23.11.2019 07:46
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

6

…Вже пообідді ми дісталися верфі. Вартові, які охороняли підходи до Котловиці, поселення корабелів, насторожено дивилися на мене. Тільки через те, що я рухався разом із загоном гіберлінгів, вони не стали чіплятися.

Хоча за це не варто було і перейматися. Продемонстрував би знак Розшукового приказу… Він діє на людей так, що ті відразу в ступор впадають.

Отже, минувши варту, ми пройшли вузькою ущелиною і десь за чверть години опинилися у величезній, закритій з трьох боків високими прямовисними скелями, бухті. У самому її центрі, недалеко від берега, виднілися три остови споруджуваних кораблів. Але поряд з суднами чомусь нікого не спостерігалося.

Я помітив, що Брас помітно занервував. Він кинув на мене розгублений погляд, проте нічого не сказав.

Вчора ввечері ми з ним говорили про напад на верф. Зі слів Браса, якась банда хотіла захопити управу.

–Намагалась пограбувати? – спитав я.

–Взагалі важко зрозуміти, що їм було потрібно… Мене не покидає думка, що нападникам насправді був потрібний сторожовий шлюп, який охороняє місцеву бухту. Але справа в тому, що він пішов з Котловиці десь за два дня до того…

–Шлюп? Навіщо він їм?

Брас розвів руками:

–Ситуація незрозуміла. Налетіли, побили, поламали… проте нічого не вкрали! Нічого! Не знаю, чим би взагалі все закінчилося, якщо б шлюп стояв на приколі, – казав гіберлінг. – Можливо б сіли на нього та дали б драпака!

–А чому ти вважаєш, що нападники шукали судно?

–Чув, як вони перемовлялись… а потім лаялися через те, що шлюпа немає! Кляли морочників, що ті ввели їх в оману. Начебто, обіцяли наявність судна, а вийшло так, що того на місці не було!

–Нападники це люди?Канійці?

–Так, так… Чоловік десь до півсотні.

–Ми послали за підмогою в табір Володимира Залеського, який стоїть біля Горішку, – підключився до розмови Бран. – Та поки вона прибула, нападники втекли…

–Куди? – поцікавився я.

Ясна річ, гіберлінги про те не знали. Брати скорчили кислі пики та пожалілися на погану охорону верфі.

–Між іншим, – додав Брас, – ми полонених захопили.

–Кого?

–Та тих самих морочників… сімейку гіберлінгів... Недолугі. То ми їх так прозвали. Вони, звичайно, не зовсім бандити. Кажуть, що самі в полоні були. А про судно сказали навмисно, бо буцімто передбачали, що ми їх захопимо.

–Оце вони накрутили! Схоже на брехню, – сказав я. А у самого в голові закрутилося: гіберлінги… сімейка гіберлінгів… морочники… тобто провидці… Той охоронець з каменоломень також казав про гіберлінгів… Отже я на правильному шляху!

–А більше нікого з бандитами не було? – спитав я у братів. – Ельфів, наприклад?

–Ельфів? – Брас задумався. – Не пам`ятаю такого… Взагалі все вийшло сумбурно! Може хтось і бачив якихось ельфів, але я – ні.

–А що кажуть захоплені гіберлінги? Оці Недолугі?

Брас з Браном чомусь переглянулись один з одним, а потім відповіли щось незрозуміле.

–Якщо схочеш, то сам з ними поговориш, – додали вони наприкінці нашої розмови.

–Сам, то сам, – погодився я.

І от ми зараз крокували стежкою убік дерев’яних будинків.

Котловиця була скоріш не селом, а робітничім поселенням, хат десь до сотні, трохи більше. Здебільшого, тут жили лише найомні працівники, які прибували для будівництва кораблів для потреб Адміралтейства Ліги.

В столиці мені якось краєчком вуха доводилось чути про якісь негаразді на верфі. Начебто казали про постійну нестачу тесль, ковалів, майстрових людей… чи щось на кшталт того… Через що так відбувалося, я не цікавився.

Раптом Брас, який йшов майже в голові загону, зупинився та похмуро кинув:

–Що там відбувається? Гей, Туле, нумо збігай до Кульгавого.

Один з гіберлінгів жваво кинувся вперед, убік поселення, що височіло ліворуч, на кам’яному кряжі.

–А що таке? – запитав я у Браса.

–Та ось бачиш, працівники чомусь товпляться біля майстерень… А на березі ані души.

І точно: трохи нижче ремісничих будиночків, на які вказав мені гіберлінг, було видно близько півтори сотні людей. Здається вони щось жваво обговорювали, іноді голосно викрикуючи: «Любо»!

–Нумо, до них! – наказав Брас.

За кілька хвилин ми дісталися натовпу. В загальному гулі голосів я почув заклики до того, щоб кинути роботу й відправитися по домівках. І знову почулося «Любо», аж вуха заклало.

–Кто нас тут защітіт? – кричав голосніше за всіх довготелесий худий чолов`яга, що стояв ближче до саморобної трибуни. – Ані токма язиком трєпать мастакі! А как дєло жарєним запахло...

–Ти, Гришуню, чого горланиш, наче на пожежі? – закричав пустотливим тоном Брас.

Нас помітили, голоси трохи вщухли. Гіберлінг рішуче рушив вперед, продираючись крізь натовп до того самого крикуна Гриші.

–О-о, заявілісь! – огризнувся чолов’яга. – Куда-но бєгалі, ґа?

–Далеко! – вже більш серйозним тоном промовив Брас. – Так що там у тебе? Чого воду баламутиш?

–Ми трєбуєм.., – почав говорити той Гриша, але в цю мить піднявся такий ґвалт, що я анічого більше не розчув.

–Ти-и-ихо! – спробував вгамувати працівників Брас. – Як ті ґави, чесне слово! Ти-и-ихо!

Я краєчком ока помітив якийсь рух. Обернувся та побачив, як з-за дерев’яних зрубів поселення з’явилися кільканадцять озброєних чоловіків, що супроводжували невеликий загін різношерстих гіберлінгів. Менше ніж за хвилину це помітили і працівники верфі. Вони згрудилися один біля одного, перетворюючись на щільну людську масу.

Я про всяк випадок відсторонився убік. Не вистачало ще помилково отримати по потилиці.

–Ти-и-ихо-о! – загорланив один із вояків. – Нумо ти-ихо-о!

Гіберлінги зупинилися десь в півтора десятках кроків від людей, і відразу ж повисла мовчазна тиша. А з нею і важка напруга.

Наперед вийшов старенький сивий гіберлінг в хутряній шапці, який підняв руки вгору, закликаючи всіх до спокою.

–Храмой! Ета Храмой! – линуло збоку людей. – Ед Храмой… Пусть ґаваріт.

Гіберлінг встав на невеличкий валун та голосно кинув:

–Ось що, хлопці, чи є між вас такий, хто може розтлумачити, що за нарада підчас робочого дня, га?

–Грішка, давай! – закричали поодинокі голоси.

Вперед вийшов все той же довгоногий мужичок. У нього було вищерблене обличчя, яке носило сліди перенесеної в дитинстві віспи. Криво посміхнувшись, Гриша почав:

–Ми хатім дастойнава к сєбє атнашєнья! Вот так!

–Як це розуміти? – спитав Кульгавий Ед.

–Таво дня, каґда бандіти варвалісь на верьфь, ви, ґіберлінґі закрилісь в управє, а нас аставілі в мастєрскіх… да на береґу... Кінулі адніх! Сємнадцать душ заґубілі! Сємнадцать!

–Нападники загнали нас до управи, – спокійно заявив Кульгавий. – Тож ми не сховалися… а були вимушені відступити…

–Брєшєш!

–Ось тут ти, Гришу, брешеш! – гаркнув один із вояків, хапаючись за меч. – Ти бачив, як нам прийшлось оборонятися? Ні? То ж мовчи, поки я…

–Спокійно! – Ед зупинив жестом чолов’ягу та знову звернувся до людського натовпу. – Ніхто ніде не замикався, ніхто нікого напризволяще не кидав. Ви всі самі бачили, що бандитів було занадто багато… І подолати їх, м’яко кажучи, важкувато… То ж, і ви це знаєте, ми послали до Залеського.

–Добре, що нападники втекли, – додав Брас.

–Сємнадцать чєлавєк! – знову заволав Гриша. – Ми схаранілі сємнадцать сваіх таваріщєй! Двадцать два ранєних! Тяжєло ранєних! Ім тєпєрь тут, на вєрьфі, дєлать нєчєва, бо какіє ані работнікі? Калєкі! Кто ім заплатіт? І будут лі ваащє платіть?

–Те, що загинули працівники верфі, звичайно, сумно. Але не треба забувати, що і серед стражників, та й нас, гіберлінгів… майстрових… дванадцять душ загинуло, а семеро поранено. То ж ми всі…

–А-а-а… У-у-у… О-о-о…

Піднявся такий страшенний ґвалт, що я взагалі втратив розуміння того, яка ніхазівня тут відбувається. Чому збунтувалися працівники, стало ясно тільки після того, як хтось заволав про гроші.

–Виру! Виплачуйте виру! – понеслося з різних боків.

Ед знову підняв руки, призиваючи до тиші.

–До чого тут «вира»? – загорланили тепер гіберлінги. – Яка вира? Ви що, блекоти об`їлися? Це хіба ми напали на верф? Чого це саме нам платити?

–Трєбуєм віру! – загуло над площею.

Люди заволали, що їх ніхто не захищає, що гроші постійно затримують, або недоплачують… що вони піддаються утискам… Що напад був спланований саме гіберлінгами, щоб і далі не платити робітникам!

–Наживаєтесь на нас! – ледь не плював Гриша. – Ми єлі-єлі канци с канцамі сводім! Так ви ещйо і абіжать нас удумалі!

–Побійся Сарна! – суворо крикнув Ед. – Як взагалі твоє помело могло такі речі говорити!

–Віру давай! – підтримували Гришу інші працівники.

Почулися пропозиції йти до управи, ламати сундуки та виймати звідти гроші.

–А патом па дамам! Нєчево тут лавіть! – підбурювали натовп крикуни.

–Нє дадітє віри, так і сдєлаєм! – заявив Гриша.

–Вира сплачується з ватаги, коли вона не видає винного! – заявляли гіберлінги. – То ж хіба ми винні у нападі? Що за маячню ви тут торочите?

–Винні! Винні! – була на те відповідь. – Хіба в тій банді не були гіберлінги?

–Та це тут до чого?

–Нє парьтє нам качани! То всйо ваши прадєлкі! – не вгамовувався натовп, а особливо Гриша: – Ви нас дурітє!

–Якщо така пісня, – відповідали гіберлінги, – то це ви нам виру повинні виплатити, бо банда цілковито складалася із людей! Може ти, Гриню, пов`язаний із цим? Га? Хотів чужі гроші загарбати та не вийшло, то ж тепер підбурюєш інших?

Гриша аж-но плямами покрився.

–Нє нада тут нам зуби заґаварівать! – підперши руками боки парирував він. – Срєді напавших билі люді… с етім саґласєн, но срєді ніх нєту наших родічєй! А вот тє марочнікі, тє правідци, каторих Ед ховаєт в управє… Развє ані нє радня Браса та Брана? Га? Што, сказать нєчєва? Папаліся?

–А-а-а… О-о-о… У-у-у…

Чесно зізнаюсь, мене кинуло в жар. Як вправлятися із натовпом, який не хоче чути ніяких пояснень, було незрозумілим.

Я дивився на стражників, які стали щільною стіною між майстрами–гіберлінгами та корабелами, котрих хтось переконав в тому, що їх залишать без оплати. Ще якась мить, і мені здавалося почнеться кровава сутичка.

Не знаю як, але я опинився біля Браса. Той розгублено дивився на людей, а потім, чомусь звернувшись до мене, сказавши, що вся ця колотнеча через страхи.

–Працівникам і до цього хтось голову морочив, але ж, звичайно, до подібного бунту не доходило… Тепер через той клятий напад.., – і Брас почав голосно лаятися на своєї мові.

–Провидці ваші родичі? – спитав я, пригадуючи ту незрозумілу відповідь, яку почув від Браса з Браном стосовно допиту полонених.

–В деякому роді – так, – неохоче кинув гіберлінг.

–Нє будєт дєнеґ, – закричав хтось збоку корабелів, – ми спалім, к Ніхазу, всє суда!

–Да-а-а… У-у-у… О-о-о.., – линуло над бухтою.

Спалять, як пити дати, спалять! – зрозумів я із всією ясністю. Справа явно виходила за межі контролю. Я вже почав прораховувати власні кроки, якщо прийде пекло. І тут знову Кульгавий Ед спробував достукатися до розлючених людей:

–Чекайте! Дайте сказати!

–А-а-а… Дє дєньґі?Укра-а-а-лі!

–А де насправді гроші? – спитав я у розгубленого Браса. – Вкрали нападники?

–Немає грошей. Досі зі столиці не привезли… Через те, що на Західному тракті якісь негаразди, навіть із харчами становиться важкувато. От чому ці колотнечі й відбуваються!

–Чекайте! – нарешті Ед зміг трохи втихомирити людей. – От як ми зараз зробимо! Пошлемо посильного до столиці й будемо просити…

–Просіть? – пискнув Гриша.

–Вибачайте… обмовився… Будемо вимагати про виплати сім’ям загиблих належної їм частки… ту саму виру… Причому з розрахунку, якщо б вони відпрацювали весь термін, на який наймалися.

–Правільно! Вєрно ґаваріш! – линуло збоку корабелів.

–С мйортвимі ясна, а с живимі-то как? – крикнув хтось збоку. – С намі што? Снова нам качани паріть будут?

–По-перше, треба посилити охорону верфі. Звернемось Адміралтейства… чи до самого Ізбора Іверського, – заявив Ед. – Будемо вимагати ще пару десятків вояків. І якщо Ізбор хоче, щоб судна зійшли зі стапелів в свій термін, то, вважаю, не стане відмовлятися.

–Харч! Дєньґі! – посипалися наступні питання.

Ед почав запевняти, що вже спромігся в певному сенсі врегулювати ці болючі теми.

–З табору Залеського завтра прибуде обоз із харчами, – казав старий гіберлінг. – Я вмовив його поділитися певною часткою їжі. То ж, запевняю, вже скоро будете снідати, як боги.

Ще десь хвилин десять Ед заспокоював працівників своїми розповідями про «кисільні берега та молочні ріки». А коли люди почали розходитися, рішуче рушив до управи. Інші майстри також покрокували слідом за ним. Брас схопив мене за рукав та потяг за собою.

–Еде, стій! – крикнув він.

–То ти, Брасе? Бачив, що твориться, га? – старий управитель корабельними справами. – Ми були на межі реального бунту! Ще трохи й спалили б кораблі!

–Бачив… бачив… Того Гришку треба захопити та відправити до Новограду! До речі, тут до нас з Розшукового приказу людина прийшла.

Ед зупинився, глянув на мене та стомлено вичавив із себе:

–Вітаю. Бачите, в яких умовах приходиться працювати?

–Може дійсно схопити підбурювачів та відправити їх до холодної? – спитав я.

–Ви що, молодий чоловіче! Це викличе ще більші суперечки… Тут і так постійно скаржаться, що нам, гіберлінгам, платять більше, ніж іншим. Мовляв суцільний утиск що до людей… А Гриша, між іншим, гарний тесля. То що він склочний ще не привід його арештовувати… До речі, як вас звуть?

–Бор, - представився я.

–Ми його на Сивих пагорбах знайшли, – промовив Брас. – На нього Мизгирь напав. Ледь не зжер.

Волохаті брови Еда поповзли вгору:

–Ти що там робив?

–Випадково туди потрапив, – пробурмотів я…





 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше