21.11.2019 06:44
Без обмежень
19 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Імлисті версти Західного тракту

15

…У роті пересохло. А ще я відчув неприємний металевий присмак. Здається, то була кров.

Що за ніхазівня? – промайнула перша думка. Але мозок, на щастя, швидко отямився. Ніякої розкачки. – Здається, я попав у засідку. Отримав по макітрі… можливо прикусив губу… звідси і кров… От, дурень! – але лайся, не лайся, проте вже нічого не поробиш.

Я спробував розплющити очі. Яскраві промені вранішнього сонця боляче різонули по зіницях. Напевно, я невільно закректав, бо почув, як поряд зареготав чиїйсь басок:

–О! Ажил!

–Іді-ка Тятє скажи! – промовив другий голос з грубими хрипкими нотками. – Он прасіл єво позвать, коґда етот лапух ачньоца.

«Лапух» – це, виходить, я. А «Тятя», можливо, ватажок цих бандитів.

Я спробував поворухнутися, але тут же зрозумів, що не можу цього зробити. Руки та ноги були міцно зв’язані.

Потилиця почала гудити. Мабуть, добряче по ній вчора вночі отримав. І як це я пропустив нападників?

Знову спробував розплющити очі й тут же втупився у високу пронизливу синь осіннього неба. Кілька хвилин я приходив до тями, підспудно міркуючи, що тепер робити. Почулися чиїсь кроки та веселий басок комусь крикнув:

–Ну вот он, Тятя! Сматрі!

–Уґу! – промовив третій голос. Мабуть тятін. У моєму становищі було важко кого-небудь розгледіти. Прийшлось покладатися лише на слух. – Худасочний какой-то! Ну-ка, паднімітє єво! Хачу поґлядєть на сєво красавчіка! 

Мене різко підхопили під пахви та ривком поставили на ноги. Очі все ще сльозилися, але я зміг розгледіти перед собою невисокого, проте дуже кремезного чоловіка. Сивий, з довгими вусами, одягнений в потемнілу від часу кольчугу, шкіряні штани, котрі були заправлені у високі чоботи. На поясі красувався багатий ефес бойового меча.

Отже цей Тятя, скоріш за все, дійсно ватажок нападників. І судячи з одягу та виправки – ветеран… Можливо ще і шляхтич, – відмічав я деталі.  

Ватажок довго та уважно вдивлявся в моє обличчя, а потім раптом сказав:

–Я тєбя так сразу і нє узнал! Нада жє, хлопци! Знаєтє кто к нам пажалавал?

Оце так! Невже ми з цим чолов’ягою знайомі? Чи може він мене прийняв за когось іншого?

–Кто? – в один голос закричали тятіни посіпаки.

–Ето мой старий… старий… старий знакомєц! – посміхнувся ватажок. Я між тим як не намагався, але ніяк не міг пригадати його. – Как тут аказался?

–Он вдоль озєра крался! – проговорив бас за моєю спиною. – Ми думалі…

Тятя різко підняв руку, наказуючи чолов’язі замовкнути та наблизився до мене впритул.

–Как ти нас нашол? – сердито промовив старий вояка. Посмішку з його обличчя здуло, наче вітром.

Псяче хутро! Оце вляпався в гівно!

–Вісті не лежать на місці! – розлого відповів я, поки ще нічого толком не розуміючи. – Отак і знайшов.

Та звідки цей Тятя мене знав? Може все ж помилився… Га?

–Пити мені не дасте? – прохрипів я, облизуючи сухі губи. Спробую потягнути час, щоб з’ясувати що до чого. 

–Андрєй, дє ти курва? – звернувся Тятя до когось ліворуч. – Дай єму вади!

Мені приставили до рота флягу і я зробив кілька жадібних ковтків. Вода мала приємний солодкуватий присмак. Хоча, можливо, саме через спрагу вона задавалась такою смачною.

Поки пив, помітив біля одного з бандитів свою зброю. Вона лежала акуратно складеною на шматку тканини. Мечі, лук, сагайдак – все на місці.

–Руки та ноги затерпли, – почав я свою гру. Йду, звичайно, навмання, але іншого виходу не бачу. – Може розв’яжете врешті-решт? Хіба так гостей приймають?

Тятя знову подав знак Андрію, той почав було сперечатися, але отримав добрий наганяй. Хвилина і мене звільнили від пут. Я відчув, як закололо в долонях. Руки відразу стали якимись неслухняними, важкими. Не допомагало й тертя зап`ястя.

–Так как ти нас нашол? – повторив питання Тятя. Судячи з виразу його обличчя, моя поява для нього була якимось підозрілим явищем.

Де ж ми з ним могли зустрічатися? В Новограді?.. Ні… це виключено… У мене в столиці немає подібних знайомих… Є варіант, що на алоді Клемента ді Дазірє… Нумо чекай! А якщо ще раніше? – від цієї думки мене обдало жаром. – Псяче хутро! – вилаявся я. Проте тут же себе подумки смикнув: занадто довго кваплюся з відповіддю. Це може визвати ще більшу підозрілість… Треба хоч щось відповідати, Боре… Нумо!

–Мене направили сюди, – туманно заявив я Тяті. При тому намагався казати впевнено, і здається, це вийшло відразу.

–Кто?

–Вовкулаки…

–Ніхаз іх раздєрі! – Тятя ляснув себе в груди. – Глупиє сазданья!.. Знал жє, што с німі каши нє сваріш… Андрєй! Іван! – старий звернувся до своїх посіпак. – Правєртє сєкрєти! Еті тупіци-обаратні маґлі расказать єщйо каму-то про нас… Тєм жє ельфам, напрімєр! Живо! Нє спітє! ­ – прикрикнув він на чоловіків. ­ – А ти… ти.., – Тятя примружився, явно намагаючись згадати моє ім`я. – А ти…

–Бор, – підказав я йому.

–Как? Ну да ладно! Хай будєт Бор! Ідйом за мной! – наказав ватажок. – Поґаварім по душам.

Ну що ж, перший лід недовіри я розтопив. Тепер би втриматись… не схибити…

Де ж ми з ним могли зустрічатися? – знову крутилося у мене в голові. – Головне не показати, що я нічого не пам’ятаю.

Зброю мені не повернули. Мабуть, все ж Тятя остерігається… Як заслужити його довіру? Нумо, Боре, давай міркуй веселіше!

Нас з Тятею супроводжували двоє чоловіків. Відразу можна було зазначити їх військову виправку. Коли так, то виходить, що Яробор мав рацію: нападники колишні вояки. Дезертири чи ветерани – то друге питання. Але зі зброєю ці чоловіки товаришували.

Я поглянув на обличчя Тяті, одночасно визначаючи, що в його рисах було дещо знайоме. Мені знову згадалися слова ватажка вовкулаків про шляхтича, який пропонував союз… Мабуть, річ все ж йшла про Тятю та його посіпак… Псяче хутро! Як же він його назвав?

–Ви чого полізли до вовкулаків? – спитав я, намагаючись взяти на себе ведучу роль у бесіді. – Якщо вони мені, сторонній людині про вас розповіли, то не дивуйтеся, що слідом на гостювання припхнеться Розшуковий приказ.

–Чєво да чєво! – Тятя хмикнув та чомусь махнув навколо себе. – Ґудя хатєл, што б ми абставілі всйо так, будто тут похазяйнічалі обаратні. Ми сначала папробавалі іх атправіть в Бєрєстянку… ну што б заінтєрєсавать… а патом уж пазвать сюда. А тє сволачі наатрєз атказалісь «поґулять» нє тут, нє там. Хітриє зарази! Ми ім дажє дєньґі давалі… і золото…

–Відмовились?

–Само сабой… Дуракі ані! Полниє! Тьху ти! – і ватажок сердито плюнув на землю.

Ох-ох-ох! – стримано посміхався я. – З цього Тяті перемовник, як з цапа Ніхаз! Золото він пропонував… гроші… Ще й дивується, що вовкулаки відмовились!

Борис! – раптом згадав я. – Вовкулака назвав його Борисом… Отже, Борис… Борис… Борис… Який, к Ніхазу, Борис? Кого я знаю з таким ім’ям? – крутилося дзиґою в голові.

–А ти зачєм пріпхался к нам? – кинув через плече Тятя.

–Е-е-е… по ельфа… по Ентоні ді Вевра…

–Дааа? – старий зупинився та здивовано втупився в мене. – Вот ета новасть! Тєбя кто паслал? Ґудя? Ґудімір?

–Угу, – захитав я головою. Хай буде Гудимир, ким би він не був.

–Тю! Ахрєнєть! Так ми ж вчєра утром таво калдуна с рєбятамі Івєрскава атправілі.

–Якого Іверського? – тепер прийшла моя черга дивуватися.

–Ну, Ванькі Івєрскава! Он своіх хлопцєв пріслал… Ти чєво застил?

–Так він же… він же…

І я захлинувся у власних думках. Якщо ми говоримо про одну і ту ж людину – Івана Іверського, батька Горяни – так він зник кілька років тому на Умойрі. Всі вважають його загиблим, а тут така звістка!

–А он навєрна снова самодєятєльность проявіл! – вирішив Тятя і весело хмикнув.

Нумо, Боре, чекай! – мене аж тіпнуло. – Цей Борис… цей Борис… Чи не Сіверський він? Батько Береста та Велеса, тих двох заколотників, яких я вбив на острові Безіменного – ельфійського мага? – від цієї раптової здогадки, мене кинуло в жар. – Що тепер, Боре? Га? Хіба не дивно, що цей Борис звертається до тебе, наче до старого знайомого? Знаєш, що подібне може означати? Отож! – мене аж затіпало. Виходить, буцімто я в минулому… в минулому…

О, Сарне! Ні! Ні! Нє може того бути!

–Ти чєво «нєкаєш»? – здивовано питав Тятя.

–Борис Сіверський… Так?

–Што «так»? Тєбя відна маі хлопци по ґалавє сільно ударілі… Чі ти забил, как мойо імя? Да… Сівєрскій… Баріс… І што?

Я судорожно ковтнув. Свідомість ніяк не хотіла приймати той факт, що я, м’яко кажучи, приятелював із бунтівниками… Тими, хто був причасний до вбивства Клемента ді Дазірє.

Ні! – волало воно. – Не може того бути! Це якась помилка…. Непорозуміння… Повинно бути якесь інше пояснення!

Інше? Але, звідки я тоді знаюсь із Борисом Сіверським? Чому я з ним майже приятелюю? Чи ти хіба, Боре, не помітив, що цей Тятя не сприймає тебе, як ворога? – заперечувала друга частинка мого «я».

Хай Ніхаз тебе б’є! – в роті пересохло, наче в пустелі. Я насилу стримав хвилювання. – Спокійно, друже… Спокійно… Розберемось зі всім згодом…

–Нєужєлі Ґудімір нє знал, што за ельфом поєхалі люді Івєрскава? – спитав Тятя. Він посміхнувся та знову рушив до дерев’яного будинку.

Я крокував слідом. Ноги стали наче чужими. В голові набігло туману, думки перекаламутили все, що могли.

Так… так… так.., – повторював я, крокуючи за старим Сіверським. – Очевидно Борис не знає, що я це вбив його синів… що зараз служу в Розшуковому приказі… Інакше висіла б моя голова десь на палі… Гаразд! Що робити? 

–Ох-ох! – хитав Тятя головою . – Пєрєкрутілі… пєрєвєртєлі… То ж нє удівітєльно, што всє плани ідут к хєрам сабачім!.. Я вабшє удівляюсь, што нам удалось так далеко забраца! Я нє про свой атряд… я про ситуацію в цєлом… Ти ж понял?

Нарешті ми дісталися будівлі та зайшли всередину. Супровід з двох колишніх вояк залишився назовні. В хаті було простенько, ніяких зайвих речей та надмірностей. Сіверський присів на пустий бочонок, витяг зі своєї похідної торби шкіряну флягу. Відкоркувавши кришку та зробивши пристойний ковток, Борис простягнув її мені.

–А куди вони повезли ельфа? – запитав я, беручи флягу.

–Да што ти так раздухарілся? На вєрфь єво повєзлі. На вєрфь!

–А-а-а! – захитав я головою, а сам трохи відпив. Вміст виявився добрим вином з приємним медовим відтінком. – А що то за напад на Бортицю? Це хто так наказав зробити? Хто підняв бучу?

–Напад? – зіщулився Сіверський.

Здається він про це не чув. То ж я в двох словах розповів, наче дізнався від перехожих про жорстоке пограбування зуреньців.

–Багато жителів селидьби вбили, – закінчив я розповідь. – С таких успіхом ми тут, в Південній Берестянці, усіх людей проти себе піднімемо.

–Нє думаю, што ані зашєвєляца! – відмахнувся Тятя. – Нападєніє, нвєрняка, Ґудімір пріказал сдєлать. Очєнь на то похожє.

–Навіщо?

–Штоб паказать слабасть нинєшнєй власті! А как пабєдім, то нас будут прінімать, акі спасітєлєй! – після цих слів Сіверський весело зареготав, наче сказав дотепний жарт. – А ти, виходіт, спасся вмєстє с тємі бєженцамі? – підморгнув Тятя, явно натякаючи на події на алоді Клемента ді Дазірє. – Затєсался в іхніє ряди?

–Приблизно так і сталося.

–Скажи-ка, а моіх нє встрєчал? – вже зовсім іншим тоном спитав старий.

–Велеса та Береста? – обережно уточнив я. – Ні… не зустрічав…

–Ясссна… ясссна… Слушай, Бор, – почав Борис, а потім раптом кинув: – Што за дурноє імя!

Я не став нічого говорити. Подібний натяк в його словах міг вказати на те, що раніше я звався якось інакше… Якщо так, то чому? Де справжнє ім’я? Зараз чи тоді? – знову закрутилися підозрілі думки.

–Ну да ладна! – насупився Борис. – Скажи, как жє так вишла с Клємєнтом? Ґа?

–А що вийшло? Заколот не вдався… Взагалі, я толком нічого не скажу, бо в момент нападу на Клемента був… е-е-е… трохи в іншому стані…

–Дє? – не второпав Сіверський. – Какому «стані»? Што ти мєліш? Што там пріключілось по-правдє? Мнє такую хрєнь расказивалі… ґалава чуть нє лопнула!

–Яж кажу – заколот не вдався. Начебто звідкись з’явилася якась чарівна Тінь, яка і вбила Мага. Через те захист від астрального моря зник та острів почав занурюватись у…

–Закалат! Ну і ґромкіє ж слова! – стримано загарчав старий Сіверський. – Ета бил наш долґ!

–В чому він полягав? У руйнуванні алоду? Вбивстві купи народу? Там же було чимало канійців! Ні в чому невинних канійців!

–Тьху ти! Думаєш ми етава хатєлі? – розсердився Тятя. – План бил савсєм друґой! Ти ж знаєш! Нам нужєн бил етат алод цєлим і нєврідімим! Ми сабіралісь іспользовать єво, как фундамєнт для страітєльства Новой Вєлікай Каніі! А тєпєрь вот пріходіца крутіца тут, в самом лоґавє новаіспєчоних «властітєлєй Ліґі»! Тьху ти! Хай ані скіснут!  

–Плани на Велику Канію! – наче погоджуючись із Борисом я захитав головою, хоча в дійсності поки анічого не розумів. – Але, як бачиш, Тінь вбила Клемента… то ж ми втратили того, хто міг би контролювати захист острову від астралу. А через це – все зникло!

–Проклятиє ельфи! – Тятя забрав у мене флягу та зробив великий ковток. – С німі каши нє сваріш! Я сразу про то ґаваріл!

–Ді Дюсери?

–Ані самиє! Думаєш, пачєму іх своі жє проґналі? Бо воду мутілі! І здєсь с Клємєнтом закрутілі своі іґріща… Он жє ім каґда-та дароґу пєрєшол. Думаю, што та Тєнь – іхняя хрєнь!

–Я чув, що вони збирались контролювати Клемента, – поділився я своєю думкою.

Тятя зіщулився та якось дивно подивився на мене.

–Ну… таков бил пєрвоначальний план.., – неквапливо промовив він. – Ґудя нє тянєт на Вєлікава Маґа… патаму ді Дюсєри і прєдлажілі сваі услуґі. Слушай, Бор, а ти.., – Сіверський запнувся та підозріло зіщулився, – а ти… Хмм!

Судячи з усього, я десь примудрився ляпнути якусь дурницю, бо Сіверський занадто насторожився. Він дивився на мене дуже прискіпливо. Треба було викручуватись.

–Ді Дюсери пішли на особисту помсту, – з діловим видом продовжив я. – Можливо, дійсно трохи перегнули в цьому…

–Ну, што-та вродє таво! – хитнув головою Тятя. – Нєт, штоб дєйствовать как даґаварілісь, так ані са сваєй маґієй пєрєбарщілі! – старий насупився та раптом поскаржився, що через тих ді Дусерів загинули його сини. – Всйо пєрєсралі! Всйо поґубілі!.. Ти, мєжду прочім, тожє с етімі ґадйонишамі валандался.  

–З якими «гадйонишамі»?

–З ді Дюсєрамі!

–Я?

–Ой! Вот нє нада сєйчас дєлать від, будта ти с німі нє знался! У мєня ж тожє єсть сваі люді дє нада! Так што юліть хвастом нє стоіт! – хитрувато зіщулився Тятя.

Тепер я зрозумів підґрунтя його побоювань. Очевидно все ж в минулому я міг знатися із ді Дюсерами. І Арманд, вбитий в печері, тому доказ.

Цікаво, що мене з ними пов’язувало? Псяче хутро! Скільки ще загадок в тому минулому! – я, чесно зізнаюсь, злякався. Думка про те, що моя справжня сутність може виявитись злочинною, приводила мене до паніки. – Невже, я такий же заколотник, як і Сіверські? Ніхазова ковінька!

–Можна вирішити, що ти святий! – огризнувся я Тяті. Бо якщо зараз піду в глухий захист, справа може повернути не в мій бік.

–Ми – Сівєрскіє – всєґда чтілі понятіє чєсті і долґа! – підвівся Борис. – Каґда родіна трєбуєт, штоби…

–Долг? Родіна? А вам не здається, що ви зараз не на тому боці, щоб про те говорити? – прийняв я виклик. – Мені думається, ви з тих, для кого батьківщина завжди смердить гівном! І якщо треба, то можна перекинуться на бік ворога… Головне, щоб залишитися живим!

–Штооо? – проволав Сіверський. – Што? Ти щітаєш, што я… што ми… Ах ти ж сволоч! Ну-ка вийді на двор. Вийді да спрасі-ка у маіх парнєй… Спрасі! Узнай, што по іх мнєнію азначаєт служєніє родінє. Да єслі нада, ані самаму Ніхазу ґолову атарвут! Ясна?

–Заспокойся! – в тон Борису кинув я. – Розійшовся, що той свєрр.

–Нє нада мєня са сваім свєрром сравнівать! Я родіну, в атлічіі от нєво, нє прєдавал! Ясна?

–Тобто? Ти щось плутаєш, друже. Свєрр, натомість від вас, відомий тим, що не здався… не збіг з бойового поста на Інгосі! Він загинув, але вигнав ворога геть…

–Бор, ти наївний, што рєбйонак! – Борис втупився в підлогу. – Давай єщйо начнйом сваімі хєрамі мєряца! У каво больший!.. Ти проста путаєш родіну с Ліґай. С ґрйобаной Ліґай. Ха! Смєшно, єй-єй!

Здається, Сіверський трохи заспокоївся. Очевидно, моя гарячність його запевнила у тому, що я на їхньому боці та готовий захищати батьківщину, під якою Тятя, скоріш за все, розумів відновлення Великої Канії.

–Ми дамой нє успєлі вєрнуца, – якимось втомленим голосом промовив Борис, – а тут... А тут у каво-та і дома ужє нєт... Сколька ми крові пролілі зараді сучєй Ліґі, сколька ґалов палажилі! І вот возвращаєшся будта би ґєроєм, а здєсь полная срака! І тєбя нє в ґрош нє ставят, бо ти для ніх – ніхто!

Сіверський знову приклався до фляги та зробив кільки величезних ковтків. Його очі заблищали, обличчя розчервонілося, лоб спітнів. 

–Вот ти, Бор, думаєш, што наши дєди і прадєди нє служилі родінє? Толька чі такая ана била, как сєйчас? Всє еті эльфи... ґібєрлінгі… ґобліни… ґрязная кров! Запаланілі Канію! Засралі єйо! Всє еті новаявлєниє управітєлі… спасітєлі да защітнічкі, оплившиє ат ситай жизні! А кто єйо ім дайот, ету ситую жизнь? Кто стоіт за іхнім щастьєм? Кто по-правдє защіщаєт іхніє сракі от посяґатєльств Імпєріі? Молчіш, Бор?

Я дійсно мовчав, даючи змогу виговоритись Сіверському. Не те, щоб хотів зрозуміти причини, які привели його до заколотників. Просто через те намагався вияснити про власне минуле.

–Ми уміраєм, ані жируют! Толстазадіє нєдадєлкі! Ґрязная кров! Здєлалі із нас, дварян, какіх-та… какіх-та… Твою мать! – і десь хвилину може трохи більше, Борис лаявся останніми словами. – Дє тєпєрь ета блаґадарная родіна? – продовжив свою промову хмільний Сіверський. – Прасралі ані єйо! Аддалі, сука, ельфам! Аддалі ґібєрлінгам!.. Вот для тєбя, Бор, што такоє родіна? Вєдь ето нє што-та ефємєрноє, так жє? Увєрєн, што ти скажеш: ето – сєм’я, тваі блізкіє, друзья, баєвиє таваріщі... живиє і мйортвиє... Вот што настоящая родіна для каждава із нас! – тут Тятя гучно стукнув по своїм широким грудям. – І каждий із нас стаіт за ета ґарой! Ти саґласєн?

–Так, – хитнув я головою. А сам прикидав, що робити далі.

–Вот скажи мнє чєсна, каво б ти сдєлал щаслівим: ельфа-сласталюбца, нєдамєрка-ґібєрлінга, ілі своєво, канійца? Ґа? Малчіш? А прєставь какаво тєм радним, каторим ти ґаваріш о смєрті іх сина, брата, мужа, атца! Каґда ані смотрят на тєбя і в толк нє вазьмут, пачєму он паґіб, защіщая страну, а в ето ж врємя в сталіцє жируєт ельфійская харя… Хатя, хрєн с нєй! Абіднєй, каґда жируєт бидло, што вазамніло сєбя хазяїном Каніі! Людскоє бидло, катороє снюхалось с ельфамі! Катороє размахіваєт міфічєскімі хартіямі а вольностях, а равєнствє, а свабодє… І вот тєбя спрашивают родічі убітава, мол, а нас-та кто будєт тєперь защіщать? Пачєму нас сваі жє ґрабят? Пачєму атбірают паслєднєє? Дє справєлівасть? На хрєн такая Ліґа нужна?.. Ну нічєво, нічєво! Хай до пори до врємєні жируют. Вот прідйом ми к власті — іх ґолови первиє палєтят. Уж павєрь мнє!

Сіверський підвівся та підійшов до мене впритул. Він дружньо хлопнув мене по плечу та м’яко додав:

–Ладна! Ти нє абіжайся! Нє прінімай блізка к серцу варчаніє старіка… Можєт я тєбя чєм зацєпіл, то ізвіняй… нє хатєл!

–Нічого, нічого, – спробував посміхнутися я. – Єдине, за що образився, то це за Свєрра… У нас на Інгосі його почитають, як героя. Він не зрадник… Подібні слова мене тіпнули…

–Ооо! Понял, понял, – Борис хитнув головою. – Как-та на Святой зємлє ми паймалі зємєлю. То да сйо, пока вєлі єво до наших, я разґаварілся с нім…

–Кого піймали?

–Зємєлю… Ну Ваставшєво із плємєні Зєм… А-а-а, – Сіверський розреготався, – ти падумал, што ми паймалі сваєво… Зємєля – так хлопци називалі Ваставших.

Я здивовано закліпав очима. Борис ще трохи посміявся, а потім продовжив свою розповідь:

–Етот плєнік мнє расказал адну удівітельную історію. По єво словам, Свєрра увєзлі с сабой… на Хадаґан. Єво нє убілі, как думают у вас, на Інґасє. Вродє толька ранілі… тяжєло ранілі… Свєрр саґласілся служить Імперіі.

–Брехня! Це брехня! – образився я. – Хадаган навмисно намагається сплюндрувати пам`ять про нашого героя.

Сіверський поклав мені руку на плече, заглянув прямо в очі та солодкуватим голоском промовив:

–Нє кіпятісь… Слишиш? – Борис спробував посміхнутися, але у нього на обличчі з’явився скоріш оскал. – Я нє асуждаю Свєрра. Чі правду сказал тот зємєля, чі сбрєхал – то втарой вапрос! Ми с табою… да і маі парні… всю жизнь жилі правильно… паступалі правільно… Аднака, ето всйо, – Сіверський чомусь обвів рукою кімнату, – аказалось видумкой... сказкой... із тєх самих, што расказивают в дєтствє. Із ніх нічєво нє асталось! Ні-чє-во!

Тятя відійшов до віконця, виглянув назовні та тихо додав:

–А щас прішло врємя ваплатіть в жизнь сваі сказкі! Викінуть, вимєсті к Ніхазу еті ліґійскіє росказні да взяца за…

–Чекай! – мене так і тягнуло заперечувати Сіверському. Можливо, я таким чином хотів виправдатися у власних очах за те, що співпрацював із заколотниками. – Втілити в життя, сказав ти? Це як? Через чиюсь смерть та страждання?

–Можна падумать, – насупився Борис, – што інтєрєси Ліґі билі ідєальнимі! Да всєґда за чьі-та сказкі пріходіца атвєчать бєзвіним! Всєґда!.. Щас нам трудно… Очєнь трудно… Аднака я вєрю, што всйо вийдєт!

Раптом скрипнули двері й всередину будівлі увірвався скуйовджений замурзаний хлопець. Він злякано подивився на мене, потім на Тятю, затнувшись на півслові.

–Што там такова? – невдоволено буркнув Сіверський. – Чєво лєтіш сламя ґолову? Ґаварі, нє тяні.

Хлопець знову покосився на мене, але побачивши від Тяті знак дозволу, доповів:

–Біля кромки лісу ми побачили двох ельфів.

–Што? Каво? – швидко перепитав Борис.

–Ельфів… двох… Вони ховаються в заростях. Судячи з усього, спостерігають за нами.

–Ґадйониши! – Сіверський клацнув пальцями й скривився. – Так… так… У нас всйо готово? – запитав він у хлопця, але тут же сам собі відповів: – А што тєбя спрашивать! Пазаві-ка мнє Вячка! Жива!

Хлопець вискочив геть, а я розігравши здивування, спитав:

–Що трапилося?

–Кажеца, нас настіґлі. Я, канечна, ждал ельфов. Как-нікак, ми іхнєва маґа захватілі... Но думал, што ані нє скора вийдут на наш слєд. Нєдаацєніл… А ета плоха.

–А навіщо захопили каменоломні?

–Навіщє? Бо Ґудя пріказал мєтєарітную руду вивєзті. Ми нєскалька пудов пєрєдалі рєбятам Івєрскава, а астальную нада в лєсах пріпрятать, но ми падводи пака нє нашлі, так што нємноґа падзадєржалісь, – і Тятя раптом якось роздратовано відмахнувся від мене. Очевидно, йому самому не подобалась та ситуація, що склалася в каменоломнях, проте він нічого поробити не міг. – Нє врємя щас балтать попусту! Давай трохі пожжє.

Сіверський вискочив назовні, залишивши мене наодинці. Я розгублено оглядівся, навіть присів на бочонок.

От, псяче хутро! – крутилося в голові. – В мене ще стільки питань було… І що тепер робити?

Хоч стрибай, хоч гадай… хоч що роби, але, Боре, роби! – і я рішуче вийшов з будинку, збираючись відшукати свою зброю.

Тут же наштовхнувся на одного з вояків, що супроводжував нас із Борисом. Він сердито покосився в мій бік та підійшов ближче.

–Чого тобі? – кинув я йому. Надав собі такої собі важності, пихатості.

–Наказано споглядати, – пробубонів чолов’яга.

–Ніхаз тебе побий!.. Ну то споглядай! Тільки відійди дальше!

Вояка насупився, проте відступив кроків на двадцять. Видно мій новий образ на нього подіяв.

Отже, без зброї я зараз мало чого міг зробити. Треба якось неї дістатися та забрати назад. Швидко зорієнтувавшись, я попрямував до того місця, де лежав зв`язаним. Слідом покрокував і спостерігач. Я тут же встромив в нього свій «пекельний погляд», і вояка, наче наштовхнувшись на невидиму перепону, зупинився та подовжив дистанцію між нами.

От, цікаво, які йому ще накази Тятя дав? – промайнуло в голові. – Все ж не до кінця, видно, переконав Сіверського у своїй лояльності.

Я намагався не викликати зайвих підозр. Неквапливо дістався місця, але зброї не помітив. За то побачив біля величезного сірого валуна, що лежав праворуч, зовсім молодого хлопця. Він здивовано поглянув на мене та жваво підвівся.

–Привіт! – махнув я йому рукою. – Слухай, а де мої пожитки?

Хлопець зіщулився та напружився.

–Нумо, давай веселіше! – гаркнув я. – Мене Тятя направив до Вячка, щоб я йому допоміг. То ж де моя зброя? Не бачив?

–Та там, – хлопець махнув кудись ліворуч.

–От і добре.

Я відійшов у вказаному напрямку та виявив свій згорток з луком, сагайдаком та мечами. Вони лежали в тіні куща, поряд із якимось мішком. Спостерігач нарешті допетрав, в яку халепу вляпався та хутко побіг до мене.

–Е-е-е! Нумо поклади на місце! – гаркнув він, одночасно погрожуючи кулаком. – Тобі не можна…

Я діяв швидко. Руки схопили фальшіон та сакс… ноги зайняли звичну позу…

Сутичка була короткою. Вояка виявився не таким вже і спритним. Лезо увійшло йому вбік, легко пробиваючи шкіряну куртку. І знову подумалось, наче меч скучив за людською кров’ю, як колись казала Горяна.

Юнак, побачивши мій напад, перелякано позадкував назад. Нас розділяло якихось п`ятнадцять кроків. Я подолав їх за пару секунд. Хлопець навіть не захищався. Сакс впився йому в живіт, а фальшіон добив зверху.

Я озирнувся – більше нікого поряд не було. То ж наймудрішим кроком було б спробувати втекти звідси, з каменоломень. Тим паче, що із загоном хлопців Сіверського мені наодинці не впоратись. Сюди б загнати полк реєстровиків і нехай вони розберуться з бандитами.

З цими думками я спробував непомітно вибратися з території управи. То ж спустився до мутного озера та рушив уздовж крутого берега. Проте ледь подолав півдороги, як натрапив на засідку. З кущів визирнули четверо озброєних чоловіків. Під їхніми шкіряними куртками проглядалася кольчуга.

–Гей, ви! – наказовим тоном крикнув я, бо діяти треба було швидко. – Нумо зі мною!

–Куда ета? – вишкірився один з них, судячи з усього – найстарший.

–Біля лісу зачаїлися двоє ельфів. Наше завдання захопити їх і привести до Тяті.

Чоловіки перезирнулися один з одним. Я тим часом продовжував наближатися. Натягнув на пику ділову маску, спробував виглядати серйозним.

–Што-та бистра тєбя Тятя пріласкал, – недовірливо сказав найстарший.

Він подав якийсь знак іншим та зробив декілька кроків мені назустріч.

–І аружиє вєрнул, – вголос продовжував розмірковувати вояка. – Странна-странна.

–Чого тут «страннава»? – нахабно кинув я. – Ми з Борисом давно знаємось.

–Так і я нє пєрвий ґод под єво началом… Поді, лєт двадцять ужє! – парирував чолов’яга. – Тятя нє дурак… чєлавєк астарожний… Давай-ка, Мішка, – звернувся ратник до одного зі своїх товаришів, – зганяй-ка в управу, да виясні, што за дєла. Куда ета нас засилают…

–Часу на те немає! – сердито гаркнув я, раптом розуміючи, що тим видаю себе.

Всі завмерли, втупившись в мене. Я продовжував рушити, але неквапливо, та й при тому намагаючись нічим не визивати зайву підозру. Чоловіки опустили руки на ефеси своїх довгих мечів. Дай я хоч натяк на якусь агресію, вони тут же кинуться, як вовки на здобич, і враз мене заріжуть.

Крок… Другий… Намагаюсь контролювати власні руки. Тільки б не торкнутися ними зброї…

Все! Ближче підходити вже не можна. Старший навіть дихання затримав. Його погляд зупинився... Ще один рух і він почне атакувати.

Я зробив вигляд, наче спіткнувся, проте, здається, переграв, спробувавши впасти на коліна: тіло не втрималось та покотилося убік озера. Позаду почувся характерний хрускіт. Мабуть, зламався лук…

Псяче хутро! Боре, ти лопух! – вилаявся я. – Як ж ти так! Га?

Але все одно приходилось грати далі. Я розтягнувся на каменях та застогнав, наче дуже вдарився.  

–Вот дурачіна! – линуло слідом.

Посипалися камінчики та вниз до мене спустився один з бандитів. На вид, йому було десь біля двадцяти. Мабуть, наймолодший в цій групі.

–Што там с нім? – запитали зверху його товариші.

Чолов’яга наблизився, присів та торкнувся мого тіла.

–Та вродє дишит! – він нахилився і в ту ж мить неголосно зойкнув. Сакс ковзнув під кольчугу і увійшов у живіт, наче ніж у м`яке масло.

Я відштовхнув обм`якле тіло і ривком скочив на ноги.

–Ігарь! Синок! – проволав старший. – Ах ти ж сука! 

Обличчя у вояки зблідло. Він хутко витягнув з піхов меч та помчав на мене. Інші двоє лише на секунду-другу забарилися, та потім також рушили слідом.

Здається, зарізаний приходився сином командира цього маленького загону. От, псяче хутро! Якось вийшло по-дурному…

Одна з моїх думок спочатку була, якщо мене зараз вб`ють, то правильно зроблять… А потім раптом згадалися замурзані обличчя діточок з Бортиці. А ще – їхня убита тітка… чорний від горя Рогоша...

Це все хто наробив? Отакі ж наволочі, що зараз перерізали працівників каменоломень. Так що нічого жалітися… Хто худим живе, той від худого і гине!

Найстарший занадто квапився атакувати. Він вирвався уперед та почав без розвідки. Двоє інших вояки між тим почали заходити з різних боків. Я спершу легко парирував удари, правда прийшлося трохи відступити назад. Під ногами хлюпнула вода. Ще крок і я опинюся у озері.

–Стойтє! – крикнув старший. – Я ево сам… Сам! Слишалі? – і він загарчав, наче поранений звір.

Мої руки звично відбивали випади, тіло легко пристосувалося до схеми бою. Чергова шалена атака бандита захлинулась. Я вибив меч із руки нападника, але йому на допомогу кинулись товариши. То ж прикінчити командира не вдалося.

Крайній правий чолов’яга трохи кульгував, тому його рухи можна було легко прорахувати. Я визначив момент і блискавичним фінтом перерубав саксом його стегно. Чоловік зойкнув від несподіванки й повалився на землю. Я тут же перейшов до контратаки. Кілька секунд і вже другий нападник звалився на землю із перерізаною горлянкою.

Отже залишився найстарший із загону. По його обличчю було помітно, що він вже не сподівався перемогти. Проте і здаватися не збирався.

Помах. Удар. Ще удар. Фінт, тут же блок та укол.

Чолов’яга не відступав не дивлячись на те, що його дихання вже збилося. Я зрозумів, що він готується до фінальної контратаки. Ще трохи й кинеться вперед. Швидше за все, він навмисно підставиться. І я його проткну, через те розслаблюсь, втрачу увагу, а той спробує дістати мене у відчайдушному випаді...

І він підставився. Я ухилився і тут же завдав удару в скроню «яблуком» сакса. Нападник «поплив» і впав на коліна. Я вибив з його руки меч і приставив лезо до горлянки.

–Бєй, чєво ждйош? – прохрипів бандит. – Бєй жє!..

Я все ще вагався. Чолов’яга ж у відчаї кинувся вперед та схопився своєю міцною долонею за лезо мого меча. В наступну мить він витягнув з-за ременя ніж.

–Та Ніхаз тебе бодай! – зціпив я зуби і рубанув другим мечем.

Кров бризнула на всі боки та її бризки потрапили мені в ліве око. Швидко протерши його, я витягнув з долоні бандита лезо свого меча і підступив до пораненого в стегно. Від великої втрати крові той був надзвичайно блідий. Сакс встромився йому в кадик, а голові між тим промайнула думка: «Це щоб не мучився».

О! Виправдуєшся, Боре? Старієш, чи що? – хмикнуло друге «я».

Запал від бою ще не пропав. Навіть втоми не було. От не гадав, що зможу відносно легко впоратися із людьми Сіверського…

Думаю про те і тут раптом:

–Стоять!

Від цього крику в мене навіть серце застигло. Голос належав Борису.

Я на мить завмер, потім озирнувся. Назустріч з-за кам’яної навали вийшло десь півтора десятка чоловік, а з ними й Сіверський. На насипу з’явилися лучники, які цілилися в мою персону.

Псяче хутро! Попався! Тепер не відіб’єшся… Справитися з усіма не вдасться.

Я втомлено видихнув та лінивим рухом спробував обтерти леза мечів о рукав. Тікати вже запізно… Залишається лише одне – битися далі. Хай там як, але все одно ми всі врешті-решт помремо. То ж раніше, чи пізніше, вже не так важливо, – переконував я себе. А у самого серце аж в п’ятках сховалося. Страшно, хай йому грець! Переконуй себе в іншому, не переконуй – а зробити вже нічого не встигнеш.

–Нєдоацєніл я тєбя! – промовив Сіверський, виходячи наперед. – Прінял как своєво… а ти, падлюка, всйо-такі с ельфамі снюхался! Што ж з табой, сволоч, дєлать?

–Краще відпустити.

Дружний сміх струсонув повітря. Хлопці Сіверського оцінили жарт, проте Тятя різко до них обернувся та голосно вилаявся, щоб «заткнулі своі рти».

–Вот ґаварілі мнє, што за табою ґлаз да ґлаз нужєн, – вилиці Бориса заходили ходором. Його обличчя стало червоним, наче оббризкане буряковим соком.

Хлопці Сіверського обступили мене, при тому зупинившись на доволі безпечній відстані. Майже всі вони були озброєні мечами, у декого їх було по два. Відсутність списів, звичайно, добрий знак, але він не рятував мене від бійки. Не думаю, що вона буде чесною… як то кажуть: один-на-один. Кинуться разом, можливо у два заходи. Останній удар залишать за Борисом.

Я глухо рикнув… Треба було бігти звідси, коли випала така можливість… Так ні! Кинувся битися… демонструвати власну перевагу… Догрався?

Мені раптом пригадалось, що Мішель говорила зробити, коли опинюся в халепі. Вона казала крикнути якусь незрозумілу фразу. Може, звичайно, і варто спробувати? Не дарма ж завчав її напам`ять. Як там воно починалось?

–Гра-а-а… гра-а-а… Ніхаз його бодай!

Сіверський подивився на мене, наче на божевільного.

–Маліца сабрался? – стримано хмикнувши, спитав він.

–Гравєль… гравєль аніман! Еті… еті мо се волонте! – крикнув я у всю міць своїх легенів.

–Што? – не второпав Борис.

–Гравєль аніман! Еті мо се волонте… Хай йому грець!..

Сіверський примружився та кинув своїм хлопцям:

–А нєплоха он, сучка ельфійская, по іхнєму ругаца научілся!

Бандити реготнули. Розсміявся і я. Понадіявся незрозуміло на що. Уявляю, як це виглядало з боку.

–Гравєль аніман! Еті мо се волонте! – в останнє повторив я.

В небо кроках десь за двохстах від нас почали повільно здиматися ледь помітні пилові вихори. Я подивився на них, потім перевів погляд на небо, в якому не побачив жодної хмаринки. Раптом в наступну мить щось чорне вирвалося з-за скелі і помчалося по абсолютно непередбачуваній траєкторії: то вгору, то вниз, то ліворуч… знову вниз… А потім воно винирнуло вже біля лучників, врізаючись в одного з них з гучним плямкаючим звуком. З горлянки у бідолахи фонтаном бризнула багряна кров.

Слідом пролетіли ще дві аналогічні речі. Моє око прийняло їх за якихось божевільних кажанів, котрі сильно ранили лучників. Вони покидали на землю зброю та перелякано заверещали.

–Што за.., – закінчити речення Сіверський не встиг.

Здивований, він дивився кудись убік. Я простежив його погляд і сам обімлів, бо там, де кілька секунд тому крутилися вихори, тепер повільно рухалися величезні кам`яні фігури.

Так, саме рухалися… Вони неквапливо наближались до нас. Позаду них я побачив Мішель ді Грандер. Судячи з її напруженої зосередженої пози, вона намагалася керувати кам’яними брилами, які згодом надбали людиноподібного образу.

На східній кручі з’явився Андре. Чорні «кажани» зробили друге коло та один за одним влетіли у виставлену долоню ельфа. Мить, і вони зникли.

–Ти визвал елємєнталєй? – роздратовано крикнув Борис. А далі він посипав прокльонами. – Ах ти ж ельфійская падстілка!

Судячи з усього, «елємєнталі», про яких казав старий вояка, були саме оці ходячі кам’яні брили – живолаки, або стихійники. Вони продовжували наближатися до загону майже з трьох сторін відразу, відрізаючи можливість до відступу.

Одна… дві… чотири… вісім… Отже, вісім фігур. Кожна розміром з величезний дуб. А, може, і більше. 

Мені відразу пригадались попередження ельфійки, тому я позадкував, заходячи в озеро майже по пояс. Бо здається, зараз тут буде та ще вистава… Ліпше її перечекати десь подалі… нехай і в озері… нехай і у холодній воді… лише б подалі звідси… подалі…

Не дивлячись на свої незграбність, менше ніж за пару хвилину людиноподібні фігури живолаків дісталися зграї бандитів. Що дивно, хоч підручні Сіверського і виглядали переляканими, проте ніхто з них не тікав від свого ватажка. А той наче оскаженів. Він голосно лаявся, перетворюючись на розлюченого бика. Кляв ельфів, кляв і мене, обзивав зрадником… обіцяв усілякі кари…

Така поведінка дозволила мені відійти достатньо далеко від місця сутички.

Борис же трохи заспокоївся роздратовано витягнув меча та голосно попрощався зі своїми товаришами. Я почув, що він наказав всім швидко помолитися, перед тим, як вони відправляться до Тенсеса. Чоловіки за його спиною оголили зброю, явно готуючись до смертельної битви.

От дурні! – промайнуло у мене в голові. – Що ж вони не тікають? Невже не розуміють, що їм не здолати цих живолаків?

–Хватайтє ельфійку! – наказав Борис. – Ето ана імі управляєт!

Навіть звідси я бачив, що обличчя Мішель залишалось абсолютно беземоційним. Суцільна біляста маска, де єдиною кольоровою плямою були її червоні губи. Та вона виглядала ще більш страшнішою, ніж той Андре, коли той керував своїм павуком.

Стихійники грізно застигли напроти людей. Живолакі наче очікували на команду від ельфійки.

–Чєво всталі? – крикнув Сіверський. Він першим кинувся вперед.

Його обличчя несло маску неприхованої неприязні та злоби, яка буває у людини, що ясно розуміє свою поразку, але не дивлячись на те все ще прагне помститися. І помститися якомога болючіше.

Товариши Сіверського голосно закричали та наче мурахи кинулися на живолаків. Навіть не уявляю, яким чином вони збиралися здолати кам’яні фігури? Невже хтось з них вважав, що тих можна було зарубати мечем, чи застрелити із лука?

Менше ніж за якісь десять хвилин все було скінчено. Сутичка, зізнаюсь, налякала мене своєю жорстокістю. Чесно кажучи, я б такою смертю померти б не хотів.

Знаходячись лише в п’ятдесяти кроках від берега, мені все одно було видно розмазану по землі кроваву кашу. Те, що раніше було людьми, перетворилось на клаптики одягу, з яких стирчали зламані кістки, нутрощі та шматки м’яса, приправлені жовтуватими часточками жиру. У всій цій купі навряд чи можна було когось впізнати.

Живолакі ще хвилину стояли посеред цієї м’ясорубки, а потім разом обсипалися на землю кам`яними брилами, піднімаючи хмару пилу.

Я нарешті вирішився вибратися на сушу. Мішель разом із Андре знайшов за пагорбом. Ельфійка важко дихала. Вона сиділа на пласкому валуні та дивилася, наче, в нікуди. Андре стояв поряд, тримаючи дівчину за кисть її тонесенької ручки.

Дивно, як в такому тендітному тілі, співіснує настільки могутня сила? – промайнуло в моїй голові. І тут же наче спалах: – Чекай, Боре! Та ця ж Мішель з самого початку готувалася знищити нападників… Готувалася! Інакше, навіщо вона вимагала від мене завчання тієї дивної фрази? 

Я обійшов місце схватки стороною, намагаючись не дивитись на людські залишки. Не через власну пиху, чи бундючність… не через огиду… Просто всередині заворушилися якісь дивні відчуття… страхи… навіть забобони…

Що тут взагалі відбувається? – крутилося в мізках. – Якого, питається, астрального біса, ельфи вирішили знищити вщент банду Сіверського?

–З`ясував куди повели Ентоні ді Вевра? – почувся крик Андре.

Виглядав він так, наче тут нічого і не відбувалося.

–Е-е-е… майже, – відповідав я, все ще намагаючись взяти себе у руки. – Майже… Імовірно на Західну верф.

–А навіщо? – здивувався ельф.

Я розвів руками, а сам між тим зупинився та знову поглянув на побоїще. Андре відпустив руку Мішель та наблизився до мене. Поглянувши на залишки тіл, ельф з якимось викликом в голосі видав:

–Як там ви, люди, говорите? «Собакам собача смерть»…

Я різко обернувся і відчув, як до обличчя прилила кров. Так раптом схотілося сказати: «Та самі ви собаки»! Ледь стримався, щоб те не зробити.

Андре навіть уваги не звернув на моє неприховане невдоволення. Він з незрозумілою радістю на обличчі теж поглянув на місце бійні та, прицмокуючи губами, спитав:

–Що ми будемо робити далі?

–Ми? - сердито перепитав я.

Андре відірвався від споглядання кривавої каші й якось нахабно втупився на мене.

От, бридка пика! – закипіло в середині. Пам’ятаю, як він споглядав на свого павука, який жер вовкулака… Точно така ж була маска задоволення…

–Що ти хочеш сказати? – повільно вимовляючи кожне слово, запитав ельф.

–А те, що далі я буду діяти наодинці. Мені подібні помічники не потрібні!

–Що?

–От не треба корчити із себе цнотливу особу! – ледь не виплюнув я ці слова. – Ви ж із Мішель знали, хто в переховується каменоломнях… Знали!

–Чого ти так вирішив?

–Через оце ось… це.., – я не знайшовся, що сказати. Натомість обвів рукою «криваву кашу». – Що тут коїться? Що відбувається? Кажіть відверто, а то, клянусь Тенсесом, відправлю вас до чистилища!

Ох! Оце я сказав! Навіть не очікував на подібне!

Моя рука лягла на рукоять фальшіона, через що Андре різко розвернувся. Якась мить і він явно збирався мене атакувати. Їй-богу, атакувати!

–Так! – голосно сказав він. – Так! Ми, можна сказати, знали про те, що в каменоломнях буде Сіверський. Борис Сіверський. Мішель отримала звістку від П’єра ді Ардера, що в Південній Берестянці орудують його хлопці. Вона розповіла мені про це тією ніччю, коли ми зустрілися… Я в шатрі прочитав послання від П’єра ді Ардера, котре він передав з Мішель. Мені… тобто нам з нею було наказано спробувати знайти Сіверського та привести до ельфійської місії в столиці.

–Живим! Живим! Впевнений, що під словом «доставити» розумілося «живим»! – гаркнув я. – А ви що наробили?

–У випадку, коли Борис не захоче здатися… а так воно і сталося… бо на його місці я також не здався. Отже, П’єр наказав покарати Сіверського… По-ка-ра-ти! – Андре зблід. – Жорстоко покарати!

«Невже, – міркував я, – він знову зараз викличе свого павука? Треба бути обережним… Не вистачало ще опинитися в пащі тієї потвори».

Мої пальці нервово стискали руків’я меча. Очі вперлися в обличчя ельфа. Я все очікував, коли він почне чарувати, щоб тут же кинутися на нього.

–Ти шкодуєш за цим виродком? За людиною, яка була однією із головних фігур заколоту? – насупився Андре. – Яка причетна до вбивства Клемента ді Дазірє? Вбивства сотень жителів його алоду? За тим ти шкодуєш?

–Ти, друже, не питав би так багато, а то твої мізки скиснуть! – огризнувся я. – Тятя не був головною фігурою! Бориса використовували також, як і Береста з Велесом – його синів!..

–Твій Тятя знав, що ми, ельфи, полюємо на нього… Знав! – впевнено заявляв Андре. – Тож здаватися він не збирався… А відпускати його…

–Срала, мазала, ногою розтирала! Та хто казав «про відпускати»? Взагалі, знаєте, що ви удвох наробили? Знищили свідків! На суді б…

–Суді? Не було б ніякого суду, – набундючився Андре. – Якщо Бориса вдалось би привезти до П’єра живим, то.., – ельф показав якийсь дивний жест. Скоріш за все, він намагався мені сказати, що Сіверського б стратили. Таємно стратили. – Ми виконали наказ! – рішуче промовив ельф.  

Неочікувано в розмову між нами вступила Мішель:

–Гаразд, Боре! Твоя правда…

–Але ж ми.., – скипів Андре.

–Припини! Ми з тобою про це вже розмовляли! – кинула ельфійка. – Можливо, даремно я погодилася на твої увіщування. Бор має рацію… Як свідок, Сіверський мав більшу цінність, ніж зараз…

Мішель підвелась та трохи похитуючись підійшла до свого одноплемінника. Її тонка кисть лягла на його плече. Ельф стримано хмикнув та потупив погляд.

–Куди ти зараз рушиш? – миролюбно спитала мене дівчина.

–Піду на верф! – твердо заявив я. – Спробую розшукати сліди Ентоні… Врешті-решт, моє завдання ще не виконане. Ваш чаклун і досі у полоні.

–Можеш взяти мого єдинорога, – додала Мішель. – А нам із Андре треба відбути до столиці. Будемо пояснювати оцю… оцю «пригоду», – ельфійка кивнула убік місця сутички.

Я хитнув головою, розуміючи стан Мішель, який випало стати «знаряддям помсти»… До речі, сьогодні мені й про себе вдалось узнати чимало цікавого… і не зовсім приємного… Правда, десь в глибині души все ще жеврілась думка, що то не правда… Або часткова правда…

З одного боку добре, що Борис вже нікому не розповість про моє минуле. А ось з іншого – я і сам до кінця в тому не розібрався.

Отже, оправивши свій одяг, обтрусившись, я почав збиратися в подальшу дорогу…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше