20.11.2019 06:50
Без обмежень
9 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

11

…Ніч була місячною і до всього іншого – теплою. Ми завзято йшли за Вижлятниковим ледь помітними лісовими стежками. Федір взагалі-то нагадував мені кішку, яка безпомилково в темряві знаходила правильний шлях. До ранку дісталися якогось вузького глибокого яру, де вирішили трохи перепочити. І раптом Вижлятников глухо скрикнув. Ми з Рогошею підбігли до нього та побачили, як Федір розгрібає якісь гілки. Під завалою виявився схрон.

–Ти глянь, як замаскували! – присвиснув чолов’яга. – Я навіть не відразу помітив!

Ми разом спробували зрушити з місця дерев`яний настил, поверх якого був встелений дерен. Очам відкрилися акуратно укладені в полотняні мішки мечі, держаки стріл, корзини з різними наконечниками та інше озброєння.

–От не очікував, а знайшов! – радісно вигукнув я. – Оце щастить, так щастить!

–Це куди стільки зброї? – нахилився над ямою Федір. – З ким ці поховувачи воювати зібралися?

Ми перезирнулися один з одним.

–Судячи з усього, ти знав про схованку, – промовив Вижлятников. – Може варто поділитися ще чимось?

–Це справа Розшукового приказу, – ухильно відповів я.

–Знаєш, брате, мені здається, що тут, в нашому краї, намічається якась недобра колотнеча... І вона торкнеться мого народу, тому не треба казкувати про «справу Розшукового приказу». Що тут відбувається насправді?

–Якби я знав достеменно…

–Отаке! А що ти тоді знаєш?

–Мабуть, теж саме, що і ти: на Західному тракті хазяйнують якісь банди… чи банда колишніх вояків. Не знаю, можливо то дезертири, а можливо якісь бунтівники. Ти ж чув, що в Горішку твориться?

Федір задумався. Його обличчя раптом набуло дивного вигляду, наче він дізнався про якусь несподіванку.

–Ти натякаєш на канійський бунт? – обережно спитав він.

–Тобто? – не відразу докумекав я. – Як ти сказав? Канійський бунт?

–А що ти так здивувався? Ще скажи, буцімто не маєш гадки про що йде мова! Та все Світолісся товкмачить про бунтівників в Горішку.

–І що люди кажуть?

–Що в столиці намічався заколот… Наче деякі шляхтичі, невдоволені теперішніми порядками, вступили в зговір з радикальними угрупуваннями, на кшталт «Держави»… Ще кажуть, до них примкнули деякі реєстровики… Можливо, навіть, і ті, що зараз лазять по Південній Берестянці. Отже, ці сили готували переворот, але його вчасно викрили. Заколотники збігли в Горішок, захопили його…

–Ти й про «Державу» чув? – здивувався я, на що Федір по-доброму посміхнувся. – От що, друже! Добре запам’ятай це місце, – наказав я йому. – Якщо зі мною щось трапиться, повідом про нього Розшуковий приказ.

–Домовились, – кивнув Вижлятников. – Отже, ти вважаєш, що ця зброя була для заколотників?

–Цілком імовірно, – погодився я. – Можливо, що оці банди, які нишпорять по Берестянці, як раз і поклали цю зброю у схрон.

Рогоша зліз вниз та обійшов всі куточки ями. За хвилину він підніс нам декілька золотих монет.

–Кинь їх! – гаркнув Вижлятников. – Негайно!

–Ти чого? – кинувся я до нього.

–Ніхазова ковінька! – лаявся той. – Ти глянь, що то за хрінь! Це джунські монети! Кинь, я сказав!

Рогоша перелякано жбурнув їх убік та хутко вискочив нагору.

–Не можна торкатися джунських речей! – заявив Вижлятников. – Аж ніяк не можна! Це прокляті речі! Прокляте золото!

–Твоя боязкість того, що все навкруги зачаровано, мене напружує! – заявив я.

–Дурень ти, хоч і з Розшукового приказу. В Сівєрії був? Ні? Там часто знаходять монети, подібні до цих… Та і не тільки їх… А потім на людину нападає якась хвороба. Чи ще щось погане…

Рогоша з Федором озирнулись, наче очікували побачити живого джуна. Я сердито сплюнув та наказав закрити доступ до схрону.

–Повернемо все, як було. Не треба, що хтось випадково натрапив на нього, – додав наостанок.

Ми пересунули дерев’яний настил, закидали зверху гілками та рушили далі.

«Оце мені дійсно пощастило, – промайнуло в голові. – Шукав би ті схрони… шукав… Навіть не знаю скільки витратив би часу. А тут бігли-бігли і наштовхнулися».

У передранковій тиші почулося протяжне виття. Вижлятников зупинився, перетворюючись на слух. Ми з Рогошею завмерли, дивлячись один на одного.

–Пішли, здається, на північ, – заявив Федір. – Може передумали йти в Бортицю?

–А куди тоді? Рушать до Західного тракту?

–Ніхаз їх знає! – розвів руками Вижлятников. – Може до Гадючих косогорів?

–А там що?

–Туди сходяться усі дороги цього краю. А звідти хоч до судових верфей, хоч до Горішку… Ми все ще відстаємо від них.

–Бо вони їдуть верхи, – кинув я. – А ми, дурні, на своїх двох… бо хтось розповідав про яри та непролазні хащі, тому переконав нас залишити коней в поселенні…

Вижлятников на це зауваження тільки хмикнув.

–Так куди вони йдуть? – спитав я у нього. – До Бортиці чи в інші місця?

–Та хто їх зрозуміє! Петляють, як ті зайці.

–Я то чуйку гарь, – подав голос Рогоша.

Ми з Федором як по команді втягнули носом повітря.

–Нічого не відчуваю, – промовив Вижлятников.

–Також, – кивнув я головою. – Звідки вітер?

–Із заходу... Стій! – і він знову втягнув повітря: – Є щось... Здається горіле дерево… Точно, горіле дерево!

Ми втрьох перезирнулися. До Бортиці залишалося верст п’ять, може, менше. Запах йшов звідти, але не думаю, що горіло десь в поселенні. На такий відстані ми б його не відчули.

Проте, чим далі ми йшли, тим запах гару ставав виразнішим. І піднявшись на черговий пагорб, з якого добре проглядалася долина, ми зупинилися як укопані.

–Ох! – видавив з себе Федір, а Рогоша навіть позадкував.

Внизу догорали остови дерев`яних хлівів. А далі, в поселенні, густо димили деякі хати.

Але більше за все мене дивувала тиша. Ні людей, ні худоби… Лише за хвилину пильного спостерігання мені стало ясно, чому так: кольорові плями, які я спочатку прийняв за прикраси на подвір’ях, виявилися… тілами людей.

Поряд почулася брудна лайка. Очевидно, Федір також зрозумів причини тиші у поселенні.

–Чо то так єст? – прошепотів Рогоша.

Вижлятников стис кулаки та знову вилаявся. Вони удвох з Рогошею хотіли було кинутися вниз, але я утримав їх окриком:

–Стійте! Стійте обидва! Куди ви стрімголов помчали? Не бачите – напад на поселення!

Вижлятников мене швидко зрозумів. Риси його обличчя миттєво загострилися, набули суворого вигляду.

–Ми з тобою підемо по флангах! – заявив він мені. – А ти, Рогоше, дивись звідси. Якщо щось побачиш, дай нам знак.

Йти удвох в поселення, де, можливо, хазяйнують бандити, було цілковитою дурістю. Але Федору, вочевидь, було на те начхати. Він рішуче простягнув хлопцеві свій лук та сагайдак зі стрілами, сам вихопив дві сокири й стрімко пішов ліворуч.

Я ще раз глянув на Бортицю, взяв напоготів лук, одну із зачарованих стріл, та рушив праворуч. Скориставшись вузьким звивистим ярком, наблизився до краю схилу. А там, ховаючись за кущами, почав підніматися вгору, до найближчих хат.

Іноді визираючи з кущів, бачив тіла зуреньців – чоловіків та жінок – з яких стирчали довгі чорні стріли. Вони лежали на пожухлій траві обличчям до землі. Напевно бігли до поселення, намагаючись сховатись від нападників. Зустрічались й інші тіла з жахливими слідами, наче їх хотіли порвати на шматки, відірвати руки або ноги.

Діставшись паркану найближчої будівлі я помітив двох дітей, яких жорстоко зарубали біля сіновалу. Ця картина неприємно саднула по свідомості. Я і сам чимало кого вбивав, але навіщо таке звірство стосовно дітей? Ні, я таке не розумію… Не хочу розуміти!

Діти не добігли до свого будинку кроків десь тридцять. Пожухла трава під ними надбала темно-вишневого кольору. Я мимоволі поморщився, але незрозуміле бажання змусило доторкнутися до тіла найближчої дитини. Холод шкіри пробудив до дії глуху злість, яка стрімко підім`яла під себе всі інші почуття. Всередині щось закипіло і мозок наче розділився надвоє: одна його частина перетворилась на спостерігача, а інша – на завзятого вбивцю.

Нападники нікого не пощадили. Принаймні, не знайшов жодної пораненої людини. Зарубані, застрелені, затоптані, порвані – такого мені ще не доводилось бачити. Так могли діяти ті ж орки, наприклад. І це б не визивало питань: ворог на те і ворог, щоб діяти безжально та жорстоко. Але нападники були людьми! Навіщо робити настільки люті справи? – вирувало в мені. – Навіщо взагалі нападати на мирне поселення? Тільки раді грабунку?

Щось тут не стикувалося. Але, на жаль, часу на роздуми не було. Я подовжив крастися подвір’ями вбік будівлі старости.

Вижлятникова не було видно. Думаю, він теж непомітно підбирався до Бортиці. Уявляю, як йому дивитися на вбитих одноплемінників. Головне, щоб тримав себе в руках, не зробив якоїсь дурниці.

Минувши остов хліва, в якому виднілися обвуглені трупи корів, я обережно виглянув у бік подвір’я будинку старости. На землі лежав Попіл – кінь, якого мені дали ельфи. Судячи з усього, його також добре пошматували.

Почулися чиїсь приглушені голоси. Обійшовши колодязь справа, я підкрався до тюків із соломою та побачив біля стіни трьох чоловіків. Не схоже, що то були місцеві. Вони про щось тихо-тихо перемовлялися, іноді посміюючись.

За хвилину з дверного отвору кам’яної комори, де зберігались запаси, з`явилися ще п`ятеро кремезних хлопців, які тягли на своїх плечах якісь мішки. Здається, вони вигрібали з всі припаси та грузили їх на вози.

Відразу за молодою вербою показалася розпатлана голова Федора. Він побачив мене і знаками показав, щоб я відвернув увагу бандитів.

От, цікаво, що Вижлятников збирається робити? Невже напасти на цих вісьмох чоловіків? Це безглуздя!

Але між тим я опустився на коліно, поклав стрілу і прицілився в борт першого возу. Стріляти намагався поближче до трійці бандитів, котрі все ще продовжували перемовлятися біля будівлі. Тятива глухо тенькнула. Один з чоловіків обернувся на звук, втупився поглядом прямо в мене. Було помітно, як по його обличчю пробіг подив. Ще мить, і напевно він би вигукнув: «Е-е! Що відбувається»? Але прозвучав вибух, від якого віз розірвало навпіл. Колеса помчали до неба, голоблі закрутилися дзиґою.

Такої потужності я ще не бачив. Бандити розлетілися наче нічого не важили. Другий вибух припав в інших розбійників, які вискочили назовні з комори. Цього разу рвонуло ще сильніше. Від нападників залишилась суцільна каша з крові та м`яса.

–Псяче хутро! – я глянув на свої руки. Невже то їхня справа?

Тим часом Вижлятников вискочив з-за верби та підбіг до оглушеної трійці. Його топірці хвацько впилися в першого з них. Голова бандита почала нагадувати розчавлений гарбуз. Я кинувся вперед, але Федір все-таки встиг зарубати другого чолов’ягу.

У закривавленому обличчі третього я впізнав… Писклю. Він здивовано крутив очима, намагаючись підвестись. За секунду я зрозумів, що це йому заважає зробити здоровезна дерев`яна тріска, яка стирчала зі стегна.

–Ну ти й сволота! – прошипів йому.

Вижлятников замахнувся, але я схопив його за руку та відштовхнув геть:

–Чекай! Не так швидко, брате!

–Ти чого? Вони… вони… Ти бачив, що вони наробили? – люто загарчав Федір. – Там тіла пошматовані, наче.., – він запнувся та судорожно стиснув руків’я топорців. – Вони вовків натравили на поселення!

Я кивнув, а наступної мить врізав чоботом по трісці в стегні Писклі. Той заверещав, немов порося.

–Де решта? Куди вона поділась? – схопив я бандита за грудки та трусонув щосили. – Скільки вас було?.. Будеш мовчати, він відрубає тобі долоні, – я вказав на Вижлятникова. – А потім руки… по самі лікті… Нумо!

Мені здалося, що Пискля зараз почне кликати свою мамку, як той маленький хлопчик. Він схопився за розбите обличчя та заридав.

–Куди вони пішли? – я знову трусонув колишнього стражника.

Вижлятников роздратовано тупнув ногою та рушив всередину будинку. Я відштовхнув Писклю убік та, витягнувши фальшіон, рушив слідом за Федором.

У кімнатах був повний погром. Тіло старости ми знайшли біля сходів, а буквально поруч розпластавшись лежала його дружина. Глибокий рубець, що розділив її обличчя навпіл, робив жінку невпізнанною, лише тільки одяг вказував на неї.

У наступній кімнаті в німій сцені лежали двоє: вовкодав, практично розрубаний на частини та якийсь озброєний довгим мечем бородань з розірваним горлом. Вижлятников застиг на місці, дивлячись на старосту та його дружину. А я пройшов нагору, сподіваючись знайти тіло Горяни, але там було порожньо. Заглянувши в інші кімнати, я повернувся назад.

Біля комірки, де зберігалися дрова, почувся тихий шелест. Я різко нахилився та смикнув маленькі дверцята, ледь не зірвавши їх з петель. Всередині було темно. Мимоволі зіщулившись, я намагався роздивитись комірчину, але прийшлось зачекати, поки очі звикнуть до темряви.

Тут хтось був. Я відчув слабке-слабке дихання і обережний шурхіт. Він линув з правого кута. Розсунувши мечем навалу з дров, я побачив, що на мене перелякано дивляться чотири ока.

Діти? Невже це діти?

–Ви хто такі? – неголосно запитав я, але оченятка перелякано вперлись у вістря фальшіона, і навіть через те не кліпали. – Виходьте, не бійтеся! Нумо, давайте! Вилазьте!

Я швидко прибрав клинок та присів навпочіпки. Замурзані голови заворушилися і незабаром на світ вилізли двоє: дівчина, років шести, та крихітний хлопчисько. В кімнату увійшов Федір. Він побачив дітей та щось вигукнув, а ті впізнали Вижлятникова й хутко кинулися до нього, схлипуючи на ходу.

Я не став нікого бентежити своєю присутністю, даючи вихід почуттям і попрямував на подвір’я. Біля Писклі стояв Рогоша, і мені відразу стало ясно, що в пориві гніву хлопець хоче проштрикнути списом цього чоловіка.

–Чекай! – я ледве встиг зупинити Рогошу. – Відійди! Нумо!

Спробувавши привести бандита до тями, я дав йому міцного ляпасу. Той застогнав і знову пустив слину.

–Говори, вилупок, або клянусь тобі, пошкодуєш! – прошипів я, заносячи руку над його макітрою.

О, Сарне! Я розмовляю, наче ельф на балу! «Клянусь», «пошкодуєш»… Тьху ти! Заразився! – і я роздратовано лупонув Писклю у вухо.

Той розтягнувся на землі та по-дівочому запищав.

–Нє нада... нє нада… я скажу.., – плакав Пискля.

–Псяче хутро, ну ти і баба! – не втримався я. – Як тут опинився?

–Ані нашлі... нашлі в лєсу...

–Кого знайшли?

–Мєня.

–Хто знайшов?

Я знову почав заводитися. Оці односкладні питання – «кого», «хто» та їм подібні – виставляли мене повним дурнем. Тож міцно вилаявшись, я гаркнув на Писклю, щоб не розпускав соплі та відповідав більш розгорнуто. Так і сказав «розгорнуто»… Тьху ти! Ну знову на чемного ельфа перетворююсь!

–Наши рєбята, вот кто, – додав Пискля. – Ані праважалі какіх-то людєй на Западний тракт… Но тє билі нє с банди...

–Якої, Ніхаз тебе побій, банди? Слухай, ми ж домовились детальніше та ясніше…

–Е-е-е… Ну я ж ґаваріл, што нєкоториє парні пошлі в ту банду… ну ту, што ґрабіт на дорогах…

–І?

–А до ніх заявілісь какіє-то нєзнакомци… Вєрнєє, главарі іх знают…

–Так знають, чи не знають?

Пискля плутано почав щось доповідати. Я зрозумів лише одне: прибулі люди були добре озброєні, трималися особняком, і що цікаве – серед них знаходилось декілька так званих лиходіїв, котрі керували чималою зграєю вовків.

–Чому вони сюди прибігли? Звідки? – питав я.

–Да аткуда мнє знать-та! – розтирав соплі Пискля. – Главарі пріказалі парням провєсті тот атряд тропамі… ну штоб мімо постов… мімо вояк Лігі… Вродє ані каво-та вузлі… ілі што-та.

–А ти що ж, не бачив?

–Да ані на мєня наталкнулісь случайна! На мєня… каторава ти ж бросіл связаним в лєсу! – нагадав мені Пискля. – Аднаво! А єслі б напалі волкі?

–Ти мене на сльозу не пробивай! Вовки напали! Це, між іншим, були твої… ваші вовки, які напали на жителів Бортиці! А тебе, гівнюка, навіть не понюхали! І по-друге, чи ти забув, що збирався зробити зі мною та Горяною? – я тицьнув пальцем в груди Писклі. Той скривився та застогнав. – Отже, до вашої банди прибули якісь люди. Хто? Скільки? Навіщо?

–Нє до моєй банди! Я там оказался случайна! Случайна! – виправдовувався чолов’яга. – І вабщє, я нічєво нє знаю! – перелякано тараторив він. – Мєня развязалі… асвабаділі… Увідєлі убітих товаріщєй… сталі спрашать кто да што… Рєшилі, што так нє гадіца аставлять.

–І ти, гадюко, розповів про мене? Так?

–Ну да! – знову по-дитячому скривився Пискля. – А што? Ані спрасілі, я і повєдал!

–І тому ваш загін раптом рушив в Бортицю? Якось не складно виходить!

–Ну… ну.., – оченятка Писклі боягузливо застрибали збоку-вбік. Лише після мого окрику, він продовжив розповідь.

Виявилось, що перебіжчики з лав стражників забажали мене спіймати та стратити. Тобто – помститися. Вони підговорили загін незнайомців, яких повинні були провести до Гадючих косогорів, допомогти їм.

–І ті погодилися? – дивувався я.

–Да… да… Тєм болєє, – говорив Пискля, – кагда стало ізвєсна, што ти ісправнік Разискнова пріказа, каторий прієхал із сталіци, шоб найті…

–Псяче хутро! Брешеш, залупа тороччя!

–Нєт! – різко замотав головою Пискля. – Ані сагласілісь памочь. І ми всє паєхалі по тваім слєдам. Вот так і ачутілісь в Бортіцє.

–Я тебе питав, чому ви вбили місцевих жителів!

–Ето нє я! Нє я! – захитав головою Пискля. – Ми нє зналі, што тєбя тут нєт, но било позна...

–Що «позна»? – розсердився я. – Навіть орки так не влаштовують! Ти подивись навколо!

–Я нє хатєл... ім пріказалі... а ані самі.. самі.., – по обличчю Писклі потекли сльози, але це явно не було проявом жалю за вбитими. І навіть не сорому. Він попався і розумів, що йому буде, м’яко кажучи, непереливки.

–Сволота! – вичавив я та встав у весь зріст.

–Не треба-а-а, – заскиглив бандит, схопивши мене за ногу.

Клянуся, всередині навіть нічого не здригнулося. Один раз я його вже пошкодував, і ось результат.

Я відкинув його вбік та буквально відійшов на пару кроків, як почувся глухий удар. Коли озирнуся, побачив Рогошу, котрий увігнав списа в Писклю до самого древка.

–Сгіняшь нігазово сімя! – промовив він, відступаючи на крок назад.

Обличчя хлопця вкрилося червоними плямами, руки трусилися, очі наче оскляніли. Схоже йому ще не доводилось вбивати людину.

Я не став нічого говорити: ні осуджувати, ні погоджуватися із діями Рогоши. Що зробив, хай буде не його совісті. Я оправився і пішов навколо будинку, вирішивши оглядітися, чи нема ще когось в живих. Також шукав Горяну, живлячи себе надією, що вона сховалася від бандитів, або втекла в ліс чи гори, бо поки ні в одному з убитих її не впізнавав.

Трохи згодом ми всі знову зійшлися біля будинку старости.

–Напевно, декому все ж вдалося втекти в ліс, – заявив Федір.

–Так! Не схоже, що тут лежать всі жителі поселення, – я кивнув головою, погоджуючись з Вижлятниковим.

Рогоша же повідомив, що не знайшов свого брата Локу та двоюрідну сестру Ірену.

–Слідів не видно? – запитав я у Федора.

–Та звідки! Затоптали все!

–Що за дітлахи? Чиї вони?

–Це Мала і Вушка – племінники старости. Дівчинка каже, що як бандити напали на поселення, тітка їх в комірчині сховала та веліла не вилазити, поки все не стихне. Мала чула, як нападники в будинку «господарюють». Тітка, каже, голосно кричала... Дівчинка братика дровами засипала і приспала, щоб не заплакав випадково…

–Я і досі не можу прийти до тями! – чесно зізнався Федору. – Не можу зрозуміти, в чому сенс подібних дій? Валити на помсту, що місцеві жителі допомогли мені, людині з Розшукового приказу… то якось… якось.., – я не знайшовся, як закінчити речення.

Скажу чесно: відчував себе винним. По-перше, через те, що залишив живим Писклю. А по-друге, через свій задовгий язик. Не треба було розповідати, що я з Розшукового приказу… Псяче хутро! Попереджав же Жуга, щоб був обережним! А я, дурню, примудрився розбазікатися та продемонструвати «руку допомоги».

–Нігазово сімя! – прогарчав темний, наче ніч, Рогоша. Він знову наблизився до вбитого Писклі та пнув його тіло ногою. – Нежаліша ніхчє.

І плюнув на спину.

–Загін пішов далі на захід, – заявив Вижлятников, задумливо глядячи вдалечінь. – А цих, – тут мисливець кивнув на мертвого Писклю, – скоріш за все, відправили «погосподарювати» в місцевих помешканнях.

–Треба розшукати інших жителів, – сказав я. – Нехай Рогоша залишається тут, а ми з тобою рушимо на пошуки.

Вижлятников погодився. Ми залишили із Рогошею дітлахів і Федір перед уходом заявив йому:

–Послухай мене, синку! Тепер ти тут за головного, і я сподіваюся, що ти це розумієш. У цих двох маленьких «мишенят» зараз нікого немає. Для них ти – фортеця. Якщо вона впаде, то всі, хто ховається за її стінами, просто пропадуть. Отже, будь сильним… Оплачеш рідних згодом.

Обличчя хлопця, наче скам’яніло. Він нічого не відповів нам, лише втупився кудись вбік, опершись на древко списа.

–Ось ще одне серце згоріло, – сам собі під ніс пробурмотів Вижлятников, ледь ми трохи відійшли від паркану.

Не знаю, щоб я відчував на місці цього хлопця. Навіть не хочу уявляти.

Рогоша похмуро дивився нам услід. На його обличчі читалися німі питання: «Чому? За що? Невже богам це потрібно? Яка їм від того вигода? Чи не можна просто жити? І жити найпростішим життям… Ніхто ж не просить чогось надзвичайного... Збирати мед, сіяти хліб, полювати в лісі… святкувати... Невже це занадто багато»?

Рогоша заплющив очі й опустив голову. Воно і ясно: від сьогоднішнього дня світ для нього набув зовсім інших фарб… Зовсім! «Старий світ» тріснув, ніби старий глечик, і з утворених розколів нещадно витікало все, що раніше його складало… з усіма радощами та печалями… Все витікало геть! Скоро на дні залишиться лише брудний осад.

Псяче хутро! – я сердито стискав кулаки. – Як же Сарн подібне допустив? – питав про те, розуміючи, що відповіді все одно не буде.

Ми спустилися зі схилу та увійшли в ліс. Федір почав шукати сліди, а я дивитися навколо, щоб не потрапити в пастку.

В голові, наче розсерджені бджоли, вертілися усілякі думки. На жаль, вони ніяк не могли скластися в єдину картину. Не вистачало якихось деталей. І при чому ­ дуже важливих деталей.

Куди, цікаво, супроводжували бандити той загін озброєних людей? Хто вони такі? Як сюди потрапили? Звідки? Що пов’язує ватажків бандитів та тих лиходіїв? – ось скільки питань, ось скільки роздратованих бджілок. І всі жалять свідомість, всі вимагають на відповідь.

Вбити всіх… Чому? – думав я. – Що то за загін такий, котрий не можна нікому показувати? Що він таке віз? Куди поспішав? В Горішок? Але ж там армія… Всередину не потрапити…

Пискля сказав, що вони щось везли… Або когось…

–Знайшов! – долинув окрик Вижлятникова. Я підбіг до нього. Федір почав тицяти пальцем вниз: – Ось тут пройшли четверо... або п`ятеро... На північ... Один з них поранений.

Ми пішли ледь помітною стежкою і через півгодини натрапили на невеличку групку людей. Їх виявилося семеро. Дівчина у розірваному кожусі виявилася двоюрідною сестрою Рогоши Іреною.

–Ти не бачила Горяни? – запитав я у неї.

Та пояснила, що люди бігли, хто куди. Було чимало груп. Одну, за її словами, вів Лока, і там, здається, була Горяна.

–Куди вони рушили?

Ірена вказала на північний захід, в напрямку Західного тракту. Пояснивши біженцям, що вони можуть повернутися в Бортицю, ми вирушили з Федором далі й десь під вечір знайшли ще одну групу. Тут вже було чимало жителів поселення. Серед них я побачив Горяну та Локу.

–Боре! – полегшено промовила дівчина, побачивши мене. І тут же схвильовано промовила: – На Бортицю напали...

–Я знаю. Серед нападників був Пискля.

Обличчя Горяни набуло трохи дурнуватого вигляду. Вона відкрила рот, наче хотіло щось сказати, але так і не знайшлась, що саме.

Ми повідомили людям, що можна повертатися. І поки йшли з ними назад, я в двох словах розповів дівчині про схрон та події в поселенні.

–О, Сарне, який жах! – захитала вона головою. – Що ж нам робити?

–Зранку рушимо до Березівки! – заявив я. – Ти викличеш допомогу з Новограду. Вижлятников покаже, де схрон…

–А ти? – зупинилась дівчина.

–Мені треба знайти Ентоні ді Вевра. Я хочу дістатися Згиблих хащ…

–Все ж думаєш йти туди? – почувся голос Федора. Очевидно він був невільним свідком нашої із Горяною бесіди.

–Збираюся.

–На Південній стежці є стара капличка. Коли я там був останнього разу, туди прибула Рум`яна Кочкіна, служниця Світу. Вона, вважаю, тобі допоможе. Зійшлися на мене, у випадку чого... Табір мисливців недалеко від каплички. Вона тебе проводить...

–А ти не хочеш рушити зі мною?

–В мене зараз трохи інші плани, – дещо роздратовано сказав Вижлятников.

Мені здалося, що він не дуже хоче мене бачити. Можливо через те, що я, хоч і формально, але став причиною загибелі його одноплемінників.

В Бортицю прибули вже затемна. Я відразу ж кинувся допомагати з тілами вбитих. Всіх їх віднесли до дома старости та залишили лежати до ранку, щоб потім вирішити стосовно поховання.

Ми з Горяною заночували в старому хліву, а вже з першими променями сонця, вирушили до Березівки…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше