22.11.2019 06:55
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

3

…–Ссс дароґі! Заснул, што лі! – гаркнув хтось позаду. Я ледве встиг відскочити в сторону…

Ні тобі степу… ні нападу… Навкруги Торговий Ряд… смердить якоюсь гидотою…

Отже, я в столиці.

–Еей! Тєбє сказал! – гаркнув все той же противний голос.

Важкий віз, завантажений якимись брудними сірими мішками, повільно виповзав в квартал крізь міську браму. Візниця клацнув батогом і крутобокий широкогрудий кінь сердито храпнув. Його густа давно нечесана грива сіпнулася в такт з великою головою, зачіпаючи залишки затоптаної жовтуватої соломи, що була розсипана на бруківці.

–Ссс дароґі! – знову крикнув візниця, звертаючись до натовпу. – Ззза-дав-лю!

Люди кинулись врозтіч. Хтось голосно вилаявся, хтось сипонув прокльонами.

–Паря-а-адак! – загорланили стражники, які стояли біля стін.

Вмить все стихло: візниця рушив кривою вулицею, перехожі розбіглися по своїх справах.

Я ще раз озирнувся та попрямував крізь браму, намагаючись вибратись із душної столиці. Все ніяк не можу звикнути до завузьких вуличок та кам’яних громадин будівель.

На голову мрячив дощик. В останні дні зовсім похолодало. Здається, скора можна очікувати на сніг.

Зима в цьому році, судячи із розмов місцевих, явно забарилася. Почорнілі голі дерева та кущі нервово поглядали на небо, явно очікуючи, коли їм подарують нові пухнасті білі шуби.

Життя в слобідках кипіло на свій лад. Люди тут продовжували поратися на подвір’ях, закінчували із ремонтами хат або господарських будівель, запасалися на зиму дровами. І, звичайно, справляли весілля.

Я рушив місцевими вулицями, намагаючись відмітити якісь зміни, які сталися під час моєї відсутності. Не скажу, що їх було багато, але такі знаходились. Десь півгодини і ось я нарешті дістався трактиру.

Сьогодні біля нього та й всередині будівлі було майже порожньо. В повітрі як завжди висів характерний запах здоби, а ще смаженого м`яса. Біля вікна виднілася весела компанія декількох матросів, яка розпивала пиво та голосно між собою перемовлялася. Хазяйський кіт сидів біля входу до льоху, явно очікуючи на те, щоб потрапити до їстівних запасів, та посьорбати там сметанки, чи пожувати ковбаски.

Я озирнувся та жваво спустився в підкліт.

–... тут! Ось сюди! – почувся мені знайомий жіночий голосок. – Ну, ти роззява! Хто ж так робить! Дивись-но!

Біля печі спиною до мене стояла Зая. У своїх руках, забруднених мукою, вона тримала широку дерев`яну лопату. Поряд з Корчаковою стовбичила цибата дівчина в розшитій узорами червоній сорочці. Побачивши мене, вона тут же ойкнула і відскочила в бік.

Зая неквапливо повернулася до сходів. Побачивши мене, вона розгублено впустила лопату:

–Боре?

Секунда, друга і Корчакова кинулася до мене:

–Борусику!

В ніс вдарив знайомий запаморочливий запах її тіла. Він був змішаний з якимись кухонними прянощами… і тим ще більше мене збуджував…

–Повернувся! Нарешті повернувся! – лепетала жінка, заглядаючи мені в обличчя.

–А ти не вірила? – посміхнувся я, хапаючи Заю за руки.

Помічниця у червоній сорочці миттю вискочила геть з підкліту і ми залишилися удвох з Корчаковою. Зая щільно втиснулася мені в плече й довго-довго не відпускала з обіймів.

Щось гаряче торкнулося моєї шиї.

–Ти що, плачеш? – запитав я, намагаючись відсторонитися та заглянути в обличчя Заї.

Зізнаюсь, мій голос тої митті надколовся… тріснув… Наче сказав хтось інший.

–Я? – хрипко перепитала Зая, ще сильніше втискаючись в мене. – Ннні… не плачууу…

Зараз раптом разом забувся і Жуга зі своїм носом, з якого бігла кров; забулися проблеми в Лізі… І взагалі – все-все-все.

Кілька хвилин ми стояли не рухаючись. Зая нервово жмакала руками мій смердючий акетон, поки я раптом не помітив:

–У тебе в печі щось горить!

–Ой! – Корчакова підстрибнула і миттєво розгорнулася на місці. – Ой, матінко! Горить, їй-богу горить!

Вона схопила свою лопату і спритно витягла з розпеченого нутра печі рум’яно підсмажену паляницю. Скоринка у вигляді півмісяця парила густою білою хмаркою.

Мій живіт зрадницькі забулькав, а в роті набігло стільки слини, що можна було жабу втопити.

–Ти, мабуть, голодний? – озирнулася Зая. – Зараз... почекай трохи… Зараз…

–Добре, почекаю, – посміхнувся я. – Схожу тільки в баню. Негоже таким замурзаним...

–Ох, Борусику! Рідненький! – і знову жінка кинулася до мене. – Куди ж ти? Тільки-но прийшов…

–Та я зараз… Я швидко!

–Постій трошки… Постій, прошу! – руки Корчакової міцно впилися в мої зап’ястя. – дай-но хоч тобою подихати!

Хтось таке інший говорив, я б вважав ці слова фальшивими. Але від Заї вони прозвучали настільки пронизливо, настільки відверто, що на якусь мить мені наче в серце впився якісь ніж. Дихання сперло… руки спітніли…

Обличчя Корчакової зараз було схоже на неспокійну гладь озера: то воно щиро посміхалося, виблискуючи радісними очима, але тут же її руки тягнулися витерти сльозу, що накотилася від емоцій. Зая бурмотіла про якісь справи, а секундою пізніше кидалася жарко обніматися й знову плакати.

Чесно кажучи, я навіть не знав що робити, як реагувати. Розгублена посмішка плавала на моєму стомленому обличчі.

Знову булькнув живіт. Зая кинулась вбік, витягнула звідкись зелений штоф і хлюпнула з нього в скляну чарку. Я чисто рефлекторно потягнувся до неї та одним махом випив грушевої настоянки.

–Залишай речі тут, – плеснула руками Зая. – Я виперу… а інше віднесу до кімнати…

Знявши заяложену торбу, відстібнувши бляху ременя та скинувши мечі, я знову підійшов до Заї.


Ночував я нічку, 

Ночував я другу, 

Ночував я у вдовиці, 

Що сватати буду…


–Що ти кажеш? – здивувалась дівчина, почувши від мене бурмотіння.

Замість відповіді я її поцілував, а потім пустотливо додав, що скоро повернусь. Десь хвилин за десять дістався бані, а ще через годину, чистий та вимитий, разом із Корчаковою сидів за столом в затишному і теплому підклеті.

–Схуд ти щось? – зауважила Зая.

Стіл, як то кажуть, ломився від різноманітних страв. Я розгубився, не знаючи із чого починати. Корчакова трохи нахилила голову, а секундою пізніше я допетрав, що вона роздивляється темну пляму біля моєї скроні.

–А що це? – тихо запитала дівчина, торкаючись її.

Я на секунду завмер й знехотя, але як можна спокійніше, відповів, мовляв, то невеликий опік.

–По дурості якось вийшло... Пусте!

–По дурості? – здавалося не повірила Зая, але тут же стала розповідати про власні справи.

А я полегшено видихнув. Слава Сарну, що не прийшлось розповідати правду…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше