22.11.2019 06:53
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

2

…Скакати цілий день верхом на единорозі було утомливо. Хоча, сказати по правді, той виявився доволі спокійною твариною. Я швидко до нього пристосувався. Підійшов, протягнув руку… торкнувся теплого рогу… Звір тихо хрюкнув та ткнувся мордою в мою долонь.

Андре знову зазначив факт якоїсь дивної прихильності єдинорогу до мене.

–Я такого ніколи не бачив… і не чув, – додав він, розводячи руками. – А ти так легко зійшовся з ним.

Приходилось погодитись з тим: я також не міг знайти цьому пояснення… Хоча, яке може бути пояснення для дій тварини?

К вечору наступного дня я досяг західного краю Зуреньського Серпа. Зупинився на нічліг в Межовому Гаї. Розвів вогнище, повечеряв та почав моститися для сну поблизу пагорба.

В голові знову спливли уривки з розмов із Борисом. От цікаво, чи я дійсно зрадник, чи ні? Що робив раніше, до нападу на алод Клемента? Чим займався? Одні питання… неприємні питання… Правда і відповіді на них ведуть до неприємних висновків.

От, Ніхаз те бодай! – лаявся сам на себе. І раптом звідкись винирнула думка, що може я був таким собі розвідником у стані заколотників? Жуга ж казав про службу на Інгосі… Чи не пов’язано воно якось із цим?

Загорнувшись у теплу накидку, я спробував прогнати дурні думки. Не знаю, яким чином, але «смаження голови» припинилося. Я навіть не помітив, як заснув мертвецьким сном.

Мені анічого не снилося. Мозок немов провалився у темряву. Проте, ледь зажеврілось небо, як він прокинувся і вже за хвилину я знову був на ногах.

Єдинорога ніде не було видно. Свиснувши кілька разів, я спробував пошукати тварину, витративши на це десь півгодини. Так і не знайшовши звіра, повернувся до вогнища, де, зазирнувши у похідну торбу, витяг останні їстівні запаси.

Перед очима постав образ Заї, її усміхнене обличчя з глибокими ямками на щоках. Раптом стало якось тоскно… захотілось повернутися до трактиру… до нашого ліжку… торкнутися заїної шовкової шкіри…

Хмм! Від подібних думок, я, зізнаюсь, злегка збудився. Тож труснувши головою, немов скидаючи з себе настирливу мошкару, спробував зосередитися на своїй справі… А от коли вже повернуся до Новограду, тоді й дам волю своїм бажанням…

Отже нашвидкуруч поснідавши та запивши все водою з фляги, я почав збиратися в дорогу. За пару годин дістався широченної стрічки Західного тракту та попрямував убік верфі. Якщо все правильно прорахував, то до неї близько півтори доби швидким рухом.

Західний тракт, чого вже тут приховувати, був доволі поганим шляхом. Його почали прокладати майже відразу після закладки нової столиці, щоб поєднати судноверфі із іншими частинами алоду. Спочатку робили тракт з кругляка, скріпленого спеціальним розчином для міцності. Але чим далі від центру, чим далі від Новограду, тим гірше була якість роботи. Вже тут, в Межовому Гаї, замість подрібнених каменів, сипали звичайний гравій. Ніякого розчину, ніякого утрамбування… Навіть верстових стовпів, які вказували б відстань до столиці, вже не було помітно. Лише жителі Березівки більш-менш поліпшили свою ділянку шляху, додавши в якості скріплюючого розчину гаряче вапно. А далі тракт знову перетворювався на жалюгідну пародію…

Мій шлях зараз пролягав крізь нешироку ущелину. Правий її бік був майже прямовисною скелею, а лівий – більш пологий та земляний – був густо порослий непрохідним чагарником. Тракт примхливо зміївся, затиснутий між двома абсолютно протилежними сторонами. Ані перехожих, ані якихось поселень… Я рушив у цілковитій самоті, наданий лише власним думкам.

Та частина Світолісся, що розташувалася за цим «кам’яним горлом», була більш пустинною. Окрім фортеці Горішок, судноверфі та розташованого поряд поселення Котловиця, тут знаходилось кілька хуторів, на яких зазвичай займались вирощуванням коней.

Увечері я дістався роздоріжжя. Тут тракт поділявся надвоє: одна його частина завертала убік Гадючих косогорів, а звідти тягнулася на південь до фортеці; інша ж йшла до Західної верфі, тягнучись повз сірих гранітних громадин двох прямовисних скель, які в народі прозивали Братами.

Я зупинився та озирнувся, наче на щось або когось очікуючи. Але навколо як і раніше було тихо та безлюдно. Лише напівсухий степ, який рівним однокольоровим килимом убігав на північний схід… А ще сині пики старих гір, котрі чітко і ясно виднілися на південно-західному обрії… Над головою покритий сухозлітним золотом вечірній небосхил.

Навіть не віриться, що зараз глибока осінь… Неймовірна краса!

Цікаво, а мені раніше доводилось бачити степ? Де взагалі я бував? – промчалося в голові. І тут же згадалися дивні картини начебто порту Такалік, що був на Ельджуні. Але вони були розмиті, нечіткі.

Який же насправді великий цей Сарнаут… Великий та різноманітний… І у всьому цьому відчуваєш себе якоюсь дрібною комашкою… мурахою, яка повзе по своїм не менш дрібним справам...

О, Сарне! Дійсно ж, якими ж дріб`язковими планами ми всі живемо! Гриземося один з одним... А навколо такий мальовничий… нескінченний світ! Прекрасний, теплий... як матусині руки...

Я заплющив очі й втягнув носом вологе вечірнє повітря. Запахи принесли із собою якісь дитячі спогади. Вони також, як і з Такаліком, були нечіткі, розпливчасті... Проте я був впевнений, що це саме мої спогади.

У них було таке ж високе небо… на ньому виднівся золотий диск вечірнього сонця… проте замість степу та гір попереду бачився величезний зелений луг з цяточками кристальних озер…

Я стою… дивлюсь вдалечінь... моє волосся пестить теплий вітерець... Саме він і приніс далекі жіночі співи. Так-так, співи!

Я напружився, намагаючись розрізнити хоч якісь слова.

–Оййй… люуу… ййй… яаа…

Голоси відносить убік, але в голові незрозумілим чином почали вималюватись рядки якоїсь знайомої пісні. Я намагаюсь підспівувати:

–Ойй… ойй…

І раптом наче впали якісь невидимі шори:

Ой, хмелю ж мій, хмелю,

Хмелю зелененький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?..

Я навіть розплющив очі від здивування… Але не через те, що пригадав слова. Там, у степу справді хтось співав пісню… Прямо зараз співав…

Чи ні? – озираюсь, дивлюсь навсібіч, але нікого… Я взагалі тут один!

Але ж той голос… голос… Я ж його почув! Це… це ж материн голос! – мене аж тіпнуло. – Я його впізнав!

О, Сарне! Це ж спогади!.. Спогади маленького хлопчика, який стоїть біля тину… вглядається вдалечінь, очікуючи, коли мати повернеться додому… А там, крізь луг, по вузькій дорозі йдуть якісь люди… Серед них бачу жінок… дівчат… А ще мої очі розрізняють одну до болі знайому фігуру…

–Мамо? – від звуку власного голосу мене знову тіпнуло.

Здалося… привиділося… Нікого тут немає… нікого… Тьху ти, нелегка! – розгублено пробурмотів я. Але тільки-но рушив далі, як вухо вловило оксамитовий голос:

Ой, сину ж мій, сину,

Сину молоденький,

Де ж ти, сину, нічку ночував,

Що й не роззувався?..

І знову зупинився, знову поглянув вбік степу. А звідки лише дмухнув вітерець, який наче підспівував жінці:

Ночував я нічку,

Ночував я другу,

Ночував я у вдовиці,

Що сватати буду…

Я спробував напружитися і пригадати хоч якусь деталь, яка могла б прорвати пелену, що огорнула мою пам`ять. Не знаю чому, але це зараз здавалося дуже важливим. Я навіть знову примружився… на якусь хвилинку…

Але марно! Мозок зачинив всі свої комори, буцімто говорячи:

–Рано ще тобі, Боре, про те знати.

Як це «рано»? – розсердився я.

У наступну мить щось темне вискочило з-за невисокого пагорба. Пам`ятаю, як здригнувся від несподіванки… А коли повернув було голову, щоб розгледіти це «щось», світло в очах померкло і розум поринув у суцільну темряву...





 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше