22.11.2019 06:58
Без обмежень
12 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

5

…А що сталося? Чому це я так рано прокинувся? – озирнувся, поворушився, облизав пересохлі губи.

Кімната… ліжко… за віконцем сіріє небо…

Що таке? Що не так? Звідки та тривога? – я спробував підвестись. Опустив ступні на холодну дерев’яну підлогу. Зая щось сонно пробурмотіла і, загорнувшись у тепле кольорове покривало, засопіла далі.

Чого це я раптом? – знову промайнуло в голові. – Може, через сни? А що мені саме снилося?

Я напружився, спробував пригадати, але між тим моментом, коли ми нарешті із Заєю заспокоїлися та лягли відпочивати та моментом пробудження зіяла суцільна порожнеча… темна порожнеча… Анічого…

Еге-е-еххх… якось все це дивно, Боре… Ти так не вважаєш? – але у відповідь інша, більш твереза частинка моєї души, пробубоніла, щось на кшталт: «Відчепись! І так якось тоскно… нудно… мерзотно… хоч вовком вий».

Чому раптом так? Звідки все це? Що мене так гризе? – зашурхотіли в голові «хробачки». От не дають вони мені заспокоїтися. Видно, це через ті мої мандри Світоліссям… Все не можу прийняти той факт, що зараз знаходжусь не в лісі чи горах, а в столиці, у відносній безпеці. То ж, мабуть, і чекаю на якусь підступну підлість.

Я безшумно одягнувся і вийшов на двір.

Сірий затхлий ранок.. Холодно… З рота клубить пар… У повітрі висить стійкий запах диму… Навколо царить тиша. Де-ніде чується похрюкування свиней, іноді замукає недоєна корова… Півні заледащіли, навіть якщо який вилізе на тин, й кукурікати не буде. Лише крилами похлопає, шию витягне і… стрибне назад, на землю.

Пізня осінь не дуже гарна пора року. Скоріш схожа на давню стару, яка лякає своїм виглядом оточуючих. От візьми б хоча б дерева… оті, що навколо трактиру… Та і по всій слобідці так само. Що бачиш? Голі чорні стовбури, що вкриті вогкими туманними шатами, лячно стирчать із залитою багнюкою землі. Наче якісь кістки… почорніли кістки невідомих монстрів…

Тьху ти, Ніхаз те бодай!

Я обійшов подвір’я, будівлю, дістався потемнілої від часу лави, що стояла біля ліхтарного стовпа, та якось розгублено присів на неї.

Брудно… смердить гівном… А взагалі моє око чомусь ніщо тут не радує. Чи то через поганий сон, чи то через погоду…

Хоча чого виправдовуватись? Якщо чесно, то навколо Новограда, особливо в цей період року, зі слів місцевих жителів, завжди було якось бридко. Царює багнюка, виє тугою… Зараз навіть на вулицю зайвий раз не охота виходити… Тим паче, вони в слобідках і без того погано прохідні.

Треба сказати, що сама столиця відразу ж після заснування почала забруковуватися. А щодо околиць, то тут і досі панувало повне безладдя. Ні, деякі частини слобідок (більш заможні) спромоглись хоча б і частково, але теж прокласти бруківку або дерев’яні бруси. Але треба бути відвертим: здебільшого вулиці слобідок нагадували непрохідні болота.

–З чого починали, до того і повернулися! – жартували в такі години городяни, натякаючи на те, що столиця заснована на низинах.

Взагалі-то дивно, що Новоград не побудували на березі Білого озера. Там і місця більш гарніші, і взагалі це було б цілком логічним кроком. Але скоріш за все свою роль відіграла близькість до астрального моря. Хоча я чув й іншу думку, мовляв, місто побудували на старовинному джунському капищі. Саме зараз там стоїть головний собор Церкви Світла.

Чутки? Можливо… Городяни полюбляють ними лякати приїжджих. Що з того правда, що вигадка – мені важко зараз сказати. Але бажаючих відвідати це величезне місто менше не ставало.

Воно і зрозуміло. Не дивлячись ні на що, статус столиці привів Новоград до процвітання поміж іншими великими містами Ліги. І чи зіграло в тому його місце розташування, чи якісь інші фактори, на кшталт впливу «таємничої джунської магії» з не менш «таємничого капища», але врешті-решт Новоград перетворився на справжнього велетня проміж інших столиць канійських земель. Чого б ми не торкнулися – мистецтва, архітектури, торгівлі, ремісництва – тут усього було вдосталь. Місто швидко притягувало сюди усілякі нововведення. 

Ельфи, наприклад, принесли із собою появу так званих мануфактур, гоблини – банків, гіберлінги прославили Новоград усілякими майстернями... Що до людей, то вони жадібно вбирали все це разом, поступово відтісняючи всі інші народності. Сюди їхали з Сівєрії, з Умойру, з Інгосу, з Темноводдя… Дехто залишався тут назавжди, дехто розчаровано повертався назад… 

Проте, звичайно, не можна було порівнювати таке явище, як Новоград із давніми ельфійськими містами, такими як, наприклад, Коррія, Вілаум чи Карумна. Я хоч сам там і не був, але зі слів канійців, яким пощастило побувати в цих «поселеннях», то тут нічого і порівнювати. Людям, – казали вони, – ще далеко до того, щоб досягнути такої величі та краси, яка панувала в ельфійських містах.

От взяти ту ж ситуацію із чистотою вулиць… Як то кажуть, вона вже стала людським посміхом. Отже, розповідаю в чому суть.

З приходом сутінків брами Новограда не зачинялись, як то було в інших містах. Столиця продовжувала приймати усіх перехожих, мандрівників, купців… та тих же паломників, котрі прибували до міста, щоб оглянути святі місця, помолитися в головному соборі… Все через давній указ, в якому зазначалось, що ворота повинні бути відкритими як в світлу годину доби, так і в ночі, аби усі бажаючі «могли на власні очі переконатися у величі та приязності лігійської столиці».

А от тепер уявіть скільки сміття залишалось після всіх відвідувачів Новограду. Та додайте до того, що торговий люд столиці, наприклад, замкнувши ввечері свої лавки та перебираючись у шинки чи інші різноманітні господи, взагалі не переймався прибиранням за собою. І це тільки один приклад. А майстерні? А ті ж мануфактури?

Місто просто тонуло в смітті. То ж на черговій нараді прийшлось піти на те, щоб найняти ледь не цілу армію прибиральників вулиць. Проте через слабке фінансування, прийшлось згодом обмежитись тільки головними напрямами.

А ось ельфи пішли дещо інакше. Вони, по-перше, обмежили вхід до свого кварталу, а по-друге – не стали економити на прибиранні. То ж вони спромоглись навести відносний лад на своїй частині столиці. Відтепер це свого роду взірець для наслідування… Шкода, що Міський приказ до нього не дуже тягнеться…

Ще на початку закладання Новограда однією із головних умов, яки висунули ельфи до майбутньої столиці, було вирішення питань із нечистотами. Вони відразу наполягли на будівництві підземних каналів для їх відводу, і навіть вклали в це власні кошти.

Канали були прокладені дуже майстерно і, кажуть, закінчувались виходами до астрального моря, куди й витікала усіляка бридота. Крім того ними користувалися під час відводу зливових вод, якими періодично намагались втопити місто рясні дощі.

До чого я взагалі все це пригадував? Щоб зайвий раз посердитися через непрохідний бруд в слобідках? Перетворююсь на якогось буркотуна… типового буркотуна з тієї ж Мєльніци, чи іншої столичної слобідки, який постійно невдоволений станом речей, будь вони навіть ідеальними…

Псяче хутро! Ну як тут не перейнятися тугою? Як не почати хандрити, га?

Чесно зізнаюсь: не знаю що мені зараз робити. Занурившись у стрімкий потік лігійських перипетій, досі не можу вибратися на берег та, отряхнувшись й скинувши чужі тривоги, повернутися до власних справ.

От що там вчора говорила Зая? Наче важко купити рибу у гіберлінгів… що ціни на м`ясо підросли… що цього річ неврожай капусти… та й цибуля поганенька…

Всі ці фрази, наче уламки якогось іншого світу. От я стою, слухаю все те, намагаюсь щось зрозуміти… А в той же час мій мозок хапається за інші справи.

Дивно все якось… А взагалі, увесь наш світ якийсь дивний… Дивний та незрозумілий...

Хоча то нам так здається. Сарну, який створив його, мабуть все ясно, як погожого дня.

Нумо чекай! Що ти, Боре, зараз сказав? – і я раптом пригадав, що мені снилося.

Вірніше, то були лише клаптики снів. В них було астральне море… і маленькі-маленькі острівки, які пливли в мерехтливому тумані. Такі собі шматочки суши… залишки Сарнаута, колись великого квітучого світу, населеного красенями-ельфами, загадковими джунами, лютими орками, хитрими корисливими гоблінами, веселими гіберлінгами та іншими народами, серед яких, звичайно ж, ми, люди…

–Сарн і Сарнаут, – промовив я вголос, наче намагався спробувати на смак ці слова.

Пригадалось, що в лубочних картинках, які демонструють перехожим на ярмарках, бога Світла часто зображували у вигляді величезного рогатого красеня­-оленя, який ніс на собі сонце… Поряд з ним росло величезне дерево, яке вуличні потішники прозивали Сарнаутом. Гілки на ньому були схожі на розлогі роги, серед яких ховався місяць та зірочки…

Дивно… Якщо Сарн походить від «сарни», то чому у нього настільки великі роги? – полізли в макітру дурні питання.

Труснув головою у спробі розігнати думки та нічні спогади, але відчув, що вони лише стали більш чіткими… Я навіть застиг, намагаючись дістатися найпотаємнішого їхнього змісту…

Сарн зовсім не такий! Він не схожий ані на сарну, ані на оленя… І я в тому був абсолютно впевнений.

Варто було заплющити очі в черговий раз, і перед внутрішнім зором постала чиясь фігуру… Велика людиноподібна фігура… сліпучо-біла…

Вона знаходилась у цілковитій темряві… намагалася розірвати дивні нитки… розірвати павутиння… Але кожний ривок залишав на світлому тілі незнайомця глибокі чорні плями… І чим більше він спромагався вирватися, тим темнішою ставала його фігура… Тим темнішою ставала його сутність…

Хто це? Кого я бачу?.. Одне зрозуміло, то хтось інший… то не я… Зовсім не я. Ні в минулому, ні в майбутньому… ні в сьогоденні… Це хтось чужий!

Невже мені наснився Сарн?

Що з ним? Де він? – питання повистрибували, наче гриби після дощу. – Який же дивний сон я бачив!

«Тисячі років…. Тисячі років! – пролунало в голові. Здається, це говорив зв’язаний незнайомець, якого я прийняв за Бога Світла. – Тисячі років у темниці власних страхів…»

–Хто ти? – крикнув я у темряву.

Світла фігура завмерла, а в наступну мить різко обернулась до мене…

–Мене ніщо не зупинить! – пролунало прямо над вухом. Це було схоже на розряд блискавки. – То ж вибирай: чи ти зі мною, чи…

Останнє «чи» прозвучало так зловіще, що мене охопив якийсь ступор. Я різко озирнувся, але окрім ліхтарного стовпа, кривої лави та багнюки нічого більше не помітив.

Саме через це я і прокинувся. Ось звідки тривоги… ось звідки страхи… Наснилось бозна-що, а тепер душа не на місці. Тьху ти!

–Фухх… Що то за ніхазівня твориться? – неголосно пробурмотів я, наче і справді побоювався когось поряд виявити. – Привидиться ще усіляка хєрня… а потім починаєш шукати якісь підступи… Тьху ти!

Над головою промчала одинока ґава. Вона зробила невеликий пірует та присіла біля калюжі. Через холодний ранок вода в ній на краєчках вкрилася крихким льодом. Птиця підстрибнула ближче, стукнула дзьобом по прозорій поверхні й потім голосно каркнула.

–Пішла геть! – роздратовано кинув я. – Тебе ще тут не вистачало!

–Мрієш? – чийсь знайомий голос розвіяв тканину моєї самотності.

Я повернувся та помітив фігуру Бернара. Його темні крила повільно, чи навіть ліниво, тріпотіли в повітрі, підтримуючи тіло ельфа над брудною землею.

–Радий тебе бачити! – промовив я, піднімаючись на ноги.

Бернар широко посміхнувся і наблизився до мене. Ми щиро обнялися та обмінялися привітаннями.

–Ти давно повернувся до столиці? – запитав я у ельфа.

–Третього дня… А ти, дивлюся, практично не змінився. Я вже думав побачити закоренілого вояку… Що, Розшуковий приказ ще не встиг висмоктати з тебе всі соки? – Бернар знову посміхнувся і ми з ним присіли на лаву.

–Я так розумію, що ти до мене не в гості прийшов, бо це занадто рано, як для ельфів. Ти по справах? – прямо запитав я.

–Чого приховувати? – паладин скорчив кислу пику. – Так, я дійсно до тебе із офіціальним візитом. Після того, як ти, м’яко кажучи, посварився із Андре було вирішено послати мене…

–Посварився? – мій голос миттєво задзвенів сталлю. – Ти б бачив, що той Андре разом із Мішель накоїли в каменоломнях! То була показова страта! Як на мене – дуже дурна затія!

–Я все знаю… все розумію… Скажи, друже, що сталося з Ентоні ді Вевром? Ти вирушив на верф, буцімто на його пошуки. Але повернуся сам. То ж місія хоче…

–Не місія, а П’єр ді Ардер, – хмикнув я.

–Гаразд, нехай П’єр ді Ардер, – хитнув головою паладин. – Він вимагає звіту по цій справі.

–Звіту?

–Так… Ми розуміємо, що ти, Боре, дещо ображений. Що чекати на твій прихід до місії марно. Проте дозволимо собі нагадати, що ти обв’язався служити Дому ді…

–Ображений! О, Тенсесу! От від кого не очікував підступу, так це від вашого П’єра! Начебто ми з ним не на одному боці… Чого ж він тоді щось приховує? Чого хитрує?.. Псяче хутро! Оці ваші ельфійські ігри, коли всередині команди всім роздають різні завдання, при тому вимагають приховувати те від інших… Ти знаєш, що ані Андре, ані Мішель не знали, чим насправді займався Ентоні? А я, між тим, не знав, що в каменоломнях може ховатися Борис Сіверський… Не знав, що П’єр наказав його стратити…

–То не зовсім провина П’єра, – розвів руками Бернар. – На нього тиснуть клани… Особливо Дім ді Дазірє… То ж той випадок зі стратою скоріш продиктований тим, щоб заткнути рота усім, хто вимагає негайної розплати. А що до розділення, то подібний підхід збоку П’єра цілком виправданий. Він часто дозволяє…

–Припини! Не треба виправдовувати голову місії! – відмахнувся я. – Ти от сам, Бернаре, достатньо знаєш? Тобі П’єр все розповів, чи показав лише якийсь маленький клаптик загальної картини?

–А ти порозумнішав, – зітхнувши відповів паладин. – Гаразд, залишимо сентименти! Ти знаєш мене, я знаю тебе… Тож не будемо ходити околясом. Де маг? Тобі вдалось щось вияснити?

–У Горішку, – сухо відповів я.

–Де? – обличчя Бернара трохи потемніло.

–Так, він скоріш за все, в бунтівній фортеці. Мої спроби знайти Ентоні більше нагадували перегони. Кожного разу, як я прибував на місце, з’ясовувалось, що мага тут немає. Що він вже «перемістився» кудись за далекі моря, за високі гори. Відверто кажучи, я просто не встиг його наздогнати.

–Тобто… на верфі його не було?..



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше