24.11.2019 09:43
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

13

…–Думаєш, я цього не бачу? – Ізбор зробив наголос на слові «я».

Він стиснув зуби так, що, здавалося, ті зараз почнуть кришитися. Його великий ніс, який дуже псував обличчя, почав червоніти.

–Мені теж розповідають байки й про тих, хто залишився без годувальника, захищаючи Лігу… а також і про тих, чий чоловік, батько або брат перейшов на бік бунтарів, та зачинився в Горішку… мовляв, вони ж також за Лігу, просто їх теперішня влада не задовольняє…

–Байки? – Жуга хмикнув та роздратовано хитнув головою. Після засідання Ради він був сильно збуджений й ніяк не міг подолати емоції, що вирували всередині нього. – У мене трошки інше визначення цього… Знаєш, я тобі розповім отаке: на сусідній вулиці живе сім`я Зубових, – продовжував голова Приказу. – Чоловік зараз під Горішком сидить. А його син, який, до речі, воював на Святій Землі, по інший бік стіни. Ось тобі й байки! – Жуга різко махнув рукою, ніби рубав когось мечем. – Уяви, як зараз матері… Я її добре знаю. Приходила кілька днів тому до моєї благовірної грошей просити. Вона не знала, що я вдома. Не знала, що сиджу в сусідній кімнаті. Чув, як плакала... побивалася... Що їй робити?

Ізбор різко піднявся.

–Ти мені жалітися сюди прийшов? – загарчав він. – Та я таких історій... та ще сльозлівіше за ці... та з десяток, а то й за сотню видам!

–Та не в тому річ.

–А в чому?

–В самому факті розколу! Він пройшовся не десь між, скажімо, інгосцями та умойрцями, або жителями Фороксу та Темноводдя, а прямо крізь родини, розірвавши їх надвоє! І одна річ, якщо б то була проста суперечка, мовляв, де грушу посадити – під парканом, чи за парканом? Справа куди глибша! І вже не важливо, переможемо ми, або програємо! – Жуга замовк. Його лоб покрила мережа глибоких зморшок. Голова приказу важко зітхнув та тихо додав: – Що робити далі? Хтось думав про це? На вулицях кожен другий кричить, мовляв, при Валірах такого не було. Порядок був!

–Що? – Ізбор розвернувся. – Так я їх... так ми...

–Саме так! Тільки те й можемо, що голови направо та наліво сікти.

–Ну, так нехай Імперія нас жере з потрухами...

–Та до чого тут Імперія? Ледь що, так їй прикриваємося. Це, мовляв, вона людей за людей не вважає. А самі що?

–Тут серединки немає! Або Ліга, або Імперія. З нами, або з ними. Усе! Третього не буде... Ти, друже, крамольні розмови ведеш. Не боїшся, що дізнаються в Раді?

Жуга голосно вилаявся, а потім сердито додав:

–Це розмова глухого із сліпим! Я тобі за сало, ти мені: «Дзюрчало»! Чи ти розумієш, що ми зараз на порозі реального протистояння брата з братом?

Обличчя Іверського стягнула личина, сповнена страждань. Він глухо рикнув і хитнув головою. Йому раптом пригадалось безпорадне стомлене обличчя Айденуса, коли ельфи й люди зійшлися в словесній перепалці, хто, мовляв, винен у нинішній ситуації, яка склалася в Лізі, а саме – в Світоліссі. Пригадали один одному усі мало-мальські помилки. Одні лише гіберлінги вели себе стримано та майже не вступали у сперечання.

Великий Маг навіть не намагався втрутитися і це сильно розлютило Іверського. Потрібно було щось вирішувати, але ніхто так і не взявся керувати справами. З усіх боків сипалися взаємні звинувачення.

Ізбор хмикнув та повернувся, пильно вдивляючись в похмуре обличчя Ісаєва.

–Часом, – промовив неголосно голова Захисників Ліги, я заздрю Імперії. Контроль і дисципліна… Чіткість та злагодженість… А у нас суцільне перетягування ковдри, аби собі тепліше зробити.

–Бачиш, тепер ти говориш крамольні речі! – посміхнувся Жуга.

–Та облиш ти, друже! Крамола! В нашому, лігійському, положенні взагалі дивно, що ми до сих пір протистоїмо Імперії. От хто командує? Подивись на них! Та і ким доводиться командувати? Я скільки сил поклав на Захисників Ліги, ти собі уявити не можеш!

–Ну чого так категорично? Прекрасно розумію…

–Знаєш, я й досі живу тезою мого предка Фалірота: «Будь-який вільний житель Канії своїм мечем повинен відстоювати цю саму свободу для себе та своїх близьких».

–Щось у цьому є...

–Та не «щось»! У цьому все моє життя! – Ізбор облизав губи та нервово стис кулаки. – Думаєш, мені дуже подобається відправляти в Горішок жовторотих ополченців? Будь на те моя воля, я ліпше взяв би найманців! Від них більше користі, ніж від усього цього наброду, який шлють під стіни фортеці! – Ізбор різко стукнув кулаком по столу. – А все через що? Бояться зради! Уявляєш?Вони страшенно бояться, що приведи я під Горішок Захисників Ліги, так ті відразу ж перекинуться до бунтарів…

–Тому що серед тих бунтарів саме Захисники Ліги!

–І ти туди ж? – розсердився Ізбор, знову пригадуючи, як в Раді кричали, мовляв, що у зраді винен Іверський, оскільки він відповідає за дії Захисників Ліги.

–Я лише констатую факт! – розвів руками Жуга.

–Факти! Факти! Обидві боки конфлікту приведуть тобі незаперечні факти власної правоти, бо у кожного з них буде своя правда! І тих же Зубових, про яких ти розповідав – батька та сина… у тих же Сіверських, хай вони будуть неладні! У всіх своя правда! – майже по складах промовив останнє речення Ізбор. – Чим вище фігура, тим начебто більше в неї правди… Але своєї правди! Чи є вона істиною – відразу і не скажеш!

–Значить ти все ж розумієш, про що я казав раніше?

–Жуго, припини мене смикати за вуса! Це закінчиться нашою з тобою сваркою! Ти ліпше повідай мені, яким чином у Горішку опинився той ельф? Як його там?

–Ентоні ді Вевр…

–Ось-ось! Це ж треба просрати під самим твоїм носом таке… таке…

–Ми будемо друг друга колоти, чи поговоримо без емоцій?

–Правда очі коле? – оскалився Ізбор.

–Тепер ти взявся за неї? А я вважав, наче ми домовились… Чи ні? – розвернувся Ісаєв убік виходу.

Іверський зітхнув та пробубнів дещо примирливе. Трохи згодом він додав, що все рівно треба очікувати на вторгнення Хадагану в Горішок.

–Вважаєш, що це неминуче?

–Упевнений. Та й розвідка сьогодні доповіла, – погоджувався Ізбор. – Залеський повідомляє...

–Занадто ти на нього надієшся, на того Залеського! – перебив Жуга. – Багато хто все ще пам’ятає про Павучий схил. Адже це його вина, що там...

Обличчя Ізбора посіріло:

–Жуго, я тебе, звичайно, поважаю, але не лізь туди, куди не слід. Я ж тебе борщ варити не вчу? Багато ти розумієш в ратній справі?

–Не забагато, – тихо відповів Ісаєв. – Але тут і сліпому стане ясно, що та битва, – він тут же виправився: – та бійня... так, саме бійня… що це жахливий прорахунок За...

–Припини! Залеського я знаю давно. Не він один винен у тих подіях. Окрім збігу обставин, сталось і таке, що хтось поспішив… типу Сіверських… а хтось не зрозумів… інші злякалися... Зараз легко судити, але тоді... Охх! – Іверський замотав головою. – Гаразд! Досить на цю тему говорити.

–Може і досить, ось тільки плоди тієї сутички на Павучому схилі дозріли нині. І урожай від них тхне такою гнилизною, що пів Світолісся нею вкрилося!

–Я ще раз кажу – досить! Ми з тобою зараз не для того зібралися.

–Ну добре, слухаю тебе.

–Я вирішив перекинути до Горішку зі Святої Землі Синій полк з усім їх добром.

–Та ти що! Рада дізнається…

–Я вже вирішив! – махнув рукою Ізбор. – Ті бовтуни тільки й можуть язиком чесати! Комусь треба бути більш рішучим… інакше ми тієї болячки в Світоліссі ніколи не позбавимось!

–То ж ти вирішив взяти все на себе?

–Я сподіваюсь і на твою допомогу. Чи вважаєш що знаходишся тут тільки щоб послухати мої плани?

–А чому ти вирішив, що я погоджусь допомагати?

–Ми один одного дуже давно знаємо. Не думаю, що ти сам не прагнеш розв’язати цей болючий мозоль із Горішком… То ж пропоную об’єднатися. Ну?

–Давай, послухаю тебе… а там скажу свою відповідь…

–Побоюєшся? – вимагав чесної відповіді Ізбор.

–Спочатку оціню твій план, – відповідав Ісаєв. – Я ж знаю, наскільки ти буваєш швидким… і до чого воно потім призводить…

–Мені треба організувати все по-тихому, – заявив Іверський. – Щоб жодна душа не прознала про перекидання полку, розумієш? Щоб коли про те вже нарешті довідались… бо розумію, що шила в мішку не сховаєш… Отже, сподіваюсь, щоб коли вже звістка дійде до Ради, то мої хлопці тим часом будуть стояли на баштах Горішку!

–Ти збираєшся знову штурмувати фортецю?

–Я з деким домовився, що до цього! З ельфами!

–Якими ельфами?

Обличчя голови захисників Ліги стало схожим на пику задоволеного кота.

–Не одному ж тобі, Жуго, хитри ігри вести. Гудимир Бельський забагато насолив деяким ельфійським магам…

–Ти що ж, домовився з ними про…

–Разламати браму та проникнути всередину фортеці – це не найважча частина штурму. Якщо б тільки те, ми б вже давно увійшли в Горішок.

–Я тебе не зовсім розумію.

–Тому що ти ніколи не бився на Святій Землі. Той Павучий схил, про який тільки-но мені нагадував, взяти силами лише реєстровиків – не склало б особливих труднощів, але справа куди глибша.

–Магія?

–Не просто магія, а джунська магія! Чи тобі відомо, що Гудимир таємно вештався Святою Землею? Моя розвідка доповідає, що він особливо цікавився давніми джунськими містами… а крім того – зустрічався з хадаганцями… Як бачиш, у мене теж є кому мишей ловити! – задоволено посміхнувся Іверський.

–Про походеньки Гудимира не чув, – захитав головою Жуга, – бо ми щось із тобою втратили взаємозв’язок… обоюдний…

–Отже, бачу, що з Бельським я тебе здивував! Погодься?

–Ну… Свята Земля, треба сказати – не Світолісся… там все в сто разів важче… але і я також можу де що розповісти про Бельського. Він один з тих, хто стояв за нападом на Клемента ді Дазірє. Яка його роль – головна чи другорядна – поки достеменно невідомо. Проте, якщо вірити деяким свідкам, котрим вдалось врятуватись з того алоду, то начебто Гудимир наказав нападникам захопити усі наробітки Великого мага, особливо які стосувались джунів. А знаєш, що найцікавіше? Клемент виявляється вивчав взаємодію метеоритного заліза та порталів… Ентоні ді Вевр, як мені згодом удалось вивідати, був одним з тих магів, які допомагали Клементу в пошуках джунських речей на Святій Землі.

–Тобто… тобто…

–Тобто ельфи вже давно вивчають цю загадку. Принаймні, загиблий Клемент.

Ізбор невдоволено зіщулився. Він нервово почав барабанити пальцями по столу, дивлячись у стіну.

–Жуго, нумо, друже, викладай, що взагалі накопав про події на алоді Клемента, – почав вимагати голова Захисників Ліги.

–Я про це доповідаю особисто Айденусу. Він не давав мені дозволу, ділитися…

–Припини! Чи ми ні на одному боці?

Жуга напружився. Він не дуже бажав вивертати кишені перед Іверським, але той з іронією в голосі нагадав про «втрату взаємозв’язку», на яку тільки-но натякав Ісаєв.

–Пасок на поясок? – пустотливо підморгнув голова Захисників Ліги. – Ти мені, а я тобі… Там глядиш і повна картина складеться.

–Гаразд, – хитнув головою Жуга. І хоча він продемонстрував свою згоду, проте всього розповідати не збирався. Швидко оцінивши ситуацію, голова Розшукового приказу неквапливо повідав про деякі результати розслідування: – Алод Клемента для нападу скоріш за все був обраний з двох основних причин. Одна з них це все ті ж наробітки мага стосовно вільного переміщення між островами. А друга…

–І ти про те знав? – здивувався Іверський. – Про те, що ельфи займаються подібними дослідженнями?

–Ні… я ось тільки що мав розмову з П’єром ді Ардером… відверту.., – Ісаєв скривив обличчя, наче з’їв кислу ягоду. – Він і розповів про Клемента.

Ізбор невдоволено вилаявся.

–П’єр виклав мені результати власного розслідування, додав Ісаєв. – Він вважає, що у нападі замішані члени опального Дому ді Дюсерів. Начебто вони змовились з деякими шляхетними родинами Канії... серед яких були й Сіверські… Кожний переслідував свою мету: ді Дюсери планували повернути свій вплив після поразки на Великому Балі, а наша шляхта разом з деякими Захисниками Ліги…

–…скинути владу Айденуса, – закінчив Іверський. – Яка банальщина!

–Це для тебе подібне може бути «банальщиною», – відмахнувся Ісаєв. – А інші свої голови кладуть, намагаючись втілити власні плани в життя. Алод Клемента, між іншим, повинен був стати свого роду плацдармом для майбутнього захоплення влади в Лізі. І це друга причина нападу… Можливо, як раз Гудимир був повинен зайняти місце Клемента… Повторюю – мож-ли-во!

–В чому ти бачиш підступ?

–Є інші свідчення, – пошепки промовив Ісаєв. – Ді Дюсери не дуже довіряли Бельському, бо, виявляється, він свого часу приймав участь в їхніх пошуках… та ще й намагався з’ясувати родині секрети стосовно магічних ритуалів… То ж вони, скоріш за все, планували якимось чином взяти під контроль Клемента.

–Тобто?

–Не знаю конкретики. Можливо, вони хотіли приспати Великого мага… та сонного контролювати… щоб астрал не проковтнув його алод… Розумієш? – нахилився вперед Жуга.

–Ти про це говорив Айденусу?

–Говорив… Він каже, що таке зробити важко, але можливо! Проте у ді Дюсерів щось пішло не так! Взагалі на алоді Клемента багато чого пішло не так! І це найголовніша загадка… Невдача на тому острові призвела до того, що заколотники вирішились на бунт, але вже в самому серці Ліги – в Світоліссі!

Іверський задумливо зітхнув та втупився в підлогу. Деякий час він нервово погладжував свою коротеньку борідку, а потім глухо промовив:

–Ситуація непростенька… Ти мене, звичайно, вразив по саме… саме… Ох! – Ізбор розвів руками. – Ну, добре, якщо ми домовились про свого роду співпрацю, то ж і я маю дещо тобі розповісти стосовно цього заколоту. Мої розвідники виявили у бунтівників золото джунів. Судячи з усього, його вони використовують для покриття власних витрат.

–І звідки те золото?

–Спитай щось легше, – посміхнувся Іверський. – Вистежити джерело поки ще не вдалось. От якщо б нам захопити когось із верхівки…

–Та вже кажи про самого Бельського! Його б упіймати, він би таке розповів, – іронізував Жуга.

–Так як ти ставишся до мого плану, що до перекидання Синього полку?

–Я ж не обізнаний із ратною справою…

–Припини! Я цілком серйозно. Допоможеш з тим?

–Чим саме?

–Зробити все тихо. Є варіанти? Контрабандисти, наприклад?

Ісаєв посміхнувся:

–Контрабандисти! Ну ти... Завтра про твоє «перекидання» вся столиця буде пліткувати.

–А хто?

–Гільдії.

–Хто? – Ізбор насупився. – Ці недоноски, які вважають себе...

–Тихіше, мій друже, тихіше! Ти вже занадто кип`ятишся. Недоноски вони, чи гарні хлопці – це цілком суб’єктивний погляд.

–От давай без твоїх ельфійських викрутасів! Кажи нормальною мовою, ти ж канієць врешті-решт!

–Я про те, що хоча зараз, може, це поки і не дуже помітно, але за гільдіями майбутнє. Повір.

Іверський аж загарчав:

–Терпіти не можу цих зарозумілих індиків!.. Ну, гаразд. І що ж вони, невже погодяться?

Жуга не відразу відповів. Він хитрувато посміхнувся та промуркотав, мовляв, що свої люди є і там.

–Люди… люди… люди.., – затараторив Іверський. – Так, ти, Жуго, вмієш знаходити потрібних людей навіть серед ворогів… Проте таки байки ходять, що аж позаздриш твоїм вмінням! До речі, а є серед твоїх хлопців такий, на кого ти б поклався, як на себе?

–Навіщо тобі знати?

–А якщо я тобі скажу, буцімто у фортеці зберігаються плани заколотників? А ще – їхні списки, га?

Ісаєв випрямився та подався вперед:

–Що ти кажеш? – тихо промовив він.

–Я, звичайно, не ти, але також намагаюсь відшукати союзників, навіть серед ворогів. У нашого Бельського є… не знаю, як і назвати подібне явище… Вадою? Пристрастю? Таємним захопленням?

–Коротше!

–Він занадто багато довіряє папірцям… Я маю на увазі його бажання записувати будь-що: власні плани… або списки союзників, – голова Захисників Ліги підморгнув. – Уявляєш, який скарб знаходиться всередині Горішку? Уявляєш, що станеться, коли ці папірці попадуть куди треба? Скільки цікавого дізнаються в Раді!

–Ага, і скільки зрадників в ній виявиться! – хмикнув Жуга.

–І я про теж! Нам потрібні ті списки та плани.

–Щось не віриться, буцімто Гудимир настільки глупа людина! Хто при здоровому глузді стане подібне робити? Адже якщо папірці дістануться ворогам…

–Не мені судити про глузд Бельського. Але, думаю, він зовсім не дурень! Ті ж списки, наприклад, це своєрідна гарантія. Щоб у важкій ситуації можна було шантажувати, або...

–Все одно це нерозумно! – промовив Ісаєв. – Ці папери – така непередбачувана «коза»!

–Тому і потрібна вірна та відчайдушна людина, яка не побоїться взятися за цю справу. Уяви скільки охочих буде захопити списки, мало того – скористатися у власних інтересах… То ж кого рекомендуватимеш? Чарушу?

–Ти що! Ні в якому разі! По-перше, ніхто з моїх помічників на подібне не погодиться. А по-друге.., – Ісаєв різко замовк.

–Що? Нема кому довіритись? – тепер прийшла черга Іверського хитрувато підморгувати: – Гаразд, так ким же ти пожертвуєш?

Питання питанням, але ця фраза нагадала Ізбору той його перший випадок, коли він свідомо відправив на загибель своїх солдатів. Адже знав же і все одно відправив.

Іверський зараз намагався виглядати спокійним, але той давній спогад в останні часи вже занадто часто став спливати в пам`яті. І це було якось підозріло…

Ізбор тоді був ще молодим сотником. Прийшов наказ затримати наступ, поки основні сили Ліги перебиралися на протилежний берег через те прокляте болото. Він знав, що ніхто не зголоситься бути добровольцем. На очі потрапив той щуплий довгоногий десятник... Як же його звали? – Ізбор не зміг зараз згадати.

А тоді він досить спокійно віддав наказ. Десятник, між тим, розгублено стояв та дивився так, ніби думав, що це якийсь жарт.

–Виконувати! – гаркнув Іверський.

Йому відразу згадалися настанови батька, що слід відразу проявити твердість характеру: «Нехай знають, що ти не боягуз... Треба – значить треба. То ж не панькайся»!

Ось того дня Ізбор і зважився показати свій «крутий» характер.

–Я... я.., – розгублений десятник, здавалося, зараз заплаче.

Він був приблизно такого ж віку, що й сам Іверський.

–Сім`я є? – чомусь запитав його Ізбор, хоча йому насправді було байдуже.

–Так... так... і дружина, і двоє діточок...

–Ясно, – натягнуто посміхнувся Ізбор. – Ну, добре! Час тіснить. До справи!

Десятник намагався заглянути в очі Іверського, але той пішов на хитрість і діловито втупився в мапу. Старі ветерани, які стояли поруч з ним, зніяковіло опустили голови. Ізбор був упевнений, що ніхто з них не бажав викликатися добровольцем, хоча в душі кожний шкодував цього бідолаху десятника.

Так як же його звали? Ось пам`ять! – труснув головою Іверський.

Звичайно ж на тих болотах поліг увесь загін того десятника, але Ізбор тоді про своє рішення анітрохи не шкодував. Якщо треба пожертвувати малим, щоб врятувати більше, значить слід саме так і вчинити, – твердо бубнив собі під ніс молодий сотник. – Та й поганим той десятник був солдатом, раз боявся померти.

Іверський сумно посміхнувся. Тоді йому, молодому, здавалося, що солдат не повинен боятися смерті, адже вона чекає всіх. І він, вихований в родині, де всі чоловіки без винятку служили у війську, саме так і повинен був вчинити на тому болоті, адже померти в бою – це верх благородства.

А що змінилося зараз? Пройшли роки… набіг чималий досвід... а разом з ними прийшло розуміння того, що людям властивий страх. Всім: і сміливим, і боягузливим. Верх благородства тепер – врятувати життя, а не віддати його, навіть за високі ідеали.

Правда він сам все ще продовжував відправляти на смерть своїх солдатів, переконуючи їх, що вони роблять великий подвиг, котрий «не забудеться до кінця віків».

–В ім`я славного Тенсеса! – пафосно додавав Ізбор.

Але все це лише слова. Порожні слова… промовлені без віри.

«Іскра, що дарує безсмертя. Щось за все своє важке життя, я ні разу не бачив воскреслу або заново народжену особу, – подумав голова Захисників Ліги. – Отже, за порожніми словами стоїть суцільне безвір’я. І я його провідник».

Ось і тепер він просить відправити людину, щоб та добула секретні папери заколотників. І саме цікаве, що і зараз Ізбор із Жугою виступають за свого роду «безвір’я»… вірніше, намагаються врятувати ту систему влади, що склалася в Лізі. Правильна вона чи хибна – ніхто не задається цим питанням. Так саме ніхто і не задається питанням, що станеться із тією людиною, яка спробує дістати папірці Бельського. А її будь в якому разі чекає жахливий кінець. Знайде та принесе папірці – то ж не факт, що цю людину залишать свідком того… А як не принесе… то тут і казати нічого.

«Цікаво, у Жуги бувало щось подібне до мого? Чи доводилося йому відправляти на смерть свого «десятника»? – Ізбор пильно подивився на товариша. – Напевно було! Не може, щоб не було»!

–Людину, може, я і знайду, – згодом відповів Ісаєв. – От тільки не дуже хочеться розкидатися такими людьми.

–А що робити? – розвів у відповідь руками Ізбор. – На війні без цього ніяк...



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше