21.11.2019 06:43
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

14

…У каменоломнях на диво було тихо. І це насторожувало. Зазвичай, подібні місця кишать усілякими ділками, робітниками-найманцями та навіть пройдисвітами. Навіть на лісопилці, де свого часу хазяйнували кліщі, й то було чимало народу. А тут ані випадкових перехожих, ані якогось малого натяку на будь-яку діяльність! Відчуття, наче ми знаходимось біля кладовища, але з однією відмінністю – тут навіть доглядача не спостерігалося. Попереду лише купа каміння, величезні ями, заповнені водою та рідкісні чахлі деревця. І тиша!

–Стій! – раптом заволав мені внутрішній «страж». – Стій! – шепотіли чудернацьки голоси. – Чекай!

І я зупинив ходу та наказав заховатися в засідці – в шипшиновому чагарнику. Ми утрьох почали уважно розглядати місцевість перед собою.

Ельфи, здається, також відчули якусь небезпеку. Мішель та Андре іноді перемовлялись на своїй гаркавій мові, та пильно вглядалися в пустинні майданчики чималої каменоломні Великих валунів.

Нинішню ніч ми провели в своєрідному таборі, якщо його так можна назвати, в якому Мішель спорудила доволі величезний шатер, куди пішла ночувати разом із Андре. Отже я мав рацію, стосовно наявності «деяких» відносин між цими двома ельфами.

Хоча, що мені до них? Це їхні особисті справи. Тому, хай що хочуть, те і витворяють у своєму наметі.

Я ж повечеряв наодинці та, укутавшись в похідне покривало, заснув мертвим сном біля пухнастої ялинки. А вже вранці після доброго сніданку ми всі рушили убік Великих валунів. Єдиноріг, як мені потім стало зрозумілим, пішов в ліс, заливши свою хазяйку з нами. Ця тварина на відміну від свійського коня, була досить незалежною істотою, тому вчиняла так, як їй заманеться.

Отже, погода сьогодні стояла добра, світило сонечко, небо було чисте, без хмаринки. Ми дісталися широчезної дороги та покрокували убік каменоломень. Мішель та Андре майже не розмовляли ані зі мною, ані один з одним. Мені чомусь подумалося, наче цієї ночі між цими особами щось трапилося. Можливо трохи вони трохи посварилися.

І знову я себе відсмикнув: ну що мені до них? Боре, припини перетворюватися на торговку із сільського ринку! Не пхай носа в чужі справи!

Десь до півдня ми дісталися місця призначення. І вже на підході я знову відчув оті чужі голоси, котрі шепотіли про небезпеку. Ми утрьох сховалися на невеличкому пагорбі, вщент порослому густими кущами, та почали уважно спостерігати за безлюдними каменоломнями.

–Подивитесь туди, – раптом почувся голос Мішель.

Ми з Андре повернули голови у вказаному напрямі. Навіть не дивлячись на відстань, я розрізнив удалині людську фігуру, яка зачаїлася за тесаною сірою брилою. Незнайомець озирався на всі боки, перш ніж вирішився прокрастися до лісу.

–Спостерігач чи біженець? – спитав Андре, толком ні до кого не звертаючись.

–Бажано б було його перехопити, – заявив я.

Ми обережно пройшли кущами до місця зустрічі й сховались, почавши чекати на чоловіка. Той вкрай повільно просувався в наш бік, постійно оглядаючись назад. І ось коли він нарешті досяг заростей та з облегшенням на обличчі заліз в кущі, Андре продемонстрував нам із Мішель жестом, щоб ми залишалися на місці, рішуче вийшов назустріч незнайомцю, при тому голосно волаючи:

–Нумо стій!

Чолов’яга – мокрий, брудний, блідий, наче смерть – миттєво змінився в обличчі й рефлекторно позадкував, але усвідомивши, що перед ним ельф, полегшено зітхнув. Бідолаха, мабуть, очікував побачити якогось громилу.

–Стій! – повторив Андре твердим голосом. Його крила випростовувались та застигли, наче заледеніли. – Ти куди так квапишся?

–А-а-а-а… а-а тєбє што до-о-о таво? – від хвилювання незнайомець навіть почав заїкатися.

Він оглянувся навколо та вирішивши, що тут окрім нього та ельфа нікого нема, трохи заспокоївся, одночасно займаючи нахабну позу.

–Што тєбє нада? – знову перепитав незнайомець.

–Я спросіл пєрвим?

–І што? – чолов’яга зіщулився та відразу набундючився.

Ооо! Так ми будемо тягнути вола за яйця ще півроку, – промайнуло у мене в голові. – Треба прискорити потік подій.

Я рішуче вибрався з кущів та підійшов до незнайомця. Той аж підстрибнув та почав квапливо мацати себе за ремінь, явно шукаючи меч, але коли він усвідомив, що його немає, то судорожно ковтнувши, жваво підхопив із землі здоровенний камінчик й відступив на пару кроків назад.

–Спокійно, приятелю, – промовив я. – Ти хто такий? Чого ховаєшся серед брил?

–А-а-а… а ви самі кто будєтє? Чєво самі-то прячєтєсь?

–Бо щось занадто тихо в каменоломнях, – відповів я. – Нам здалось це підозрілим… Так хто ти?

–Я? – людина озирнулася. – Я? Е-е-е… Яробор... Яробор Ртіщєв. Стражнік здєшній.

–Куда таропішся? – знову спитав Андре. – Ілі пріключілось чєво?

–А-а-а… в камєналомні бандіти ворвалісь. Всєх пєрєбілі… Всєх!.. Пачті…

–Отаке! – я подивився на Андре, той задумливо втупився в мене. – Ти, друже, нічого не плутаєш? – спитав я у стражника.

–Аґа! Сплутаєш тут! – відмахнувся той. – Как ворвалісь… как началі всьо крушить… всєх рєзать… ґнать в пєщєри!

–А тебе чого ж не чіпали?

–Повєзло, – сердито відповів Яробор. Його змарніле брудне обличчя натягнуло маску люті. – Я за вадой пашол… к озєрцу... Мєня і нє прімєтілі. Я-я-я таґда спрятался… залєз в камиши… Вот так! Так… так… Ясно?

Яробор нервово затряс головою. Здається його нарешті наздогнав страх. Руки затремтіли, на очах навернулися сльози… навіть нижня щелепа заходила ходором…

Не знаю, чи правду казав він про себе, чи прибрехав, розповідаючи про похід за водою… Може побачив ворожу навалу та з переляку кинувся тікати. А може і дійсно опинився в такому положенні, що ані спротиву, ані чогось іншого зробити не встиг.

–Замйорз в том озєрє чуть нє насмєрть! – жалівся стражник. – Ви сідєлі каґда–нібудь в лєдяной вадє? Ґа?

–Хто це був? Ти хоч когось серед нападників впізнав? – спитав я, намагаючись відкинути ці спроби визвати в мене жалість.

–Да я етіх… етіх ґадов толька запрімєтіл, так сразу… сразу в воду залєз… А ані всьо винюхівалі… всьо вихаживалі… іскалі… Потом тєла в озеро скінулі… Прівязалі к ноґам камні і скінулі. Аж вода покраснєла!

Нижня губа у Яробора почала сильно тремтіти, наче у маленького хлопчика, якого образили більш дорослі діти.

–І де зараз ті бандити? – спитав я у стражника.

–В управє засєлі! Там цєлая крєпость палучілась… нє падступіца… Работніков загналі в пєщєри, а входи туда завалілі камнямі, штоб тє нє вибралісь!

–Отже, не всіх перебили, – зіщулився я.

–Нє нада на мєня так сматрєть! – образився Яробор.

–І чого бандити хочуть?

–Да аткуда мнє знать! – ледь не закричав стражник.  

–Заспокойся… Скажи ліпше, ти впізнав хоч когось?

Ртіщєв відчайдушно замотав головою, мовляв, ні, не впізнав. Він повідомив, що вже другу добу сидів у озерці з мертвяками. Все чекав, коли заспокояться нападники та він зможе втекти.

–Другу добу? – перепитав я. – Невже за цей час ніхто не прибув в каменоломні?

–Да сюда і нє так часто захаживают! – знову замотав головою Яробор. – Дєто раз в двє нєделі абоз с харчамі прієзжаєт… Слєдующій будєт… будєт… будєт…

Стражник витріщив очі, намагаючись згадати, коли приїде наступний обоз.

–Дивна ситуація, ти так не вважаєш? – звернувся я до Андре.

Цієї миті з кущів вийшла і Мішель. Вона щось промовила своєму одноплеміннику, а потім звернулась до переляканого Ртіщєва:

–Сколька іх?

–Я-я-я… я-я-я… я нащщітал трі дєсятка… І ето, – Яробор вмить посерйознішав: – срєді ніх билі ліхадєі! Чєлавєк пять!  

–Що ще ти бачив? – не відступав я. Розповідь чим далі, тим ставала більш цікавою.

–Ані с сабой прівєлі ельфа. Мнє паказалось, што он бил іхнім плєніком…

–Ельфа? – ледь не в один голос вигукнули ми всі. – Чаклуна?

–Да аткуда я знаю! – сердився стражник. Камінець, між іншим, він все ще не відкидав. А це могло вказувати на те, що він нам поки ще не довіряв.

–Як він виглядав?

–Как… как… Как абичний ельф!.. Мнє паказалось, што он нємноґа нє в сєбє.

–Де вони ховають цього ельфа? Куди загнали?

–Нєту єво… Ужє… Утрам прієхалі какіє-то бравиє рєбяткі. Ані вмєстє с ліхадєямі етава ельфа пасаділі на каня і куда-та увєзлі. А єщйо нєскалька мєшков мєтєорітнава жєлєза пріхватілі.

–Куди це «куда-то»? – питав я.

–На запад… да, я слишал, што на запад сабіраліся.

–Можєт ти слишал ещьо зачєм он ім панадабілся? – подала голос Мішель.

Яробор виглядав втомленим. Він розвів руками на питання ельфійки, а потім тихо додав, що у розбійників у полоні були ще якісь дивні гіберлінги.

–Дивні? Це які? – не второпав я.

Стражник знизав плечима, а потім якимось розгубленим тоном додав, що «іх тожє увєзлі вмєстє с ельфом».

Я все ще намагався скласти до купи усі відомості: напад на каменоломні, вбивство працівників та охорони… перевезення із собою ельфа… вивіз метеоритного заліза…

–Я каґда-то встрєчал правідцєв, – заявив Яробор. – Так вот мнє падумалось, што еті ґіберлінгі – правідци.

Чесно скажу, що не зовсім зрозумів, про яких «провидців» каже стражник. Я поглянув на Адре, а той зробив знак, що поясне все згодом. Ельф перекинувся парою фраз з Мішель, а потім звернувся до Яробора:

–Тєбє нада дабраца до бліжайшєва посьолка і визвать падмогу.

–Мнє? – перелякано перепитав стражник. – А ви што ж?

–Ну а ми пака паглядім, што за рєбяткі тут сталі хазяйнічать.

–Да ви што! – замахав руками Яробор. – С-с-с-скажу сразу… сразу… Тє рєбяткі нє робкава дєсятка. І вабщє: можєт бить то бившиє салдати, бо уж очєнь слажєно да умєло дєйствовалі. О-о-очєнь!

–Колишні? – перепитав я. – А хто у них за ватажка? Чув чиєсь ім’я?

І знову Яробору було нема що відповісти. Андре повторно наказав стражнику рушити до найближчого поселення. А той ще кілька хвилин намагався нас залякати «стра-а-ашнимі бандітамі», а потім все ж побіг в ліс.

–Цей Ртіщєв має рацію, – промовив Андре, ледь ми залишились без стражника, – бо я і сам поки не знаю, що нам робити.

–Найправільніше було б спробувати розвідати ситуацію в каменоломнях, – запропонував я. – Добре, якщо б вдалось спіймати когось із нападників та прискіпливо його допитати: хто такі, що за ельф, куди його відвели… І таке інше.

Андре з Мішель погодились з цим, але все ж при тому висказали сумніви, що до цього плану.

–А якщо подібне не вийде? – казав некромант.

–А треба, щоб вийшло, – насупився я. Не люблю, коли починають занадто вагатися.

–Легко сказати: «Захопити когось із нападників». Ти ж чув цього Ртіщєва? Там, в управі, засіли відчайдухи. Якщо це дійсно колишні ветерани, то не факт, що нам вдасться навіть підкрастися…

–Я беру це на себе! Ви залишайтеся тут…

–Сказати, що ти дурень – так не хочеться ображати, – розвів руками ельф. – Вважаєш, там немає секретів? Або пасток?

–Як стемніє, то й рушу до них… І все! Більше про те не говоримо! Я вирішив, ясно?

Мішель байдуже знизала плечима. Андре ж пробубонів щось ельфійською та втупився убік каменоломень.

–До речі, – казав я, – ви обидва також чули про ельфа. Що думаєте?

–Можливо, що це Ентоні, – хитнула головою Мішель.

–В житті всіляке буває. Будемо сподіватись, що це дійсно він, – знову почав свою пісню Андре. Зараз ще скаже про випадковість, чи щось на кшталт того.

Ми повернулись до засідки в кущах шипшини та зручно розташувались для нагляду за ситуацією у Великих валунах.

–Мене насторожила фраза про мішки із метеоритним залізом, – промовив я трохи згодом. – Вам, взагалі, відомо, чим займався Ентоні в Світоліссі? – поглянувши на ельфів, на їхні обличчя, мені стало зрозумілим, що ні Андре, ні Мішель не знали про дослідження ді Вевра.

Оце так! Невже їм про те не розповідали?

–Так що там? – нахилився вперед Андре, демонструючи цікавість.

–Що? – я спробував перестрибнути на іншу тему. – Слухай… ти ліпше скажи, що то за гіберлінги-провідці?

–А-а-а… А чому ти раптом питаєш?

–Намагаюсь скласти все до купи.

Андре та Мішель переглянулись один з одним. Не минуло і хвилин, як некромант вирішився поділитися своїми знаннями. Він розповів, що серед гіберлінгів іноді народжуються особистості з доволі рідким даром – передбаченням майбутнього.

–Овва! – мене раптом потягнуло на жарти. – Зустрічав я в столиці якось одну особу… Вона також казала, що може передбачувати майбутнє… Баришева, чули про таку?

Андре та Мішель знову якось дивно поглянули один на одного. Мені здалося, що прізвище Баришевої їм нічого не сказало. Некромант взагалі зробив вигляд, наче не почув моїх слів. Він пустився в якісь пояснення, що у гіберлінгів дуже розвинуте несвідоме чуття «вгадувати перебіг подій».

–Проте, лише на короткий термін часу, не на роки вперед! – додав він наприкінці. – Взагалі, гіберлінги доволі замкнута народність. У них важко про щось дізнатися… А їхня релігія ще більш незрозуміла! Можливо, провидці це свого роду жерці. А, можливо…

Ельф не закінчив речення та розвів руками.

–А навіщо тим бандитам ці провидці? – спитав я.

–Ти сам казав, що нам ліпше когось допитати, щоб про це дізнатися.

Приходилось з цим погодитись. Ми сиділи до глибокого вечора. За цей час ніхто не приїжджав та не виїжджав. Все та ж тиша та безлюддя.

Я залишив біля Андре свою похідну торбу та почав збиратися, щоб прокрастися до управи.

–Відчайдушна ти людина! – стримано посміхнувся ельф.

–Послухай, Боре, – подала голос Мішель. – Якщо справи будуть кепські, кричи щосили: «Гравєль аніман. Еті мо се волонте». Запам’ятав?

–Що? – застиг я.

–Просто повтори за мною, – і ми хвилину завчали ці дурнуваті фрази. – Зараз немає часу пояснювати, – казала наостанок Мішель. – Буде зовсім важко, повтори цю фразу пару разів. Голосно повтори! Ну а потім, по можливості, ховайся!

–До чого подібні попередження? – напружився я.

Ми втупились один в одного. Було помітно, що ельфійка казала мені цілком серйозно. Це не було схоже на якійсь жарт. Проте вона зовсім не квапилась поясняти своє дивакувате прохання про незрозумілу мені фразу, котру треба казати вголос.

Так нічого і не дочекавшись, я рушив вперед. Десь півгодини крався серед кам’яних брил, намагаючись не шуміти. Незабаром біля східного краю озерця побачив ледь помітні вогники… Виднілись і якісь дерев’яні споруди… серед них – людські фігури… Чулись неголосні перемовини.

Я рушив ще обережніше. Йти було трохи важкувато. Все боявся випадково звалитися в яму чи оступитися та зламати ногу. Темрява така, що хоч в око стрель.

В якусь мить мені здалося, наче праворуч зашелестіли камінчики під чиєюсь ногою. Я насторожився і кілька хвилин намагався хоч щось розгледіти.

Напевно, мені то привиділося. То ж я зробив крок. Ще один… Знову прислухався… В ту мить відчув чиїсь погляд, встромлений в спину. Я хотів було озирнутися, але натомість отримав сильний удар по потилиці…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше