23.11.2019 07:49
Без обмежень
14 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

9

…Вітер на моє здивування дув навіть на самому краю суши. Та й при тому не слабенький. Холодне на вигляд астральне море переливалося дивними блискітками, воно наче манило і кликало до себе.

Вже вечоріло. Сонце заховалося за скелями Зуренського Серпа, тому все навкруги вкрилось сірими тінями.

Я зупинився та спробував перевести дух. Йти крутими звивистими стежками уздовж скелястого берега було важкувато, але бажання за будь-яку ціну знайти той астральний лід, як його назвали морочники, було сильнішим.

Зізнаюсь, що розмова з сімейкою Недолугих про існування в мені іншої особистості, яка зналася із Сіверськими, спантеличила мене. Навіть забувся той Ентоні ді Вевр, якого я шукав. В голові крутилася одна думка: «Невже я скоро зможу пізнати себе»? Вона так сильно пекла мозок, що я ледь не втратив пильність та не видав себе.

Спочатку було так:

–Невже дізнаюсь про себе правду? – радісно розмірковувала моя свідомість. – Залишається знайти той лід… кристали… бозна яку ще хрінь… і Недолугі відчинять замкнені скрині мого розуму…

А потім бац – наче я наштовхнувся на стіну. Чекай, – кажу собі, – Боре! А ти впевнений, що дійсно цього хочеш? – в обличчя наче водою бризнули.

Як я потім не намагався поговорити із Недолугими стосовно того, що вони побачили в моїй голові, але в результаті отримав від них лише сухі відповіді. З них бозна-що виходило! От наприклад, хто той «він», який не «я»? Ви щось второпали? І я також ні!

Врешті-решт Недолугі припинили відповідати. Вони знову натякнули на кристали, пояснили де їх можна розшукати й відійшли осторонь.

Отже, – розмірковував я згодом, крокуючи місцевими скелями, які суворо дивилися в астральне море, – боюсь, Боре, ти дійсно товаришував із заколотниками. Недолугі відкриють приховані скриньки твого мозку і виявиться, що ти допомагав захопити алод Клемента ді Дазірє… Оце буде фортель!.. Тепер не дивно, що в мене такі добрі навики вправляння мечами та луком.

От цікаво, я по своїй волі погодився на співпрацю із Сіверськими? – промайнула «рятувальна» думка. Адже так хотілось, щоб вона була правдою. То ж знову терзаю себе припущеннями: – Може я був змушений те робити? Чому ж ні? Цілком імовірна версія...

І знову я зупинився та чомусь озирнувся, буцімто хотів побачити за спиною відповіді. Відчуття досади, що я виявився злодієм, ніяк не хотіло відпускати мене.

–Боре, а як гадаєш: звідки ти прибув? – свідомість перестрибнула на іншу тему. – З Інгосу?.. Мабуть, що так… бо оті спогади… вони наче вказують на щось таке… .

І тут серед всього мотлоху, який сплив у мізках, раптом промайнули напівзабуті туманні картини із якимись людьми племені Зем. Бачу мерехтливе зелене світло… чую дивне гудіння… шепіт старочеських вуст… холодні залізні пальці Повсталих, які торкаються моєї шкіри… А ще пригадую того дивного ельфа-некроманта…

Що це таке? Га? – накинувся я на свою розгублену свідомість. – Звідки ті ведіння? Хіба ти їх вже забув?

І тут мої очі наткнулися на ледь помітне блакитне мерехтіння, яке сяяло на уступі прямовисної скелі. Я зіщулився, намагаючись розгледіти джерело того мерехтіння. Здається, то було щось схоже на тонкий шар льоду, який вкривав камені. Дістатися нього було справою нелегкою. Для того потрібно якось вилізти на «язик», який стирчав убік астрального моря, пройти ним з десяток кроків, присісти та заглянути в безодню астрала.

–Ух! – мене так тіпнуло, що я аж підстрибнув. – Розтритисячі бісиків розірви мою іскру!

Але лайся чи ні, все одно той лід ближче не стане.

Ледь рушив вперед, як ліворуч, майже з-під землі, стрімко вирвалась купа темних тіней, яка хутко зметнулася до неба. То ж я невільно позадкував, але через власну незграбність мої ноги перечепилися і дупа смачно гепнулась на камені.

–Псяче хутро! – боляче, що хоч вий. Здається, я куприком довбонувся.

Тіні як з’явилися, так і раптово зникли. Лише тільки після цього я докумекав, що то були кажани, що переховувались в невеликий ущелині. Моя присутність наполохала їх і вони стрімко помчалися геть звідси.

Оговтавшись від несподіванки, я підвівся та обережно рушив далі. Залізти на «язик» було важкувато. Крім того найменша похибка в русі могла призвести до того, що моє тіло зірвалось би вниз та я міг би опинитися у згубному астралі. То ж приходилось міцно чіплятися пальцями за будь-який уступ, будь-яку щілину.

Нарешті я виліз та спробував випрямитися. Зізнаюсь, що вид, який відкривався знизу – така собі нескінчена безодня – ледь не запаморочив мою голову. Мене навіть захитало.

Крок. Потім ще один… Дістатися прозорого шару – це пройти десь сажнів десять… без підтримки… без можливості за щось вхопитися… ото вам скажу – лячно! В душі сидить страх, що раптом скеля під ногами трісне… І полечу я в астрал...

Крок… крок… вже минув десь половину шляху… У скроні бухкає… Я присів навпочіпки й торкнувся рукою холодної гладкій поверхні під ногами. Це трохи заспокоїло схвильований розум...

А тонкий шар льоду між тим ліниво мерехтів... манив... звав до себе... Я віддихався та покрокував вперед. Крок за кроком, наблизився ще на сажень... ще на одну… Ось нарешті й дістався краєчку…

Я приліг та заглянув вниз: блискуча смужка льоду переростала в довгі сосульки, які стирчали у різні боки, наче дивовижні кристалічні кущики. Пальці пробіглися по ним, відчуваючи прохолоду та легку пульсацію...

Астральні припливи, – промайнуло в голові. Щось про те колись розповідала друїдка на далекому таємничому острові. Цей лід реагує на приливи, то ж і мерехтить… пульсує…

Відірвати хоч шматочок цієї сосульки було майже нереально. Я взяв камінець і кілька разів стукнув ним по найближчій «гілці». Після третього удару почувся мелодійний дзвін і я, схопивши пальцями кристал, нарешті відірвав його від скелі.

Недолугі говорили, що їм потрібно трохи цього льоду. Я прикинув осколок по вазі й обережно сховав його в похідній торбі. Потім акуратно піднявся і все також обережно почав відходити назад.

Крок... Ще крок… Повертався вже трохи швидше... Тут головне не підковзнутися та не спіткнутися…

–Кудись зібрався? – чужий голос був схожий на тріск сухих гілок під важкої ногою.

Я стрепенувся і підвів очі: переді мною кроках за тридцять біля товстого валуна стояло щось неймовірне: людина... не-людина… Якась потвора! Росла, висока, з намотаною навколо стегон вовняною спідницею… На голові великі нарости… буцімто роги… чорне кучеряве волосся... тіло волохате-волохате, та й обличчя від нього не відстає… наче ведмеже… божевільний погляд величезний очей... А саме дивне, це нижня частина тіла: немов у цапа, навіть копита є...

Що за козлоноге чудовисько? – промайнуло в голові.

Те, як легко ця істота застрибнула на валун, мене насторожило ще більше. Я тут ледь ходжу, бо побоююся звалитися вниз, або зламати ногу, а цей… хєр-знає-хто… скаче, наче молода серна!

Козлоногий хижо вишкірився, демонструючи свої довгі жовті зуби. Я рефлекторно потягнувся до меча, одночасно прикидаючи свої подальші кроки.

Не скажу, що злякався. Трохи розгубився від несподіванки – це правда… Але відступати не збирався. І тим паче – тікати, хай навіть і знаходжусь на кам’яному «язиці», який оточений астральним морем…

Місце для бійки, що тут поробиш, дійсно незручне… От був би у мне зараз лук, застрелив би цю істоту не вагаючись.

–Сухуватий ти якийсь... нежирний, – вищирився незнайомець. В його дебелих кулачищах було стиснуте древко дворучного шестопера.

Я встиг оцінити й зброю, й свого супротивника. Видно, що добрий боєць… Судячи з рухів, побував не в одній бійці.

Що ж ти за створіння, Ніхаз тебе бодай? – стрибали, наче блохи, думки в моїй голові. – Та ще по-людські балакаєш…

–Відчуваю, буде мені сьогодні вечеря! – загоготав козлоногий. – Люблю, знаєш, мозок з ваших, людських, кісточок посмакувати.

Залякує, падлюко… Хоча, хто його знає, може він і дійсно людожер!

–Дивися не подавися! – голосно відповів я, а сам неспішно витягнув фальшіон. – Ти чого скалишся? Чого тобі треба?

–Та я по тебе, хлопче! Півалоду пробіг, щоб тільки наздогнати… Як ти до того павука потрапив, думав все, але тобі, бачу щастить: гіберлінги врятували! – очі козлоногого блиснули недобрими вогниками. – А якщо так, то, думаю мабуть духи тебе для мене притримали!

–Ти що тут верзеш? – не зовсім второпав я. Невже, – думаю, – ця потвора за мною слідкувала? Невже гналась?

–А ти що там у своїй торбинці ховаєш? – вищирився цап. – Що ти там, на краєчку каменя, знайшов?

–Що знайшов, те не для тебе! Якщо так цікаво, сходи та наламай собі…

Цап знову загоготав, демонструючи чималі зуби.

–Тебе хтось послав по мене? – спробував я вияснити якомога більше.

У відповідь козлоногий лише підстрибнув ще ближче. Від нетерплячки він навіть тремтів. Видно, що від рішення напасти ця потвора відмовлятися не збиралася.

Я також неквапливо наближався, намагаючись зайняти більш зручне місце. Шестопер у мого противника мав достатньо довге древко, щоб мати перевагу переді мною. Цікаво, де це він таку зброю надибав?

Цап раптом завмер, його очі розширилися до неймовірних розмірів. Він голосно щось «прогавкав» та, шалено розмахуючи шестопером, в три стрибки досяг мене. Я навіть не парирував його замах. Лише трохи змістився ліворуч від лінії атаки й одночасно з тим викинув руку з мечем вперед. Фальшіон легко пропоров незахищений живіт нападника. Шкіра глухо лопнула й розійшлася вгору та вниз. На камені стрімко хлинула темна кров, від якої запарило, немов крізь незачинені двері сільської лазні. В ніс вдарив різкий сморід.

Козлоногий здивовано поглянув униз, потім на мене, скалячись своїми брудно-жовтими, проте міцними зубами. Я витягнув меч та зробив широкий крок назад. В наступну секунду тіло цапа обм’якло та гуркотом впало на камені.

Крок вперед. Потім нахилився над цією істотою та, схопивши його за козляче вухо, крикнув щодуху:

–Хто тебе послав?

Цап прохрипів, навіть спробував схопити мене за штанину, але сили швидко його залишили, й козлоногий безвільно застиг на каменях.

–Ось він! Ось він! – пролунало з-за кутка.

Звідти вискочив Брас зі своїми братами, а трохи далі я побачив ще з десяток озброєних гіберлінгів.

–А ти… ти… Ну і спритний же ти хлопець! – Брас швидко наблизився до місця сутички. – Ми думали, що не наздоженемо його… Ну він і смердить!

Хоч цап не рухався, проте було помітно, що він ще дихав.

–Та добий ти його! – промовив гіберлінг. – Все одно він вже не жилець!

Я гидливо витер лезо меча о кошлату спину волохатої потвори, а потім різким поштовхом ноги, скинув тіло в астральну прірву. Гіберлінги згрудилися біля берега, спостерігаючи на політ вбитої потвори.

–Хто це такий? – запитав я, коли вже трохи віддихався.

–Ельфи їх називають сатирами, – відповів Брас, повернувшись до мене.

–Як?

–Сатир. Ніколи не чув? – брат Браса Брюс весело хмикнув.

–Не чув… Звідки вони такі беруться?

–О! В Темноводді подібних тварюк, як бліх на собаці! – заявив Брюс. – Місцеві канійці розповідають, що від цих сатирів життя немає! Вештаються лісами, нападають зграями на поодинокі хутори… А хто ризикне у дальні ліси піти наодинці, від того потім лише ріжки та ніжки знаходять...

–Бачив, які у нього зуби! – вигукнув Бран. – Людожер! Вони майже всі люблять людським м`ясом ласувати.

–Ви мене сюди лякати прийшли? – розсердився я. – До речі, ви як тут опинились? За мною слідом йшли?

–Та де там! – відмахнувся Бран. – Наші мисливці повернулися… то ж і розповіли про сліди цієї тварюки!

–Так, так! – захитав головою один із гіберлінгів. Він наблизився до мене та почав поясняти, як знайшли у степу сліди сатира. – Він за тобою йшов! – заявив мисливець. – Саме за тобою! Нам це згодом стало ясно!

Я здивовано глянув у очі оповідача. Не схоже, що він хитрував, чи перебільшував.

–Перші сліди цього сатира, – продовжував мисливець, – ми побачили відразу за «горлом». Думали, що він просто вештається Світоліссям, але згодом стало зрозумілим, що він когось переслідував.

–Мене?

–Так… так… Сатир відставав від тебе на якусь добу… не більше… І майже настиг, але ти того часу потрапив до Мизгиря… Ми вважаємо, що подальші події розгортались приблизно так: збірники павучої слини тебе врятували, сатиру залишалося лише спостерігати здалеку… Він вибрався на скали та звідти дивився, чекаючи на слушний момент. Побачивши, що ти рушив наодинці на побережжя, вирішив напасти… Ми ледь встигли дістатися Котловиці та всіх підняти!

–Але ти й сам впорався! – підморгнув Бран. – Спритно ти його! Дуже спритно!

–Переслідував… Він мене переслідував, – задумливо бурмотів я. – Цікаво, навіщо?

–Тепер цього не дізнаєшся…

–Хмм! І кого тільки немає в нашому багатостраждальному Сарнауті! – хитнув я головою. – Тролі, вовкулаки… сатири…

–Є одна канійська легенда, – промовив Брас, жестом запрошуючи піти геть від цього місця, – що сатири походять від вас, людей. Кажуть, колись, у прадавні часи в одному лісі було чарівне джерело, з якого дозволялося пити тільки звірам. Одного разу дівчинка пішла по гриби зі своїм маленьким братиком. І він...

Я раптом розсміявся:

–І він випив з калюжки… й перетворився на козеня!

–Що? – не зрозумів гіберлінг. – Чому «з калюжки»? Він випив з того забороненого джерела… і дійсно перетворився, але не на козеня, а на сатира.

–Це не легенда, це дитяча казка! – заявив я, рухаючись геть звідси.

–Сумніваюсь, що то казка, – насупився Брас. – Між іншим, те джерело, кажуть, до нинішніх пір знаходиться десь в лісах Темноводдя. Його охороняють оці сатири!

–Саме так! – вторив Бран. – Здається воно в Окаянних нетрях.

–Та ні! – побився об заклад Брюс. – У Гнилих болотах.

–Припинить сперечатися! – підняв я руку. – Яка різниця, де знаходиться та ваша казкова калюжа?

–Отже, ти не віриш в правдивість тієї легенди? – набундючився Брас.

–Якщо у все вірити.., – почав я мудрувати, але так і не знайшов, чим закінчити фразу.

Ми спустилися до підніжжя скали, коли вже досить стемніло. Гіберлінги спочатку спробували дізнатися чому я вештався по берегу, але мені швидко вдалось примусити їх відчепитися, бо розповідати про пошук кристалів для того, щоб Недолугі змогли допомогти мені із «забудькуватістю», було б дурнуватим кроком. Чим менше навколо знають щодо мене, тим краще… і спокійніше…

–В мене свої справи! – відрізав я наостанок. А потім почав вимагати, щоб мене відвели до Недолугих.

Десь за півгодини ми дісталися до хати Кульгавих. Виявилось, що Ед таємно наказав перевести морочників до себе. Видно, все ще побоювався підступу збоку розсерджених корабелів.

Недолугі сиділи в куточку кімнати. Я знову відмітив їхній блукаючий погляд. Такий буває у прителепкуватих дурників.

Мій повторний прихід не дуже порадував Кульгавих. Ед чисто заради пристойності розпитав про сатира, а потім спитав чого мені треба від Недолугих.

–Є ще одна важлива справа, – заявив я, скидаючи на підлогу похідну торбу. – Знову змушений попросити вас вийти з будівлі.

Кульгаві переглянулись один з одним, але противитися не стали. Ледь вони вибрались з приміщення, я наблизився до Недолугих.

–Приніс… Чуєте? – гіберлінги майже не відреагували на мій голос.

Лише продемонструвавши «сосульку», мені вдалось заволодіти їхньою увагою. Побачивши кристал, морочники заворушилися й скупчилися біля мене. Я хотів було віддати їм астральний лід, але гіберлінги тут же відсахнулися, а один з них різким ударом вибив «сосульку». Вона глухо стукнулась о підлогу й закрутилася дзиґою. Недолугі посідали на коліна та закопошилися, наче курки в пошуках зерен. Вони щось невиразно бурмотіли, періодично плюючи на астральний лід.

–Ух... ух... ух.., – все, що вдалось розчути.

Один з морочників обережно потягнувся пальцем до застиглої «сосульки», а коли він її торкнувся вся сімейка разом впала на підлогу, ніби повні тюки. Провидці позакатували очі й загарчали, буцімто розсерджені коти. Я розгублено порачкував, не розуміючи що тепер робити. Чи бігти назовні й кликати на допомогу, чи залишитись та чекати на подальші події?

Гіберлінги припинили битися в конвульсіях і в мене народилося відчуття, наче вони… заснули. Минуло десь хвилин п’ять, може трохи більше, я вже збирався бити на сполох, як раптом один з морочників різко підняв голову і порожнім поглядом втупився в мене.

От, клянуся, я навіть фізично відчув той погляд. Мене пройняв такий ступор, що не сісти, ні продихнути. Була б можливість, кинувся б звідси стрімголов.

–Ми бачили... все бачили! – глухим голосом промовив гіберлінг.

–Що саме?

А у самого вже склалося: «Ти – зрадник Ліги»!..

От, псяче хутро! Треба було не влізати в ці хащі.

І тут чую:

–Тобі слід поспішати до столиці!

Гіберлінги заворушилися й підвелись на ноги. Вони вже не нагадували тих лопушків, які сиділи на лаві й колупали пальцем дошку. Недолугі обступили мене, при тому дивлячись якимось розфокусованим поглядом. Від подібної картини у мене на голові заворушилося волосся, і я миттєво покрився неприємним липким потом.

–Ви можете пояснити більш ясніше? – заявив я, збираючись духом.

–Ельфа майже «зламали». Їм потрібен портал на Ігш! – сказав старший з сімейки Недолугих.

–Якого ельфа? Який портал? Ви про що?

Кричу це і раптом розумію, що ми зараз говоримо про Ентоні ді Вевра.

–А нехай ти всрешся! – вирвалося само собою. – Ви куди заглянули? – накинувся я на морочників. – Ми ж з вами домовлялись про мене… Про мене!

–Бунтівники Горішку знають, – подовжували морочники, – що ельфійський чаклун з`ясував, як можна відкривати портал з будь-якого місця.

–Звідки вони про те дізналися?

–Їм розповіли. Ельфи розповіли.

–Які ельфи? Хто?

Недолугі замотали головами, мовляв, не знаємо.

–Про те дізналися, а інше, виходить, скрито туманом! – розсердився я.

–Заколотники хотіли доставити Ентоні в Хадаган, тому хотіли захопити на верфі сторожове судно.

–В Хадаган? Ви кажете про тих бандитів? Про людей Івана Іверського? – така заява ні в які ворота не лізла. – Ви нічого не переплутали?

–Заколотники з Горішку попросили допомоги у Імперії… Вони сподіваються, що відкривши портал у фортеці, вони отримують армію для боротьби із столичною владою… із Лігою! У них вже є попередні домовленості, що до «відкупних»…

–Та ви з глузду з’їхали! Ви себе чуєте?

–Зараз Ентоні ді Вевр в темниці, його страшно катують. Страшно катують! – майже по складах повторив старший морочник. – За те взявся сам Гудимир Бельський. Ще трохи і чаклун здасться... та розкаже, як відчинити портал… Ми бачили це в його думках...

Гудимир… Гудимир… Я вже чув це ім’я. В каменоломнях… Так, саме там! Тоді Борис Сіверський вирішив, наче мене послав Гудя… Гудимир…

–Ми ж, начебто, домовлялись про моє минуле поговорити, – розгублено бурмотів я. – А ви через той кристал, виходить, проникли в свідомість Ентоні…

–Вибач! – морочник розвів руками. – Але ми не в силах потрапити до тебе… навіть з допомогою астрального льоду… Як вийшло так, що ми зв’язалися з Ентоні, теж незрозуміло!

–Може ще раз спробуємо? – нахилився я вперед.

–Навряд, – захитав головою гіберлінг. – У тебе дуже міцний замок.

–Ми втомилися, – раптом заявив інший морочник. – Нам потрібно відпочити. А ти, Боре, хутчіш поспішай до столиці. Хутчіш!

З цими словами вся сімейка впала на підлогу, а їхні очі знову закотилися вгору…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше