25.11.2019 06:52
Без обмежень
16 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

15

…За тиждень прийшов Бернар. Виглядав він якимось похмурим, сердитим. Розмовляючи з ним, я взагалі не міг його впізнати. Якась інша особа… Можливо, все поясняється тим, що йому остогиділо постійно виступати в ролі посередника та приймати перший удар. Якщо так, тоді не ясно, чому він взагалі на подібне погоджувався.

Я як раз колов дрова на задньому дворі, які позавчора закупив в Медовій слобідці. Не знаю скільки часу прийдеться провести в Горішку, то ж вирішив заздалегідь допомогти Заї із запасами на зиму. Взагалі-то, дбайливий господар починає складати дровниці ще з літа, але я своє проґавив, то ж приходилось тепер надолужувати. 

Коли повертався зі слобідки додому побачив знайоме обличчя. То був хлопець, який приходив від Іверського. Він явно чекав на мене, бо ледь помітивши, швидко наблизився та неголосно передав:

–Вам наказують післязавтра відправлятися до фортеці. Знайдете в таборі Залеського, передасте йому оцей документ, – хлопець витягнув якісь опечатаний та складений вчетверо папірець і протягнув його мені.

–Що це?

–Звідки я знаю, – знизав плечима ратник. – Мені сказали, що ви розберетеся.

І він пішов геть. Я проводив його поглядом та поїхав до трактиру.

Що ж, – промайнуло тоді в голові, – треба швидше завершати домашні справи.

І сьогодні вранці взявся за колун. Працював завзято, без перерви. Зая приходила декілька разів, звала їсти, а я все відмахувався, казав, що треба закінчити з дровницею.

–Що трапилося? Ти чого надутий, як індик? – ледь побачивши паладина, спитав я, відкладаючи сокиру вбік.

Спина у мене змокла, руки втомились, то ж невеличкий перепочинок не зашкодить.

–А ти, дивлюся, одомашнюєшся, – з якимось дивним піддражнюванням відповів той.

–Я допомагаю, – з викликом у голосі відповів ельфу. – Хіба це протизаконно? Або Церква дивиться на подібні речі якось…

–Церква подібне вітає! – ощирився паладин і це мені не сподобалось.

Видно, справи кепські, – вирішив в той момент я, – якщо він так поводиться.

–Ти, бачу, зібрався стати справжнім трактирником, – заявив Бернар. – Так завзято працюєш… То, кажуть, бігав наймати майстрів, щоб ганок полагодити. То їздив закупати…

–А ви що ж, слідкуєте? – тепер прийшлась моя черга скалитись. – Може, мені подобається подібне заняття…

–А хіба вовку навіть самий просторий вольєр замінить свободу?

–Якщо він вдосталь напитався кров’ю, то йому що ліс, що вольєр… Ти чого пожалував? – я різко перейшов до справи. – Відчуття, ніби тобі на сраку солі насипали, а потім всипали батогів, тож в тебе тепер пече, якщо ти відразу кусатися поліз. Ну, кажи вже свою не дуже приємну звістку… Або…

–Що «або»?

–Або то П’єр через тебе переказує чергове «вітаннячко». Так?

Бернар стримано посміхнувся. Він озирнувся, чи нема кого поряд, і лише потім неголосно промовив:

–Завтра сюди прибудуть ельфійські маги… ті, котрі погодились посприяти Іверському в придушенні заколоту в Горішку.

–Оце так! – посміхнувся я. – Ви вже і про те пронюхали?

А у самого закрутилася думка про папірці Бельського – чи про них П’єру відомо?

–Вважаєш, що у нас кожний ельф живе сам по собі? – не ясно про що висловився Бернар. – Це по-перше… А по-друге, то сім`я ді Вевр, так би мовити, посприяла зародженню думки у Ізбора про залучення ворогів Бельського, а саме – деяких сильних чаклунів, котрі колись зійшлись з Гудимиром у протистоянні… Розумієш?

–Вони, ді Веври, нашептали Ізбору, чи як?

–Хай так! Нашептали… або вказали шлях… Горішок треба звільнити, це розуміє і мале дитя! Тож для того всі засоби добрі!

–І що далі? Що потрібно від мене?

–Врятувати Ентоні ді Вевра. Витягнути його з Горішка живим та неушкодженим! Та передати сім’ї!

–Овва! Цікаво, яким чином я це зроблю? Візьму штурмом фортецю? А по-друге, що ж до запрошених чаклунів? Хіба вони не зможуть це зробити? – зі шпилькою у голосі спитав я.

–Не кип’ятись, Боре! – зітхнув Бернар. – Днями зі Святої Землі прибуде Синій полк...

–А ви вже і про те знаєте?

–Ісаєв скористався послугами гільдії, в якій служать представники Дому ді Вевр.

–Служать? Чи шпигують?

–Боре… ну давай-но припинимо штрикати один одного колючками, добре?

–Можна подумати, я перший те почав.

–Один з представників гільдії, – продовжив паладин, – ніхто інший, як Ніколя ді Вевр… Розумієш?.. Він відправиться під Горішок разом із Синім полком, і буде чекати на тебе в таборі Залеського. Його завдання – всіляко сприяти...

–Псяче хутро! Як же вам вдалося ошукати Ісаєва? – дивувався я. – Мало того, ви його ще і вплели у свій хитромудрий план!

–Сім’я ді Вевр мобілізувала усі свої резерви. Вона пішла на деякі домовленості, щоб врятувати Ентоні. Ти просто не зовсім розумієш його цінність…

–Цінність? Звучить, наче той Ентоні якась річ.

–Боре! – розсердився Бернар. – От не треба!

Я повернувся до дров. Взявся за колун та почав рубати поліна. Паладин стояв та дивився, переминаючись з ноги на ногу. Його крила за спиною різко затремтіли, викриваючи нервозність ельфа.

–Для нас гріх було не скористатися можливістю врятувати свого одноплемінника! – спробував виправдатися Бернар. – Хай для цього прийшлося трохи злукавити…

–Насправді ви рятуєте не його, а те, що він знає! Я маю на увазі ті досліди з порталами та метеоритним залізом.

–А ти пропонуєш віддати їх в руки заколотників? Або Хадагану?

–Ви мене дивуєте? А взагалі-то, це ти, Бернаре, скоріш мене дивуєш! Я не впізнаю тебе, друже!

–А що тут впізнавати… Скажу відверто, я також зацікавлений в тому, щоб ти врятував Ентоні ді Вевра.

–Чому?

–Мені здається, він зможе пролити світло на ситуацію із нападом на Клемента.

Я завмер. Кілька секунд ми з паладином дивились один на одного. Здається, Бернар не брехав.

–Добре, – хитнув я головою. – Давай поговоримо серйозно… Як я можу посприяти визволенню Ентоні?

–Боюсь, що при штурмі фортеці не будуть особливо перейматися долею ді Вевра… Розумієш, куди я хилю? Цей чаклун багато чого знає… або може здогадуватись… Я кажу не тільки про досліди із порталами. Мені, якщо чесно, начхати на них! Ми побоюємось…

–Хто такі «ми»? – перебив я.

–Вважай, що під цім словом треба розуміти мене та П’єра ді Ардера…

–Але я так розумію, що є й інші особи.

–Ми побоюємось, що під час штурму з Ентоні може статися усіляка неприємність. І мова йде не тільки про заколотників. Він занадто важлива ланка у…

–І знову ти про нього, наче про якусь річ!

–Ми боїмось, що він виявиться ласим шматком у іграх, котрі зараз йдуть нагорі. Живий або мертвий – то друге питання!

–Поясни, будь ласка?

–Уяви, що Ентоні може розповісти! Ми маємо на увазі – про зрадників… Якщо він знає, хто стоїть за його викраданням… хто стоїть за нападом на Клемента…

–Ти кажеш про ді Дюсерів? Чи також вважаєш, нібито за нападом можуть стояти деякі ельфи з інших Домів?

–Також? – перепитав Бернар. – А хто тобі ще казав подібне? Жуга?

–Це моє особисте припущення, – збрехав я, намагаючись контролювати свої слова у подальшому. – Не можуть тільки ді Дюсери бути причетними до нападу. Те, що деякі з них змовилися із тими ж Сіверськими та Бельським – ще не абсолютний доказ зворотного.

–А що думає Жуга? Він не планував захопити Ентоні?

–Я тебе здивую: по-перше, Ісаєв не ділиться своїми планами із виконавцями… зі мною… а по-друге, не впевнений, що він захоче влазити у ваші ельфійські справи, навіть якщо той Ентоні знає секрет переміщення між алодами. Для нього б було найліпшим, якщо б того чаклуна не було зовсім!

–Він таке казав?

–Це моя думка!

–А чому ти тоді з ним таємно зустрічався?

–А оце як раз вас, ельфів, і не стосується. Кажу відверто: не з приводу вашого викраденого чаклуна.

–Нам всім дорого стане смерть Ентоні. Ти це розумієш? – голос паладина заколихався.

–Не буду сперечатися, – примирливо відповів я. – Отже, ви пропонуєте мені прийняти участь у штурмі? Цікаво, а хто мене туди візьме?

–Не треба крутити хвостом, Боре! Нам відомо, що Ісаєв відправляє тебе до Горішку… Вони з Ізбором щось задумали… Щось дуже серйозне! – Бернар уважно втупився мені в очі. – Так що то за завдання?

–Ще раз повторюю, воно не стосується вашого Ентоні… Взагалі у мене відчуття, що ви скоро своїй сраці довіряти не будете. За всіма слідкуєте, усіх підозрюєте…

–Ти ухиляєшся від прямої відповіді.

–Гаразд! Так, я повинен відправитись до Горішку але… але, і в том даю тобі своє слово, не з приводу Ентоні! Цієї відповіді тобі буде достатньо?

–Боре, як друг прошу тебе допомогти!

–Ти просиш підставити голову під сокиру.

–Що тебе переконає? – випростався Бернар. Його обличчя стало неприємно колючим. – Гроші? Так їх тобі насиплють ледь не цілу гору!

Я, звичайно, не ханжа, але слова паладина визвали в мені внутрішній спротив.

–Невже, – питаю, – ніхто з ваших не хоче визватися врятувати чаклуна? Чому пристали саме до мене?

–Саме через те, що ти не ельф!

–Ясно… А скажи мені, Бернаре, якщо штурм не вдасться, що тоді?

Бернар не відповів. Кілька секунд він дивився вниз, а потім глухо додав, що також вирушає в табір Залеського, проте як представник Церкви Світла.

–То ж я також буду чекати тебе там, – закінчив паладин.

–Ти так це говориш, ніби я вже погодився… Мені треба подумати.

–Думай, – хитнув головою ельф. – І ще: з П’єром ді Ардером зараз зустрічі не шукай.

–Це чому?

–Не треба, щоб хтось бачив тебе біля місії.

–Переживаєш, що хтось буде слідкувати?

–Ти ось згадував про сокиру… Так ось спроба зустрітися з П’єром може прискорити її появу. Ну, до зустрічі біля Горішку! – хитнув головою ельф та рушив геть.

Я проводив його поглядом та продовжив рубати дрова. Вже десь після полудня повернувся до трактиру. Сьогодні постояльців було небагато та й з порту прибігало мало бажаючих випити-закусити. Зая як завжди клопотала в підклеті. Побачивши мене, вона наказала дівчатам-наймичкам накрити мені поїсти.

Я розташувався у дальньому куточку кімнати, сівши біля вікна. І тільки-но принесли обід, тільки-но я підніс ложку до рота, як за спиною почувся знайомий бас:

–Здрастуй, брате!

Обернувшись, я побачив у дверному отворі величезну фігуру Першосвіта. Він був доволі пристойно одягнений та вже виглядав справжнім городянином, а не тим пришелепуватим темноводінцем, який ходив по столиці із роззявленим ротом. Високі жовті сап’янці характерного військового крою, вузькі шкіряні штани, навколо стегон по типово ельфійській моді – коротенький оберрак – щось схоже на жіночу спідницю або намотаний шматок тканини, підколотий бронзовою застібкою. Користі від цієї речі ніякої, то ж одягали її лише для хизування, при тому прикрашали або китицями, або багатими візерунками. У Першосвіта нічого гне було. Простенький, але не позбавлений своєрідного шику оберрак.

На червоному ремені я побачив пристебнутий невеличкий широкий меч у добрих шкіряних піхвах. Зверху Першосвіт накинув коротеньку хутряну куртку, яка була неповністю застібнута мідними гапликами, а характерні залізні накладки з відлитими знаками на ліктях видавали в хлопцеві Захисника Ліги.

–О! – підвівся я. – Вітаю, друже! Ось думав відвідати тебе… а ти й сам заглянув. Сідай!

Ми з Першосвітом обнялись та сіли за стіл. Я жестом показав одній з дівчат, щоб та принесла нам пива.

–Як життя? – запитав у товариша.

–Так ось… прийшов попрощатися.

–Тобто? Що трапилося?

–Завтра вранці ми відправляємось в Горішок. Наказ Іверського!

–Ми? – не второпав я. – Ратний двір?

–Так… Тільки дивись, брате, нікому не бовкни. Це таємниця... Здається мені, що там щось замислюється!

Я стримано посміхнувся. Нам принесли пива. Першосвіт за кілька ковтків осушив кухоль, витер рукавом піну з вусів та сумно посміхнувся:

–Сам розумієш, якщо вже Ратний двір відправляють, то явно не на прогулянку!

–Ну тоді там і зустрінемося.

–Не зрозумів, – нахмурився гігант.

–Я ж теж скоро рушу в Горішок.

–А чого?

–Тихо, не кричи! Не треба зайвої уваги! Це теж таємниця, – підморгнув я. – Краще не питай, добре?

–Так і знав, що там затівається щось серйозне!

–Ти-то сам як? – спитав я, прикінчуючи свою порцію пива. – Бачу змужнів, зміцнів. Он який бугай!

–Та ну! – відмахнувся Першосвіт. – Я ж не дівчина, щоб мені компліменти роздавати… Зізнаюсь, спочатку важкувато було. А зараз – втягнувся, звик.

–Подобається?

–Можна і так сказати.

Я махнув дівчатам, щоб принесли нам ще пива. І тільки вони те зробили, Першосвіт різко підвівся та голосно промовив:

–Чесно і грізно!

Відчеканив, наче пописаному. Хлопець знову миттєво осушив кухоль та глянув на мене.

–Гаразд, – кивнув я, також підводячись на ноги, та повторюючи цей давній девіз Захисників Ліги: – Чесно і грізно!

–Поки ніч не закриє наші очі! – закінчив Першосвіт, присаджуючись на лаву.

А він дуже змінився. Пройшло не так багато часу, а я вже бачу перед собою справжнього солдафона… Такі себе зазвичай прозивають «патріотами»… це те ж якесь давне ельфійське слово… Такі люди часто прикриваються відповідними морально-етичними поняттями, ратують за боротьбу інтересів батьківщини та таке інше, але що до мене, подібна течія мала чимало й негативних рис.

Я допив пиво і також опустився вниз.

–Як це бути Захисником Ліги? – відверто спитав у Першосвіта.

–Як? – задумався хлопець, але лише на мить. Він випростався та гордовито заявив: – Скажу чесно, що відтепер я відчуваю себе справжньою особистістю.

–І в чому це проявляється?

–Ну… в мені прокинулось розуміння того, яку ланку я маю займати в Лізі! – Першосвіт навіть казав якось інакше. Я не відразу зрозумів, що його промова це калька чиїхось слів: – Я… тобто, ми – гаранти суверенності нової спільноти… Крок за кроком і ми прийдемо до перемоги… до справедливого життя… до існування, на яке заслуговує вільна людина! 

–Тільки людина? – про всяк випадок спробував уточнити я.

–Я кажу про всіх осіб, які згодні жити вільно!

–Угу, – розгублено пробубонів я.

–А взагалі, – Першосвіт зіщулився та втупився кудись крізь стіни трактиру, – взагалі я зрозумів, що життя наше… воно швидкоплинне…

–Ти про що? – подібна заява змусила мене насторожитися. 

Парубок спробував посміхнутися. Вийшло те поганенько, тому Першосвіт вирішив відволіктися від цієї теми. Він зробив великий ковток пива та глухо заспівав, щось веселеньке:


Гей, була в мене коняка,

Та й коняка-розбишака,

Був і меч, була й сулиця,

Ще й дівчина-чарівниця.

Ту коняку орки вбили,

Та й клинок мій пощербили,

І сулиця та зламалась,

І дівчина відцуралась.

–Що трапилося, друже? – спитав я, ледь хлопчина замовк, збираючись силами.

–Та нічого… Просто кажуть, що всі ми завтра підемо на смерть… Ні, я не боюся, – бравадився Першосвіт. – Доля солдата одна, то ж чого даремно боятися.

І він знову весело затягнув:

По степах далеких Кобо

Йдуть війська стежками хробро.

А я з плугом і з сохою

Понад нивою сухою.

Гей, гей, гей, мій чорний воле!

Лан широкий, стерня коле.

Вітер віє-повіває,

Казаночок закипає.

Повіває вітерочок,

Закипає казаночок.

Скоро все засне під млою,

Йдіть вечеряти зо мною.

Гей, хто в лісі відгукнися,

Гей, хто в полі, відкликнися!

Йдіть до мене вечеряти,

Серце моє звеселяти.

Зву. Луна за лугом гине...

Казаночок стигне, стигне.

Віє вітер, повіває,

Казаночок застигає.

–Щось не подобається я мені твій настрій, – промовив я. – Слухай, а ти взагалі чув, що трапилось в Горішку?

–Його захопили заколотники. Кажуть, вони хочуть перетворити образ нашого життя подібним до хадаганського! – сказане те було з певною часткою невпевненості.

–А який він, той образ?

–Ну… ну відразу так і не скажу, – розгубився Першосвіт. – Мабуть найголовніше, це встановлення вищості тільки якогось одного прошарку населення… Так саме міркують в Хадагані!

–Тобто?

–Я кажу про прояв неповаги до інших народів…

–А серед вас… у Ратному дворі є і ельфи? Гіберлінги? Чи тільки канійці?

–Тільки канійці, – чомусь розгубився Першосвіт. – Але це нічого не значить! Ми ратуємо…

–Припини, друже! Я трохи втомився від подібних промов…

Хлопець насупився. Ми між тим випили з ним по черговому кухлю пива. Я спробував перевести нашу розмову в інше русло. І це мені вдалось, то ж ми майже цілу годину розмовляли про наші мандри на острові Безіменного.

–А що з іншими? – запитав мене Першосвіт. - Де Бернар? Де Стояна? Не знаєш?

–Бернар разом із церковниками також збирається до Горішка. Може, ти його там ще побачиш. А про Стояну нічого не знаю. Казали, начебто вона пішла в Сівєрію.

Цієї митті з підклету виглянула Зая. То ж я поквапився повідомити Першосвіту, що збираюсь одружитися.

–Оце новина! – закліпав очима парубок. – На кому?

Я кивнув на Корчакову, яка наближалась до нас.

–Ось повернуся з Горішку, зіграю весілля… Запрошую і тебе, брате.

Першосвіт подякував, а, почувши далекий бій дзвону, раптом заметушився та почав прощатися:

–Мені вже пора. До зустрічі!

–То ж побачимось.

–Чесно та грізно! – знову проволав хлопець, як той справжнісінький солдафон.

Я помітив, як після цієї фрази зблідла Зая. Вона витерла руки о фартух та потупила очі. Ми з Першосвітом на прощання обійнялися і гігант рушив до столиці. Корчакова присіла на лаву та тихо спитала:

–Вже пора?

Я відкашлявся та сів напроти неї.

–Ти пам`ятаєш, що тобі обіцяв? – спитав я у дівчини. – Коли уходив минулого разу? Так ось, я тоді казав, що обов’язково повернуся.

Зая стиснула губи. Кілька секунд вона дивилась убік дверей, а потім неголосно промовила:

–Коли ти йдеш?

Вона знала, що цей день ось-ось настане, тому постаралася взяти себе в руки. Її обличчя трохи скривилося, а в очах застигли великі крапельки сліз.

Зая зараз була схожа на ту маленьку перелякану дівчину, якою я її уявляв під час розповіді про ту пам’ятну зиму на хуторі Смоляного бору… І знову дівчину залишали сам на сам…

–Я повернуся! – повторив їй сказані раніше слова і міцно притиснув дівчину до себе.

За вікном у світлі синього вечора тьмяно горіли вуличні ліхтарі. З неба сипалася дрібна мжичка. Було тихо-тихо. Жодного подуву вітерцю… Голі чорні дерева самотньо дивилися в вечірнє небо, ніби щось там виглядаючи, на щось чекаючи.

Я теж подивився туди й загадав повернутися.

І в цей момент десь знову пролунав далекий дзвін…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше