24.11.2019 09:45
Без обмежень
11 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

14

...Я розгублено стояв посеред якоїсь вулички Торгового Ряду, намагаючись все ще отямитись після розмови з Ісаєвим. Відчував себе так, наче мене дружньо пригощали, а наприкінці бенкету повідомили про боржок. За що? – питаю у хазяїв. А вони кажуть, мовляв, за бенкет.

А гівна вам мерзлого не дати? – вирветься в такому разі. Але волай, тупоти ногами, рви волосся на макітрі – отже хоч як крути, а я все одне якимось незрозумілим досі чином залишився «боржником».

Як же так? Як я дозволив тому статися? – питаю себе і знову подумки повертаюсь до розмови із Жугою.

Свою доповідь про зустріч з Іверським, той закінчив словами: «Ось і вся історія, як то кажуть, у двох словах»! Після цього Ісаєв пильно втупився мені в очі, наче чекав на якусь особливу реакцію.

–«Людина», це хто конкретно? – тоді я прямо спитав у нього.

–Ти ж не мале дитя. Навіщо прикидатися?

–Маска… пронира… вбивця-герой… чи герой-вбивця… Яка ж ти падлюка! Сипав тут золотом, поливав зверху медом, а врешті-решт все виявляється… виявляється…

Я захлинувся в словах. Емоційне напруження було занадто високим, щоб язик встигав за думками. Мене, як то кажуть, аж-но розпирало.

А Ісаєв навіть бровою не повів. Він обережно відкашлявся та чітко, без усіляких недомовок, віддав наказ. І де, питається, ділось те: «Не можу наказувати тобі»? Очі Жуги блиснули холодною сталлю людини, яка вже давно зі всім визначилася. Я навіть не зміг второпати, в якому випадку голова приказу був відвертим зі мною: на початку зустрічі, чи він зараз виказав своє справжнє обличчя.

Отже, Горішок… Це було смертовбивче завдання. У порівнянні з ним штурм фортеці, який задумав Ізбор, здавався прогулянкою по околицях столиці.

–Якщо впораєшся, – зіщулившись казав голова приказу, – отримаєш більше, ніж звичайну нагороду… Піднімусь я, піднімешся й ти!

–Тобто? – закліпав я оченятками, наче молодий баранчик.

–Хіба ти не розумієш, які перспективи може відкрити ця справа?

–Я розумію, чим вона мені загрожує! Втратою голови! – наче дурнуватий хлопчисько кинув я. Зізнаюсь, сказав це навмисно, пригадуючи чиїсь повчання, що не треба показувати свої переваги перед начальством.

Я приблизно уявляв, про які «переваги» зараз натякав Ісаєв. А він між тим різко підвівся та всім своїм єством продемонстрував, що розмова «по душах» закінчена.

–Сподіваюсь, не треба попереджати, що нашої зустрічі, а тим паче – розмови, взагалі не було? – додав він вже біля дверей. – Адже сили, які бажають отримати папірці Бельського.., – Жуга замовк та озирнувся, наче чекаючи вже зараз побачити ті самі «сили».

Чому я відразу не відмовився? – питаю себе, стоячи на вулиці та кліпаючи оченятками, буцімто якийсь пришелепуватий бродяга. – Може, через той факт, що до цього дня я постійно погоджувався та виконував всі завдання Ісаєва… А може просто побоявся сказати «ні»?

Дурень! Який же ти, Боре, дурень! – від досади на самого себе хотілося завити вовком. – Ну нічого, нічого! – зло іронізувала моя свідомість. – Поплачеш згодом, то ж порозумнішаєш!.. Якщо, звісно, залишишся живим.

–От не треба мені жаб показувати! – розсердився я. Перший переляк вже зник і його місце заступила твереза частинка мого розуму. – Гіркі сльози, як кажуть в народі, лікують наш зір. Може мені й треба поплакати… щоб в мізках прояснилося… Тоді легше буде визначати, хто друг, а хто ворог!

Погода псувалася. По небу поповзли важкі темні хмари, які поганяв різкий північний вітер. Вони ледь не чіплялися своїми пухнастими пузами за шпилі веж… Відчувалось, що ось-ось у свої права вступить зима. Мабуть, саме через це Іверський так квапився зі штурмом Горішку. Якщо не встигнути до того, як все навкруги замерзне та замете снігом, то прийдеться чекати весни, а подібне означало втратити підтримку в Раді… А там і без цього вистачало незадоволених тривалою облогою фортеці.

Я попрямував на головну площу, навіть сам не знаючи чому. Думати про майбутнє завдання не хотілося… Все через те, що всередині мене відбулося якесь дивне розділення. Одна частина кипіла, наче вода в казані, обурюючись тим, що мене змушують зробити досить немислиму річ, а саме – дістати секретні папірці Бельського. Дістати першим!

Друга ж частинка віднеслась до всього цього із залізним спокоєм. Навіть, додам – із погано прихованим бажанням взятися за запропоновану справу. От звідки в мені подібна річ? Невже десь всередині сидить маленький хитренький астральний бісик, котрий підбурює свідомість до авантюрних дій? Скоріш, так, бо інакшого пояснення не знаходжу.

Але серед всього цього нагромадження, навіть участь у штурмі не здавалася таким вже і страшним та нездійсненим дійством. Мене більше лякало, що буде потім… Особливо після слів Ісаєва, що «маска до кінця всієї гри не доживе». Натяк зовсім не прозорий…

Взагалі, вся ця історія з папірцями дурно пахне! Переваги, про які казав Жуга – то щось на кшталт морковки для дурнуватого кролика… сира в мишоловці… Якщо мені дійсно вдасться дістати записи Гудимира, привезти їх до столиці та віддати Ісаєву, то…

Я аж зупинився, а по спині миттєво пробігся морозець. Після оприлюднення тих записів Бельського в столиці… Та що там «в столиці»! По всій Канії почнуться відкритті протистояння. Виявиться, що хтось тайно підтримував бунтівників, надавав їм допомогу… слав гроші… І тут їх всіх викривають! Це для них катастрофа!

О, Сарне! Не вистачало, щоб через мене почався розпад Ліги! Так, так, я не оговорився… Саме розпад! Горішок покажеться якимось малесеньким непорозумінням… На Об’єднаних алодах почнуться сутички, спроби захоплення влади, адже у невдоволених теперішнім станом речей після опублікування записів Гудимира не залишиться іншого виходу, як перейти до наступу, бо відтепер їм втрачати буде нічого! Або пан, або пропав!

Страшна картина! Якщо вона справдиться, Імперії навіть не прийдеться продовжувати війну з нами, адже ми самі себе розірвемо на шматочки.

А з іншої сторони, що робити зі зрадниками? Я маю на увазі не тих, хто відкрився і перейшов до активних дій, а скоріш тих, хто нерішуче коливається. Змушувати їх прийняти рішення буде схоже на спроби підштовхнути лавину. Не факт, що вони приймуть бік Айденуса… Так, Айденуса! Вся ця катавасія не може не бути під наглядом Великого мага.

Слухай, Боре, а от цікаво, сам Жуга розуміє, кому довіряє дістати ті папірці? А якщо ти вирішиш використати їх для власного зиску? Га? Якщо вже Гудимир шантажує своїх помічників – вільних чи невільних – чим я гірше?.. А це, між іншим, цікава задумка! Не менш авантюрна, ніж похід до Горішку…

Але, Боре, – насупилася тверезомисляча частинка мого «я», – в такому випадку, ти можеш залишитись, м’яко кажучи, у ролі об’єкта для полювання. Сам… наодинці… без «соратників»…

Ноги непомітно занесли мене до якогось натовпу. Я не відразу зрозумів, що це не черговий торг, а музичний виступ. В столиці останнім часом збиралось чимало мандруючих артистів. Часто можна було побачити лірників, бандуристів, домристів або скрипалів. Вони ставали на площах, на вуличних розвилках, в корчмах та трактирах, намагаючись розважити перехожих та заробити трохи грошиків.

Я б пройшов собі далі, але сьогоднішній виступ мене чимось зачепив… Мабуть, справа у голосі співака… а, може, і в самій пісні…

Я зупинився, озирнувся. Потім спробував побратися ближче. На старій бочці сидів чолов’яга в заяложеному одязі, який крутив корбу та натискав на клавіші старенької ліри. Своїм сильним голосом він виводив слова якоїсь пісні… знайомої пісні…


Ах ти ж, Канієнько, бідна годинонька тепер твоя:

Згинули лицарі, добрії юнаки, ах, кров моя.

Згинули лицарі, добрії юнаки, ах, кров моя.

 

Де ж ви, Валіри, де Фаліроти, де вся шляхта,

Смілії сотники, битні десятники, великі княззя?

Смілії сотники, битні десятники, великі княззя?

 

Якщо я не помиляюсь, це був «Плач по Канії»… але перероблений… Явно перероблений.

Люди навколо мовчазно стояли, дивились на лірника, слухаючи його спів. І була у всьому цьому якась дивність… якась туга… суворість… навіть урочистість, що хапали за душу, виймали її з далекої схованки, наче кажучи: «Он дивись! Бачиш, що сталося в світі»?

Споглядаючи на старання цього чолов’яги, я раптом спіймав себе на думці, що також жалкую за старими часами… за державою Валірів… за войовничою шляхтою, яка билася за рідну Канію… Де ж воно все ділося? Чого так сталося? Хто в тому винен? – пробігало в свідомості. Але головним було інше, а саме те, чому я також піддався цьому «плачу».


Десь в поля дикії, десь в нелюдськії смерть загнала,

А вісті нашого нещастя горкого вам не дала.

А вісті нашого нещастя горкого вам не дала.

 

Колись оркам-гоблінам, народу дикому, страх був від вас.

А тепер страх новий нашому людові — імперський приказ.

А тепер страх новий нашому людові — імперський приказ.

 

Людей значно побільшало. Навіть не дивлячись на сиру погоду, вони зупинялись, наближались до натовпу та просувалися поближче до лірника. Дехто почав кидати йому гроші, а мене між тим непомітно відсунули назад.

Я не противився. Відступив до стіни, постояв якусь хвилину та рушив геть. А в голові все звучав та звучав той хрипкуватий голос, що тягнув «Плач» під акомпанемент клавіш колісної ліри. Чолов’яга повторював рефреном кожний другий рядок, іноді ж робив довгі паузи, програючи сумну мелодію цієї давньої думи, тим самим все більше та більше збираючи навколо себе людський натовп.


Так опасали, так нас оступили зо всіх сторон,

Що тілько нашої крові канійської сам ждет ворон.

 

Браття хорошії, молойці гожії во крові лежать,

Без голови тії, без плеча другії пісок зоблять.

 

Кров ллється ріками, услані трупами побитих поля,

На канійців глови вложила окови тяжка неволя.

 

За провод, за дзвони сороки, ворони смутно крачуть,

Співця гласного, за птаха вільного вовки виють…


Я зупинився. Невже, – промайнуло в голові, – під «оковами» лірник має на увазі Лігу? Це щось нове! В давній версії, здається, шкодували за появою нової сили – Хадагану. А тепер шлях вивернув у інший бік… до Ліги.

Отаке!

Міська стража не втручалася, хоча зазвичай вона постійно ганяла вуличних музик. Зараз же троє доглядачів за порядком стояли осторонь, вслухаючись в наспіви лірника.

Мабуть, подібні пісні відтепер найпопулярніша річ у Новограді. Я вже не раз бачив та чув, як саме через них люди починали проявляти інтерес до виступу артиста.

Продовжуючи йти по бруківці, я все ще був не в змозі зрозуміти, чого ж так щипає мені очі. Чому все гнете? В голові крутилися рядки із думи, а у вухах звучав голос лірника, навіть коли я вже встиг відійти на значну відстань та звернути за ріг.

 

Ні трумни, ні ями, погреб меж пташками проклят маєм.

Бідна головейко, кровная долейко, чим ся стаєм?

 

Як много поганцьов з наших же бранцьов — діток малих?

З них неприятельов, з них тепер імперців маєм смілих.

 

Не один внук діда, не один сусіда сусід забив,

Власний брат на брата, батько на дитята меч нагострив.

 

Немаш вже ради, немаш і поради, що маєм ділать —

Ах, только горенько і вельми тяженько в куті думать.

 

Ах ти ж, Канієнько, бідна годинонька тепер твоя,

Згинули лицарі, славниє юнаки, ах, кров моя…

Згинули лицарі, славниє юнаки, ах, кров моя…


Щось мені здається, наша Ліга важко захворіла, якщо людям стали до вподоби подібні співи.

–Пастаранісь! – прогорланив хтось за моєю спиною.

Я нервово здригнувся та рефлекторно відійшов до стіни. Повз мене пройшов чималий загін реєстровиків. Їхній командир окинув мою фігуру похмурим поглядом та звернувся до солдатів:

–Бистрєє! Шєвєлітє сваімі задніцамі!

Я стійко чекав, поки загін прокрокує мимо, а сам спробував прикинути, скільки ще маю вільного часу, доки Ісаєв не призве до виконання завдання. Поки Синій полк зі Святої Землі прибуде в Світолісся, поки він дістанеться Горішку, мине… мине… мине… днів сім... може десять… Це при всіх сприятливих умовах, головне, щоб погода до того часу остаточно не зіпсувалась, інакше, відчуваю, прийдеться мені заходити у фортецю самостійно, а не після штурму воріт.

За всім цим розмірковуванням, я раптом зрозумів, що не кваплюсь дістатися трактиру. Мабуть, це від того, що зараз не дуже хочеться знову опинитися в галасливій кампанії, яка справляє другий день весілля. Але день добігав кінця, а вештатись напівтемними вуличками столиці вже ставало небезпечно.

Я дістався трактиру досить пізно. Всередині все було прибрано, царювала тиша, навіть хазяйський кіт поводився сумирно. Гості розійшлися, розповзлися… роз’їхалися…

З підклету вийшла Зая, і, очевидно, через мій зовнішній вигляд (інакше не пояснити), схвильовано запитала, що трапилося.

–А чого ти вирішила, наче щось трапилося? – спробував я поводитися незворушно.

–Ти знову кудись їдеш? – нахилилась Корчакова. Її приємне червоне від печі личко перекреслила глибока складка на лобі. – І куди?

Зая не кричала, не злилася. Проте її очі стали на диво прозорими, від чого моє серце раптом стислося, перетворюючись на твердий камінець. Через що стало важко дихати.

Перед внутрішнім поглядом виник образ того заколотника, що стояв біля мутного озера каменоломень, а у вухах дзвоном линув його несамовитий зойк: «Ігарь! Синок»! Пам’ятаю, як він дивився на обм’якле тіло вбитого мною хлопця…

У того чоловіка був саме такий же погляд, як ось зараз у Заї. Але з однією відміною: його любимий син був уже мертвий… А Корчакова ж просто боїться втратити мене… мабуть саме так, як колись свого чоловіка, котрий відправився на Святу Землю.

Брехати не хотілося. Та й по відношенню до Заї це було б неправильно.

–Послухай, – почав я і тут же відчув наскільки фальшивлю.

Відкашлявшись, знову було взявся говорити, але в роті все пересохло, тому з нього вирвалося лише щось схоже на булькання та мекання.

–Я розумію, – тихо відповіла Зая.

Вона сховала очі, втупивши їх в підлогу.

–Розумієш? – розгублено перепитав я і тут же на себе вилаявся: «Дурень! Хіба ти не помічаєш очевидного»?

Ми довго мовчали. Я стояв переминаючись з ноги на ногу, і все що зміг згодом вичавити із себе, так це кисле «Пробач». Насправді хотілося сказати багато чого, але замість цього, раптом почав нести повну маячню:

–Я інакше не можу… Не виходить… Розумієш?

Саме дивне, що це було сказано чесно. Я з жахливою ясністю побачив, що ота моя роздвоєність власної свідомості пов’язана саме із тим, що мені не вдається порозумітися із самим собою.

О, Сарне, як же зі мною насправді важко! Навіть власно мені!

–Я інакше просто не можу, – повторюю цю фразу ледь не вп’яте. – Збоку мабуть здаюсь поганою людиною...

–Я все розумію, – раптом відповідає Зая, яка все ще не відірвала погляд від підлоги. – Не треба нічого казати!

Та краще б вона зараз накричала. Або вилаялася найбруднішою лайкою!

–Життя зі мною зовсім не спокійне, – починаю виправдовуватись, готуючись до пояснення власних дій. – Тобі мабуть здається, що я не та людина, яка потрібна…

–Я тебе кохаю, – зовсім тихо промовила Зая, перекреслюючи моє белькотіння.

Мене в цей момент аж тіпнуло. Так і застиг з відкритим ротом не закінчивши власну промову.

Так не буває! О, Сарне, чуєш? Такого ж не буває! – закрутилося в голові. Якщо бути чесним із собою, то я був впевнений, що щастя насправді немає… Ні, не так! Вірніше, я його не заслуговую! Тому в моєму житті його немає і не буде! Але оця сьогоднішня фраза Заї… Вона вмить розтрощила усі нагромадження моєї свідомості.

Те, що я відчував до Корчакової було ні на що несхоже. Ось вона стоїть… така тендітна… варто лише простягнути руку…

Душу переповнило емоціями. О, Сарн! – волала вона. – Що сьогодні за день такий! Це явно якесь випробування...

–Я просто тебе кохаю! – повторила Зая, обережно піднімаючи очі.

–Пішли!

–К-к-куди? – відсахнулась дівчина.

Я рішуче наблизився та, взявши її за руку, потягнув за собою. Ми вийшли назовні та рушили в ніч убік брами.

–Йдемо! – підбадьорював я Заю. – Не бійся!

–Навіщо? – нарешті зважилась Корчакова на питання.

–Що «навіщо»? – я зробив вигляд, наче не зрозумів її фрази.

–Навіщо ми йдемо туди? В Новоград? – і дівчина хитнула головою на високі мури.

–Ми йдемо до Собору. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! – ці слова прозвучали твердо і рішуче.

Зая трохи забарилася та потягнула мене за руку назад.

–Щось не так? – зупинившись, спитав я.

–Зараз же пізно… Нас туди не пустять!

Чесно зізнаюсь, я і сам вже про те думав, але відступати не хотів. То ж рішуче стис долоньку Заї та вперто потягнув її вперед.

–Ми будемо стукати в двері, поки не перебудемо усіх священиків, – жартуючи казав я. – Поки хтось з них не погодиться нас із тобою…

–Стій! – противилась Зая, перелякано кусаючи себе за губу.

–Чому? – питаю, а сам твердо говорю собі: «Якщо ми зараз цього не зробимо, то не зробимо ніколи»!

І тут же злякався подібній думці.

О, Сарне! – промчалося в голові. – Що то за дурня в моїй макітрі крутиться? Гони її геть!

–Стій! Давай завтра! Давай вранці! – шепотіла Корчакова. Вона вирвала руки та притисла їх до своїх грудей. Здається, мій порив дуже її злякав.

–Ти… ти не хочеш… бути моєю… е-е-е.., – розгублено пробурмотів я.

–Причому тут це? – щиро обурилась Зая. – Хіба ти не бачиш, що ніч навколо?

–Дурень! – сердито пробурмотів я. – Хлопчисько!.. нагадав собі…

–Стій! Чекай! Я не відмовляюсь! – підскочила Зая. – Але давай все обміркуємо… Мені не хочеться спонтанного рішення!

І вона почала вмовляти мене повернутися назад. Слухаючи її голос, я відчув, як починаю отямуватись.

–Добре, давай все обміркуємо, – погодився із Корчаковою.

Ми повернулись до трактиру та спустились в підклет, де тихо муркотіла пічка.

–Хочеш повечеряти? – тихо спитала Зая.

Вона швидко накрила стіл і ми сіли один напроти одного.

Я відчув, що дійсно зголоднів, то ж жадібно накинувся на їжу. Зая, опершись головою на долонь, якось розгублено гляділа на мене.

–Щось не так? – обережно спитав я. – Чого ти повернула назад?

–Ти пропонуєш одружитися, – якимось тріскучим голосом промовила дівчина. – Але ж не знаєш, яка я насправді… Чи підхожу тобі?

–Ми вже про те із тобою балакали… по минуле, про те що воно робить з нас теперішніх… Я тебе кохаю і мені цього достатньо! Все! Край!

–І все ж, невже тобі нема чого спитати?

–Я ні на чому не наполягаю. Якщо забажаєш, може розповісти, але ще раз повторю: це аніяк не торкнеться мого ставлення до тебе.

На обличчі Заї відобразилося, щось на кшталт, мовляв, а чи не квапишся ти, Боре, із заявами?

Не минуло й хвилини, як Корчакова все ж вирішилась на розповідь про своє минуле.

Почала здалеку, розповіла про дитячі роки на якомусь забитому хуторі в Смоляному бору, що стояв осторонь головних шляхів Світолісся.

–То така глухомань… Туди навіть літом мало хто заїжджав, – зітхнула Корчакова. – Нас було шестеро: батько, мати, я та три брати… молодших брати… Найменшим було два та три рочки…

–Було?

–Було… Мої батько та матір були дуже роботящими, – глухим голосом продовжувала Зая. – Згадую ті часи й часто перед очима встає одна і та ж картина: запряжені два воли, які тягнуть величезного воза, на який тато наклав гною, ледь не вище даху будинку… Він керує тими волами, збирається їхати з ними поле удобрювати… те, що за Зміїною балкою… На обличчі батька світиться посмішка… В цю хвилину з хати вибігає мати, несе здоровезний кусень сала, окраєць хліба… ще щось… Дає батькові, бо той завжди, як то кажуть, снідав на ходу… У нас на хуторі було багато усілякої господарської роботи. Не пам’ятаю, щоб бачила тата за столом з чаркою горілки в руках.

Корчакова якось розгублено водила пальцем по поверхні столу, але в якусь мить вона застигла та дуже тихо додала:

–Тієї осені все змінилось… Було, як зараз – дерева оголились, трава пожухла… Мені тоді було десь рочків дев’ять.

Я слухав, дивися в Заїни прозорі очі, в яких затремтіли маленькі горошинки сліз. Подальша її оповідь призвела мене в таке сум`яття, що я ще кілька днів ходив сам не свій. Начебто вважав себе черствуватою людиною і між тим не міг подолати якийсь острах від почутих слів.

–Нас залишилось четверо, – заявила Зая, після невеличкої паузи. – Я та брати…

–А що трапилось?

Зая чомусь знизала плечима. Вона прибрала руки, подивилась кудись праворуч, стиснувши щелепи так, що на її скронях проступили жили.

–Пам’ятаю, що їх було багато… Вони приїхали вдень, не ховаючись… хизуючись своєю силою… Всі озброєнні, на випещених конях, вони нахабно увірвались в хату, схопили батька, скрутили його та витягнули назовні. Мати підхопила нас та загородила собою… кричала, щоб не чіпали дітей… Пам’ятаю, у неї був такий вигляд, що аж ватажок нападників порачкував. Мабуть, мати готова була впитися зубами йому в шию, загризти, як буде треба… Отаке!

–Хто «вони»?

–Не знаю… Навряд то були грабіжники, але поводились вони саме як грабіжники. То ж ці чоловіки забрали тата, відвели його кудись, а вже коли повернулись, я побачила, що у батька дуже розбите обличчя… А ще він кульгав… Мати кинулась було до нього, але її відштовхнули, так що вона звалилась. Нас, діточок, повиганяли з хати, а потім ті незнайомці завантажили весь скарб, що був в кімнаті, забрали волів, корову… навіть половили курей, пару гусок… Батька застрелили з лука! А матері…

Зая зблідла та прошипіла якісь прокльони.

–Вони сіли на коней та поїхали, – промовила дівчина. – Сказали мені, що якщо ми спробую втекти з хутора, вони нас порубають, як капусту. Так і сказав: «Як капусту»!

Я уважно глядів на Заю, а сам намагався зрозуміти підґрунтя подібного вчинку тих озброєних чоловіків. Корчакова нарешті опанувала себе, її голос став більш твердим, і вона після невеличкої паузи продовжила свою розповідь:

–Я дочекалась вечора… а потім, наказавши середньому брату приглядіти за молодшими, вирішилась визирнути назовні. Було тихо… дуже тихо… Тільки вітер гудів серед гілок. Я перелякалась… тому не побігла за допомогою, – Зая чомусь закашлялась. Я не відразу зрозумів, що вона намагається приховати ридання. Дівчина вже не дивилась мені в обличчя, а кудись вбік… Мабуть, їй так було легше говорити. – А до найближчого села верст двадцять… та все лісом… пагорбами… а я побоялася… Лише перетягнула, як змогла, тіла батьків до стайні… Потім повернулась, спробувала розвести вогонь в печі, покормити братів… Коли батьків не стало, прийшли важки часи. Вже на початку зими у нас все закінчилося. Тобто, все, що ми… що я змогла знайти… Обдурити голод було важко… Я вставала вранці, калапуцала юшку. Кидала зернятка у воду… з тих, що назбирала в коморі та по старих мішках… Додавала трохи соломи, а ще – сухого листячка… Було важко пояснити братикам, чого ми постійно їмо якусь вонючу бурду. Двоє найменших взагалі відмовлялись снідати… Я навіть їх силою намагалась.., – Зая знову «закашлялась».

А в мене між тим їжа стала поперек горла. Я застиг із ложкою, не в силах подолати той острах, що охопив мене.

Корчакова різко підвелась та відійшла до печі.

–Незабаром я помітила, як вони чомусь почали пухнути, – неголосно сказала Корчакова. – Пам’ятаю, лежать на лаві… а у самих великі животи… надуті, наче пузирі… А ще пригадую, що їхні голови стали схожі на обтягнуті шкірою гарбузи… сухі гарбузи… на таких тоненьких–тоненьких лелечиних шиях… Обличчя братиків перетворились на старечі маски… Вони вже й не плакали… А потім одного ранку… я підхожу, а у самої голова, що дзвін… руки-ноги не слухаються… То ж підхожу, а вони холодні… і не дихають…

Зая озирнулась та втупилась в мене. Та так глянула, що аж мороз по спині… Аж-но долонь, що стискала ту дурнувату ложку, змокла.

–Хоронити не було сил… Ми з середнім братом віднесли тіла до стайні та залишили їх до весни… разом із тілами батьків…

–А чому потім не прохали допомоги? – обережно спитав я.

–Хотіла було якось сходити, але спочатку через страх… а потім… потім вже іноді сил не було, щоб навіть з печі зліти… Та і йти наодинці крізь ліс небезпечно. В Смолянці чимало вовків вештається… Снігу намело по горло. Холодно, аж зуби клацають… І страшно! Дуже страшно! Як згадаю тих… тих.., – захлинулась Зая. Вона зачерпнула ківш води та жадібно відпила. Це трохи заспокоїло дівчину і вона продовжила розповідь: – Одне нас із братом врятувало, що весна того року була ранньою… Я виходила, лободички наривала. А якось натрапила на кволу мишу…

–А де твій брат зараз?

–А він поїхав… правда вже давно… в Сівєрію, – уточнила Зая, – Дуже давно. Якось заїжджав, а ось зараз щось взагалі про нього нічого не чутно…

–Як же ви з ним врятувалися?

–Повесні повз хутір проходили якісь перехожі. Вони нас і взялися до сусіднього села провести… А там я найнялася до однієї родини, а братик пішов пасти гусей. Так до осені й протрималися…

–Хіба в тебе не було родичів? А якже…

–Вони всі у Новограді, а як туди… сюди дістатися? Лише за три роки я вирішилась піти в столицю. Третє-десяте… працювала то тут, то там… згодом влаштувалась наймичкою сюди, в трактир… познайомилась із своїм майбутнім чоловіком…

Мені здалось, що Зая чогось недомовляє. Але наполягати на повній відвертості я не став.

Корчакова важко зітхнула та, потупивши очі, промовила, що її середній брат кілька разів говорив, що молодші брати померли через її юшку!

Я помітив, що Зая взагалі уникає називати імена своїх братів.

–Сказано те було без якоїсь злоби, – говорила дівчина. – Він просто сказав: «Вони померли через твою юшку»! – повторила Корчакова разів три-чотири. І то, як це вона сказала, несподівано показало всю глибину її болю. – А тепер я непогано готую? – спробувала пожартувати дівчина. – Скажи «так».

Проклята ложка ледве-ледве не вискакувала з моєї спітнілої долоні. Я дивився на добротно обставлений їжею стіл, а от змусити себе що-небудь взяти до рота змусити не міг.

–Скажи, смачно готовлю? – знову запитала Зая.

–Дуже!

Корчакова посміхнулася, але краще б того не робила. Це не була посмішка. Я подібну гримасу бачив у чоловіка, якому було чітко зрозуміло, що поруч нього стоїть смерть. Він теж посміхався... якось байдуже-гордовито посміхався. Як ось зараз Зая.

–А знаєш, що ще так ніколи і не буде мені зрозуміло? – запитала вона. – Так це хто ті люди, що приходили до нас... які забрали з хати все... Я ж ніколи їх не зустріну, не спитаю, мовляв, що за ніхазівня тоді творилася... Може, вони навіть і померли… давно померли...

–Напевно все ж якісь грабіжники.

–Напевно... напевно…

–Є такі речі, які назавжди залишаться без відповідей! – заявив я. – Вони просто існують... Їх причини або нескінченно глибокі... або їх зовсім немає... Нам того не впізнати.

–Як думаєш, якщо запитати Сарна... він відповість?

–Це компетенція священиків знати подібні речі.

–Так-так... можливо... Батьки, до речі, мені тепер теж нічого не розкажуть: хто ті люди, чого приходили, чого хотіли. От хіба що зустрінемося з ними в чистилищі Тенсеса і вже тоді... Тоді вони запитають, мовляв, а чому молодші братики тут... з ними? Як так сталось? – Зая навіть нахилилася вперед. Але вона зовсім мене не бачила. Корчакова дивилася кудись крізь моє тіло... немов заглядало в те кляте чистилище. – Запитають, чому не вберегла? А вони, брати, раптом заявлять: «Вона варила нам якусь лободу... Хотіла вбити... І вбила»!

–Ти зробила, що змогла, – спробував я згладити ситуацію.

–Ось бачиш, яка я насправді! – випросталася Зая. – Свого роду вбивця братів...

–Це дурниця! Це повна нісенітниця! Тобі було дев’ять років… Та й у вас була зовсім відсутня їжа, так що...

–З того часу, – перебила мене дівчина, – я присягнулася собі навчитися готувати... І так готувати, щоб ніхто ніколи не міг звинуватити мене в зворотному! – Зая обвела рукою накритий стіл.

Я хотів було підвестись та наблизитись до дівчини, обійняти її, сказати якісь теплі слова. Але вона жестом вказала мені залишатися на місці та холодно заявила:

–А знаєш, я ж хотіла, щоб вони померли... Приношу їм їжу... ту юшку… а вони в плач... в ридання... Хоч на стіну від цього лізь! То ж і кажу, мовляв, та щоб вас Ніхаз забрав!

–То було сказано в серцях! Не варто надавати цим словам...

–Ти мене чуєш? Я хотіла смерті своїм братикам... І це було не один раз! Я говорила ті гидотні слова ледь не кожного ранку. Ну то як? Все ще згоден взяти мене за дружину?

–Ти зараз кажеш зовсім не те, що насправді хотіла б казати! – твердо сказав я. – То в тобі лютує безсилля перед обставинами, які змусили проявити… проявити не зовсім гарні риси твоєї души. Насправді ти зовсім не така! Зовсім!

–Не така, – зіщулилась Корчакова. – Знаєш, мене ж прокляв навіть Сарн!

–Що ти верзеш!

–Тобі не дивно, що в мене і досі немає дітей, га? – тихо спитала Корчакова. – Скільки років у шлюбі, а я навіть не понесла! Бо така людина не повинна мати дітей!

–Це випадковість…

–Багато ти розумієш! – з образою сказала Зая. Вочевидь, оці думки в її голові важко буде чимось вигнати.

Я слухав Заю і поступово розумів причини того, що вона так відсахнулась від моєї пропозиції одружитися. Почуття провини з`їдало її зсередини... Свого чоловіка вона, швидше за все, не дуже-то і любила. Це було доволі легко помітно і з її поведінки, і з її випадкових фраз.

Щось підказувало мені, що зіткнувшись зі мною вона вперше пізнала суть справжнього кохання, однак минуле занадто сильно тримало її у власному капкані. Мабуть, вона також, як і я просто не вірить в щастя… Каже собі: «Такого не буває»! Не можуть боги за всі наші гріхи послати нам подібне… подібне… подібне щастя»!

–Ти говориш про своїх батьків, про тих незнайомців, – почав заспокоювати я Корчакову, – але треба просто прийняти все, що сталось, як таке, котре змінити неможливо. Воно вже трапилося і край! Все своє життя намагатися знайти якийсь потаємний сенс тих подій також безглуздо. Залишається лише взяти й рухатися далі! Все! Край!.. А що до твого питання, чи я і досі хочу одружитися із тобою, то відповідь залишається «так». Справа лише за тобою! Або ми разом, або…

Повисло мовчання. Зая потупила зір, витерла пальчиком куточки очей та підійшла до столу. Вона присіла поряд зі мною, прилинувши головою до мого плеча. Я відчув солодкий запах її волосся та теплоту тіла…

І нехай зараз назовні холодно та піддуває сердитий вітерець, мені із Заєю було добре. Я притиснув дівчину до себе, відчуваючи як вона тремтить.

Грубка тихо потріскувала палаючими дровами. Біля входу сидів рудий кіт, який старанно облизував свої лапи. Він навіть не дивився на нас, буцімто в підклеті не було жодної живої души окрім нього.

Я все ще стискав Заю, заглиблюючись у власні роздуми. Може поламати себе? – питаю у власної свідомості. – Зажити звичайним життям… як проста людина… Як прості чоловік та жінка, га? Кохатися один з одним… іноді лаятися, але ж обов’язково і миритися… разом працювати по господарству… А вечорами сидіти біля печі й мріяти про всілякі приємні дурниці, га?

Або все ж ми з Корчаковою не заслуговуємо на щастя? Де відповідь на те?

–Коли ти повернешся, – тихо промовила Зая, розганяючи густий дим від нагромаджень моїх думок, – тоді й зіграємо весілля…





 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше