20.11.2019 06:49
Без обмежень
9 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

10

…Вранці, ледь розвиднилося, ми підвелися, поснідали та вирушили в дорогу.

Отже, – міркував я, знову намагаючись скласти все до купи, – ді Вевра викрали біля його будинку. І Вижлятников, до речі, помітив правильно: скоріш за все серед нападників був чаклун. Інакше не вдалось би захопити мага…

А що до історій з Даккаром ді Дазірє? – подовжував я питати себе. – Які припущення?

Хмм, цікава особистість… І знову я чомусь стикаюсь з нею. Спершу мені розповідали про неї на тому далекому острові… а зараз тут… Наче навмисно хтось підштовхує до його особистості.

Слухай, а якщо він нікуди не зник, а дійсно переховується в Згиблих хащах? А щоб його не шукали, начарував кровожерливих вовків… Га? Розумно? – Розумно! З цього, до речі, виходить, наче він міг бути тим таємничим чаклуном, котрий приймав участь в нападі на ді Вевра…

Але, навіщо він йому? Що той маг міг такого знати або вміти?

Судовий пристав – Жан ді Блізар – казав, що Ентоні працював над розгадкою секрету по переміщенню між алодами без допомоги джунських порталів. А Даккар шукав засіб воскресити свою наречену… Який зв`язок між цим всім? Тільки те, що обидва користувались знаннями цивілізації джунів… І все!

Гаразд, зайдемо з іншого боку. У мене є ще дедятивці та схрони зброї… Ну і? Що далі?

Псяче хутро! Ще більш заплутаніше стало… Як то кажуть: срала, мазала, ногою розтирала… Що я тут накрутив? Що попридумував? В сраку воно все годне! – і я сердито стискав зуби, лаючи свою тупість.

Вижлятников йшов, як і раніше, попереду, швидко та безпомилково знаходячи помітні тільки йому лісові стежки. Рогоша не відходив і намагався йти поруч свого старшого товариша, який взявся пояснювати йому мисливські істини.

Дивний все ж він чоловік, той Вижлятников… Виступає проти засилля Умойра, а ще боїться магів… І між тим носить прізвище на умойрський манер. Цікаво, як так сталося?

–Через помилку писаря, – відповів Федір, ледь я про те запитав на черговому привалі. В його голосі продзвеніла така собі сталь: – Через помилку!.. Мої пращури взагалі-то були Вижлоці. А коли заносили їх в реєстрові списки, то записали, як ти кажеш, на умойрський манер…

–Чому ж не зміниш? – спитав я.

Федір сердито хмикнув та поліз в свою торбу. Він так нічого і не відповів. А я вже допетрав, що до чого: його пращури так прагнули оканієтися, що навіть змінили власне прізвище. Вижлоць став Вижлятниковим, бо так легше було пристосуватися в чужому суспільстві.

–Тобі цікаве моє життя? Хочеш зрозуміти, чому я якийсь дивний? А я впевнений, що ти зараз саме так і міркуєш, – різко зупинився Федір та поглянув на мене з якимось викликом. – Добре… Зараз поділюся власними поглядами.

Він дещо нервово за теребив власну борідку та скрипучим голосом додав:

–Я насправді вірю в богів… проте не вірю тим, хто про них все знає… особливо священикам… Коли мене запевняють в безпеці, я перевіряю гостроту своїх клинків та наявність стріл в сагайдаці… Ще я впевнений лише у власних уміннях та силах, міру яких знаю від початку до крайньої точки… і за допомогою яких зможу вижити в таких місцях, де навіть заядлі завсідники пасують… Я не люблю показних людей… а також чужих правил, проте розумію грань дозволеного… В мене власне почуття справедливості… і воно часто відрізняється від загального… А все тому, що я не дурю сам себе!

–Цікаво! – я витримав погляд Вижлятникова, одночасно ловлячи себе на думці, що по-своєму починаю поважати цю людину. – Проте не почув від тебе ні слова про друзів… А вони при таких справах існують?

–Хмм! – Федір протягнув руку. – Можеш бути одним з них… якщо побажаєш…

Я лише на мить забарився, але все ж протягнув свою долонь у відповідь та потиснув руку Вижлятникова.

–Попереджаю відразу, – заявив йому, щоб уникнути в подальшому непорозумінь: – в мене складний норов.

–Бачу…

Рогоша дивився на нас с неприхованим подивом.

–Ну, добре! – процідив Вижлятников, озираючись навкруги. – Мабуть, зупинимось тут на який час. Куди квапитись?

Ми розсілися поїсти та трохи перепочити. Розмістилися біля тоненького ледь помітного струмочка, який журчав крізь лісові зарості.

Гарна все-таки ця частина Світолісся, – промайнуло в голові. – По своєму приваблива… А у нас на Інгосі вже мабуть сніг випав.

І тут раптом мене немов осяяло. Юниця, – сплило у мізках якесь знайоме слово. – Юниця… Що то таке? – я напружився, навіть завмер. Перед внутрішнім поглядом пробігла якась круговерть з образів та картинок минулого. Я був впевнений, що то саме минуле.

Стій-но! Юниця, це… це свято… свято на Інгосі… Літнє свято…

–Що ти кажеш? – почулося, ледь не над вухом.

Я озирнувся та наткнувся очима на Вижлятникова.

–Ось ти згадував про давні традиції, – зіщулившись, промовив я. – У нас на Інгосі збереглись такі… Чув про свято Юниці?

–Звичайно, – хитнув головою Федір. – Це свято молодої худоби. Мені якось вдалось побувати на такому… правда не в твоєму Грєні… е-е-е… От, Ніхаз, бодай! Забув. Як воно зветься!

–Грьонефьелт-фіорд, – підказав я. А потім виправив Вижлятникова: – Це не тільки свято народженого по весні молодняку…

І тут щось всередині стислося.

Очі… п`янкі сірі очі… густі вигнуті дугою брови… а ще світле волосся… кольору свіжої соломи… А от обличчя туманне… його риси постійно вислизали від моєї пам’яті… Якась суцільна розмита пляма.

–Ну так… можливо, – промовив Вижлятников. – Здається, ваші дівчата тоді шукають собі жениха… Я бачив, як вони кидають в річки та озера вінки.

Вінок… Бачу свою руку, яка виймає з води тендітне трав’яне коло… бачу в ньому квітки…


Ой-но, піду я до броду по воду:

–Гей-но вези мене, візничку, до роду…

О, Сарне! Який пронизливий голос!


–А ти крич, не крич, дівчинонько, моя,

Одреклася родинонька твоя.

Широка ріка береги позаймала,

Скрізь селом йшла – родина не впізнала…


–Слухай, а в тебе є жінка? – раптом спитав Федір. От набридлива натура!

Я хотів було заперечити, все ще при тому намагаючись згадати хазяйку сірих очей, котра зараз співала у моїх спогадах. Але тут же подумки шльопнув себе по лобу: «Тю, а як же Зая»?

–А ти скажи мені друже інше, – повернувся я до Федора. – Чому ти боїшся чаклунів?

–Я їх не боюсь… просто стережусь…

І тут Федір раптом підвівся та наблизився до кущів. Він нахилився, щось розгріб рукою серед пожухлого листя, а потім кинув нам із Рогошею:

–Свіжий. Дуже свіжий…

Я підійшов та нахилився, дивлячись туди, де шаруділа рука Вижлятникова.

–Послід, – пояснив він. – Бачиш? – після мого угукання Федір додав: – Здоровезний кабан... Ми зараз на його землі.

–І що?

З хвилину Вижлятников щось обдумував, а потім раптом витягнув ніж і рішуче заявив:

–Така потвора, чого доброго, може чатувати та накинутися на нас при сприятливій нагоді.

–Хто? Кабан? Він що, хижак? – здивувався я.

–Мало ти, Боре, ще стикався із цими звірами. От що, треба його, так би мовити, сполохати та налякати. Ми з Рогошею вистежимо його та відправимо на відкриту галявину. Як ти стріляєш? – звернувся Федір до мене.

–По-різному… Іноді потрапляю, іноді – ні. А що?

–Підеш на той пагорб, заховаєшся та станеш чатувати. Коли вепр пробіжить повз галявину, спробуєш його вполювати. Все просто!

–Е-е-е… Але навіщо…

–Рогоша, підеш зі мною! – перебив мене Вижлятников. – І щоб мені ні-ні, зрозумів? Нюх у кабана гострий! Відчує в одну мить… Та й слух непоганий. Ясно? – хлопець кивнув головою.

–Чекай! Навіщо нам це полювання? – промовив я. – Може ліпше нам тихесенько чкурнути геть? Не варто випробовувати терпіння богів там, де можна просто…

Але Федір мене не слухав. Захоплений мисливським азартом, він разом з Рогошею рушив крізь зарості ліщини. Я навіть не встиг побачити, як вони розчинилися серед листя.

Це дурне гаяння часу! Навіщо я погодився на це полювання? В мене інші справи… От я дурень! – кляв себе, дивуючись чому зрештою послухався Вижлятникова.

Жодного разу мені не доводилося полювати на кабана… Хоча це, можливо, свого роду лукавство, бо я все ще не пам’ятаю усього життя… Лише якісь уривки, серед яких немає мисливських пригод.

Отже, натягаючи на лук тятиву, я спробував згадати все, що чув про кабанів. Але замість того в голові раз від разу виникала наїжачена морда дикого вепра. І чомусь при тому з довгими закрученими іклами. Уявляю, як вони легко розпорюють черево кривдника… як звідти вивалюються кишки… як різкими поштовхами виривається назовні багряні струмені крові...

Овва! Оце уява! А ти ще, Боре, дивуєшся, звідки ті картинки про Свєрра, – і саме після цієї думки я твердо впевнився в тому, що до тієї легендарної особистості не маю ніякого відношення. Скоріш за все, будучи ще молодим… навіть дуже молодим… чув розповіді про Свєрра та уявляв себе на його місці.

День починав наближатися до вечора. Я досяг зазначеного Вижлятниковим місця та розташувався за старою березою. Дрібна мжичка рясно лягала навколо, немов покриваючи все маленькими діамантами.

На вечір став посилюватися вітер. Гілки дерев над головою затанцювали в дикому танці, скидаючи останні листочки.

Напевно, – розмірковував я, – Федір вже вийшов на слід тварини. Можливо навіть почав гнати його в мій бік...

І тут раптом десь ліворуч линув гучний хрускіт ламких гілок. Якщо правильно розсудити, то подібний гам могло створювати явно велике створіння. І воно мчало на мене…

В іншу мить я з незвичайною ясністю второпав одну доволі цікаву річ – а чи не є це все пасткою? Псяче хутро, Боре! Що ти таке гадаєш!

А з іншого боку, чим не варіант? Кабан нападе на людину… на мене… при тому може важко поранити… чи навіть вбити… А до Вижлятникова і питань не буде.

Я швидко витягнув зачаровану стрілу.

–Вибух! – і вона полетіла вперед.

Бабахнуло так, що на землю відразу впало кілька молоденьких сосонок. На мою думку, кабан зараз повинен сторопіти та кинутися назад.

Для вірності я випустив слідом другу вибухову стрілу. Повітря розірвав несамовитий вереск, гучно затріщали кущі ліщини, що були кроків десь за п’ятдесят переді мною. Мене почала бентежити погана освітленість, тому я випустив послідовно дві стріли, підпалюючи стовбури кедрів на висоті трьох людських ростів. Вони спалахнули величезними смолоскипами, осяюючи світ навколо себе.

На галявину вилетіла темна туша, розмірами з доброго бичка. Я навіть не уявляв наскільки величезним може бути дикий вепр. І недавні думки про ікла здалися дитячою забавкою.

Я вмить покрився потом. Серце завмерло, а потім побігло в шаленому галопі. Кабан зупинився, випускаючи густі клуби пари і, немов знаючи моє місце розташування, помчав різко вправо.

У мене було максимум п`ять-шість секунд. Треба було негайно вирішити, куди стріляти… В шию? В бік?

Тю, псяче хутро! А чого я гадаю! – миттю прицілився та випустив «блискавку».

Стріла тихо зашаруділа, гриво виляючи хвостом, а потім в одну секунду перетворилася на сліпучу змійку, котра пройшло крізь звіра наскрізь та врізалась у стовбур кедра за ним. Я від здивування навіть відкрив рот.

Вепр за інерцією зробив ще кілька кроків та звалився в траву, не діставшись до мене якихось п’ять-шість сажнів. Я не став відразу ж кидатися вперед, розуміючи про хитрість звіра. Той міг прикинутися мертвим, і ледь наблизишся до нього, так очікуй на напад. Розірве на дрібні шматки.

Взявши в руки сакс, я повільно підвівся та став чекати. Минуло хвилин п’ять, коли ледь чутно затріщали кущі й з гущавини вийшов Вижлятников. Трохи згодом з’явився Рогоша. Вони обидва попрямували до мене.

–Що це було? – глухо запитав Федір, хитаючи вбік палаючих кедрів.

–Те ж саме можу спитати у тебе, – я вказав на тіло вепра. – Що то за ніхазівня?

–Ти чого, злякався? Що з руками? Чого вони тремтять?

Я подивився на свої руки і побачив, що ті дійсно злегка тремтять.

–Що це за ігри, брате? – злим тоном спитав у Федора. – Чому вепр йшов прямо на мене?

–Випадковість… Ми з Рогошею хотіли його прогнати убік яру, а він звернув до тебе.

–Отак? Мені чомусь здається, що це не випадковість.

–Перевіримо! – заявив Вижлятников.

Він з Рогошею дістався тіла кабана. Федір присів та зацокав язиком:

–Здоровезна тварюка! Я коли з батьком ходив на свого першого сікача, то, чесно зізнаюся, мало не обхезався, хоча там було лише невеличке порося... А цей – просто велетень! Йди-но сюди, Боре. Не бійся, він вже неживий.

–Може поясниш, в чому справа? – спитав я, про всяк випадок не прибираючи сакс. Сам же неквапливо рушив до Федора та Рогоши.

–Звичайно поясню… Вважаєш, що те гівно, котре я знайшов біля кущів, було першим? – казав Вижлятников, обережно штрикаючи ножем в вепра. – Я не вчора народився. Цей кабан, як би те дивно не прозвучало, переслідував нас протягом дня. Спочатку мені подумалось, що то збіг обставин… але згодом подібні «зустрічі» з його лайном та слідами копит наводили на думку, що все не так просто.

Я завмер, дивлячись на Вижлятникова. В його обличчі не було ані натяку на брехню. Хоча люди такі лицедії, що хай Сарн милує!

–Ми з Рогошею рушили до його схованки, – продовжив розповідати Федір. – І тут я помітив, що вепр шукає саме тебе, Боре… Тебе! Нас він просто проігнорував. Ледь ти залишився наодинці, цей звір рішуче пішов за тобою. Ми навіть не встигли нічого зрозуміти…

–На що ти натякаєш?

–Дивись сюди, – Федір взявся за ніж двома руками, а потім щосили увігнав його лезо в серце кабану. Шкіра глухо лопнула, ледь залізо возилось в плоть, а в наступну секунду вепр… заволав…

Мене аж тіпнуло. Так звірі не кричать. Це цілком людський голос.

Вижлятников щось наказав Рогоші, обличчя якого стало білішим за сніг. Він перелякано позадкував, а потім взяв себе в руки та підійшов до невеличкої ялинки, від якої відламав гілочку.

–Неси її сюди! – сердито промовив Федір.

Забравши з тремтячих рук Рогоши гілку, він наклав її на місце уколу та щось зашепотів.

–Ну все! – підвівся Вижлятников. – Можна не лякатися…

–Чого саме? – не допетрав я.

–Закляття, дурню! Закляття! Коли лиходій помирає не своєю смертю, то проклинає вбивць…

–Хто?

–Тьху ти, Ніхаз тебе побій! Перед тобою, Боре, лиходій… Чув про таких?

–Лиходій? Оцей кабан?

–Ти ще сумніваєшся, – хихикнув Вижлятников.

Він нахилився над вепром і чітким рухом відрізав йому вухо. Зі словами «Тримай», жбурнув його мені. На долонь впало… людське вухо.

–Псяче хутро! – просипів я, відкидаючи його вбік. – Це що ж, чаклун? Чи хто?

–Можна і так сказати. Він, між іншим, тебе розшукував, брате. Не нас з Рогошею, а саме тебе. Отаке!

–Навіщо?

–То ти тепер нам розкажи, Боре! Звідки, казав, прибув? З Розшукового приказу?

Я розгублено озирнувся, а потім кинув Федору:

–Нам треба дістатися Старої лисини. Негайно!

–Ох-ох-ох! Ти ще не передумав лізти в Згиблі хащі?.. Хоча з таким луком чого боятися!

–Це звичайний лук, – буркнув я, повертаючись до берези. – Ну, ми рушаймо, чи як?

–Навіть якщо будемо бігти, все одно не встигнемо до ночі. А по-друге, поки ми лізли в кущі за кабаном, я знайшов ще дещо цікаве.

Вижлятников витягнув ніж з мертвого тіла та підійшов до мене.

–Загін, чоловік тридцять, – неголосно сказав він. – Не схоже, що то солдати чи якісь мандрівники…

–Розбійники?

–Думаю що так.

–І які в тебе підстави так вважати?

–Перша… ось лежить на землі, – кивнув Федір на тіло кабана. – А друга підстава: за ними слідом бігла зграя вовків. Розумієш, про що я?

Прийшлось зізнатися, що ні.

–А казав, що чув про лиходіїв, – хмикнув Вижлятников. – А ще в Розшуковому приказі служиш! Нумо, друже, зберись думками!

–Я так розумію, що серед тих людей є чаклуни, які можуть керувати тваринами… Щось на кшталт друїдів…

Відразу згадалися лісовики та їх вигодованці – вовченята з звіринців, яких вони потім насилали на місцеві хутори.

–Цілком імовірно, – кивнув головою Федір. – Думаю, що то не проста зграя вовків… А їх я повидав, щоб не збрехати, чимало!

–І куди цей загін рушив?

–Ось в ту сторону, – Вижлятников показав кудись на захід. – Знаєш, що там? Бортиця…

–Дивно… Навіщо тій банді ваше поселення? Куди вірніше та легше рушити до Західного тракту та там грабувати перехожих...

–Ти у мене про це не питай, – відмахнувся Федір. – Я не з Розшукового приказу! Можливо, їм і не поселення треба… а ти! – Вижлятников здавалося розсердився. – Так що, розповіси нам, Боре, що за ніхазівня тут відбувається?

–Якщо б я сам знав…

–От не треба брехати. Ти ж от про ді Вевра знав… чи здогадувався… А зараз рвешся на його пошуки, причому аж в Загубу. А потім цей вепр, котрого ти застрелив… Чого він за тобою полював?

–Питання в іншому: хто знав, що я зараз ходжу цими лісами? Хто взагалі знає де я та що роблю?

–І хто?

Я на якийсь час задумався. Не можу пояснити чому, але раптом вирішив, що нам треба негайно повертатися до Бортиці.

–Підемо по слідах того загону! – наказав я.

–Вночі?

–А хай і так! Вночі! – кивнув я.

Моя нервозність передалася і Вижлятникову. Він більше ні про що не питав, лише прикрикнув Рогоші, щоб той не зівав на ходу. Ми підібрали свої речі та швидко рушили назад, до Бортиці…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше