувати, але я зрозумів, що не тільки в стовп не потраплю топірцем, але навіть і в долоні його не втримаю. Тому вирішив продовжити бенкетувати зі всіма зуренцями далі.

Як дістався хати старости – взагалі не пам’ятаю. Просто зрозумів, що уже знаходжусь в кімнаті біля ліжка на яке рухнув, наче вбитий. Очі самі собою заплющилися і розум огорнув глибокий сон без усіляких сновидінь…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше