24.11.2019 09:42
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

12

…Жуга жив в кінці Борового провулка.

Двох`ярусний цегляний будинок, в стилі якого добре проглядалися ельфійські мотиви; критий залізом дах; на ньому висока прапориця у вигляді скакуна, що мчав на зустріч вітру; масивні дубові двері з різьбленим орнаментом – відразу видно, що господар цих палат був людиною заможною.

Я озирнувся по сторонах, відзначаючи чистоту, що панувала в цьому провулку, яка дуже контрастувала з тими вуличками, якими мені прийшлось сюди добиратися. Не ельфійський квартал, звичайно, але більш-менш чистеньке місце.

Недалеко від входу до будинку височів ліхтар, а поряд з ним біля глухої стіни – масивна дерев’яна лава та стовпчики для прив`язування коней. Навіть тут не було помітно яблук кінського гною складених пірамідками, чи чогось на кшталт того.

На мій стукіт двері відчинила худенька висока жінка з приємним добрим обличчям. Погляд її карих очей був пронизливим, від чого я навіть розгубився, та забіляв, наче козеня:

–А-а-а…е-е-е… Вітаю… е-е-е.., – і усі слова зникли.

Як звернутися? – промайнуло в голові. – Хто переді мною?

Жінка посміхнулася, але лише кінчиками губ. Я ж між тим встиг роздивитися її одяг, манеру поведінки й вирішив, що це хазяйка.

–Вітаю ясну пані! Я… я… я до Жугі… Ісаєва… Скажіть йому, що прийшов Бор… е-е-е… Сріблястий.

Жінка ще раз оглянула мене і лише після того, як оцінила ступінь довіри, пропустила всередину. Звідкись вискочили дві дівчинки, які з неприхованою цікавістю подивилися на гостя. Видно, до господаря рідко хто заходить.

–Поклич батька! – наказала жінка і старшенька з дівчаток кинулася нагору по масивних дерев`яних сходах. – Прошу, можете присісти ось тут та зачекати.

Мені вказали на лаву біля входу, після чого жінка взяла другу дівчинку за руку й пішла з нею геть.

Дочки Ісаєва (а я був впевнений, що ці дівчатка це саме вони), не дивлячись на всі чутки про те, що начебто були йому не рідними, обличчям дуже походили на Жугу. Особливо верхньою частиною. Рослі, як їх мати, з тим же кольором волосся, одягнені в ельфійські сукні – здавалося, наче вони зійшли з картинок ілюстрованих книг.

І раптом десь глибоко-глибоко промайнула думка про власних дітей.

От цікаво, – зосередився я, – а хотілось би мені мати сина або дочку? – до цього подібні розмірковування навіть не заходили в мою макітру. Але народилось відчуття, начебто щось змінилося… Світ став якимось іншим… Або це просто стало іншим моє світосприйняття?

У багатьох дорослих та зрілих людей є діти. У заможних та багатих, у бідних та хворих… Цікаво, а вони теж колись задавалися подібними питаннями, чи рушили торованим поколіннями людей шляхом? Родився, чомусь навчився… потім одружився… народив дітей… зістарився та й помер. Ось і весь шлях, яким йдуть сотні та тисячі живих істот.

А що до мене? Який шлях обрав я? – питаю себе та розгублено розумію, що не знаю відповіді, бо живу, як та тріска, яка опинилася у стрімкому потоці.

Виходить, буцімто я – звичайна людина… Тю! А ким ти, Боре, себе вважаєш? Надзвичайною людиною? – мені аж смішно стало.

А ось з іншого боку, то мабуть всі люди навколо вважають себе особливими. Просто хтось має більше нахабства та заявляє про те вголос, а хтось – плекає власне самолюбство.

І тут раптом мені подумалось, що історичні події складаються саме через оте почуття особливості. Люди народжуються, копошаться, щось роблять – чи то будують, чи то руйнують… приносять біди або радощі… І тільки наступні покоління вирішують, чи були їхні пращури особливими, чи нічім не примітними… Травою або могутнім деревом! Великими злодіями чи великими вождями!

А що ж визначає подібне ставлення нащадків? Хіба тільки результат, до якого призвели дії пращурів? Якщо так, то злодії бувають більш корисними, ніж благодійники… В такому випадку їх не можна було б називати злодіями…

З цього приводу мені згадалася фраза Бернара, коли ми з ним розмовляли про справи минулих днів.

–Знаєш, Боре, гідним особам пам`ятники не ставлять, – казав тоді ельф.

–А кому ж тоді? Злодіям?

Паладин не відповів, наче натякаючи на те, щоб я сам знайшов відповідь.

А, може, так і є? – розхвилювався я зараз. Думки стрімко мчали вперед, живлячи мій розум купою різноманітних міркувань. – А якщо дійсно так і є? – повторював я, пригадуючи слова Бориса Сіверського стосовно Свєрра. Правду той казав, чи лише якісь чутки, то друге питання. Я спробував міркувати ширше: – Хто той чолов’яга? Хто Свєрр? Герой, якого запам’ятали після битви на Інгосі, чи зрадник, котрий погодився служити Імперії? Де він справжній? Чому у нас, в Канії, запам’ятали лише його благородні дії, а не те, що він (і знову – якщо то правда) погодився служити ворогам?

Ні, Боре, ти мабуть дещо не враховуєш! – сперечалася інша моя частинка. – Ну звичайно, що всі ми здійснюємо як добрі вчинки, так і погані. Але справа в тому, з якого боку на те дивитися! Що добре одному, то може виявитися поганим для іншого.

А ось ще тобі нюанс, – продовжував я. – Це доля… Ми часто посилаємось на неї, як на силу, котру неможливо подолати. Чи існує насправді таке явище, як доля? От гіберлінги в те вірять… А ельфи? Чи не може так бути, що доля – то лише відмовка, на яку ми посилаємось у випадку невдачі?

І знову я повернувся до шляху, яким торує людина. Доля може бути на ньому тим же диким звіром, який чатує в кущах… або грабіжником… Вона може бути щедрим паном, який одарив перехожого дзвінкою монетою. Доля – це ураган, це дощ… це спекотне сонце… це й печерка, в якій можна перечекати негоду…

Виходить, це якесь універсальне поняття, – посміхнувся я. І тут моє вухо вловило тихе поскрипування.

Я миттєво розігнав дурнуваті роздуми та тут же підвівся. За хвилину вниз спустився господар будинку – Жуга Ісаєв.

–Прийшов? – сухо кинув він, навіть не дивлячись в мій бік.

Показавши жестом слідувати за ним, Жуга розвернувся на місці й покрокував вперед. Ми пройшли у велику світлу кімнату, стіни якої були прикрашені яркими картинами.

–Я тебе покликав по одній дуже делікатній справі, – промовив Ісаєв.

Його голос був помітно глухуватим, як це буває, коли говориш на якусь не дуже приємну тему.

Жуга виглядав втомленим, навіть розгубленим. Мені чомусь здалось, що він провів не дуже приємні та важки години… Але де? Та с ким? На Раді? Серед ельфів, у того ж П’єра? Чи у Ізбора Іверського? А, може, серед всіх них?

Жаліти Ісаєва я не збирався. Кожному, я к то кажуть, своє. То ж нехай розбирається із своїми проблемами сам.

А він між тим запросив мене жестом присісти на вкриту ведмежою шкурою широку лаву, яка стояла біля вікна, а сам повільно заходив туди-сюди.

Поруч від мене був низенький квадратний столик, на гладенькій полірованій поверхні якого виднілись триколірні восьмикутники. На деяких з них стояли упереміш чорні, білі й червоні різьблені фігурки. Судячи з усього вони були виконані з якихось напівкоштовних каменів.

Жуга зупинився і простежив мій погляд, застиглий на спогляданні тих фігурок.

–Знайома річ? – запитав він, киваючи на столик.

–Ні. А що це?

Ісаєв підійшов ближче і якимсь втомленим поглядом втупився на фігурки. Тут були й єдинороги, і катапульти, і м`язисті орки з сокирами, і навіть дракони. Деяких фігурок було багато, інших – поменше, а деякі взагалі стояли в єдиному екземплярі.

–Це… це.., – зіщулившись, намагався щось сказати голова приказу. Він силою розігнав свою розгубленість, та більш зібрано промовив: – Це, мій друже, девью-бата. Дуже цікава гра.

–Гра? – перепитав я.

–Старовинна гра. Її придумали ще перші ельфи... Так, принаймні, гласять давні легенди. Вона – своєрідний аналог їхньої Великої гри. У нас її прозивають «алодами». Все тому, що девью-бата дуже схожа... на теперішнє життя, – з останніми словами Жуга примружив очі й повернувся до мене. – До речі... а хочеш, я покажу тебе? – несподівано запитав Ісаєв. І не чекаючи відповіді, підняв над столом червоного чоловічка, в руках якого був тонкий кинджал, а за спиною невеликий лук. – Ельфи прозивають цього персонажа пронирою. А ми, канійці, – маскою.

Дивне порівняння, – промайнуло у мене в голові. – Чому це я якась пронира?

–Небезпечна і непередбачувана фігура, – похмуро заявив Ісаєв. – Діє поза встановлених правил. При його атаці, ніхто з гравців не може перекрити шлях масці іншою фігурою. То ж при вмілому керуванні, цей пронира може таких справ у стані противника накоїти, що буде ой-ой-ой… До речі, й своїм може бути непереливки.

–Навіщо ж така фігура потрібна, котра шкодить і своїм, і чужим?

–А без неї ніяк, – розвів руками Жуга. – Без неї гра зайде в глухий кут.

–А з нею, відчуваю, може бути й того гірше.

Нарешті Ісаєв трохи посміхнувся.

–Маски, це як проталини, що з`явилися ранньою весною на великій галявині, – почав якось розлого розповідати Жуга. – І начебто травичку видно крізь них… але що насправді ховається під снігом – хрін його знає! – голова приказу поставив фігуру на місце і присів навпроти мене. – Розвідка… виявлення слабких сторін супротивника… атака на сильні фігури... ключові... Ось, яка сутність пронири, згідно гри. Розумієш?

Все що я насправді розумів, наче ми з Ісаєвим зараз вели розмову не про гру, а про мене. Так, саме про мене. Але, до чого вся ця вистава з розповідаю про ельфійську девью-бату – залишалось загадкою.

–Завдання масці ставлять складні, – продовжував Жуга. – І в основному до кінця гри у гравців не залишається жодної такої фігури...

–Не залишається? Чи добре я розчув?

–Ти все правильно почув… Ось бачиш того старого у високій шапці. Ми звемо його магом. Він володар «алоду», як в житті… І якщо впаде він – кінець гри.

–Кінець? А що до пронири? Він сильна фігура? – я наполягав на прямій відповіді.

–Це важлива фігура. З нею легше, без неї – важче! – Ісаєв раптом замовк. Його обличчя знову стало похмурим.

–Судячи з опису, цей пронира – лише вбивця, який хоче бути схожим на героя…

–Скоріше, це герой, який хоче бути схожим на вбивцю, – парирував Жуга.

Ми обидва замовкли, не знаючи, що сказати один одному.

Невгамовний промінець світла пробився крізь різнокольорові вітражі вікна і затанцював на гладких відполірованих дошках ігрового столику. Я розгублено втупився на цей танок, і захопившись його спогляданням, зовсім не помітив того, що Жуга почав про щось розповідати.

–…думав, що не скоро буду тебе... турбувати, – пробився в мій мозок голос Ісаєва. – Але не виходить… Як без того ж пронири…

–Що не виходить? – у мене між лопатками проковзнув неприємний холодок.

–Гра не виходить… Вона зайшла в глухий кут…

Ми перезирнулись один з одним. Тепер стало зрозумілим, до чого ці розлогі розповіді про маску, про «алоди»… про те, що жодної фігури пронири не залишається наприкінці гри…

–Горішок? – тихо перепитав я.

Ісаєв кивнув головою і щільно стиснув губи.

–Наказувати? Так чомусь не виходить, – згодом промовив він. Не схоже, щоб Ісаєв лукавив. Але між тим подібна його розгубленість наводила на недобрі висновки. – Проте більше нікому те зробити... Не думай, що я не розумію, що тобі довелося пережити під час подорожі Західним трактом, які рішення прийшлось приймати…

–Давай не ходити околясом, добре? Всі твої ридання за моїм спасінням схожі на те, як вовк плаче, коли хоче козу з’їсти.

–Я був відвертим! – образився Жуга. – Чесно скажу, що моє серце вже давно очерствіло, але дивлячись на тебе, зізнаюсь, відчуваю… відчуваю…

Голова приказу замовк. Було помітно: він вже жалкував за тим, що почав відкриватися переді мною.

–…утримати в руках владу! – долинули якісь залишки його фраз. – Нам не можна давати слабину, інакше…

–Слабину? – перепитав я. – А хіба не помилки теперішньої влади й призвели до того, що в самому серці Канії зародився заколот? Про яку слабину ти торочиш? Ви просто всі зараз зрозуміли, що справа може вивернути не на вашу користь, тож…

–Помилки! Помилки! Помилки! – голосно запричитав Жуга. Він раптом махнув рукою, буцімто хотів комусь знести голову. – Ідеальних держав не буває. Скрізь присутня і брехня, і зрада, і біль, і розчарування… Але треба розумітися на власних помилках, виправляти їх… та прагнути кращого, – так неочікувано закінчив він свою тираду. – Побороти себе, свої темні сторони... Думаєш це легко?

–Нічого я не думаю. Я лише констатую той факт, що ми… що ви самі винні в заколоті.

–Оце здивував! Звичайно що винні, згоден! Але не тільки ми, між іншим…

–Але саме ви повинні шукати компроміс один з одним!

–З ким це? Із заколотниками?

–Ліга – це суспільство для вільних…

–О! – перебив мене Ісаєв. – Я зрозумів, куди ти хилиш.

–Якщо так, то ти (я непомітно для себе відкинув поважне «ви» і розмовляв з головою приказу, наче ми були рівні) повинен розуміти, що Ліга – це не Хадаган! Що Канія, це не Хадаган!

–Звідки тобі знати, який з себе той Хадаган? – відмахнувся Жуга. – А по-друге, свобода – це не безвладдя! Той, хто взявся керувати, повинен проявляти тверду руку… Ми повинні проявити силу, – із залізом в голосі говорив голова приказу, – щоб краще знайшло свій прояв у наступних поколіннях. І нехай вони потім судять, мали ми рацію чи ні!

–Я зараз слухаю тебе і мені здається, що то розмовляєш зовсім не ти…

–Боре! Не забувайся! – огризнувся Ісаєв. Він нервово закусив губу та пару хвилин збирався думками. Нарешті опанувавши себе, він холодно додав: – Я згоден з тобою, що Ліга – це спільнота волелюбних народів: людей, ельфів, гіберлінгів… Взагалі всіх, хто за наші ідеали всім серцем, всією душею. А боротьба за ці ідеали не буває та й не може без крові, болю і страждання.

–Овва! Ну і міцний борщ у тебе вийшов!

–Міцний! – погодився голова приказу. – Та ще й наваристий! Бо іншого не можна. Чому? А тому, що союзники не зрозуміють, адже їм потрібні сильні побратими. Розумієш?

–Я розумію те, що оті твої вагання чи варто мене кудись відправляти… чи буде при тому шкода мене, якщо трапиться біда… і таке інше… Все це, впевнений, вже унесло вітром за далекі далі.

Жуга виглядав так, наче його спіймали на гарячому. Він втомлено потер скроні та знову нервово закусив губу.

–Вчора була зустріч з Іверським? – спитав я, підштовхуючи Ісаєва до подальшої розмови. – Судячи з усього ви з ним чогось навирішували, так?

–Дійсно хочеш знати, що там було? – нахилився до мене Жуга. Судячи з його погляду, доброї звістки очікувати не приходилось…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше