22.11.2019 06:56
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

4

Мене трохи нудило. Груди чимось стисло і від того дихати було неймовірно важко. Знаєте, ото як буває, коли ти занурюєшся глибоко-глибоко під воду.

Стій! Я що ж, тону? – мої повіки ну ніяк не хотіли розплющуватися.

Я спробував вдихнути на повни груди. Здається, з них вирвався стогін… І ось нарешті мені все ж вдалося розплющити очі. Перед ними відразу ж замайоріло потемніле малинове небо. Тьмяні зірочки на сході, які ледве запалилися вгорі, весело переморгувались одна з одною.

За мить я зрозумів, що то ніяке не мерехтіння, а просто мене хтось жваво трясе.

«Несуть, чи що»? – від подібної думки мозок запрацював швидше. Голова дійсно трусилася, та так, що аж напіввідчинені щелепи голосно клацали зубами.

–Що то за ніхазівня тут відбувається? – спробував я вилаятися.

Зірки перед очима завмерли, а потім раптом чомусь над головою опинилася… земля.

Чекай, Боре! Як це «над»? – і я спробував приборкати ту дивну круговерть. І за мить зрозумів, що виссю догори ногами.

Шурхіт і легке потріскування ліворуч змусили мене повернути шию. В наступну секунду я перелякано обімлів: моє тіло було щільно закутане напівпрозорими липкими мотузками, через які й відчувався той неприємний тиск. Я дійсно висів, закріплений до гілки старого голого дерева. А напроти… напроти… напроти сидів величезних розмірів павук.

Ні, не величезних… а неймовірно величезних. Неймовірно, неймовірно, неймовірно величезних! Той павучок Андре проти цього бридкого створіння, був як горобець у порівнянні з жирним індиком… Як хробак проти змії! Як… як… як… Ох ти ж псяче хутро!

У чорних здоровезних перлинах-оченятках цієї потвори відбилося моє перелякане обличчя. Не дивлячись на пізню годину та погане освітлення, мені навіть вдалось чітко розрізнити деякі його деталі.

Оце влип! Оце попав! – закрутилося в голові. В животі відразу закрутило, а по тілу пробіг морозець.

–Ну чого вишкірився, падлюко? – крикнув я, спробувавши розірвати павутиння. Але воно, навіть не дивлячись на одяг, боляче впилося в тіло. – Ніхазового сина робота! Не порвеш!

Сонце вже майже повністю зникло за далеким обрієм. Повітря похолоднішало, але це мене зараз анітрохи не хвилювало, бо перед очима все ще стирчали гострі ікла павука, на яких проступили густі напівпрозорі крапельки отрути.

Відразу ж пригадалися слова Андре про те, як живляться справжні павуки. Мовляв, спочатку вприскують у свою жертву отруту, а згодом, буцімто, висмоктують з тіла живильні соки… Бррр! – мене кинуло у холодний піт. Перспектива, бачу, недобра!

Ну і здоровезна тварюка! – я втупився очима в мохнату фігуру. Заплющуй повіки, розплющуй, а все одно розміри павука зменшуватися не стануть. – А щоб ти луснув! Щоб твоєю пикою просо молотили!

Чорна потвора зробила невеличкий крок, наблизившись до мене. Я знову було спробував розірвати мотузки... вірніше, ту кляту павутину... Та де там! Всі зусилля призводили лише до того, що мене ще міцніше стисло у путах.

А жала були неймовірно близько. Я сіпнувся, хотів відсторонитися… Але натомість через свої потуги мене розкачало та кинуло вбік павука. Через те на скроню і потрапила отрута. Спочатку було відчуття, наче до шкіри доклали неймовірно холодний шматок льоду. За якусь пару секунд той холод перетворився на болючий опік. Такий, що я аж закричав... почав нервово смикатися… вириватися…

Павук все ще стояв, розшерепивши лапи та дивлячись на мене своїми мертвими оченятками.

Ну дійсно! Куди йому квапитись? Жертва сповита, вирватися не зможе… Можна і почекати, хай потішиться… хай вважає, що її зусилля не марні…

Ніколи не бачив, щоб муха могла вирватися із павутини. Скільки б не билася, скільки б не рвалася, але врешті-решт її доля ясна – бути сніданком чи вечерею для павука.

А я не якась там муха! – сердито прошипів сам собі. – Я людина!..

Мої очі раптом наткнулися на сагайдак. Він лежав десь в трьох кроках праворуч. Одна із зачарованих стріл вивалилася назовні. ЇЇ передня частина була направлена трохи осторонь від тіла павука… Лише трохи…

Голову осяяла зовсім дурна думка.

–Ляєн-Бліт! – загорланив я. – Спалах! Нумо, суча дочко!

Стріла не ворухнулась. Скоріш за все був потрібен контакт із нею… Торкнись я її хоча б пальцем, хоча б нігтем, то закляття могло б і подіяти. А так як віссю за десять верст від неї…

–Ляєн-Бліт! – у відчаї знову крикнув я.

І раптом моє тіло полетіло вниз. Удар прийшовся в плече… потім віддало у спину… здається, навіть, щось хруснуло… Сподіваюсь, не хребет. В якусь мить мені подумалось, що вже прийшов кінець. Що зараз я знову побачу вогники чистилища Тенсеса.

Але ні! І шия крутилася… і в очах не темніло… та й руки-ноги здається трохи рухалися… Отже, живий! Нічого не зламав!

Дотягнутися б до стріли… доповзти б до неї… нехай і як гусінь, але доповзти!

Не знаю яким чином, але мені вдалось трохи вивернутися. Очі виловили в сіріючих сутінках фігуру павука, який… який чомусь хутко мчав геть звідси.

–Що то за ніхазівня! – вирвалося само собою.

За кілька секунд почувся тупіт чиїхось ніг. І ось поруч зі мною опинилася групка галасливих гіберлінгів.

–Жени його, Туле! – заволав хтось праворуч. – Нумо ж!

Ноги затупотіли далі. Здається кілька гіберлінгів кинулися за павуком.

–Це Мизгирь! – почувся другий голос – спокійний, впевнений. – То ж стережіться із ним… Він, падлюко, хитрий! Може зачаїтися та кинутися зі спини.

Невідомий, який надавав вказівки, наблизився до мене та присів навпочіпки. Це був сивуватий, трохи сутулий, але вельми вправний гіберлінг. Він витягнув кривий ніж і вміло розпоров павутину.

–Оох! – закрехтів я. Відчуття, наче з мене зняли скелю.

–Відразу не підводься! – промовив мій визволитель. – Може в голові запаморочитися…

–Чому? – прохрипів я, торкаючись опіку на скроні. Палило так, о можна було вогнище розпалювати.

–Зараз кров стрімко побіжить по всіх твоїх венах… Якщо вскочиш – від голови відхлине, вона піде обертом… та ще до того – знудить... Виблюєш усю свою вечерю! – хихикнув гіберлінг. – А взагалі, хлопче, тобі несказанно пощастило!

–Не просто пощастило, а неймовірно пощастило! – додав хтось праворуч.

–Точнісінько! – підморгнув мені гіберлінг. – Знаєш, хто на тебе напав?

–Павук, щоб йому скисло! – огризнувся я.

–Точнісенько так! – захитав головою мій співбесідник. – Але не звичайний… Це сам Мизгирь!

Я нарешті зміг присісти. В голові ще шуміло, к горлу підкотила нудотна грудка. Невже дійсно блювати почну?

Гіберлінг же продовжував своїм напівжартівливим тоном розповідати про якогось давнього павука, який мешкав в цих місцях.

–То він спустився з гір, – додав другий гіберлінг. – Там, видно, вже снігу намело.

–Мабуть так, – погодився старий. – Знаєш, хлопче, чому тобі пощастило? – знову звернувся він до мене. – Не через те, що ми тут проходили та випадково побачили, як Мизгирь бавиться новою іграшкою… Просто зараз холодно, вже можна сказати не сезон активності павуків. Взагалі-то вони вже по своїх норах зимують, а Мизгирю, очевидно, ще не спиться. Тож вештається краєм… Але на щастя він тебе не вкусив. Мабуть через осінню кволість… А то б давно висмоктав тебе, як якогось жука.

–Не зрозумів, – нахмурився я.

–Павуки як їдять? Знаєш? – і не дивлячи на те, що я сказав «знаю», гіберлінг продовжив повчати: – Вприснуть отруту, а коли через неї твої кишки, серце та печінка… загалом – усі нутрощі… Коли вони перетворяться на такий собі холодець, то залишиться тільки його висмоктати, а кістки – висрати в полі, – гіберлінг махнув кудись убік і я, простеживши його вказівку, побачив чийсь зотлілій скелет.

–Овва!

–Отож, друже! – підвівся мій співбесідник.

–Дякую за допомогу. Не знаю, ворався б, чи ні…

–А ти, бачу, хлопець не з боягузливих. Інші як Мизгиря бачать, дристають три дні!.. То ж давай-но знайомитися. Я – Брас. Ось то мій брат – Бран. А Брюс, наш третій, на верфі залишився. Чекає нас з походу… А тебе як кличуть?

–Бор.

–Ти чого сюди забрів?

До нас повільно підходили інші гіберлінги, які ганяли Мизгиря. Я нарахував сімох. Уся на вигляд наче мисливці.

–Та ось йшов на верф, – відповів я. – А ви тут чого ходите?

–Збираємо слину павуків. Вони зараз по норах поховалися… усі сонні… непритомні… Саме те, щоб безбоязно спробувати дістати їхню слину.

–Навіщо вам та гидота?

–Тю! Ну ти чудний! – розвів руками Брас. – Для суднобудівної справи! З неї добра клейова суміш виходить… До речі, сімейка Тихих гарні луки майструє за допомогою павучої слини. Клеєні! Такі б’ють вдвоє дальше, ніж звичайні… Можуть із сівєрійськими потягатися!

–Найліпша слина, між іншим, – додав Бран, – у тенетників… Злипнеться так, що хрін відчепиш! – похвалився гіберлінг. – У хрестовиків вона посередня… але теж згодиться…

–Ти, Боре, навіщо крізь Сиві пагорби пішов?– звернувся до мене Брас. – Дорога ж на північ від них проходить!

–Так, нібито, і йшов саме по дорозі, – не зрозумів я, оглядаючись навколо.

–А опинився аж в десяти верстах південніше. Якщо тобі до верфі, то треба між Братами проходити…

–Його, напевно, голоси сюди затягнули, – припустив хтось з гіберлінгського загону. – То ж він і опинився в павукових угіддях.

–Голоси? – обережно перепитав я. – Заманили? – відразу ж пригадалися спогади про Інгос, про матір… пісні… – А що то за голоси?

–Кажуть, в цих місцях іноді чують чиїсь голоси, які затягують одинокого мандрівника в пастки або тенета гігантських павуків. Тут, за «кам’яним горлом», треба бути пильним. Трохи зівнеш, і прокинешся в чистилищі вашого Тенсеса...

Гіберлінгі ще з хвилину теревені правили, розповідаючи якісь жахи, приправлені розповідями про смакові вподобання місцевих тенетників та хрестовиків. Додали скільки перехожих восени та ранньої весни тут зникає. Для впевненості знову продемонстрували чиїсь давні кості. Брас перервав пусті розмови та запропонував мені піти із його загоном.

–Ось там внизу, за тими пагорбами, наш табір, – повідомив гіберлінг. – Переночуємо, а завтра рушимо на верф. Ну що, ти з нами? Чи залишишся чекати на Мизгиря?

Я огризнувся у відповідь, бо скажу чесно, що мені було неприємно, оскільки своїми жартами гіберлінги явно намагалися зробити із мене якогось прителепкуватого бовдура, який глупо попався до лап павука.

–Слухай, – не відчіплявся Брас, – а що тобі треба на верфі?

Замість відповіді я продемонстрував йому знак Розшукового приказу. Гіберлінг стримано хмикнув в свої довгі вуса, а потім здивовано додав:

–Швидко ви реагуєте. От не очікував!

–Тобто?

–Та я про напад… на верф…

–Напад? – прийшов час дивуватися мені. – А що у вас там сталося?..



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше