23.11.2019 07:47
Без обмежень
11 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

7

…–Я ж не знав, що Сиві пагорби, свого роду заборонені землі, – відповідав я Бернару. Той перед цим здивовано спитав, чому мене понесло саме туди.

–Усі шляхи пролягають на північний схід від тих місць, – сказав ельф. – Взагалі, то не заборонені землі… Я б їх назвав заповідними.

Ми зараз йшли по вузькій брудній вуличці Торгового ряду. Вона зміїлась повз порослі мохом кам’яні стіни якихось господ, поступово спускаючись у напрямку брами до ельфійського кварталу.

–А ти, друже, не думав, чому верф побудували так далеко від лісу? – раптом спитав мене паладин.

–Навіть не замислювався.

–А даремно! Ти мало не поплатився своєю головою за власну безпечність, – кинув Бернар. Він посміхнувся та почав мені поясняти: – У будівництві астральних кораблів застосовують «павукову слину». Це відомий факт серед корабелів. Вона дуже надзвичайна за своїми властивостями…

–Добре склеює… Я вже те чув.

–Так-так… щось на кшталт того… Як розумієш, добувати цю речовину дуже небезпечно. Не всі погоджуються займатися подібною справою…

–Можуть опинитися з’їденими павуками? – спробував пожартувати я.

–І з’їденими, й покаліченими.

–Невже через цю слину варто так ризикувати власним життям?

Бернар нічого на те не відповів. Він лише хмикнув та знову заглибився у повчальний процес:

–У цієї слини термін зберігання не дуже довгий. Вона швидко псується, тому гіберлінги й «розводять» павучків на Сивих пагорбах, щоб встигнути доставити до верфі зібрану речовину.

–Що значить «розводять»? Як худобу?

–Вони доглядають за цими створіннями, – делікатно висловився Бернар. – Завозити слину з того ж Плата Коба, сам розумієш – занадто нерозумно й невигідно.

–А що, на тій частині Святій Землі також «розводять» павуків? – забаламутив я.

–Плато Коба – це найбільш загадкове місце Святої Землі, – якось невизначено промовив ельф. – Там крутяться маги, вчені та дослідники і з Ліги, й з Імперії. Чув про Істориків?

–Кого?

Бернар раптом похмурнів. Якийсь час ми йшли мовчки. Мені здавалося, наче паладин намагається переконати самого себе, щоб розповісти мені дещо важливе.

–Історики це.., – почав Бернар і тут же запнувся. – Якщо говорити просто: це щось на кшталт ордену… спільноти, яка поставила себе за мету вивчати минуле нашого світу… В неї входять не тільки маги та вчені, а й усілякі пройдисвіти як з боку Лігі, так і з боку Хадагана.

–Це як так?

Ельф замість відповіді лише розвів руками. Мені здалося, що він чомусь не дуже приязно відноситься до тих Істориків. Я не став питати про причини цього, сподіваючись, що Бернар сам розповість.

–Очолює Істориків, що цікаво, – казав паладин, – відомий тобі давній маг Найан.

–Той самий?

–Угу… той самий, хто разом із Скраканом першим дізнався про те, як захистити землі від згубної дії астрала. Він же автор так званого «Літопису минулого», який ліг в основу прийнятого в нашому світі літочислення.

–Скільки ж йому років? – здивовано спитав я.

–О, про те ніхто не знає… Дуже багато, – захитав головою Бернар. – Це досить загадкова особа… досить загадкова… А знаєш, що цікаво: після того, як Сарнаут розвалився на частини, майже не збереглося ніяких інших документів про його минуле, окрім.., – Бернар навмисно зробив паузу і глянув на мене.

–Окрім літописів Найана?

–Ага, саме так! Цікавий факт?

–Скоріш, підозрілий!

–Ото ж і я про те торочу, – погодився ельф. – Зараз головним алодом, де мешкають Історики є Авалон.

–Ніколи не чув, – зізнався я.

–Він розташований далеко від загальних судноплавних шляхів. Зізнаюсь, що я ніколи там не був… Все ще знаю, засновано на розповідях інших.

–Мені здається, чи ти дійсно недолюблюєш тих Істориків?

–Ну… скажімо так, що через них трапляються деякі негаразди, – більше Бернар нічого не додав. Він лише повідомив, що серед Істориків чимало ельфів.

–І ді Дюсери також?

Мовчання ельфа стало яркою відповіддю.

Вулиця нарешті припинила виляти збоку-вбік. Ми дісталися перехрестя та опинилися біля череди збройових крамниць. Тут вешталося чимало чоловіків, серед яких виднілися й досвідчені вояки, які приглядались до виставлених зразків. Мені відразу ж згадалось, в якому стані зараз справи на Світоліссі.

До речі, – промайнуло в голові, – треба і самому буде лук приглянути, – бо свій я зламав під час падіння в каменоломнях.

За наступним поворотом ми з Бернаром вже були повинні вийти до воріт в ельфійський квартал.

–На Святій Землі, – Бернар повернувся до розмови, – Історики зайняли підступи до Храму Тенсесу. Вони найняли цілу армію якихось головорізів… то ж не вдається поки домовитися про вільний прохід…

–А навіщо вони те зробили?

–Щось шукають біля піраміди. Копають, мати їх драти, що ті кроти!

Давно я не чув від Бернара лайливих промов. Очевидно, паладини разом з церковниками щось не поділили з орденом Істориків.

–А щодо гіберлінгських провидців, – раптом заявив паладин, вертаючись до моєї розповіді про верф, – ось що я тобі скажу: це небезпечні хлопці. Мені якось доводилось чути, як вони впливали на розум людей. Мій близький товариш розповідав, як на власні очі бачив задуху полоненого імперського солдата. Йому вселили в розум думку, що на нього напав удав. Ось так!

–Той солдат помер?

–Саме собою.

–Хто такі? – дорогу нам із Бернаром перегородили якісь вояки.

Судячи з усього, патруль. Я швидко витягнув знак Розшукового приказу і показав його товстому десятнику.

–Вибачте, – відступив той. – Самі розумієте, служба.

І патруль пішов геть.

–Вже тиждень в столиці ввели додаткові караули, – сумним тоном сказав Бернар.

–Щось негаразд в Новограді?

–Ходять чутки про шпигунів, про підбурювачів. То ж в місто стягнули додаткові сили… А взагалі-то, мабуть, всім тим намагаються подолати невдоволення серед містян. Столиця в останній час більше схожа на осине гніздо. Всі скаржаться на посилення утисків та на приниження збоку міської влади, яка боїться повторення Горішку. Боюсь, якщо так і продовжиться надалі… якщо влада буде перелякано тиснути на городян, то нас буде чекати якась недобра річ.

–Бунт?

–Знаєш, як буває, коли усіма силами намагаєшся уникнути неприємностей, але своїми діями лише приближаєш та посилюєш їх. Ось так і зараз!

Незабаром ми дісталися брами, вільно минули їх й опинилися на колоритних вуличках ельфійського кварталу. Бурштинові ліхтарі висвітлювали чисту бруківку, доглянуті будинки. Біля дерев ані натяку на сухе листя. По кутах не ростуть зарослі якихось незрозумілих кущів. Різниця між Торговим рядом та ельфійським кварталом вражаюча.

Між іншим, я з подивом помітив чималу кількість терас, розташованих на площах та широких вуличках. Здається, минулого разу подібного не було… Чи то я просто їх не помітив...

–Найан, – мої розмірковування та споглядання розірвав голос Бернара. Здається, він все ще думав про того давнього мага. – Найан походить із Дому ді Дерньє…

–Про такий і не чув, – промовив я. – А взагалі, скільки було Домів до Катаклізму?

–Багато… Був ді Трістес, – почав називати паладин, – ді Війон, ді Труен… е-е-е… ді Труазен… Знаєш, Боре, минуле ховає в собі стільки загадок, що іноді важко осягнути масштаби втраченого.

–Що до втрати минулого, тут тебе добре розумію, – хмикнув я у відповідь. – В мене, до речі, народилось одне питання.

–Яке саме?

–Ти служитель культу Світла, отже тоді служиш і Сарну. То ж мабуть багато чого знаєш про богів. А я, зізнаюсь, якось задумався про те, звідки вони взялись.

–О-о-о! – Бернар навіть зупинився та поглянув на мене з дивуванням в очах.

–Це не жарти, – запевнив я ельфа. – От сьогодні вночі мені раптом наснилось, що я знаходжусь в якомусь дивному місці: темному, зловісному… страшному… І там був дехто… Він був сліпучо-білий. Я вирішив, що то Сарн…

–Цікаво, – промовив паладин. – Він говорив із тобою?

–Те невідоме створіння сказало, що вже давно знаходиться в тій темниці, повній власних страхів.

–Так і сказав! – Бернар схопив мене за плече. Його очі дивно блиснули.

–Ну… приблизно… А що?

Паладин стривожено озирнувся, а потім нахилився до мене і пошепотів:

–Подібний сон бачив колись і я… Та ще й не один раз.

–І що це означає?

–Мені думалось, що це свого роду знак, поданий Сарном. Я вважав, що таким чином він натякав мені на те, що треба кинути некромагію… та інші справи… й перейти до служіння силам Світла. Боре! Боре! – гаряче заговорив Бернар. – Ти мене не дуриш зі своїм сном?

Я запевнив паладина в своїй відвертості, і саме в цю хвилини ми з ним дісталися місії. Розмова про Сарна тут же припинилася. Паладин натякнув, що до неї ми повернемось трохи згодом.

Біля будівлі стояли озброєні ельфи, спостерігалося якесь пожвавлення.

–Що відбувається? – тихо запитав я, на що Бернар лише знизав плечима.

Ми підійшли до високих різьблених дверей. Вартові впізнали паладина і пропустили нас всередину будівлі.

Тут було чимало якихось ельфів. Взагалі місія гуділа, наче бджолиний рій, що ще більше вселило в мене тривогу.

Навіть дивно, як це я погодився на вмовляння Бернара до П’єра ді Ардера! Якби не натяки на мої зобов’язання, то, Ніхаза б лисого, припхався бозна куди! 

Нас із паладином попросили зачекати, мовляв, у посла зараз була якась важлива аудієнція. То ж ми коротали час за розпиванням молодого вина. Довго говорили про всяку нісенітницю, поки не почулося:

–Пане Бернаре! Пане Боре!

До нас величаво «підпливла» красива ельфійка.

–Прошу, йдіть за мною, – щиро посміхнувшись, промовила вона. – П`єр ді Ардер очікує вас у власних покоях.

І ми, відставивши високі скляні бокали, рушили слідом за дівчиною. Нас провели по сходах і за кілька хвилин провели до відносно невеличкої кімнати.

На моє здивування, посол був одягнений у військове вбрання, не позбавлене, правда, якоїсь елегантності. Його, безумовно, гарне обличчя виглядало напруженим.

–Я вас вітаю! – діловито промовив П`єр. – Бажаєте чогось випити?

Ми чемно відмовилися.

–Добре! – хитнув голою посол, запропонувавши нам присісти на високі м’які подушки. – Тоді перейдемо до справи. З доповідями Андре і Мішель я вже встиг ознайомитися. Що до їх дій…

–Ви під словом «дії» розумієте страту Сіверського?

–Що до їх дій, – П’єр проігнорував мою «шпильку», – то ми згодні з їх недоцільністю. Правильно б було доставити Бориса сюди, в столицю, щоб вияснити усі нюанси нападу на Клемента ді Дазірє… Але зробленого не вернеш. То ж повернемось до Ентоні ді Вевра. Ви ж, Боре, відправились до верфі, так? То що ж вдалось вияснити? 

Я переглянувся з Бернаром, який тут же подав мені непомітний послу знак заспокоїтися та піти на примирення.  

–Добре, – кивнув я. – Скажу відразу, почуте від мене вам, П’єре, не дуже сподобається.

І я почав свою розповідь...



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше