20.11.2019 06:51
Без обмежень
12 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

12

…Наступні два дні для мене минули, як і не було. Ми з Горяною прибули до Березівки пізно ввечері. Всю дорогу погода була бридкою та сирою. Рухатися без коня дівчині було важкувато, але вона ні на що не скаржилася, хоча було помітно як виснажилася.

В місті вже ходили якісь недобрі чутки, правда вони стосувалися зникнення півтора десятка людей з повітової стражі, серед яких називали і Велеслава Третяка – того самого чолов’яги, якого я допитував напередодні походу до Бортиці. Ще ніхто в Березівці не чув про напад на селидьбу зуреньців, проте я дізнався дещо інше: сотник біля лазарету, відповідальний за перевезення продовольства заявив, наче розвідники бачили на Гадючих косогорах якійсь загін незнайомців. Він пройшов ярами на захід. Хто то були такі, чого вони там вешталися – на ці питання сотник лише розводив руками. Я підійшов до нього впритул та сердито запитав про збіглих стражників. 

–Якщо відверто, – пошепки промовив він, – то боюсь, що вони зрадники… Тут десь зараз ходить Комаровський – старший справник повітової сторожи… Його прислали до нас з Південної Берестянки, щоб розслідувати зникнення хлопців… Ти ліпше поговори із ним.

–А взагалі, ще напади на тракті були?

–Ні… що до цього, то все якось затихло… на диво…

Я відійшов до Горяни, що стояла осторонь, та заявив, що нам не можна гаяти часу.

–Відправляй послання в Новоград… Ісаєву… Доповіси все… Все-все. Чуєш?

–А що ж ти? Все-таки підеш в ті хащі? 

Я не відповів, а рушив до Жана ді Блізара, судового приставу, який все ще знаходився в лазареті. Він виглядав вже краще, ніж першого разу. Вислухавши розповідь про викрадачів ді Вевра, Жан дещо роздратовано стукнув себе по коліну:

–Все-таки викрали! А я сподівався на добру звістку… Отже, нападники потягнули його в Згиблі хащі... Дивно якось.

–Чому? – запитав я, тут же пригадуючи страхи Вижлятникова про «вовче весілля».

–Вже півроку як ходять чутки, наче там завелася нечиста.

–Хто? Що? – не второпав я.

–Точно тобі не відповім, – розвів руками ельф. – Але заявлю відверто: ніхто при здоровому глузді, навіть якщо він і бандит, не стане ризикувати та лізти в ті нетрі, бо там почали зникати перехожі.

–Знаєш, Жане, тут є своя логіка.

–Яка?

–А така, що людина при здоровому глузді відтепер теж не полізе в такі нетрі… Так що там можна переховуватися хоч до кінця своїх днів.

–Чутки носять дещо інший окрас… магічний… Кажуть, що там якась ніхазівня відбувається.

–Магічні, – на якусь мить задумався я. – А ти, Жане, не взяв в розрахунок ще одну деталь. А саме – можливу участь у викрадені ді Вевра якогось невідомого чаклуна. До речі, вважаю що ти чув про Даккара ді Дазірє?

–А він тут до чого?

–Кажуть, наче свого часу його тут бачили… Правда, то було давно.

Жан криво посміхнувся:

–Маячня! Даккар ді Дазірє уплив на своєму судні в найглибші шари астралу. Я не кажу, що він тут ніколи не був… але, як ти вже сказав – давно.., – і Жан декілька раз повторив це слово: – давно пішов геть. Це я тобі заявляю зовсім не голослівно! Мені приходилось бути в тій групі, яка займалася його справою.

–А яка його справа? – прямо спитав я. – Кажуть, він винен в гибелі останніх Валірів.

–Винні в тому ді Дюсери! – різко заявив Жан. Далі він заговорив цілковито казенною мовою, наче ми були на суді: – В дев’ятсот дев’яностому році на Великому Балу переміг Дом ді Дазірє. Поєдинок відбувався в мистецтві некромагії.

–В якому перемогли Арманда ді Дюсера… Я про це вже чув.

Але мою заяву Жан проігнорував, продовжуючи говорити про справи, котрим вже була майже чверть століття: 

–Незабаром наречена принца Даккара ді Дюсера – княжна Світлана з роду Валірів – раптово помирає у замку в Темноводді. Спроба повернути її до життя терпить крах! Мало того – на Валірський замок в Темноводді лягає дивне прокляття. Його мешканці перетворюються на нежить.

–Всі?

–Ні, – різко замотав головою Жан. – Лише члени родини та дехто з гарнізону… Після цього, принц Даккар скидає з себе повноваження голови та на власному судні упливає невідомо куди. З тих часів ніхто його більше не бачив. От чому розповіді про його причетність стосовно викрадення Ентоні ді Вевра я вважаю суцільною маячнею. Ясно?

Я стримано посміхнувся та вимушено кивнув головою.

–Що ти вирішив? – прямо спитав мене Жан.

–Відправлюсь в Згиблі хащі. Спробую знайти там когось з мисливців, щоб ті допомогли мені у пошуках.

–Добре, – кивнув судовий пристав. – Туди зі столиці відправився Андре ді Дазірє. Йому наказали з`ясувати ситуацію з так званою «нечистю»...

–А хто він такий, що отримав подібні вказівки?

–Він? – Жан тут же недвозначно хмикнув. – Він – майстер своєї справи… Якої? Зустрінешся з ним – зрозумієш.

–Мені помічники не потрібні.

–А П’єр ді Ардер вважає по-іншому! Отже так: знайдеш Андре, назвешся, і спробуйте удвох розібратися зі справою Ентоні ді Вевра. Повір мені, цей хлопець стане тобі у нагоді… особливо в тих місцях…

Судовий пристав поводився занадто нахабно. Цьому могло бути тільки одне пояснення: поки я був відсутній, Жану надійшли нові вказівки. І вони були доволі неоднозначні… Тільки ось мне в них спустили до рівня «інструменту», якому слід лише виконувати завдання, не більше.

Я невдоволено встав, збираючись йти геть.

–Боре! Ти мене чув? – пискнув ельф, хапаючись за боки.

–Ось що, Жане: я прекрасно все розчув і зрозумів. Але нагадаю, що перед вами, ельфами, не сторожовий пес! Я буду діяти так, як вважаю за потрібне! Якщо магістр Ентоні ді Вевр досі живий, то…

–Живий! Він живий, вже будь на те впевненим! – набундючився пристав. – Бандити просто не розуміють, яку «рибку» зловили...

–Боюся, що це ви, ельфи, не розумієте, як влипли. Якщо, на твою думку, магістр живий, то якого.., – я ледь стримався, щоб не наговорити якоїсь лайки. – Навіщо він здався бандитам? Га? Викуп? Так чому ніхто не вимагає його? Здається мені, що це не прості бандити, як всім думається. Тут взагалі доволі дивна ситуація…

Ельф мовчав. Він дивився на мене так, ніби збирався просвердлити наскрізь.

–Я вас дуже прошу, – процідив він стиснувши зуби, намагаючись перейти на більш ввічливий тон. – Вірніше, навіть вимагаю, щоб ви діяли разом з Андре ді Дазірє! – голос Жана став холодним. – Ніяких непогоджених витівок.

Я швидко розпрощався та рушив до дому Горяни, а сам між тим задумався, чи не варто доповісти Жузі Ісаєву про Ентоні ді Вевра та його пошуки способу переміщуватися між алодами, минаючи джунські портали? Розвиток цієї історії може мати такі страшні наслідки, що хай Сарн милує!

–Гей, чекай! – почулося позаду.

Я озирнувся та побачив якогось незнайомця, який впевненим кроком підходив до мене. Щось в його поведінці вказувало на те, що цей він знав, хто я такий.

Це був високий довгоногий чоловік, одягнутий в короткий суконний каптан, підперезаний вузькою попружкою. На його боку виднівся короткий меч. Він швидко наблизився та неголосно кинув:

–Ти Бор? Вітаю! Я старший справник повітової сторожі, – чолов’яга раптом глянув по сторонах, а потім пошепки назвався Глібом Комаровським.

Я знову окинув поглядом чолов’ягу, відмічаючи, що він одягнений по-простому, а не згідно загального циркуляру про однострій для повітової сторожі.

–Вже чув про тебе, – заявив я. – Кажуть, що ти з Північної Берестянки. Так? – судячи із манер та того, як тримався Комаровський, він був із шляхтичів. Можливо, бідних. – І чого тобі треба?

–Взагалі-то я дійсно не звідси. Ось отримав нове розпорядження: прибути сюди та…

–…та вияснити, куди побігли зрадники? – закінчив я.

–Так! – одно складність та прямота вказували на військове минуле Комаровського. – До речі кажуть що ти, Боре, встиг «проінспектувати» місцеву стражу.

–Угу… Велеслава Третяка…

–Так, так… Він зізнався тобі, що допомагав бандитам, – Гліб посміхнувся. – Правда той кудись збіг. А разом з ним ще кілька людей втекло… Мабуть спільники.

–Питай про це у їхнього начальства, – неохоче розвів я руками.

–А ти сам з Розшукового приказу, так?

–Можливо…

Мене щось не тягнуло на відверті розмови, нехай Гліб і назвався старшим справником. Справник це добре зрозумів, але все одне спробував «потоваришувати».

–Тебе, мабуть, відрядили сюди на пошуки розбійників, – нахабнуватим тоном додав він. – Ті творять тут, що хочуть… Слухай, а не бажаєш трохи випити та потеревенити? Ось там є одна невеличка…

–Я тільки повернувся та дуже втомився після лісної прогулянки. Давай-но наступним разом поговоримо, – і щоб уникнути подальших питань, хутко рушив до Горяни.

В неї вдома на мене вже чекала вечеря, а потім такий бажаний сон. Втома дала про себе знати: відрубився, наче хтось врізав по маківці. А вранці підскочив, ледь сонце визирнуло з-за лісу. Горяна також підвелась, зайнялась сніданком. Ми з нею знову поговорили про лист до Жуги.

–Вже готовий, – повідомила дівчина. – Треба тільки вирішити, як його доставити.

–Правільнішим було, якщо б ти сама відправилась до столиці.

–Я теж про те думала. І можливо саме так і вчиню…

Тут раптом хтось гримнув в двері. Ми перезирнулись із Горяною. Я підхопив сакс, швидко причепив його до ременя та пішов відчиняти.

На порозі стояв мій вчорашній знайомий – Комаровський. Цікаво, як він мене знайшов? Невже стежив?

Гліб виглядав доволі стривоженим і плутано почав говорити про напад на Бортицю:

–Прийшло повідомлення від місцевих жителів. Якійсь загін розбійників…

–Я про те все знаю! Вже там був… і бачив наслідки на власні очі.

Гліб здивовано поглянув на мене.

–Отаке! – все, що зміг він зараз сказати. – Ясно... ясно… що нічого не ясно… Чому ж ти мені вчора нічого не сказав? – розсердився чолов’яга. – Що там трапилося?

–Якісь покидьки напали на зуреньців, – ухильно промовив я, бо чесно скажу – все ще не дуже довіряв повітової сторожі. – Вони вбили чимало жителів поселення… А потім втекли. Ти тут розслідуванням займаєшся, тож так і напиши в столицю, що повітова сторожа мишей не ловить! Серед нападників, між іншим, були і колишні вартові…

–Отаке! Це не жарт? Не красне слівце?

–Я схожий на балаганного лицедія? Звичайно, що кажу без жартів!

–Третяк? Хто був серед нападників?

–Той хто був, вже кормить могильників.

Ми зійшлися поглядами один з одним. Комаровський зайняв визиваючи позу, виставивши ліву ногу вперед та поклавши руки на руків’я меча.

–Ясно… ясно.., – пробурмотів він. – Отже, ти зі зрадниками не церемонишся…

–Це був захист, – я чомусь почав виправдовуватись перед Глібом. Але тут же силоміць змусив себе відкинути подібні блеяння.

–Вважаєш, нападники хотіли пограбувати Бортицю? – повернувся Гліб до нападу на селидьбу.

–Не схоже на грабунок. Там була цілковита бійня! Не пошкодували навіть дітей… Попалили будівлі, вбили худобу… Відчуття, наче на поселення налетіла орда орків, а не людей.

Я в двох словах описав те, що бачив. Додав деяких деталей, але обійшов ті моменти, чому ходив по лісу, що там шукав.

–Отаке! – насупився Комаровський.

–Я такого не розумію, – чесно сказав Глібу. – Не бачу сенсу у подібних диких речах.

–Ну, сенс є у всьому, – зіщулився Комаровський. – У всьому… навіть у «незрозумілих» речах.

–І який же ти тут бачиш сенс? – напружився я.

–Ну… підняти мул… Так… так… так.., – хитав головою Гліб. І вже більш впевнено додав: – Саме підняти мул… Не второпав? – спитав він, нахиляючись вперед. – Південна Берестянка вже надбала недоброї слави. Ти сам це бачиш… Місцеві жителі обурюються, кажуть: «Де влада? Чому ніхто нас не захищає»? На дорогах вештаються бандити… люди бояться зайвий раз виїхати… Але все одне звикають. Погодься?

Я знизав плечима, бо поки ще не бачив куди веде розмову справник.

–І ось, – продовжував той, – напад на Бортицю, та ще, з твоїх слів, настільки лютий! Тобто бандити ще більше піднімають «мулу»…

–Навіщо? Це зайвий раз підбурить населення до спротиву…

–Спротиву владі! – хитрувато підморгнув мій співбесідник. – Вони домагаються того, щоб люди скаржились на владу, адже вона повинна надавати захист… Допетрав? Ні? Бандити розхитують ситуацію з безпекою в Світоліссі…

–Навіщо? Кому потрібний подібний стан речей?

–Можливо, хтось бажає примусити столицю піти на якісь поступки…

–Хто це «хтось»?

–А оце і цікаво, бо спершу треба зрозуміти, хто стоїть за всією цією каламуттю. Чи лише бандити? Можливо, що і бунтівники з Горішку… А чому б і ні? Як бачиш облога не пішла на користь ані Захисникам Ліги, ані тим, хто заховався за мурами. Все опинилося в глухому куті… Якщо так, то треба змінювати тактику.

–Отже ти вважаєш, що бандити в Берестянці пов’язані з бунтівниками?

–Це один із варіантів. Другий: є ще хтось, який пробує отримати зиск із положення, в котрому зараз опинилося Світолісся. Не виключено, що цим невідомим схотілося потягнути на себе ковдру, поки в столиці дехто чеше товсту дупу.

Я попросив пояснити. Комаровський знову хитрувато підморгнув та промовив:

–Мені бачиться наступна картина: після оцього нападу на Бортицю влада отримає не просто невдоволених громадян… а голосну бучу! Це буде щось жахливе! – лякав мене Гліб. Судячи з усього, він добре розумівся на подібних справах. – Громади, які проживають в цих краях, почнуть вимагати негайного вирішення питання безпеки… упіймання винних… показного покарання… Тобто, щоб влада поводилась як влада!

–Дивно, ти так кажеш, наче сам не представник цієї ж влади.

–Звичайно, що я також відповідаю за порядок… але ж не тут! – обурився Комаровський. – А взагалі, я розповідаю тобі можливий варіант розвитку подальших подій, який стане наслідком через напад на Бортицю… Адже це свого роду остання крапля.

–Якщо ти такий розумний, то скажи чесно, чому раніше не можна було послати в Південну Берестянку загони вашої повітової сторожі? За чим стояла справа?

–Мабуть, хтось в столиці не вважав цю проблему проблемою. Або це банальна боротьба за владу!

«Банальна», – хмикнув я собі під ніс. Ще один поціновував ельфійських слівців.

–Так чи інакше, а сюди буде спрямовані загони стражі, – казав Комаровський.

–Так вже запізно! Що сталося, то вже сталося!

–Ти зрозумій, Боре, що для охорони настільки великої території, як ця Південна Берестянка… для пошуків бандитів в лісах, треба куди більше людей, ніж є зараз.

–Ти виправдовуєш своїх товаришів?

–Я кажу про загальну проблему. В повітовій сторожі брак людей!

–Військових можна було задіяти…

–Вони і без того задіяні! А тим паче зараз… Я кажу про Горішок, хай йому грець. Та і взагалі, використовувати військових для вирішення внутрішніх проблем не дуже вдала думка. Це меч… Ні, це сокира, яка знесе голову як своїм, так і чужим. Останнього разу, коли військові придушували бунти, постраждало мирне населення… Отже, громада не бажає бачити їх у вирішені внутрішніх питань.

–Все одне я вважаю це відмовками. Якщо землі вам забагато, а людей не вистачає, тоді б звернулися до інших алодів… До Умойра, наприклад.

–Уявляєш цю картину? Столиця звертається за допомогою до васалів.

–Для захисту власного населення можна звернутися навіть до ельфів. Що з того?

–А-а-а! – відмахнувся Комаровський. – Ти так і не второпав, що тут відбувається.

Нічого собі заява! – миттєво спалахнуло в голові. Я швидко опанував себе та спробував говорити спокійно:

–Ну так поясни!

–Простіше кажучи, кожний алод бажає стати головнішим за інші. Тим паче той же Умойр. Мені взагалі раптом подумалось, що всі ці негаразди можуть бути спровоковані саме ним.

–Та ну! Що ти верзеш? Я скоріш повірю в руку Хадагана, ніж в те, що свої стануть топити своїх…

–Одне іншого не виключає! Тут може бути й змова з хадаганцями.

–О, Сарне, які дикі речі ти кажеш! – відмахнувся я.

–Як знати, – розвів руками Гліб.

Я не став продовжувати подальшу бесіду та рушив назад в будівлю. Комаровський пробубонів ще щось про «клятий Умойр» та пішов геть.

Нашвидкуруч поснідавши та зібравши в дорогу деякої їжі, я спитав у Горяни про її дії.

–Поїду в столицю, – рішуче заявила вона. – Пошлюсь на те, що мені треба дещо закупити в Новограді… щоб не викликати підозри…

–Здається, я все одно тебе викрив. Сусіди будуть питати про те… про мене… про «руку допомоги»…

–Буду брехати, мовляв, ти просто напросився переночувати…

Я розсміявся та трохи грубувато додав, що люди можуть до цього «переночувати» і не таке собі нафантазувати. У відповідь отримав такий суровий погляд, що волею-неволею прикусив язика.

Отже, прихопивши похідну торбу та начепивши зброю, я вийшов назовні та рушив до лісу. Південна стежка, про яку згадував Вижлятников, знаходилась десь в трьох верстах від Березівки. Діставшись Західного тракту, я рішуче потопав до розвилки. А там звернув на стежку та рушив на пошуки старої каплички, де повинна була знаходитись служниця культу Світла – Рум`яна Кочкіна.

Лише к пізньому вечору я нарешті дістався місця. То була поросла мохом древня руїна, біля якої я побачив не менш древній джунський портал. Що цікаво – тут нікого не було, жодної живої душі. Я, звичайно, бачив сліди чийогось перебування – золи від багаття, прим’яту траву, залишки речей – однак на мої оклики ніхто не відгукнувся.

Покрутившись біля руїн старої каплиці, я вирішив заночувати. Розвів багаття із зачарованих стріл, та повечеряв.

Джунський портал, судячи з усього, був неактивний. У світлі вогню, він здавався дуже похмурим та непривітним. Взагалі, дивно бачити таку річ… та ще без нагляду…

І раптом подумалось: «А якщо він робочий»? Відразу після цього я спробував пригадати все, що дізнався про цю джунську спадщину. 

В Новограді в башті Айденуса, кажуть, є неймовірно величезний портал. Сам я там і досі не був, тому не бачив, не знаю чи правда, чи ні. Але, зазвичай, в кожній башті Великого мага (навіть того ж загиблого Клемента ді Дазірє) завжди є джунський портал. Пригадується, що хтось мене переконував, що саме через нього і вибрали місце для будівлі нової столиці…

А мені ось цікаво, – роздумував я, укутавшись укривалом, – як так стається, що хадаганьскі портали не перетинаються з лігійськими? Адже і там, і тут – джунська спадщина. Хтось мені казав, що це єдина мережа таких собі шляхів… Проте жодного разу не чув, щоб з Нєзєбграду – столиці Хадаганської імперії – переміщувалися в Новоград. Або в Плагат. Треба буде про це спитати у Бернара.

І тут наче в мене блискавка бабахнула: а раптом цей місцевий портал насправді діючий, га? Мозок миттєво почав фантазувати та в кінцевому результаті я вже уявляв, як ним таємно користуються хадаганці, орки, люди племені Зем… Як вони проникають в Світолісся, «піднімають мул» (якщо користуватися термінами Комаровського)… або стежать за діями канійців…

Від подібних думок навіть сон пройшов. Ледь зміг вгамувати багату уяву своєї свідомості. Саме через це спав погано. Підвівся, тільки зайнялась зоря, та швидко склався і рушив далі на південь до Старої лисини, сподіваючись, що знайду її сам.

Ліс ставав все більш непрохідним. Якби не стежки, котрі траплялися на моєму шляху, то б намучився, пробираючись крізь гущавини. Іноді мені здавалося, наче з чорних нетрів буреломів, видивляються чиїсь недобрі очі. Але я відганяв подібні страхи, продовжуючи йти крізь зарості.

Мабуть, – розмірковував на ходу, – саме через стан цього лісу і з’являються дурнуваті оповіді про нечисть. Випадкові мандрівники дивляться в туманну димку та серед безлічі повалених дерев, бачать не сиве волосся моху, чи позеленіли від лишайника камені, а чиїсь хижацькі морди, котрі так і чатують одинокого перехожого, щоб його скривдити.

До Старої лисини я дістався, коли вже зовсім стемніло. Побачив попереду вогні багать та сміливо вийшов з хащ.

–Хто там? Кого тут Ніхаз носить? – почувся чийсь сердитий голос.

Вийшовши з кущів на освітлену вогнищами галявину, я побачив кілька сторожок, розтягнуті на палях шкури якихось тварин та з десяток кремезних чоловіків, котрі смажили на багатті тушку кабана.

–Ти хто? – знову спитав чужий голос.

Тьмяно блиснуло лезо спису і я побачив сутулого бороданя, одягненого в непоказну темну свитку.

–Бор, – назвався я.

–Який такий Бор?

–З Грьонефьелт-фіорду.  

–Хмм! І що тобі, Боре?

–Та ось зайшов на вогник. Хотів на нічліг напроситися.

–Ти один? – здивувався чолов’яга, кидаючи погляд на свої товаришів, котрі повставали у повний зріст та дивились на мене.

–Один.

–Отаке! Ти що ж, не боїшся по цим згиблим місцям бродити наодинці?

–Не боюся.

–Нумо, друже, освяти себе знаменням Сарна.

Я посміхнувся, дивуючись переляканості мисливців. Але між тим освятив себе знаменням.

–Як бачиш, на морок не перетворився, – кинув чолов’язі зі списом. – Так що, товариство, дозволите нічку з вами провести?

Мисливці про щось зашепотіли. Один з них, мабуть ватажок, вийшов наперед та жартівливим тоном пробасив:

–Ну виходь, друже, до нас… на світло… Подивимося, що це за сміливець такий знайшовся.

Я зробив кілька крокв вперед, одночасно витягаючи з кишені «руку допомоги».

–Непогана в тебе цяцька, – весело промовив ватажок. – Але тут вона скоріш не оберег, а річ, яка притягає неприємності. Хіба не чув, що лісами бродять якісь злодії?

–Тому і сам тут вештаюсь. Хочу розшукати цих бандитів…

–Та як же ти, добродію, вирішився їх шукати наодинці?

–А ось так… Слухайте, я тут бачив стару капличку. Мені казали, наче там є служителі Світла, але я нікого не знайшов. Куди всі поділися?

– Ти про Рум’яну, чи що? – подав голос хтось зліва. – Так вона в Новоград поїхала. От як в лісі стало неспокійно, то і поїхала…

Запах смаженого м`яса приємно лоскотав ніс, нагадуючи шлунку, що я давно нічого не їв. Невільно погляд притягувався до кабанячої тушки.

–Сідай! Почастуємо! – весело промовив ватажок.

Раптом кривуваті двері однієї з сторожок голосно рипнули та назовні вибрався чорнокрилий ельф: темна шкіряна куртка, високі до коліна чоботи, легка щетина на витягнутому, але доволі гарному обличчі…

«Невже, некромант? Схоже на те», – промайнуло в голові. Щось підказувало мені, наче цей незнайомець представник Дому ді Дазірє.

Одночасно пригадались слова Бернара, що не всі готові користуватися некромагією. «Це доля обраних, – розповідав він мені. – Взагалі-то, деякі ельфи не приймають постулат про Красу смерті. Вони вважають те свого роду дикістю… навіть божевіллям… Колись був такий час і цей вид магії забороняли використовувати під страхом жорстокої страти».

Ельф наблизився і деякий час розглядав мене. Причому робив те з такою неприкритою цікавістю, що я навіть трохи зніяковів.

–Вважав, що ти набагато... вище, – промовив ельф приємним баритоном. – Ти Бор?

–Так… А ти, вочевидь, Андре?

–Що, знайомця зустрів? - запитав один з мисливців у ельфа.

Той кивнув головою та подав мені знак йти за ним в сторожку.

–Довго ти добирався, – промовив Андре, ледь ми зачинили двері.

На стіні висіла масляна лампадка, світло від якої було доволі ярким та сліпило очі. Ельф присів біля маленького віконечка та дістав довгу розцяцьковану люльку. На столі була розкладена якась їжа, стояв невеличкий дерев’яний кухоль, мабуть, з вином. 

–Була задовга дорога, – відповів я, сідаючи навпроти Андре.

–Справа тут така, – почав ельф, ледь запалив люльку та випустив першу цівку сивого диму. – В Загубі з`явилися перевертні.

Він замовк, немов очікуючи від мене якоїсь реакції. Мовчав і я, продовжуючи спостерігати за цівками диму з його люльки.

А між тим в голові знову спливли слова Вижлятникова про «вовче весілля». Можливо, таки, в його розповіді була якась частка правди.

–Ти щось знаєш про перевертнів? – спитав ельф.

Він простягнув мені свій кухоль з вином, пропонуючи зробити ковток, але я не квапився. Спершу подивимось, що ти за особистість, – промайнуло в голові.

–Окрім казок чи жахливих історій – нічого не чув, – розвів я руками, відповідаючи ельфу.

–Мені так і подумалося, – посміхнувся Андре. – Зазвичай, в уяві звичайного обивателя, перевертень – це та ж людина, але якийсь злобний чаклун перетворив її на вовка, ведмедя чи, навіть, собаку.

–А це не так?

–Наприклад, у Темноводді у найдальшій його частині – у Барліжжі, що далеко за Калиновим мостом, мешкають так звані ведмевухі – перевертні в обличчі ведмедя. Це вроджені істоти… тобто такі, яких ніхто не зачарував... такі, що народилися перевертнями…

–Вони що ж, не перетворюються на людей?

–Між вами, насправді, та між ними немає нічого спільного. Так само, як немає загальних зв’язків, наприклад, між гоблинами та орками… Всі ті казки, як ти сказав, результат відсутності знань.

–Давай без цих моралей. Чи у вас, ельфів, це як за правило?

Андре зіщулився та пустив тонку цівку диму.

–Це не моралі, – неголосно промовив він. – Мені доводилось досліджувати це явище… Саме через те я тут і знаходжусь.

–Гаразд, – підняв я руки вгору, демонструючи свою миролюбність. Мабуть, дійсно занадто починаю кип’ятитися. – Мені дійсно цікаво… Єдине прохання: не намагатися розповідати в повчальному тоні. Не люблю подібні речі. Домовились?

Ельф стримано хитнув головою. Хижацькі крила за його спиною завмерли в якомусь напруженні.

–Ваші казки та жахливі історії мають початок в далекій давнині, – розповідав Андре. – Це почалось в ті часи, коли ви намагались порозумітися на магії… на примітивній магії… Вважалось, якщо надягнути на себе шкуру вовка чи ведмедя, то людина перетвориться на цю істоту.

–А насправді?

Андре по-доброму посміхнувся та глибоко затягнувся.

–Ясно, – хитнув я головою. – Отже, перевертні, які мешкають в Згиблих хащах це…

–…плем’я дикунів, котрі перебрались в ці місця… правда, не знаю звідки… та коли саме, – розвів руками ельф. – Мене відправили прояснити ступінь небезпеки через їхню присутність в Світоліссі. Мабуть, те вже чув, що в Згиблих хащах зникають люди?

–Це правда?

–Правда в тому, що люди дійсно зникають, а чи справа в перевертнях – то друге питання.

–А чому тоді відбувається зникнення?

–Є ще одне припущення, наче немає ніяких перевертнів. Буцімто розбійники навмисно залякують місцевих давніми жахами… Можливо, вони переодягаються в шкури та нападають на поодиноких мандрівників.

–«Піднімають мул», – знову згадав я слова Комаровського.

–Розумієш, Боре, люди взагалі приймають незрозуміле з великою боязкістю. Повір, я не хочу нікого образити… але ви у владі забобонів! Знаєш, які кроваві сутички були свого часу в Темноводді між ведмевухими та людьми? О! Там творилися страшні речі… причому з обох боків! Коли будеш там, спитай про місцеві байки, та почуєш стільки всілякої маячні… І про викрадення дітей, яких нібито перетворювали на ведмевухих потвор. І про людські тіла без шкіри… геть без шкіри, лише м`ясо та кістки… Їх «періодично» знаходять в хащах. 

Ельф замовк та втупився кудись в стелю. Його правильні риси обличчя, світле волосся та відкритість погляду не носили відбитку негативізму. Можливо, він не такий вже сноб, яким здався на початку.

–Якщо з`ясується, що там все ж перевертні, то встає питання: звідки вони тут взялися? – спитав я, беручи кухоль з вином. Ковток і горлянку обволокла приємна терпкість. – Ці істоти на гриби не схожі, щоб просто вирости з-під землі. Адже так? Може хтось навмисно їх сюди затягнув?

–Оце запитав! – посміхнувся Андре. – До речі, а що ж з Ентоні ді Вевром? Жан казав, наче ти відправився на його пошуки в Берестянку.

Якусь мить я обдумував ситуацію, а потім в двох словах повідав про стан справ. Некромант спохмурнів та важко задихав.

–Скрізь якісь змови, – пробубонів він. – Люди проти ельфів… ельфи проти людей… Якась каша виходить! Знаєш, – Андре нахилився вперед та майже пошепки додав: – мені часом столиця Ліги, цей клятий Новоград, нагадує якесь гніздо, здатне народжувати лише всепожираючих павуків та змій.

Я не знайшовся, що відповісти. Лише допив вино та поставив кухоль назад на стіл.

–Вийду, подишу свіжім повітрям, – наче підводячи риску під розмовою, сказав ельфу.

Той втомлено хитнув головою та знову втупився кудись в стелю. Я вибрався назовні та побачив, що мисливці вже зняли тушу кабана і почали відрізати від нього здоровезні шматки м`яса.

–Давай підходь! – крикнув один з них, ледь побачив мене.

Я подякував за гостинність та приєднався до вечері. Їв, а сам все думав про перевертнів, про ді Вевра, напад на Бортицю. І раптом звідкись здалеку линуло тихе протяжне виття. Мисливці разом замовкли та напружено подивились один на одного.

–Вогнику треба піддати! – сказав ватажок.

Інші чоловіки мовчки закивали головами та почали домовлятися про час чергувань…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше