23.11.2019 07:48
Без обмежень
9 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

8

…–Що ти робив на Сивих пагорбах? – здивовано спитав мене Кульгавий Ед.

Щоб уникнути зайвих питань я повідомив, що женусь за бандою.

–Мені здається, що її сліди призводять саме сюди, на верф!

–Ти натякаєш, що то вони напали на нас? – гіберлінг зіщулився. – Цікаво, а як ти збирався їх подолати?

–Подолати?

–Так… Чи ти хочеш сказати, що лише… слідкував за ними? – Ед хоч і спитав це, але мені стало ясно, що на відповідь він не очікував. – Отже слідкував! – підсумував гіберлінг. Він задумливо погладив свою борідку, а потім подав знак йти за ним. – Що ж ті бандити наробили, окрім того, що напали на нас? І взагалі, чому вони напали? Яка причина?

–Якщо б я все знав, то… то мабуть сидів в головній башті цього алоду! – пожартував я. – За цією братією стелиться дорога з убитих та поранених. Суцільні напади й пограбування… А чого вони рушили до верфі, навіть гадки не маю.

–Вважаю, що питати, а куди взагалі дивиться Розшуковий приказ, сенсу немає, так? Якщо ці хлопці вже такі відомі в Світоліссі, то чому ж вони вільно вештаються островом та нападають на кого схочуть? – розсердився Ед. – В Південній Берестянці зараз панує якийсь хаос! Безвладдя! Бачили сьогоднішній бунт? Знаєте в чому його причини?

–Я все розумію! І всіх розумію! – холодно обірвав я намагання гіберлінга зробити мене винним в усіх гріхах. – Але зробити нічого не можу! Пропоную заспокоїтися та переговорити, що до того нападу.

–Гаразд, – із зітханням погодився Ед.

Ми увійшли в поселення та рушили убік управи. Котловиця здалеку була більш привабливою, ніж коли я опинився на її вуличках. Тоскне видовище, я вам скажу! Якесь все недоглянуте, убоге…

–Скажіть, – почав я розмову, – серед нападників не був помічений ельф?

–Не бачив, – сухо промовив Ед. Мені здалось, він не дуже охочий до відвертості.

–А що до пійманих гіберлінгів, яких, зі слів Гришка, ви переховуєте у себе?

–Хмм! – Кульгавий, як мені здалось, розсердився. – Попереджаю, я не віддам їх вашому Розшуковому приказу!

–Це чому?

–Тому що вони гіберлінги! – була холодна відповідь.

–Це якось повинно впливати на їхні дії?

–А які їхні дії? Вони були свого роду заручниками. Ясно?

–Не дуже… Я хотів би з ними переговорити.

Управитель корабельними справами зупинився:

–А вам відомо, що вони морочники? Не злякаєтесь піти до них?

Бравадитися я не став, але зі «шпилькою» в голосі спитав, чи не намагається Ед мене відшити.

–Ми, начебто, на одному боці, – говорив я йому. – Хіба ні? Якщо ваші морочники ні в чому не винні, то хай сидять в управі. А якщо…

–Вони не винні! – повторив Ед. – Ви, канійці, ледь відчуєте власну перевагу, так починаєте тут гоголем ходити! Я на Святій Землі всіляке повидав, – останнє було сказано вже іншим голосом. – І зраду, і обман, і підступність… і все з вашого, людського, боку.

–Я так розумію, що я піймав облизня, тому мені слід забиратися звідси геть. Тоді добре, але завтра-післязавтра я повернусь вже не один.

Старий гіберлінг невдоволено зітхнув, та спитав, чи мені раніше доводилося стикатися із морочниками.

–Скоріш за все, що ні, – зробив висновок Кульгавий Ед, не чекаючи на мою відповідь. – Впевнений, що тобі розповідали якісь байки…

–Про те, що вони можуть передбачати майбутнє? – згадав я слова Брана під час нашої вечірньої розмови.

–І про те, що вони здатні впливати на розум живих істот, – похмуро додав Ед. – Так?

–А це неправда?

–Правда в тому, що навіть я її не знаю! Ми сховали морочників не через те, що вони родичі Брана… або, як стверджує Гришко, що вони хотіли викрасти гроші. Ситуація занадто важка для розуміння…

–Що ви ходите околясом? Кажіть, як є.

–А якщо я заявлю, що був свідком того, як морочники на Святій Землі викликали у ворожих ратників марення, що начебто вони б’ються з натовпами уявних солдатів, а на справді – один з одним, га?

–Марення? – питаю і раптом розумію, що цих морочників бояться навіть свої.

–Так… уявні картини… яких в дійсності не існує… Тепер ти зрозумів, що не так із тією сімейкою?

–І… і… і багато у вас народжується подібних… е-е-е…

–Істот, ти хотів сказати? – ощирився Ед. – Відомо, що в нашому народі ніколи не було Великих магів. Не знаю, можливо то якісь природні відхилення, або… або ще якась причина… Проте іноді серед нас народжуються морочники. Ось така особливість… така ось загадка…

–Дивно!

–Що саме?

–Як вони, оці ваші морочники, наче такі всесильні, опинилися у полоні бандитів? Мені це здається підозрілим.

–Й на мудрому Ніхаз катається!

–Це і все пояснення?

–А що мені тобі, Боре, поясняти? Я сказав усе!

–Я бачу, що вам не подобаюсь… проте на те мені начхати. Мабуть, ота нелюбов через те, що я служу у Розшуковому приказі, – прямо заявив Кульгавому. Той анічого не відповів, дивився, наче сич. – І що ж ви будете робити з Недолугими?

–Відправимо на Нову Землю! – заявив гіберлінг. З його вуст це прозвучало доволі двозначно, наче Ед натякав на таке собі заслання. – Скоро звідти прибудуть посланці, то ж заберуть морочників із собою.

–Навіщо?

–А навіщо їх тут залишати? – здивувався Кульгавий. – Хай що говорять про них, але серед вас, людей, їм не місце. А на Новій Землі є кому за ними придивитись… Ну що, Боре, не передумав говорити із нашими полоненими?

–Коли Сарн не попустить, то свиня не вкусить, – хоробро відповів я, а у самого по спині мороз.

–Сміливець! – пожартував Ед. – Отже ти хочеш, щоб чужі повідчиняли потаємні скриньки в твоїй свідомості?

–Які скриньки?

–А ті, в яких ми всі ховаємо те, що не хочемо показувати іншім. Такі, в яких зберігаються не самі приємніші спогади… Та й хіба мало чого ті морочники знайдуть такого, чого краще б світ і не бачив.

Тут би зупинитись мені та обдумати, але я засоромив сам себе, мовляв, чого вже відступати, коли кинув виклик долі.

Нарешті ми дісталися управи, зупинилися біля дверей, які охороняли декілька ратників. Кульгавий Ед увійшов першим, за ним Бран, ще кілька гіберлінгів, а потім вже і я.

–Ну чого застиг на порозі? – штовхнув мене під бік Ед. – Заходь, не бійся, вони не кусаються.

Під розумінням слова «вони» Кульгавий вказував на трьох невеличких прителепкуватих із зовнішнього вигляду гіберлінгів. Вони сиділи на широкій лавці у далекому кутку кімнати. Одягнена в бозна-що, ця сімейка більше нагадувала якихось дивних тваринок. Гіберлінги майже не рухалися, притиснувшись один до одного. Вони чи то дрімали, чи то були не в собі… Взагалі, їх поведінка мене насторожувала.

І ледь ми всі увійшли, затупали, заговорили, як Недолугі стрепенулися та жваво озирнулися.

Здається, я видавав свою стурбованість та невпевненість, бо дійсно застиг біля порога. Стою, мнусь з ноги на ногу… облизую пересохлі губи… А все через ті слова Еда про потаємні скарбнички в моєму мозку. Раптом ці морочники розбудять мої загублені спогади про минуле… про ту ж співпрацю із Сіверськими? – і знову мороз по шкірі. – Не думай про те! Зовсім не думай!

Я труснув головою та наблизився до сімейки Недолугих.

–Це, хлопці, прийшли до вас! – звернувся Ед до морочників. Він присів за стіл та зробив вигляд, наче його цікавить обстановка за вікном.

Недолугі усі разом повернулися до мене, втупившись своїми чорними намистинками очей. Я намагався не глядіти на них. Швидко привітався і квапливо почав:

–Мене направив Розшуковий приказ. Кульгавий Ед каже, що ви були у полоні бандитів. Це так?

Намистинки закліпали, волохаті головки закрутилися, наче переді мною були не гіберлінги, а якісь гігантські сови.

–Справа в тому, – невпевнено продовжив я, – що мені необхідно розшукати одного ельфа… Я шукаю ельфа... мага.., – повторював Недолугім, намагаючись второпати, чи вони взагалі чують мої слова. – Може… е-е-е… перебуваючи в полоні у бандитів, ви бачили...

–Бачили! – кивнув один з них. У нього був глухий тихий голос, але не дивлячись на те, я відчув, що він прозвучав, наче солдатський горн. – Його звали Ентоні ді Вевр.

Я застиг. Невже, – питаю себе, – нарешті, вийшов на слід того мага? – мене навіть охопив трепіт.

–Негайно всім вийти з будівлі! – обертаючись до Кульгавого та його братів, наказав я. – Подальша розмова не для всіх вух!

–Ти хочеш залишитися із ними наодинці? Не боїшся, що…

–Виходьте!

Гіберлінги перезирнулись, глянули на Еда, а той, крекчучи, наче старий дід, жестом вказав усім на вихід. Ледь ми залишились із Недолугими сам-на-сам, я наблизився та присів напроти них:

–Так, того ельфа звали Ентоні ді Вевр! Де він? Чи був з вами під час нападу?

–Був, – дещо здивованим тоном сказав один із гіберлінгів. Його поведінка мене збивала з пантелику. На якусь мить здалося, буцімто я говорю з ним іншою мовою. – Звичайно, був, – захитав головою морочник. – Напевно, нападники забрали його із собою…

–Так він живий? – це була скоріш констатація, ніж питання.

–Так… звичайно… Іван ним дуже дорожив.

–Який Іван?

–Їхній ватажок… Іван Іверський, – додав інший Недолугий.

–Він також був серед нападників? – і не дочекавшись підтвердження, я сипонув питаннями: – Чому вони полонили ельфа?Навіщо вивезли з каменоломень метеоритне залізо?

–Ми не знаємо, – розвели руками морочники.

–А чому вони кинулися сюди? Мені казали, наче бандити розшукували сторожове судно.

–Ті люди хотіли збігти з цього алоду разом із ельфом… і з нами.

–А навіщо ви їм знадобились?

–Вони хотіли, щоб ми їм допомогли уникнути зустрічі із загонами варти та реєстровиків, які бродять Берестянкою… А ще, щоб зачарувати того ельфійського мага.

–Як це «зачарувати»? – відсахнувся я.

–Вони казали, що Ентоні знає дещо важливе, проте не хоче це розповідати, – неквапливо говорив морочник. – Вони спочатку самі намагалися спромогтись його розворушити… Покликали лиходіїв, але ті виявились безсилими.

–Так… так… так.., – розхвилювався я. – Ви змогли примусити Ентоні розповісти те, чого хотіли люди Івана Іверського?

–Ні, – захитали головами усі гіберлінги разом. – Ентоні зачинився всередині себе. Його нічим звідти не витягнеш.

–Як це «зачинитися»?

–Так саме, як те вийшло із тобою!

–Що? – завмер я. – Ви про що торочите?

В голові раптом запаморочилось. Мені здалось, буцімто я завалююсь навзнак… кудись лечу… А потім почув хрипкий голос:

–Ти знаходишся в передпокої, – заявив він. – Далі ні ти, ні ми зазирнути не можемо.

Я розплющив очі й тут же допетрав, що лежу на підлозі. Гіберлінги стояли навколо мого тіла, дивлячись намистинками очей в моє обличчя.

–Бачиш, до чого призводить, коли ми намагаємось туди пролізти, – заявили морочники.

–Що відбувається? Я анічого не розумію!

–Ми також… Нам ніколи не доводилось бачити подібне.

Я присів, труснув головою, намагаючись розігнати дивний туман, а потім перелякано наказав гіберлінгам відійти осторонь.

–Не бійся! – заявили вони, але все ж відійшли.

–Кажіть, що ви бачили? – вимагав я.

–Ти це не він… А він це не ти…

–Псяче хутро! Кажіть зрозуміло!

–Тут був інший.

–Де? – розсердився я, викрикуючи питання.

–Тут, – і один із гіберлінгів торкнувся м’якенькими пальчиком моєї скроні.

–Я втратив пам`ять, так? Ви на те натякаєте?

–Ну… скоріш, ти повернувся… а той пішов…

–«Той», це моя минула особистість?

–Той – інший! – була відповідь.

–Він… він.. він знав Бориса Сіверського? – спробував я уточнити.

–Знав, а ось ти – ні! – заявив морочники. – Той іншій був… був…

–Який? Як його звали? Бором?

–Ні… Бор, це ти! – ще більше заплутали мене Недолугі. – Ми не можемо сказати більше.

–Чому?

–Там дуже міцний «замок», – і знову м’якенький пальчик торкнувся моєї скроні. – Можна спробувати підсилити наші посили.

–Яким чином?

–За допомогою астрального льоду… Ці кристали ростуть на самому краєчку островів. Якщо тобі вдасться їх розшукати, то ми можемо спробувати проникнути глибше. Правда, вони можуть висмоктати з нас забагато сил, – пожалілись гіберлінги. – Та й тебе виснажать…

–А де саме шукати той ніхазів лід?– від хвилювання мене навіть кинуло в жар. – Куди треба йти?..





 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше