22.11.2019 06:49
Без обмежень
4 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

1

…Жуга Ісаєв з кожною секундою хмурнів. Я бачив, як він нервово стискає кулаки, аж кісточки його пальців почали біліти. Ніздрі у голови приказу роздулися до неймовірних розмірів. Ще трохи й він був готовий кинутися на мене та розірвати на маленькі шматочки. Жуга ледь себе стримував, впершись очима у поверхню свого столу.

Перша думка, яка виникла в моїй голові, була: «А невже Горяна нічого не доповідала»? Чому це Ісаєв дивиться на мене бісом? Невже Жузі взагалі ніхто не розповідав про те, що коїться в Південній Берестянці? Чого він так різко реагує, наче вперше почув про негаразди, які царювали в тому краї алоду?

Лише трохи згодом мені стало зрозумілим, що берестянські справи курирував Чаруша… Не знаю, як він те робив… але в результаті довів ситуацію до кипіння. Це або цілковите нехлюйство, або…

Стій, Боре! А Чаруша, між іншим, «на ножах» з Ісаєвим. Чи ти вже про те забув? Тому питання: не могло так статися, що Чаруша навмисно приховував від голови приказу хід справ у Берестянці? – раптом промайнула така думка в голові. – Але навіщо це йому?

Як відповідь напрошувалось одне: показати, що той Ісаєв і мишей не ловить. Сидить, та дарма борщ сьорбає…

Моя розповідь була відносно сухою. Я нічого не прикрашав, а також не додавав власних роздумів. Просто доповідав, як все сталося та чому саме я був особисто свідком. Що до розмови із Борисом, де він натякав на наше знайомство та співпрацю, то тут обережно обійшов стороною цей бік доповіді.

Дізнавшись про жорстоку страту ельфами банди Сіверського, Ісаєв видав якийсь дивний звук, схожий на глухий стогін. Здається, він потім ще щось пробурчав, але я не розчув ані слова. Перепитувати не став, лише на мить забарився та продовжив доповідати.

Жуга уважно слухав про знайдений схрон, про зраду серед стражників, саботаж місцевих справників, напад невідомих бандитів на Бортицю, про незрозуміле яким чином виникле поселення вовкулаків у Загубі, про ситуацію на верфі, спробу захопити її заколотниками з Горішку… Кожного разу, коли я починав «нову сторінку» своєї розповіді, голова приказу закусував нижню губу, наче стримував себе від фрази: «Ще й це сталося»? І вже наприкінці моєї розповіді вона через те сильно розпухла.

Історія ж з ельфійським магом Ентоні ді Вевром, м’яко кажучи, привела Ісаєва у цілковиту лють. Він потемнів, немов весняна земля в розораному полі, а його погляд, якщо зараз міг, то спопелив би все навколо.

Я не став з тієї ситуації анічого приховувати. Розповів все від початку до кінця. Казав про дослідження ді Вевра, про його викрадення Борисом Сіверським, про якогось Гудю – Гудимира, який наказав доставити ельфа на верф… Очікував, що Жуга зараз почне лаятися, мовляв, чому про те не розповів ще коли дізнався. Чого приховував?

Але Ісаєв довго мовчав. Я вже закінчив, а він все мовчав.

–Коли, кажеш, ти дізнався про досліди того ельфійського мага? – глухим замогильним голосом запитав Жуга.

Я нервово здригнувся. Чаруша, який тихо сидів в куточку кімнати, скорчив таку пику, буцімто проковтнув здоровезну жабу. Він перелякано поглянув на мене та облизав пересохлі губи.

Я мовчав. Повторюватись про Ентоні ді Вевра не став… Здається і так багато розповів.

–Це... це... це нехлюйство! – раптом гаркнув Жуга.

Він щосили грюкнув кулаком по столу. Вийшло занадто сильно, бо я помітив, як Ісаєв намагався стримати гримасу болі.

–Та як же так? – все тим же мертвецьким голосом просипів він. – Чому ти, Боре, відразу не повідомив?.. Треба було негайно мені повідомити! Негайно!

–Ета правал, – пискнув Чаруша. От же гнида! Зараз почне мене «топити». – Полний правал…

–Заткни свою пельку! – гаркнув Ісаєв, піднімаючись вгору. – Теж хороший! У самого під носом орудують розбійники... коїться казна-що… в лісах вештаються вовкулаки… на шляхах грабують та вбивають людей… А Бортиця? То ж я думаю, чого це мене на нараду терміново викликають.

–А що, зуреньці до сих пір не поскаржилися.., – почав я здивовано перепитувати Жугу.

Той жестом наказав мені замовкнути, а сам з люттю в очах втупився у свого помічника.

–Так ми… так там.., – наче молодий баранчик замекав Чаруша.

–Я не хочу чути ніяких «там»! – крикнув голова приказу. Він підійшов до невеличкого віконця та глянув назовні. – Знай, якщо я піду на дно, то тільки разом з тобою, – проричав Жуга, звертаючись до Чаруши. Мабуть тільки моя присутність стримувала Ісаєва від того, щоб дати стусанів своєму підлеглому.  

Я чесно зізнаюсь, що мандрівка по Західному тракту мене виснажила. Не тільки у фізичному плані, а й морально. Прибувши в столицю, я очікував на відпочинок… Скоріш би повернутися до Заї… нормально поїсти… виспатися, врешті решт…

Але спочатку, звичайно, треба було переговорити із Жугою. Я був впевнений, що він очікував на мене. Тож діставшись Розшукового приказу, передав секретареві, щоб той повідомив про моє прибуття… Але замість Ісаєва, назустріч вийшов Чаруша. Він повідомив, що голова приказу зараз зайнятий, тому доповідати прийдеться саме йому.

Далі було щось схоже на те, коли дві конкуруючі торговки на ринку зчіпляються у бійці за свого клієнта. Я відверто заявив, що Чаруша може йти парити собі качана, і не чекати від мене доповіді.

–А гівна ти ще мерзлого не хочеш? – додав я, збираючись йти геть. – Вважаєш, що про Соті всі забули? Якщо б Жуга не умовив мене про те мовчати, то сидів би ти зараз у холодній!

Ооо! Тут треба б було бачити обличчя Чаруши. Воно вкрилося різнокольоровими плямами… У відповідь понеслися прокльони та обіцянки «зґнаіть мєня в самом сраном мєстє ва всьом Сарнаутє». Де таке знаходиться, Чаруша не пояснив.

–Ваабщє, савєтую тєбє дружить са мной! – зіщулився мій співбесідник.

–А інакше що? Приріжеш, як того гіберлінга біля озера? 

На наші крики звідкись з’явився Жуга. Він побачив мене та тут же запросив до себе в кімнату. Кинувши невдоволений погляд на свого підлеглого, Ісаєв жестом наказав йому також пройти слідом за нами.

Отак мене зустріли в Розшуковому приказі, хоча, звичайно, що на молоко із медом я не очікував…

Жуга як і раніше стояв біля вікна. Він все ще нервово стискав кулаки, дивлячись назовні. Здається, він все ще намагався осягнути масштаби того, що відбувалося в Південній Берестянці.

–Ельфи, хай їм грець! – голосно кинув голова приказу. – От не чекав від союзників такої... такої... підлості!

–Ані всєгда іграют па своєму, – знову подав голос Чаруша. – Закрутят так, што патом нє разґрєбйош!

Жуга зіщулився та повернувся до мене:

–Боре… Боре… Якщо б ти відразу розповів…

–А яка різниця чи відразу, чи згодом? Ентоні вже було викрадено… Я ж лише намагався його відшукати… Впевнений, що те ж саме мені б наказали і ви!

Ісаєв невдоволено хмикнув, а потім раптом спитав навіщо я дав можливість ельфам вбити Сіверського?

–Адже він міг чимало чого розповісти… То ж як так? Чому ти не перешкодив їм? – Жуга навіть нахилився вперед, питаючи про те.

–Так он с німі васіца! – підгавкнув Чаруша.

Я не відразу зрозумів сенс слова «васітись». Судячи з усього, Чаруша натякав на мої теплі відносини з ельфійською місією в Новограді.

–Заткнися, мать твою! – гаркнув голова приказу, звертаючись до Чаруши. Мені здалося, що Жуга зараз лопне від переповнення емоцій. – Ви взагалі обидва розумієте, що відбулося? Мало того, що ми втратили свідка нападу на алод Клемента… так ще виявляється, загубили ельфа, який намагався навчитися відкривати портал будь-де! Уявіть, що заколотники, які зараз сидять в Горішку, тепер зможуть легко втекти звідти… Або навіть заявитися сюди, в столицю! Захопити владу в Лізі! Ви те розумієте?

–Це перебільшення, – промовив я. – Якщо б…

–Це правда! – рявкнув Жуга. – Це те, що може статися будь-якої миті… Навіть додам: уявіть іншу ситуацію, коли ці знання попадуть до Імперії. І завтра ми побачимо відкритий портал з Ігшу, через який сюди хлине хадаганська армія. Отаке! 

Ми мовчали. Навіщо сперечатися? Навіщо виправдовуватися? Ситуація хєрова… тут нічого не попишеш. Ентоні ді Вевр, який потрапив до рук бунтівників – доволі важлива фігура. Знання, які приховані в його голові, варті того, щоб за них поборотися.

Саме про це я і заявив Ісаєву, який нервово бубонів, що ми все просрали.

–Якщо б Ентоні розповів би бунтівникам з Горішку про створення порталу в будь-якому місці Сарнаута, ми б зараз бачили ворога в столиці! – впевнено заявив я голові приказу.

Той повернувся за свій стіл. І ледь присів, як неочікувано у нього пішла носом кров. Жуга схопив якусь ганчірку і квапливо приклав її до ніздрів. Голова приказу зараз виглядав розгубленим хлопчиськом.

–Далі! Що далі? – подав він голос, намагаючись приховати кров.

–Нада далажить савєту! – запропонував Чаруша. – Саабщіть про ельфійскій…

–Та замовкни вже, Ніхазів сину! – Жуга швидко отямився. Він знову стукнув кулаком по столу, але цього разу вже не так гучно. – Значить так, – голова приказу подивися в мій бік: – ти, Боре, поки вільний. Йди до своєї Заї… Але попереджую відразу: нікуди зі столиці не їхати. Може, ти нам ще знадобишся... Швидше за все знадобишся.

Я чомусь рефлекторно торкнувся власної шиї. На секунду-другу перед очима промайнули спогади про гострі жала Мизгиря, з яких звисала отруйна слина. Якась мить, і вони вп’ються у тіло…

–Ти заснув? – сердито кинув Жуга.

–Та… та… е-е-е… Ні, не заснув! – захитав я головою. – Можу йти?

–Іди! Я тебе викличу… потім…

Відкланявшись, я вийшов геть і за хвилину вже був на вулицях Торгового Ряду. Хотілося скоріше потрапити додому… до Заї…

Я раптом зловив себе на думці, що чомусь назвав трактир власним домом…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше