20.11.2019 06:48
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

9

…На всьому шляху до садиби Ентоні ді Вевра накрапав дрібний холодний дощик. В лісі було тихо, спокійно. На подив, мій розум працював ясно, а тіло й тим паче голова навіть не нили після вчорашньої гулянки. Про неї нагадувала лише важкість у шлунку та періодичне бажання подзюрити під кущик.

Вижлятников виглядав якимсь втомленим, але весь день тупав ногами, ні на що не скаржачись. Вирішили йти з ним пішки, бо він розповідав про незручні для коней стежки. Згодом з’ясувалося, що він мав рацію: суцільні хащі, пагорби, западини та порослі очеретом яри. Навіть на своїх двох йти було важкувато.

З нами ще ув`язався Рогоша. Ледве углядівши наші приготування до походу, він кинувся до Вижлятникова з проханням взяти з собою на полювання.

–Та ми у справах, – відмахувався той. – Яке полювання!

–Дяцько, вжемі з собой!

–Дуже полюбляє ходити на звіра, – пояснював мені Федір. – А то, може, і справді його з собою взяти? Зайвим ротом не буде! Він хлопець спритний.

Я знизав плечима, мовляв, вирішуй сам. Хоча, якщо чесно, можливо треба було відмовити.

Рогоша, отримавши дозвіл від Вижлятникова, радісно кинувся по свою торбу. Кілька хвилин і він принісся до нас, наче свіжий вітер.

Сонце ще сонно проглядало крізь хмарки, а ми вже вийшли з Бортиці. Першим рухався Вижлятников, потім я, а замикав групу Рогоша, озброєний коротким тонким списом. Потемніла сталь тьмяно поблискувала на його листовидному довгому наконечнику. Ми заглибились в ліс та потопали ледь помітними стежками.

–Гарний край, – промовив я, порушуючи мовчазну тишу. – Уявляю, як тут повинно бути влітку.

Вижлятников озирнувся та по-доброму посміхнувся. Вочевидь, йому сподобались мої слова.

–Кажуть, ці землі із самого початку належали вашому народу, – додав я.

–Зуреньці давно сусідили з Канією, – відповів Федір. – Через свою малу чисельність, нас відтіснили до гір… сюди… Ми, до речі, теж боролися з орками, намагаючись очистити ці землі від орди… А ось тепер увійшли під владу Ліги.

–Ну, на все воля богів, – кинув я.

–Слухай, Боре! – Вижлятников раптом зупинився та дочекавшись, коли я наближусь до нього, якось стривожено (так мені спочатку здалося) сказав: – А ти от ніколи не помічав, що ми, люди, за частую кажемо «боги»?

–Вибачай, але я не зовсім зрозумів твої слова, – чесно зізнався йому.

–Чому ми кажемо саме «боги», тобто у множині?

–Тю! А хіба бог один? Сарн… Ніхаз… Бог Світла, бог Темряви…

–Це вже пізніша прив’язка, – захитав головою Вижлятников, хитрувато зіщулившись. – Справа в тому, що люди дізналися про Сарна та Ніхаза значно пізніше, ніж ті ж ельфи, або джуни. Значно!

–Звідки ти про те знаєш?

–Так склалося, – розвів руками Федір, – що мені довелося вчитися в Плагатському університеті на Умойрі. Там був такий…

–Ти навчався? В університеті? – я глянув на Вижлятникова вже іншими очима. От не думав, що він – вчена людина!

–Що тебе дивує? – хихикнув Федір. – Мої батьки постаралися, хай Тенсес зберігає їхні іскри. Я відучився, потім трохи послужив, поплавав по різних алодах... Вдалось скопити грошей… Тепер повернувся на батьківщину, займаюсь торгівлею… Ось таке життя!

Вижлятников розвів руками та чомусь підморгнув.

–Так ось, ти питаєш звідки я набрався тих знань? – продовжив минулу тему чолов’яга. – В університеті серед викладачів був такий собі Ламмерт ді Блізар…

–Ельф?

–Ну, звичайно! – посміхнувся мій співбесідник. – Він добре знався на давній історії. От і розповідав нам про людські племена… про їхні поганські вірування… Багато цікавого розповідав.

–А звідки той Ламмерт про них знає?

Вижлятников знизав плечима. Він скривив пику, наче говорячи: «Ну ти прискіпливий»!

–Зі слів ді Блізара, – продовжував Федір, – виходило що прадавні племена людей мали свій пантеон богів. Правда, зараз важко встановити його повністю… Ламмерт згадував про деяких істот. Це Тінь, Око, Ям та Доля…

–Ну, вірили в них, і вірили. Що з того? Зараз ось інша віра…

–А чому б не піддати її сумніву? – знову хитрувато зіщулився Вижлятников. – Чому прадавні боги вважаються поганськими, а Сарн із Ніхазом – істинними?

–Ну, я настільки глибоко не замислювався…

Подібні розмови нагадали мені сперечання із Бернаром. Той полюбляв пускатися в хащі усіляких розмірковувань.

–Ми, зуреньці, також мали свої вірування, – з якоюсь дивною ноткою в голосі сказав Федір. – На жаль, навіть на самому далекому хуторі не залишилось анічого пов’язаного з тим… Вчорашнє свято і те перетворили на подяку Сарну за плоди важкої праці. Знаєш, Боре, я іноді думаю, що ельфійські розповіді про Сарна та Ніхаза зовсім чужі для нас… для людей… Що ми піддалися та погодилися в те вірити, щоб не виглядати дурнями. Уяви, приходиш ти у велике місто з далекого-далекого хуторка, а над тобою починають насміхатися, мовляв, явилася якась голова - капустяна розсада… І ти, щоб не уславитися повним бовдуром, починаєш погоджуватися з усіма «казками», які тобі розповідають городяни. Приїжджаєш додому і сам починаєш всіх розуму навчати. Бувало таке? От скажи, бувало?

Я невизначено знизав плечима. Взагалі, дивна розмова виходить. Хотів просто о місцевих краєвидах поговорити, а вибралися бозна куди.

–Маю думку, – продовжував просторікувати Вижлятников, – що ті давні боги насправді існували… Що це наше уявлення про Сарнаут. Наше, людське… не ельфійські спотворення.

–Спотворення? Ельфи прадавні створіння… одні з найперших…

–Це з їхніх слів! – перебив мене Федір. – І ми, як ті сільські дурні, розвісили вуха та хитаємо головою, слухаючи чужі історії.

–Отже, ти не віриш ані в Сарна, ані в Ніхаза? Прямо так категорично?

–Повторюся, що по-перше, я не хочу бути хуторським простаком, якого дурить зарозумілий городянин. А по-друге.., – тут Вижлятников якось дивно на мене глянув, але більше нічого не додав.

Він раптом відірвався від мене та пішов вперед, так більше і не повертаючись до цієї розмови.

Десь під вечір ми потрапили в потрібне місце. Ледь минули широку лисину чергової галявини, що поросла густою пожухлою травою, яка доходила нам до плечей, Федір повідомив, що садиба ельфа повинна бути за ялинником. І при тому хитрувато підморгнув.

Десь за півгодини наш маленький загін вийшов на пагорб, з якого на великій галявині я побачив дивну бурштинову конструкцію, котра, буквально, світилася зсередини. Вона була легка, повітряна, незвичайна… і дуже контрастувала із загальним фоном.

Очевидно, це і є садиба Ентоні ді Вевра: така собі величезна куля, що зовні нагадувала яблуко, обвите блискучим рослинним візерунком. На самій маківці будівлі виднілася якась бронзова річ, схожа на ельфійську ліру. Знизу із кулі стирчав гострий конус, носик якого встромився у величенький плаский щит на землі. Було дивно, що садиба при тому не падає на бік, видно трималася за допомогою якоїсь магії. Знизу вгору по периметру бурштинового яблука здіймалися витончена спіраль ажурних сходів, які вели прямо до входу.

Ми з Рогошею застигли на місці, вражені побаченим. Здається, Вижлятников очікував подібної реакції. Він стримано розсміявся та першим пішов униз.

–Ти, Боре, видно, ніколи не був на Тєнебрі, – кинув він мені. – Там подібних штучок сила силенна… Та, навіть, і красивіші будуть.

–На Тєнебрі? – чомусь перепитав я, слідуючи за чоловіком. – Я взагалі-то бачив ельфійські будиночки… але… але…

–Бачив? Це де? В столиці? – і Вижлятников знову розсміявся. – Ну що, відчуваєш себе сільським простачком? Тепер готовий вірити усьому, що кажуть «городяни»?

–Ти щось маєш проти ельфів? – прямо спитав я.

–Ельфи ельфами… У них своя культура, свій погляд на світ. Вони до всього цього прийшли самі… І тут в мене претензій до них немає… А ось ми, люди, замість того, щоб рушити власним шляхом, почали пристосовуватися до чужого. Взагалі, якщо чесно та відверто, я кажу не про всіх людей, а скоріш про вас, канійців.

–Овва! А що не так?

–Ми, зуреньці, намагаємось хоч якось зберегти власні традиції… звичаї… мову… А ви кидаєтесь на чуже, як мухи на гівно, а свого цураєтесь! Біжите від нього геть! От скажи, чи багато хто в столиці розмовляє канійською?

–Вибачай, але я, здається, тебе не розумію.

–Все ти прекрасно розумієш, Боре! – з якимось натиском промовив Вижлятников. – Пройдися вуличками Новограда. Навкруги суцільна умойрська говірка, яку тепер називають справжньою канійською мовою. Чи не так? А ви, горді нащадки Валірської держави, труситесь, наче перелякані зайці, бо боїтесь!

–Чого ми боїмося? – насупився я.

–Пошитися в дурні! У вас це почалось давно… ще навіть до падіння старої столиці… Якимось незрозумілим чином у ваші макітрі вкоренилась думка, наче власна мова якась спотворена… простенька… що вона меншовартісна… І тепер навіть якось соромно нею користатися. А ось умойрці, думаєте ви, – оці розпещені ельфійським благами вискочки, і є справжні потомки племен аро!

–Я нічого не соромлюсь…

–Ти звідки? Дай вгадаю! Мабуть, з Інгосу?

–І що?

–Боюсь, Боре, що ти просто того не відчуваєш, бо, мабуть, не бував на Умойрі… та ще мало часу провів в Новограді. Згадай мої слова через рік! Згадай, коли тобі прямо в очі заявлять, що твоя говірка – це ублюдок народжений сільськими дуриндами, котрі не знають справжньої канійської мови! – Федір зупинився та втупився в мене палаючими очима. Я все ще не міг зрозуміти, чому його так верне наговорити мені якихось гидот. – От скажи, хіба ви не бачите, що ваша культура, ваша мова пригнічується? А вона, насправді, зберегла чистоту давньої Канії… Канії! Не тієї імперії, котру колись побудували пізні Валіри, об’єднавши купу племен, та через яку пішов розбрат з приводу, хто найголовніший. Ні! Я кажу про давню Канію!

–Слухай, а тобі то що з того? Ти ж зуренець, Ніхаз тебе бодай!

–Зуренець, – хитнув головою мій співбесідник. – І що з того?

–Що? По-перше, дивно чути подібні речі від людини, яка навчалася на Умойрі, так би мовити твоїми ж словами – «місці, де дурять простий народ»…

–Як раз в цьому і суть! Будучи там, в Плагаті, я зрозумів одну просту річ: ти або приймаєш умови Умойра і його світогляд, що б не стати посмішищем, або противишся тому, борешся…

–Противишся?

–Так… У них це звалося – бунтувати, ­ – хитрувато посміхнувся Федір. – Ми були молоді, гарячі… повні бажання боротися із несправедливістю… А викладачі з числа людей – здебільшого прихильники інших поглядів, так званих «ісконо канійскіх», де всі племена, окрім умойрців, це якісь задвірки світу… Раз довелось чути й таке – підленькі народці. Уявляєш? Виявляється, людей з Умойру оточують підленькі народці… Зізнаюсь, що я так і недовчився. На третьому році був виключений з університету за постійні «бунти».

Вижлятников раптом розреготався, наче ці спогади доставляли йому неабияке задоволення.

–Таких, як я, до речі, – продовжив він розповідь, – там було вже не так і багато, бо приїжджі «усєрдно впітивалі в сєбя всьо канійскає»!.. А ще говорять, наче у нас Ліга вільних народів. Вільних! А між тим більшість людей мислить по-рабськи... Тьху!

–Слухай, а до чого ти мене підбурюєш? Мене, людину, що працює в Розшуковому приказі?

–Я? Підбурюю? – і знову Вижлятников натягнув хитрувату маску простачка.

–І взагалі, Федору, ти розумієш, чим може тобі загрожувати подібне вільнодумство?

–По-перше, ти інгосець... А вони не славляться підлістю. Упевнений, що наша з тобою розмова залишиться тільки між нами...

–Овва! – оце лестощі. Але ж і я не такий простак. – А може ти мене перевіряєш? – прямо спитав у Вижлятникова. – А сам потім напишеш кляузу до приказу, мовляв, розпитував у Бора про його настрої та відношення до…

–Та ти мене вважаєш якимось негідником? – зіщулився Федір. Не схоже, щоб він награвав.

–Я лише просто подумав… Адже, ти прекрасно знаєш, що не всі речі є такими, якими ми їх собі уявляємо.

–Хмм! Так… так… І герої можуть виявитися зрадниками... та навпаки, – неголосно теревенів Вижлятников. – Навіть той Сарн, бог Світла, може творити погані справи, а Ніхаз, наприклад, добро.

–Цьому тебе вчили ельфи в Плагатському університеті? – підколов я.

–Вони мене навчили дивитися на речі тверезо.

–Дивно, як для тих, хто «порошить мізки простому народу»…

–Я тобі казав, що проти ельфів нічого не маю!

–Скажи, а чому ти раптом вирішив про подібне поговорити саме зі мною?

–Не знаю... Напевно від того, що твоя натура підштовхує до одкровень.

–Не парь мені качана! Я не лопух якийсь… Зрозумів?

–З самої першої хвилини, – примирливо сказав Федір. – Інакше б з тобою не розмовляв на ці теми… А взагалі, бачу, що тебе щось гнітить.

–Ха! У всіх є за плечима важка ноша. Одні роблять вигляд, що вона їм в радість, інші не приховують, що хочуть її скинути…

–А ти?

–Я мовчки йду вперед і чекаю коли стане легше.

–Ясно... У чомусь я з тобою погоджуюсь... Але не можна кинути камінь у воду, щоб після того по поверхні не побігли кола.

–Ти про що?

–Про твоє минуле. Це ж воно тебе гнітить.

Псяче хутро! Та невже це так помітно? – роздратовано міркував я. – Цікаво, яким чином тому Федору вдалось розгледіти в мені той клятий «гніт»?

Ми нарешті підійшли до самої садиби та зупинилися. Вижлятников раптом перемкнувся на будівлю, при чому зробив те миттєво. Ось тільки гаряче промовляв про знахабнілих умойрців, про свою боротьбу за справедливість, а зараз зацокав язиком, розповідаючи о майстерності ельфів.

–Господаря тут давно не було, – заявив Федір. – Судячи з усього, десь з півроку…

–Слухай, друже, – напружився я, відчуваючи якусь нервозність, – а ти б не міг оглядітися навколо будинку… Мені тут щось не подобається.

Федір здивовано подивився на мене, але прохання вирішив виконати. А я тим часом піднявся по драбині вгору до самого входу. Замість дверей тут була якась дивна жовтувата імла. Я обережно простягнув руку і вона тут же «провалилася», не відчувши жодної перепони.

–Псяче хутро! Ніхаз розбере цих ельфів! Понавигадують казна-що, – бурчав я, зважуючись на пробний крок.

Мить, і нога прослизнула крізь «завісу». Я продовжив рух і опинився у величезній яскраво освітленій округлій кімнаті.

Дивно… Мені гадалось, що ці «імлисті двері» не повинні нікого пропускати, окрім господаря. Чи той Ентоні ді Вевр роздай-біда? Заходь, хто побажає, бері що схочеш… Дивно!

Ледь очі привикли к сліпучому світлу кімнати, стало зрозуміло, що тут хтось побував. На підлозі валялися подерті подушки, напроти входу біля округлої стіни виднівся перевернутий догори дригом столик, а поряд з ним – розбитий посуд. З шафи вивернули книги, якісь папери. Я ще раз озирнувся та тихенько вийшов назад.

Мене окликнув Федір. Вони з Рогошею підійшли до будівлі з-за невеликого пагорбу.

–Ти мав рацію, – голосно доповідав Вижлятников. І ледь я спустився вниз, він продовжив: – Припускаю, що на ельфа напали… та кудись відвезли… Він навіть до будинку не встиг дістатися. Ось бачиш ті кущі, там все і трапилося.

–Хто напав?

–А хтозна! – розвів руками Федір. – Сліди затерті… мабуть навмисно… Взагалі важко щось толком зрозуміти.

–Чи знайдеш тоді куди повезли ді Вевра?

–Нападники рушили в той бік, – чолов’яга вказав на південний схід.

–А що там?

–Там? – Федір наморщив лоба. – Там... там ліси… ще далі – гори… каменоломні, Великі валуни... східніше – Згибла хаща... Сліди губляться, важко сказати куди конкретно поїхали нападники.

–Отже, тіла ельфа не видно? Виходить, він ще живий…

–Вочевидь, що так, – погодився Вижлятников.

–В його будинку також хтось побував. Все перевернуто…

–Мабуть, шукали скарби, – припустив Федір.

–Скарби… чи щось значуще за них… Отже, Великі валуни… Великі валуни.., – забубонів я, намагаючись вхопити вертку здогадку.

–Ну, так... Це ж каменоломні, де добувають метеоритну руду.

–А вони охороняються?

–Не зрозумів, – нахмурився Федір. А потім захитав головою: – Звичайно, що там є охорона. Як без цього!

Ми перезирнулись один з одним, і я чесно спитав у Федора поради, куди б на його думку було б варто відправитися, щоб знайти нападників.

–Це, звичайно, не моя справа, – якось ухильно почав казати Вижлятников, – але навіщо тобі той ельфійський чаклун?

–Не забувай, що я з Розшукового приказу! – сердито смикнув Федора.

–Вибачай… Гаразд, давай поміркуємо разом. Ельфа не вбили, отже приїхали не грабувати його. Так?

А гострий розум у цього Вижлятникова. Відразу хапає суть справи.

–Також вони понишпорили в будівлі, – подовжував казати Федір. – Дивно, що той ді Вевр нічого не заподіяв своїм нападникам. Він же чаклун!

–Ти натякаєш, що серед нападників також був чаклун?

–А чому б ні? В цих місцях якось вештався один злобний чорнокнижник… Правда, то було давно…

–І що за чаклун?

–Та пусте, – відмахнувся чоловік. – Отже, я б на місці розбійників… поїхав би в Згиблу хащу… Місце таке, що... Загалом, як ти зрозумів з назви – нема чого туди сунутися.

–Якщо немає чого сунутися, то чого вони туди попруться?

–Бо хто стане їх там розшукувати? Хто ризикне… О, ні! – судячи з усього зараз на моєму обличчі відобразилися подальші наміри, оскільки Вижлятников почав сердито лаятися та швидко-швидко тараторити: – Ну ти, Боре, зовсім з глузду з’їхав! Чого нам туди пхатися? Викинь це з голови!

–Треба розібратися, – пробубонів я. – Треба знайти ельфа. Ти ж, до речі, тільки-но розповідав про свої молоді роки та боротьбу за справедливість… Хіба напад та викрадення Ентоні ді Вевра добра справа? Хіба не обов’язок добропорядної людини захистити пригнобленого та ображеного?

–От давай без цього пафосу! – Федір знову вилаявся і зло махнув рукою. – Я давно вже пережив ті парубоцькі дурості…

Ми зійшлися поглядами. Вижлятников не витримав першим та відвів очі.

–Добре, – бубонів він, – я відведу тебе на Стару лисину. На тому пагорбі зазвичай збираються всілякі мисливці та інший люд… А далі – вже сам, якщо, звісно, не переконаєш когось з мисливців погодитися відвести тебе до Загуби… Ми з Рогошею можемо почекати тебе на лисині, коли схочеш, але в ті хащі лізти не будемо.

–Чого там такого лячного? – мене дійсно здивували оці страхи Вижлятникова. Здається, він не все про себе розповів.

–Чого-чого… Ти чув про вовче весілля? Отож!

Що за «вовче весілля» – Сарн його знає, проте я закивав головою та кинув, не бажаючи більш сперечатися:

–Домовились, отже відведете мене до тієї Старої лисини! Туди далеко йти?

–Добу, якщо рухатися швидким ходом.

Я запропонував залишитися на нічліг, але мою пропозицію піднятися до будинку ельфа Федір тут же відкинув. 

–Ще чого! – сердився він. – Ти ж знаєш, хто тут жив? Чарівник… Маг...

–І що? Ти як вперше з ними стикаєшся!

–Ну ти дурень! Я тебе питав про вовче весілля? Так ось люди кажуть, що то все через одного злобного ельфійського мага.

–Ентоні ді Вевра?

–Та при чому тут він! Це до слова сказано… А взагалі, Ніхаз його знає, що в цьому будинку з нами може статися. Я краще тут з Рогошею посиджу… переночую…

Я ще раз подивився на «яблуко» садиби та вирішив також залишитися внизу.

Восени темніє швидко, особливо коли погода не радує. На ніч піднявся пронизливий північний вітер. Ми нашвидку перекусили та, загорнувшись у медвежі шкури, полягали спати навколо вогнища.

–Соромно зізнатися, – неголосно сказав я, – але що то за «вовче весілля»?

–Знайшов час про те згадувати! – розсердився Федір. Він закрутився на місці, закректав, а потім сухо сказав: – Гаразд… слухай… То було давно… Скільки точно не скажу, але давно… З’явився в цих місцях один колдун.

–Ельф?

–Так… чорнокнижник… Чого він тут шукав, ніхто толком не знає, але кажуть, все трапилось через його кохану, яку хтось чи то вбив, чи то наклав закляття…

–І як його звали?

–Хмм! Мені одна стара на вушко прошепотіла, що то був Даккар ді Дазірє…

–Хто? – стрепенувся я. Відразу пригадалися розповіді лікаря Даніеля ді Плюі на далекому таємничому острові. – Наскільки мені відомо, він причасний к закляттю Замка Валірів у Темноводді.

–Темна історія, скажу тобі… Дуже темна.

–Кажуть, він взагалі пропав безвісті.

–Зараз – так. Але якийсь час він вештався біля Згиблої хащі. Той чаклун настільки збожеволів через втрату своєї коханої, що прокляв весільну процесію, яка їхала лісовою дорогою. Всі, хто там був, перетворилися на вовків… на здоровезних злих вовків… І жених, і наречена… їхні батьки… свати та гості… Всі-всі-всі! – Федір замовк та прислухався к лісовим звукам.

Я почув, як здалеку линуло щось схоже на вовче виття.

–О! – присів Вижлятников. – Тепер вся та навала бродить по дальніх лісах у вовчому обличчі. І поки вони не з’їдять сто чоловік, не зможуть повернути собі людську подобу.

–І ти в це віриш?

–Знаєш скільки вже зникло людей в тих місцях? Отож!

–А що той Даккар тут робив?

–Кажу ж – шукав, яким чином воскресити свою наречену… Кажуть, він бавився із джунською магією… та визвав у Валірський замок в Темноводді якесь давне чудовисько. Ось будеш в тих краях, спитай у місцевих. То їхній край, їхні байки.

Вижлятников відвернувся та укутався в шкуру з головою. Я також приліг та заплющив очі.

«А чув про Даккара ді Дазірє? – згадалося раптом питання Даніеля ді Плюі. Ми тоді сиділи на березі біля домику пораненого гіберлінга. – То темна історія… дуже темна… У Даккара була наречена – людська дівчина на ім’я Світлана… До речі – прямий нащадок давнього роду Валірів. Як трапилось, що вона загинула і досі незрозуміло…»

Крізь вітер знову донеслося, щось схоже на виття. Я зіщулився та спробував заснути. В голові наостанок промайнула ще одна фраза ді Плюї: «В смерті Світлани звинуватили Дім ді Дюсер»… А потім я провалився в дрімоту…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше