21.11.2019 06:41
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

13

...Настільки похмурих лісів мені ще бачити не доводилося: криві товстелезні дерева, величезні валуни в зеленому моху, непривітні галявини з облізлими кущами та засохлими будяками. Саме те місце, щоб в ньому існувала якась погань. Не дивно, що тут ніхто не хоче оселятися, – міркував я, крокуючи крізь колючи кущі.

Ми йшли з Андре, намагаючись не зчиняти зайвого шуму. Земля під ногами якось неприємно пружинила, немов на якомусь болоті. Здавалося, що навіть дерева з голими чорними стовбурами і з розкиданими на всі боки жадібними кривими руками-гілками, невдоволено поглядали на нас, збираючись схопити та зжерти водночас.

О, Сарне! Чому це я сьогодні якісь напружений? Чому мені в макітру лізе усіляка маячня? – бурчу собі під ніс, сердячись на власні забобони.

Провідником виступав Андре. Ми з ним навіть те не обговорювали. Ельф без зайвих слів рушив з табору першим, а я почимчикував слідом. Некромант впевнено рухався на південний схід, навіть не поглядаючи навкруги, наче ми з ним прогулювалися якоюсь людною вуличкою, а не недоброзичливим лісом. Здається мені, що цей ельф тут бував, та ще й не раз… А крім того, від нього тягнуло чимось незвичним… чимось незрозумілим… Не схоже, наче він настільки безтурботний та не чим не переймається. В його діях читалася залізна впевненість.

Згодом виявилось, що цей Андре досить балакучий ельф. Правда, до розмов він вдавався з якоюсь дивною періодичністю. То ми йшли абсолютно мовчки, то Андре раптом пускався в розповіді. Мені часом здавалося, ніби він вів своєрідний діалог із самим собою, а не зі мною.

Говорили взагалі про різне, здебільшого про те, що не варте уваги. Але серед всього мене зацікавив Такалік – порт на Ельджуні, величезній західній частині Святої Землі.

–Треба чесно сказати, – почав розлого розповідати Андре, – що те містечко побудоване не на порожньому місці.

–Тобто? – спитав я, радіючи розмові. Це трохи відволікало від дурних думок.

–Там знайдені залишки давніх джунських поселень. Взагалі, те заплутана історія...

–Кажуть, в Такліку зовсім інші порядки, ніж у Канії.

–Так, згоден. Там тобі не Канія... і навіть не Хадаган... не ельфійська Тєнебра чи інші землі... Що цікаво, найбільший потік дезертирів спостерігається саме в тих краях. В Ельджуні.

–Дезертирів?

–Тікають всі: орки з імперської армії, Захисники Ліги… Та що там люди! Я бачив і ельфів з бунтівних Домів.

–Ді Дюсерів?

–Ну їх теж, – хитнув головою Андре.

Мені стало трохи не зрозуміло, чому про «бунтівні Доми» було сказано у множині? Проте ельф нічого не пояснив.

–А що ти там робив? – спитав я у нього.

–Допомагав декому в дечому, – невизначено відповів некромант. А потім щось додав про прихильників астральних демонів.

З плутаних пояснень мені стало зрозумілим лише те, що він зовсім не второпає, чому «розумні істоти Сарнаута поклоняються демонам, які намагалися зруйнувати залишки нашого світу».

–А там були якісь їхні прихильники? – спитав я.

Андре замовк та деякий час йшов мовчки. Вже було подумалось, що це кінець розмови, раптом ельф голосно сказав, що Такалік, це «досить добре укріплене місто».

–До речі, як ти правильно казав, там царюють особливі порядки, – якось хитрувато додав ельф. – Чув про вільних торговців?

–Краєм вуха.

–Ось вони там і «правлять».

–Прямо так?

–Ну… не зовсім… Скажімо, жителі Такаліку дотримуються особливих правил. Їх називають «Кодексом гідної людини». Там є дуже цікаві пункти.

Останнє речення пролунало з якимсь дивним забарвленням. Я не став уточнювати, що саме мав на увазі Андре, а просто запитав про місцевих жителів.

–Місцеві? Це слово там звучить трохи в іншому сенсі. Місцевим буде всякий, хто згоден з умовами «Кодексу».

І знову загадки, знову недомовки.

–А скільки там шпигунів! – раптом вигукнув Андре. – Між іншим, саме в Такаліку між Лігою та Імперією відбуваються досить захоплюючі «ігри». Це точка дотику двох світів… двох світоглядів. Саме наявність неї призвела до появи «гідних людей»! На Тєнебрі, між іншим, Такалік вважають розсадником «заразних думок».

–Це яких?

–Та різних, – ухильно знизав плечима Андре. – Як у нас кажуть: «Такалік – гніздо вкрай шкідливих ідей».

І тут я знову відчув у голосі ельфа щось схоже на симпатію. Невже, будучи там, Андре встиг підхопити «заразу», про яку він мені туманно натякає?

Раптом некромант пустився в розповідь, що з війська Ліги за останні два-три роки втекло близько сьомої частини реєстровиків, причому як нижчих чинів, так і вищих.

–І всі на вільні хліби подалися? - запитав я.

–Ні, деякі відправилися в Хадаган. Між іншим всупереч розхожій думці Імперія дуже охоче приймає перебіжчиків. Дуже! А ось у нас до них ставляться... м`яко кажучи... зі зневагою.

–Приймає? – здивувався я. – А якщо це шпигуни? Невже Хадаган настільки необачний?

–В такому випадку з тебе живого здеруть шкіру та зварять в казані, – чи то пожартував Андре, чи то була правда, я так і не второпав. – Взагалі, як ти розумієш, не всі хочуть пристосовуватися до лігійських умов існування. Я кажу про тих, хто народився саме тут! Не про прийшлих! Не чужинців!

Тон Андре став якимось сухуватим, наче розповідь про подібне його чимось схвилювало.

–Тікають взагалі-то не від солодкого життя, – додав він. – Не дивлячись на те, що вголос заявляє Ліга… не дивлячись на те, які цінності вона пропонує… насправді ж все досить складно. Іноді в Лізі відбуваються доволі неприємні речі, чого гріха таїть. І що саме цікаве – з цим мало чого можна порішати… Ось чому в тут, в Канії… і навіть серед ельфів… відбуваються усілякі бунти та заворушення.

–В Хадагані, виходить, такого немає?

–Жорстка структура, яка володарює там, подавляє подібні «витівки» ледь ті пробують подати голос, – мені здалося, що Андре промовив те із заздрістю.

Якийсь час ми йшли мовчки. Накрапав невеличкий дощик, небо затягнуло рваними хмарами. В лісі була тиша. Не співали ніякі пташки, навіть дрібних тваринок не було помітно. І знову в душу поповзли усілякі страхи.

–Кожна істота, – неочікуване промовив Андре, а потім виправився: – кожна розумна істота боїться цього світу, як той равлик, що тягає на спині власний будиночок – черепашку. Тому, – продовжував ельф, – ми будуємо навколо своєї свідомості… свого, так би мовити, справжнього «я» – захисні мури. Ми ховаємось в особистій фортеці… Вона ніби оболонка, всередині якої існує зовсім інша особистість.

–Чому ти вирішив, що ми щось ховаємо? – обережно спитав я.

–Бо, по-перше, я морокоборець! Ти, мабуть, про таких і не чув… Ми кожну істоту бачимо наскрізь!

–А по-друге? – обірвав я вихваляння ельфа. Оці всі «бачення наскрізь» – повна маячня. Бачив вже таких хвальків.

–Так роблять усі… Усі! – із залізною впевненістю підкреслив Андре. – Чи знаєш, чого ми всі боїмося? Що хтось зруйнує нашу фортецю… оті захисні мури… і всі побачать «голу сутність», яка переховується там… і почнуть насміхатися… дражнитися… Говорити: «Овва! Яка ж ти потвора»! Тому і намагаємось виглядати неприступними. Як ось ти, Боре, – раптом заявив ельф.

Подібне зауваження мене огородило.

–Ти до чого ведеш? – роздратовано спитав я.

–В щілини… віконця… навіть в привідчинені дверцята твоєї «фортеці» можна побачити трохи іншу людину, ніж та, яка зараз йде поряд зі мною, – заявив ельф.

Він був цілком серйозним. Говорив сміливо, відкрито. Це з одного боку імпонувало, а ось з іншого… З іншого – ми говорили про мою глибину суть, і це дратувало.

–Проте іноді всіх нас в чомусь прориває! Жити під власним контролем – найжорстокіша річ у світі! Бо треба тримати рівновагу між тим, що всередині та що назовні, – продовжував Андре. – А назовні конче хоче вирватися монстр. Те чудовисько, яке ховається за мурами. Так, так, чудовисько! Ти, мабуть, наївно вважав, що ми насправді ховаємо тендітну квітку? – ельф дозволив собі посміхнутися. – Ні, ми просто не погоджуємося з тими правилами, якими сповнений Сарнаут… і які нас примушує виконувати суспільство та обставини життя… І подібні розбіжності між тим, що «треба», і тим, що «хочеться» породжує чудовиськ. Тому для нього потрібен притулок.

Андре хихикнув, наче подібні розмірковування були якимись веселими історіями. Він глянув на мене та підморгуючи додав:

–Ось тому і тікають з Ліги до Імперії… та навпаки… Розумієш? Ні? Бо нам наївно вважається, наче є такі місця, де можна випустити своє «я».

–Стій! – різко наказав я ельфу. – Стій на місці!

Андре різко застиг і я відчув ледь помітний холодок, який ковзнув мені під одяг. Так вночі крадеться змія, що повзе по твоєму сонному тілу.

Ельф втупився перед собою пустим поглядом, хоча (і я в тому був впевнений) насправді він «оглядав» місцевість навколо… Проте зовсім не очима! А якоюсь своєю дивакуватою магією.

–Що таке? – неголосно спитав він, згодом обертаючись до мене.

Я тицьнув пальцем праворуч, за старі ялини. Крізь зарості виднілися рештки дерев`яного возу. Ми обережно пройшли туди та зупинилися на краю невеличкої галявини. В очі кинулися колеса цієї старої підводи, які майже вросли в землю. Зотліла тканина натягнута на остові нагадувала якийсь чудернацький мох. В якусь мить вона ніби чогось злякалася і відсмикнулася вбік. Я вирішив, що це мені здалося, бо саме дивовижне – тут не було навіть натяку на якійсь вітерець. Швидше за все, мій стривожений розум зараз не зовсім адекватно сприймав навколишній світ, вишукуючи всілякі капості.

–А вмієш ти знайти пригоди! – посміхаючись, промовив Андре.

Ми з ним наблизились до воза та помітили біля нього череп та побіліли кістки якоїсь людини. Поруч з ними валялася розтрощена невеличка скриня, ободи якої від часу позеленіли.

–Порожньо, – чомусь підморгнув мені ельф, натякаючи на розбиту скриню.

–А я і не очікував у ній щось знайти.

Андре подивився на мене загадковим поглядом, і поки я обходив віз по колу, він спокійнісінько витягнув люльку і закурив. Його флегматичність і якась байдужість до навколишнього, починала трохи дратувати. Моя натура вимагала дії, а тут ніби поринаєш з головою в студену воду. І ще це дивне почуття тривоги, яке несподівано виникло ледь не на порожньому місці. Серце прискорено забилося, вуха заклало, ніби я пірнув у воду... В наступну мить великий палець правої руки сам по собі почав гарячково погладжувати фаланги зігнутих в кулак вказівного і середнього пальців. Збоку якомусь спостерігачеві це здалося би схожим на те, буцімто в моїй руці було стиснуте руків’я невидимого меча, а подібною процедурою я наче перевіряв, наскільки міцно долонь стиснута в кулак.

Нервове? Напевно, що так… Але чому раптом подібне виникло? – я завмер і озирнувся. Наче нічого і нікого, щоб могло так мене налякати.

Ельф неквапливо обійшов навколо черепа та тихо спитав:

–Ну що? Ходімо далі?

Я знову озирнувся. Здалося, щось не так… щось не в порядку… А потім почулися чиїсь голоси…

Ні, насправді вони не були реальними голосами. Скоріш десь в середині мене… в голові… в нетрях розуму пробіг ледь відчутний «вітерець»… Саме він перетворився на голоси. Наче перемовлялися кілька осіб. Мова була незнайома… чи може просто незрозумілі слова… Але ось настрій тривоги… він залишився…

–Ходімо, – кивнув я ельфу.

Голоси не зникли, а стали ще більш чіткими. Вони зверталися до мене… шепотіли якесь слово…

–Стій! – гаркнув я Андре. – Стій! – саме це і мені шепотіли на вухо.

Те, що я спочатку було прийняв за викорчувані пні, заворушилися, і в одну мить виросли до солідних розмірів. В туманій димці, яка царювала попереду, було важко розгледіти, чи це жива річ, чи нежива…

Чекай, Боре! Це ж істота… Істоти! Троє... четверо... ще двоє…

–Ніхазова ковінька! – мене аж тіпнуло, а ось ельф все також флегматично дивився на темні фігури, які рухалися до нас.

Руки самостійно схопили лук та стрілу. Я тут же націлився вбік загрози.

–Ляєн-Бліт! Спалах! – прошипів вголос, відчуваючи, як стріла почала вібрувати. За якусь секунду вона почала перетворюватися на блискавку.

Фігури… цілком подібні до людських… Вони рухалися досить швидко і впевнено, неухильно наближаючись до нас. Ось я вже міг розгледіти обличчя незнайомців... Вірніше, то були морди… Вовчі морди із характерним оскалом… А ще дикі очі, котрі палали хижацьким вогнем...

–Вовкулаки, – промовив ельф, та причому так спокійно, наче казав: «Дивись-но, Боре, яка гарна квіточка росте на галявині».

Перевертні ніби й не бачили, що я стою на напоготові. У мене виникла думка, що вони просто ніколи не стикалися з лучниками й тому не розуміють власної небезпеки. Але кроків за п`ятнадцять до нас, коли я вже вибрав першу жертву та приготувався стріляти, вони всі завмерли, втупившись на нас. У всіх на морді звірячий оскал, шерсть на загривку дибки, гарячі клуби пару, які здіймалися над ними стовпами... пальці на долонях з величезними кігтями… Такими лапищами можна розірвати людське тіло навпіл! – промайнуло в голові. Тут же ніс відчув характерний запах, який буває тільки у звіра, що харчується живою плоттю.

Не те, щоб я злякався, але в голову закралася думка, що напевно здолати таких чудовиськ буде важкувато. Мені треба було стріляти, ледь вони вийшли з хащі, а зараз момент упущений.

–Які ж вони потворні! – голосно заявив Андре, який все ще пахкав люлькою. – Їй-богу, потворні!

Я відразу згадав розповіді Бернара про Красу, та подумав, що зараз заводити подібні промови про це дуже недоречно. Але ельфів, схоже, не змінити!

–Га-а-а, – вищирився один із перевертнів. В тьмяному світлі блиснули його величезні ікла. – А славне м`ясце.

Заговорив він, на диво, канійською. Не чистою, звичайно, з явним придихом в словах, шипінням та хрипінням, від чого не відразу був зрозумілий сенс сказаного. Якби не відчуття небезпеки, яке примусило мозок працювати швидше, то я взагалі б прийняв фразу про м`ясце, як гарчання.

–Зробиш ще крок, – якомога спокійніше відповів я вовкулаці, – і славним м`ясцем будеш саме ти.

Стріла, що лежала на вказівному пальці, в такт моїх слів почала переливатися холодним блакитним світлом. Якби я був на місці цих перевертнів, то сто разів подумав, чи варто атакувати.

–Гррр! – загарчав самий найближчий з вовкулаків. Від нетерплячки він зробив невеликий крок вперед та щось промовив. Декількома секундами пізніше, явно осяяний думкою, щоб налякати нас, він також заговорив канійською, звертаючись до своїх товаришів. Якщо відкинути стороні звуки та перекласти його фразу в більш зрозумілу форму, то промовив він наступне: – Дозвольте мені поласувати першим… оцим ось зухвалим чоловічком, – перевертень кивнув на мене. – Всіх перестріляти він не встигне…

Я відпустив тятиву. Вовкулаче явно на подібне не очікував. Блискавка прошила тіло наскрізь, вириваючи чималий шмат зі спини перевертня. Його відкинуло назад десь на пару сажнів. Він глухо гепнувся на землю та застиг. А моя рука вже сама витягнула наступну стрілу. Я хутко натягнув тятиву… знову губи прошепотіли закляття… вистріл і ще одна блискава звалила з ніг другого вовкулаку. Решта перевертнів відскочила назад і вони спритно поховалися за стовбурами старих сосен.

–Овва! – почулося позаду від ельфа. – Давно не бачив подібних фокусів!

Я не став слухати подальших слів Андре. Зараз не час на жарти… Ліпше б допоміг із нападниками, а не курив свою люльку.

–Вибух! – гаркнув я наступне закляття та ще раз спустив тятиву.

Стріла рушила вперед. Вона увіткнулася в одну з сосен, гучно бахнув, і на всі боки полетіли гілки та тріски. Я обережно висунувся вперед, пройшов крізь чагарник та випустив ще одну вибухову стрілу.

Один із вовкулаків не витримав та боягузливо вискочив зі своєї схованки. Він кинувся бігти в бік низькорослого ялинника. Якихось три кроки і йому в спину встромилася блакитна блискавка.

Я знову поглянув на Андре, але ельф явно не збирався допомагати. Він безпристрасно спостерігав за тим, що відбувається, і цей спокій та байдужість мене розлютило більше, ніж напад вовкулаків.

–Псяче хутро! Та щоб тебе біси замордували! – вирвалося само собою. Я звичайно не волав на весь ліс, проте сподіваюсь Андре почув моє невдоволення.

Ледь помітне ворушіння праворуч повернуло мене до бою. Я випустив кілька вибухових стріл, перетворюючи ліс на суцільне пекло, і знову став напоготові.

З диму вискочила величезна фігура. Вже було добре зрозуміло, що я не встигаю вистрілити, а тим паче витягнути мечі для захисту. Удар в плече і мене відкинуло назад. Я утнувся спиною в щось тверде, буквально на секунду втрачаючи свідомість. В голові закрутилася тільки одна думка: «Встигнути встати та вихопити клинки, інакше прийдеться вітатися із Тенсесом».

Я все робив майже несвідомо. Ледь картинка перед очима прояснилася, стало зрозумілим, що вовкулака поруч немає. За те за спиною сидів величезний… неймовірно величезний мерзенний павук, який наче мерехтів зсередини якимось противним синюватим кольором. Його лапи метушливо копошилися над... над...

Я придивився: павук пожирав те, що залишилося від перевертня.

–Ось тобі на! – і я зайняв стійку, щоб битися із новоявленою потворою. – А щоб тебе… Ніхазова ти падлюко!

–Стій, гаряче голово! – почулося ліворуч.

Обернувшись, я побачив Андре, який стояв опершись ногою о пеньок. Його змарніле обличчя блищало і здавалося було вкритим липким слизом. Блідо-зелена шкіра, очі, наче п’ятаки… а ще зіниці, в яких виблискувало малиновим вогнем.

Хай Сарн мене милує! Прямо ожилий мрець, а не ельф. А щоб Ніхаз тебе побив! – мене все ще тіпало від картини перед очима.

Ді Дазірє якось втомлено видихнув. Прихована недобра посмішка в складках його губ видавала ельфа із головою. Йому явно подобалось дивитися на сніданок павука. Андре із задоволенням споглядав, як волохате чудовисько жадібно пожирає перевертня. Мені навіть подумалося, що цей ельф отримує якийсь екстаз від подібного споглядання.

–Це… це твоє… створіння? – обережно спитав я.

–Авжеж!

–Звідки воно тут?

–Покликав, – незрозуміло відповідав Андре. – Взагалі-то павуки не їдять живцем, а лише висмоктують живильні соки, – некромант почав читати нотатки про життя цих мерзенних тварей, буцімто мене це дійсно цікавило. – Вони вприскують в здобич отруту, яка її паралізує. А коли та розм`якшиться до такої собі кашиці, починають її поглинати.

Андре нахабно посміхнувся та додав, що його «павучок зовсім позбавлений подібної ласки та полюбляє пережовувати м`ясо».

–Я подарував йому кілька гарних щелеп, – закінчив ельф.

–Бачу, – невдоволено кинув йому у відповідь. Дивитися на цю істоту було, м’яко кажучи, неприємно. Чомусь представилось, як мене намагаються вкусити ці щелепи. Як вони перемелюють мої кістки, жують жили, п`ють кров. – Тьху ти, хай воно скисне!

–Гаразд, друже. Цей вовкулак був останній… Інші збігли… Ти своїми гучними пострілами півлісу переполохав. Отже хутко рушимо звідси, а то сюди скоро набіжить купа «доброзичливців».

Павук різко повернувся в мій бік і злобно замахав передніми лапами. Я шарахнувся назад. Ельф сердито цикнув і рішуче підійшов до мене.

–Ти взагалі як? – запитав він.

–Боки болять, а так – нічого.

Андре розуміюче хитнув головою і пішов на південний захід. Я швидко оговтався, підняв лук та рушив слідом за ним.

–Спритний ти хлопець, – сказав ельф, коли ми відійшли на пристойну відстань. – Мені здалося, що вовкулаки тебе порвуть на шматки… Ти так перелякано на них дивився.

Подібна заява мене розсердила:

–Я не злякався! Ти щось плутаєш.

Ельф не сперечався. Він лише стримано посміхнувся та підморгнув:

–Отже, найкращий захист це напад? Чи ні! Бачу, ти скоріш шанувальник тактики «канійського спису».

–Що? – не второпав я.

–Кажу про тактику використання зброї в якості останнього аргументу. Не чув про «канійські списи»? – ельф не став очікувати на відповідь та пояснив, що в часи ранніх Валірів шляхта між собою на перемовинах часто прибігала до застосування особистих загонів списоносців. – Коли сторони заходили в глухий кут, то одна з них підмовляла військових та за їх допомоги вбивала супротивників. Отже, це така собі тактика останнього аргументу.

–В моєму випадку це були стріли. І перемовини я не вів, – цілком серйозно відповів я, на що ельф раптом розреготався.

–Тепер розумію, чому на тебе покладається П’єр ді Ардер. Для нього ти той самий «канійський спис».

–Мені якось байдуже, хто та що в мені бачить.

Андре спритно клацнув пальцями, наче подавав якийсь сигнал павуку. Блідість шкіри на обличчі Андре вже зникла. Не було і того дивного слизу, яке додавала образу ельфа мертвості. Поряд йшов той самий незворушний красень.

Моє питання про павука, котрий наче залишився на галявині, ельф спочатку проігнорував, але трохи пізніше все-таки сказав, що це осквернитель.

–Це не зовсім жива істота, – розповідав Андре. – Але не будемо вдаватися в деталі, бо тобі, друже, те не зрозуміти... Вважай, що це лише... образ. Так, образ.

–Щось той «образ» занадто реальний. Ну, гаразд, нехай так! – я відмахнувся, а сам про всяк випадок озирнувся та побачив, що за кущами, кроках десь в двадцяти, слідом біжить все та ж мерзенна павуча істота. – Отже, суко, прив`язався за нами!

Андре якось криво посміхнувся. Ельф дивно смикнув плечем, немов відганяв настирливих комарів, а потім неохоче відповів:

–Не переймайся, через годинку його не стане. Розтане, як ранкова імла.

Якийсь час Андре виглядав надмірно активним, навіть, скоріше, смиканим і нервовим. Так було десь с годину, може трохи більше. Ми з ельфом швидким кроком минули густі зарості кропиви біля невеличкого струмочка, піднялися високим крутим схилом і опинилися в майже непрохідних нетрях старого лісу.

Куди йдемо? Взагалі не зрозуміло. Цей Андре як і раніше майже не дивився навсібіч. І ця його дивна безпечність не припиняла мене дратувати. Хіба мало тієї сутички із вовкулаками? – міркував я, слідуючи за легким рухливим ельфом. Позаду, кроків вже за п`ятдесят, шарудів лапками осквернитель. Його величезна купа темно-синіх очей втупилися нам в спину жадібним поглядом голодного хижака.

Я чесно зізнався, що мені ця істота не подобається. Бажано б було, щоб вона взагалі не йшла за нами. Андре зупинився, подивився на мене явно збираючись щось сказати, але натомість нервово посміхнувся та пішов далі.

Ми не зробили і десятка кроків, як змушені були зупинитися. Все через навалу вовкулаків, яка вийшли нам назустріч із густої хащі. 

Перевертнів було багато. Дуже багато. Вони впевнено та досить спокійно вилазили на відкриті місця та хижо скалячись, дивилися на нас. Їхня поведінка не обіцяла нічого приємного. І відчуваю, що цього разу так легко відбитися не вдасться.

–А ці потвори тобі подобаються? До «канійських списів» прибігати будеш? – підколов мене ельф. Він підморгнув та тут же звернувся до вовкулаків, голосно крикнувши вперед: – Хто тут вожак?

Здавалося, що Андре зовсім не злякався. Мене ж пройняв холодний піт, а ельф, між тим, виглядав так, немов прийшов на якійсь світський раут. Зараз ще почне поклони бити.

Пауза затягувалася. Ніхто з перевертнів не відповідав. Вони ніби на щось чекали. Кільце навколо нас щільно зімкнулося, отже відступати було нікуди.

–Охочих претендувати на роль вожака клану, бачу, немає, – пожартував ельф. – Може мені визватися очолити вас?

–А що тобі треба? – почувся хрипкий низький бас.

Канійська, котрою розмовляв перевертень, як я вже раніше відмічав, була дуже спотворена. Мені знову ледь вдалося зрозуміти сказану фразу.

Ми з Андре повернулися убік голосу. Вовкулаки, які юрмилися ліворуч, різко розступилися і вперед вийшла широкоплеча невисока фігура. Скоріш за все, це і був ватажок клану перевертнів. Його важкий погляд пройшовся по нам, немов порив холодного вітру.

–Хотілося б дізнатися, – заговорив ельф зайнявши нахабну позу, – чому це ви на чужій землі балуєте? Недобре те якось. Адже ви порушуєте закон гостинності та...

–Ми зла нікому не хочемо, – перебив Андре ватажок перевертнів. – Все що потрібно моєму племені, так це добра здобич та тихі хащі.

–І хто тут здобич?

Перевертень підійшов до нас впритул та втупився очима в ельфа. Дуель між ним та Андре тривала недовго. Ді Дазірє не витримав і відвів погляд. Я знову відмітив, як змінюється у Андре колір шкіри.

–Так хто тут здобич? – повторив я питання з викликом в голосі, перебираючи на себе роль переговірника. – Ми? Люди?.. Чи знаєш ти, скільки в цих хащах згинуло місцевих?

–Вони тут «гинули» і без нас.

–А відтепер їхня кількість збільшилася.

–Дурррня! – гіркнув вовкулака. – Ми до цього не маємо ніякого відношення.

–А хто ж тоді робить лихо? – нахабно ощирився я.

–Ви, люди, і робите. А нас перекидаєте… Ми просто хочемо жити, – процідив ватажок перевертнів. – Нікого не чіпаємо…

–Нікого?

–Нікого, – хитнув головою вовкулака. Він тут же оскалився, демонструючи чималі ікла. – Хочеш доказів?

–Я хочу порозумітися. Чого ви тут?

–Бо це місто, саме те, що нам підходить... Правда, ви нам спокою не даєте. Варто було свого часу тут з`явитися, як починаєте лізти в ліс, наче ті мухи на гівно.

–Отже, ми мухи, – знову ощирився я, – а ви – гівно.

Цієї миті почулося дивне гарчання та шерех. Я побачив, як розступилися вовкулаки і до нас наблизився павук Андре. Перевертні злякано розійшлися, а осквернитель підбіг до ельфа, немов дворова собачка. Я знову відчув неприємний холодок, який пробіг між лопаток. Навіть той факт, що павук стоїть на моєму боці, не викликав особливого захоплення.

Вожак напружився, але не відступив назад. Його хвіст нервово затремтів, а шерсть на загривку стала дибки.

–Пропоную поговорити спокійно, – заявив я примирливим тоном.

–Ще один «пропонувач», – хмикнув перевертень.

–Що це значить: «Ще один»?

–Приходив тут один... ватажок… гррр…дворянин, - виправився перевертень. – Грр! Пропонував союз в обмін на гроші.

–Тобто?

–Хотів, щоб ми йому допомогли в Південній Берестянці.

–У чому?

–Вам, людям, в голову зазвичай лізуть лише лихі справи.

–Тобто, вам пропонували дещо недобре? – спробував уточнити я.

–Напевно… Взагалі, нам було не цікаво, тому ми не перепитували, – неохоче відповів перевертень. – Ми не настільки жадібні до золота, ніж ви, люди.

–А вам пропонували золото? – мені стало трохи смішно. Це ж треба бути таким дурником, щоб пропонувати гроші дикунам.

–Гррр! Так, той чолов’яга обіцяв нам золото, але ж воно прокляте.

–Чому це?

–Він притягнув його з давніх могильників.

–Те золото джунське? – уточнив я.

–Ми не знаємо, хто раніше правив в цьому світі. Кажуть, то були великі чаклуни, яким підкорювався весь світ. Вони були настільки могутніми, що вирішили відламувати часточки сонця, перетворюючи його на золото. А з місяця – срібло. В світі ледь не запанувала темрява… Подібні дії прогнівали богів. Вони знищили тих чаклунів… Ті згинули, наче пил…

Мене так і кортіло спитати про «богів» перевертнів. Цікаво, в кого вони вірують?

Але замість того, я ще раз спитав про золото джунів.

–Це прокляті речі. І взагалі, ­– гаряче розповідав ломаною канійською вовкулака, – не слід зв’язуватися зі злом… Ваше золото вас і засліплює! Прийде час і ви, люди, через нього перекинетесь на пил, як і давні чаклуни.

–І тоді в Сарнауті запануєте ви, перевертні.

–Ми – чисті створіння! – з викликом промовив ватажок. – А ви удвох навіщо сюди прийшли? Не віриться, наче заради з’ясування, хто «балується на чужій землі», – після цих слів вовкулака поглянув на Андре.

–Піймали! – роблено хихикнув той. – Звісно не заради цього… Ми з товаришем хотіли б в дечому розібратися. Сталося так, що невідомі викрали мого одноплемінника. Вважаю, що його переховують в цій частині алоду.

–Повірте нам, – відповідав ватажок, – тут ніхто не ховається, окрім нашого племені. Нам тут подобається… Дуже подобається.

–А звідки ви сюди прийшли? – спитав ельф. Мені здалося, що він хотів сказати «припхалися».

Ватажок оскалився, явно не збираючись відповідати на це питання.

–А що з тією людиною? Дворянином? – запитав я. – Він був один?

–Звичайно, що ні! То була ціла зграя!

–Загін, – поправив я. – Як звали їхнього ватажка? Адже він, впевнений, назвався.

–Борис… Дуже пихата особа. Трусив своїм золотом та ще з таким виглядом, наче то була така бажана для нас річ, хоч зайцем за неї стрибай!

–Він не сказав, звідки у нього те золото?

Вовкулака чомусь замовк. Я зрозумів причину за мить: перевертні вже починали дратівливо гиркати. Очевидно, їм не подобалось, що ватажок приятелює з вбивцями їхніх товаришів.

–Звідкись з півночі, – після невеличкої паузи додав ватажок.

–А куди рушив потім?

–Грр! До Великих валунів…

–А…

–Ось що, шукачі пригод, – перебив потік моїх запитань перевертень, – раджу вам йти собі геть. Подібного більше пропонувати не буду... Мої хлопці і без того зуб на вас точать, а я тут сюсюкаю.

Я глянув убік вовкулаків, що нетерпеливо переминалися з ноги на ногу. Битися з подібною зграєю було б самогубством. Це розумів і Андре. Він стримано кивнув головою та подав мені знак уходити.

Кільце перевертнів розімкнулося. Вовкулаки зробили прохід і ми з ельфом, лише трохи забарившись, все ж потихеньку попрямували на північ. Слідом задріботів волохатими ніжками осквернитель.

–Цікаво, вони нас дійсно відпускають? – вичавив із себе я. – Чи це, можливо, пастка?

–Від дикунів всякого можна очікувати, – прошепотів ельф. Блідість його обличчя сильно відтінювалася кольором костюма, і тому він знову почав здаватися мені мерцем з синюшною шкірою. – Хоча ця земля формально їм не належить… Отже, думаю, поки нас не стануть чіпати. А загалом, не будемо гадати, і краще покинемо їхні хащі.

–Чому це? Ми прийшли сюди за Ентоні ді Вевром, пам’ятаєш?

–Його тут немає.

–Ти повірив цим істотам?

–Вони не настільки спотворені, як ми. До шахрайства не привчені.

Я роздратовано сплюнув та сказав, що все одне треба бути обережним. Хоча би через те, що декому захочеться помститися за вбитих товаришів.

Сказав про те і озирнувся. Проте ніхто з перевертнів слідом за нами не йшов.

–Помститися? – задумався ельф. – Це можливо, але у них панує залізна дисципліна, – почав знову віднікуватися Андре. – У дикунів з тим куди більше порядку, ніж у нас. Вважаю, що вовкулаки не нападуть на нас зненацька.

–Це чому? – сердився я.

–Дякуючи твоїм діям, – посміхнувся ельф. – Я кажу про бійку біля возу. Це був досить розумний та передбачливий хід. Хоча помітно, що ти був під впливом інстинктів, ніж розмірковувань. Але все одне це рішення було правильним. Дикуни в більшості покладаються на силу, – пояснював Андре. – Ти її продемонстрував. Це було свого роду попередження, яке змусило їхнього ватажка піти на перемовини. Адже сам розумієш, їхньому племені приходилось залякувати місцевих жителів, щоб ті не ходили на зайняті перевертнями землі.

–Ти вважаєш, що вовкулаки все ж нападали на людей? – я пригадав розбитий віз та білий череп, який лежав біля нього.

–Не думаю, що справа заходила занадто далеко, – заперечив Андре, зрозумівши мій натяк. – Той віз стоїть в лісі вже не один рік, але це не означає, що до смерті того бідолахи приклали руку вовкулаки…

–У нас на Інгосі кажуть: «Де верба, там і вода».

–Напад виключений! – замотав головою ельф. – Це була б дурість… Ну, може, перевертні боки комусь нам’яли. Не більше. Головне було налякати, а не нападати відкрито, адже перевертні розуміють, що в такому випадку сюди прийдуть військові…

–Ти бачив скільки тут вовкулаків? А тепер скажи: як таку ораву прокормити? Один вовкулака може з’їсти цілого барана! А їх тут сотня… А може і більше! – розмірковував я вголос. – Господарством вони не займаються… Тих же баранів та кіз не розводять… Як тоді їм виживати? Тільки полюванням! Постійним полюванням! Але ж тут не буде стільки здобичі, так? – я поглянув на ельфа. Той стримано посміхався.

–Ти вважаєш, наче вони нападають на жителів цього краю? – прямо спитав Андре. – Ще раз кажу, що в такому випадку, Новоград вже б знав про подібне та послав сюди ціле військо. Я погоджуюсь про полювання… і навіть припускаю, що вовкулаки іноді лазять по Південній Берестянці… Але не більше! То в тобі кажуть забобони!

Декілька хвилин ми йшли мовчки, все ще поглядаючи назад. Я не витримав першим, та знову почав запитувати:

–Що ти зрозумів із розмови з ними?

Ми відійшли десь на версту та зупинилися оглядітися.

–Що комусь дуже кортіло задіяти цих вовкулаків для не зовсім доброї справи, – відповідав Андре.

–Він назвав його Борисом…

–Я чув… Оскільки ми зараз все ще не бачимо правильного шляху, – казав ельф, – то пропоную йти до Великих валунів, – Андре рішуче махнув рукою в бік каменоломень.

Я погодився, бо і сам вже не знав, що робити. Врешті решт, треба хоч за щось братися, а вже згодом, вважаю, все складеться в загальну картину.

З хащі ми вибралися вечорі. Довго блукали, обходили завали, перш ніж вийшли на стару дорогу.

Осквернитель пропав десь кілька годин тому. Я навіть того не помітив, бо той потворний павук нишпорив у віддаленні від нас, а потім просто раптом настав такий момент, що його не стало.

Ми вже не розмовляли з Андре ані просто так, ані з якогось важливого приводу. Ельф виглядав якимось неприступним, задумливим. Очевидно, все через зустріч із вовкулаками. Здається, він був розгублений, але не хотів це виказувати.

–Довго ви щось, – чийсь жіночий голос вивів мене з роздумів.

Ми з Андре обернулися: біля маленької похиленою берези стояла якась ельфійка. Вона широко посміхалася, дивлячись на нас... вірніше – на Андре. Той по чудернацьки привітав дівчину і негайно попрямував до неї.

–Я очікував зустрітися з тобою південніше, – промовив ельф, наблизившись до дівчини впритул. Ще мить і я подумав, буцімто вони поцілуються. – Як ти нас знайшла?

Ельфійка не відповіла, а лише знову посміхнулася.

–Ходімо, – згодом промовила вона, – я зупинилася недалеко звідси.

Андре взяв дівчину за руку та, звернувшись до мене, сказав:

–Знайомся, це Мішель ді Грандер… моя знайома… А це, – тут Андре вже представляв мене, – «канійський спис» П’єра ді Ардера – той самий Бор Головоріз.

–О! Я про тебе чула! – мелодійним голосом промовила Мішель

В цю мить розсунулися сусідні кущі й на галявину повільно вийшов... єдиноріг.

Я здивовано дивився на цю тварину, не вірячи своїм очам. Білосніжна шовковиста грива, заплетений в широку косичку хвіст, довгий сріблястий ріг на лобі… Це дійсно був єдиноріг… Кажуть, що побачити такого звіра – до великої удачі.

Ельфи ж, здавалося, навіть не звернули уваги на цю гордовиту тварину. Вони тихо про щось перемовлялися, і я, грішним ділом, подумав, що переді мною марення. Але це припущення тут же розсіялося, ледь єдиноріг підійшов до Мішель і ткнувся своїм носом в її долоньку. За мить я побачив майстерно зроблене сідло, яке знаходилось на могутній спині.

Єдиноріг пирхнув і захитав головою. Ельфійка рефлекторно гладила його по шиї та злегка штовхала в бік, щоб не заважав розмовляти із Андре. Тварина зробила пару кроків і раптом попрямувала до мене. Не знаю чому, але мої руки самі потягнулися до єдинорога. Пальці торкнулися його вітіюватого рогу… Той, на подив, виявився теплим, навіть гарячим, наче це не кістка, а якась рука чи нога…

Єдиноріг довго поглядав мені в очі, фиркаючи та обмахуючись хвостом. Мішель зіщулилася та припинила розмову із Андре. Пройшла якась хвилина і ельфійка цілком серйозно заявила, що ніколи не бачила, щоб єдинороги так тягнулися до незнайомців.

–Особливо до людей, – додала дівчина. – Дивно! Хто ти, Боре?

–Тобто? – не второпав я, будучи не в силах відірватися від тварини, до якої мене наче тягнуло.

–Ти йому явно сподобався, – промовив Андре. – Насправді сподобався.

Тварина, немов вторячи його словами, задоволено фиркнуло і різко мотнуло головою. Але тут же розвернулася і повільно пішло геть з галявини. Я все ще стояв з роззявленим ротом і дивився вслід єдинорогу.

Зізнаюсь, на душі стало якось легше. Всі тяжкі думи розвіялися, наче і не було.

А ельфи все ще здивовано переглядалися між собою.

–Щось не так? – зважився я запитати.

Але відповіді не послідувало. Мішель відпустила руку Андре та задумливо хмикнула. Через пару секунд вона жестом покликала нас йти за собою, пропонуючи залишитися на ночівлю.

–Розповісте мені, що було в хащах, – додала вона, звертаючись до свого товариша. – А вранці вирішимо, що робити далі.

Андре угукнув та рушив слідом за Мішель. А я ще трохи постояв, дивлячись в вечірньому світлі на білу фігуру єдинорога, перш ніж рушив за ельфами…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше