25.11.2019 06:54
Без обмежень
13 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

16

…Дивно, але на душі було якось легко. Нічого не обтяжувало, нічого не тягнуло назад. Можливо, я просто заздалегідь переконав себе в незворотності подій, і саме через те був такий спокійний.

Говорити, що це остання справа за яку я берусь, було б не зовсім правильно. Хто дасть мені піти просто так? Лише в разі щасливого результату можна сподіватися на таке собі «забуття». Хоча, який там щасливий результат! Завдання з обох боків дуже складні… Я навіть і не знаю, як до них підступитися. А тим паче не дуже вірю, що зможу їх виконати.

Я повернуся, – раптом пригадалась обіцянка, яку дав Заї. – А це легко сказати, ніж зробити… Попереду явно очікується суцільне пекло! І що ж тепер? Не ризикувати? Тікати від небезпеки? Аж смішно!

Звичайно, згідно негласного закону буття, у випадку «втечі» твоя удача відступає, і ти натомість досягаєш абсолютно протилежного результату. Я навіть би сказав: наближаєш небажане. Наприклад, боїшся втонути, тому не лізеш в річку, озеро чи ставок. І ось одного разу йдеш по справах і раптово підковзнувшись падаєш в неглибоку калюжу. Під час цього вдаряєшся макітрою о камінець, втрачаєш свідомість і захлинаєшся рідкою багнюкою.

Тож можливо Бернар все ж мав рацію, коли казав, що вовку потрібна воля, інакше він перестає бути вовком… а перетворюється на зайця… І вже тоді йому стерегтися не тільки мисливців, а й своїх побратимів.  

Овва, куди мене потягнуло! Розмірковую, наче зарозумілий ельф! – посміхнувся я, одночасно правлячи коня, котрий все бажав зійти з тракту. – Якщо продовжу так занадто багато колупатись у своїй макітрі, то крізь отвори всі мізки повитікають.

Жарти жартами, але попереду явно не розважальна прогулянка. То ж слід якнайбільше сконцентруватися на справі, – почав наставляти я сам себе.

Дорога між тим завернула трохи ліворуч та вивела мене до узлісся. Погода сьогодні стояла холодна та сира. У низинах ховався мутний туман. Від нього тягнуло якоюсь дивною тугою. Морозний вітерець лизав спину, наче підганяв вперед. Калюжі біля дороги місцями затягнуло білястою скоринкою тонкого льоду. Отже, сліди молодої зими були все яснішими та ближчими.  

Звичайно, перші снігопади ще не будуть означати її прихід. Я б скоріш порівняв би те зі стоянням у дверному отворі… А взагалі, вже хочеться зими. Дійсно хочеться!.. І снігу синюватого з низкою чиїхось плутаних слідів… Хочеться льоду прозорого… щоб аж блищав під світлом золотого сонця…

Кінь наче почув мій настрій та голосно заіржав, буцімто підтримуючи бажання прогулятися білим пухнастим світом.

–Стій! – раптом пролунало попереду. – Хто такий?

Я і не помітив, як дістався караульного посту. Подібне нововведення було задумане Ісаєвим. Не знаю, яку мету він переслідував, але за весь час на Західному тракті мені трапилося минати аж три таких поста. І кожного разу показуючи сторожі знак Розшукового приказу, я спокійнісінько обминав справників.

До табору Залеського дістався без особливих пригод. На все витратив три з половиною дні. За весь час не побачив та не зустрів жодного військового загону. І це було дивним, бо якщо вірити всім розповідям, то сюди, до Горішку, повинен був рухатися Синій полк зі всім своїм майном, серед якого, наприклад, ті ж катапульти. А це речі, м’яко кажучи, зовсім немаленькі. Їх в кишені не пронесеш.

В таборі у мене почались перші труднощі. По-перше, сторожа перегородила дорогу та відмовилась пропускати. Якийсь час ратники мене «трусили», намагаючись дізнатися, чому я «насправді прибув». Ні знак приказу, ні грамота від Ісаєва ніяк не діяли на чоловіків, котрі вперто товкмачили одне і те саме. Лише папірець із печаткою Іверського, який мені надав посильний напередодні від’їзду, зміг вгамувати охорону табору.

–І куди, кажеш, тобі треба? – перепитав реєстровик, дивлячись то на мене, то на папірець.

Насамперед мені було наказано відвідати Володимира Залеського. Тож я заявив, що прибув саме до нього.

–Гаразд! – і чолов’яга визвався мене провести. – Злізай з коня!

Біля входу у високий червоний намет, стояли кілька закутих у броню ратників. Стражник підвів мене до них та щось прошепотів головному охоронцю. Той лінивим рухом прийняв з моїх рук листа і зник за пологом. Чекати на запрошення довелося досить довго. За цей час я встиг розгледіти всю панораму навколо табору.

Вдалині за сіруватим туманом виднілися неприступні кам`яні стіни Горішку. На його баштах миготіли вогні. Мені здалося, що я розрізнив людські фігури, котрі ходили біля бійниць… Але до стін було занадто далеко, щоб казати напевно.

Величність старої фортеці прямо-таки вражала. Дивлячись на неї, як то кажуть зблизька, вже не здавалось таким дивним, чому до цих пір Горішок не могли захопити. Такі стіни та башти навіть магам буде важко зруйнувати. А якщо взяти до уваги попередню підготовку до можливої облоги (а я впевнений, що заколотники готувались до неї), то шанси на повернення фортеці перетворюються на мурашине лайно.

Як би не відноситись до тих, хто зараз переховувався за мурами Горішку, але свою оборону вони добре продумали. На невеликій відстані від фортеці заколотники змайстрували додаткові дерев’яні вежі, де несли чергування лучники. Відразу перед цими спорудами по всьому периметру стін був викопаний широкий рів, по схилу якого були встановлені гострозубі дерев’яні колоди, які ще більше ускладнювали підйом атакуючої сторони.

Дивно, що за весь час облоги Залеський досі не зніс цю оборону лінію. Очевидно, окрім видимої частини, вона мала і якісь приховані пастки.

Що стосується самого табору Захисників Ліги – його розташували на високому земляному плато. Він теж був огороджений гострозубим частоколом, а біля проходів чергували групи ратників. Інші вояки явно вешталися без діла, при тому частенько гуртуючись біля розпалених вогнищ.

Я раптом спіймав себе на думці, що обстановка навкруги виглядає такою, наче тут немає ніякого протистояння. Все спокійно, люди виглядають безтурботними. Який заколот? Яка облога?

Табір мав витягнуту прямокутну форму і чимось нагадував невеличке поселення із вулицями та майданчиками. Однотипні кожані намети вміщували десь до десяти реєстровиків. Що виділялось зі всього цього, так це офіцерське шатро, яке розташовувалось осторонь звичайних, та виглядало більш добротним. Ліворуч, судячи з характеру наметів – були трапезні. Поруч з ними – кухня з невеликим господарством: курми, гусьми та навіть з трьома коровами. Трохи далі по прямій виднілися ремісничі, пральня та стайня.

–Захаді! – пролунало позаду. З намету вийшов стражник, який тут же заявив: – Толька аружиє аставь нам!

Я застиг з відкритим ротом. Чолов’яга діловито простягнув руки, натякаючи на мечі.

–Іначє нє пущу! – суворо процідив він.

Я озирнувся та все ж віддав зброю, і тільки після цього отримав дозвіл увійти всередину. Тут було дуже тепло. На залізній жаровні, що стояла праворуч від входу, тліло червоне вугілля від згорілих полін. Гарячий дух розносився по шатру, зігріваючи його.

Тут царила відносна напівтемрява. Світло лилося з двох масляних лампадок, що висіли над обшарпаним похідним столом. За ним на кабанячій шкурі, накинутій поверх лавки, сидів високий сивий чоловік з коротенькою борідкою, одягнений в червоний кунтуш, судячи з усього, пошитий з дорогого ельфійського сукна. Позаду, на дерев’яній підставці, виднілись блискучі ратні обладунки, ідеальний стан яких вказував на те, що їхній хазяїн рідко користувався ними.

Важкий погляд глибоко посаджених очей вштрикнувся в мою персону, немов гостра голка. Я віддав шану та став напроти столу. Залеський кивнув на розпечатаний лист, який недбало лежав поверх інших паперів, та якось роздратовано запитав:

–Са сталіци, значіт, пріскакал?

–Саме так.

–Шо та для служкі Разискнова пріказа ти виглядіш как-та... как-та...

Воєвода так і не закінчив свого речення. Він знову взяв листа та пробігся очима по рядках.

–Ізбор тут пішєт, – казав Залеський, – што б я всячєскі тєбє садєйствовал. Можєт, поясніш? – питання прозвучала якось двозначно.

Взагалі, я чекав на щось подібне, тому відповів уже завченою фразою:

–Завдання моє просте: під час штурму проникнути в фортецю… і прослідкувати, щоб Гудимир Бельський не втік!

–Гудімір? Ти по євойную душу? – хитрувато примружився воєвода. – А так сразу і нє скажєш, што ти парєнь ушлий… І многа тєбє пріходілось «слідкувати, щоб хтось не втік»?

–Я подібного обліку не веду.

Залеський явно приймав мене за вбивцю. Або щось на кшталт того.

Ну, хай буде так, – посміхнувся я, помічаючи, що з одного боку це лякало Залеського. Мабуть, через те в мене і відняли зброю.

А ось с іншого погляду, воєвода не міг приховати й власного почуття цікавості, що так помітно виказували його емоції.

–Ти… ти… ти на Ізбора работєш? Ілі ваащє? – облизуючи пересохлі губи, спитав він.

–Так що стосовно усілякого сприяння? Мені є на що розраховувати? – обірвав я воєводу.

Той міцно стиснув щелепи та якось похмуро поглянув вбік виходу.

–Ну-ну, – згодом пробубонів він. Мені не сподобався його погляд. Такий буває у людей, які замислили якусь капость. – Штурм... штурм… штурм.., – бурмотів Залеський. – Угу… Вот што, парєнь, – воєвода випростався та втупився в мене незадоволеним поглядом, – я нє протів твоєво участія в етом дєлє. Главноє, што б нє мєшал моім рєбяткам!

–А я попереду всіх бігти не збираюсь…

–Ну-ну! Вот інтєрєсна, а ти нє сиканйош? Штурмовать крєпасть – дєло ой какоє сложноє… трудноє… крававає…

–Сподіваюся, що ні злякаюсь, – посміхнувся я.

–Ну спадєвайся дальшє. Нє такіє абсиралісь.

Десь с півхвилини ми мірялися поглядами. Воєвода чомусь важко дихав, наче до цього біг вгору.

–Ладна! – кинув він згодом. – Іді… пока… Кстаті, а дє ти рєшил размєстица?

–Поки нічого не вирішив.

–Угу… Тоґда найдйош Єгора Сівоноса. Я єво прєдупрєжу што до тєбя. Да! І вот што: прідйот врємя і ми тєбя пазавйом. А пока нє мішайся в лагєрє. Нє баламуть тут воду. Панятна?

Я кивнув та вийшов геть. Вартовий повернув зброю і на моє питання, де шукати Сивоніса, вказав убік стаєнь. Поки я з ним розмовляв, раптом з-за східних пагорбів зі степу виїхав чималий загін вершників. Майже відразу за ними з’явилася і ціла низка величезних возів.

–Ого! – здивувався стражник. – Нікак сам Ратний двор к нам пажаловал!

–Точно, ані самиє! – вторив з усмішкою його товариш. – Відать всйо жє што-та намечаєца!

Я зіщулився та помітив характерний прапор із зображенням голови дикого вепра. Здається, це був символ саме Ратного двору. Очевидно, через нього вартові так швидко визначили належність вершників.

Я відійшов в бік і придивився до них, намагаючись побачити Першосвіта. Та де там! На такий відстані всі вершники задалися однаковими.

–Ви Бор? – раптом запитав хтось з-за спини.

Я обернувся: голос належав молодому ельфу. Судячи з одягу, він був служкою Церкви Світла.

–Ніколя ді Вевр, – представився незнайомець.

–Мені здавалося, що ви приїдете разом із Синім полком, - зауважив я. – До речі, де він?

–Не так голосно, – Ніколя злякано озирнувся. Він взяв мене за рукав і повів кудись за намети. – Я тут, як служник Церкви, то ж до військових справ ніякого відношення не маю… Така офіційна версія.

Ніколя зараз був схожий на хлопчика, який ось-ось докладе палець до губ і прошипить: «Ц-ц-ц»!

–Угу, – відповів я, стримуючи усмішку. – Але, боюся, що твоя таємниця відома вже занадто багатьом іншим особам.

–Може й так, але все одно слід бути обережними.

«Цікаво, – промайнуло у мене в голові, – а кому цей Ніколя насправді залишається вірним: гільдії, церкві чи саме ельфам? Когось з них він точно дурить».

–Я прийшов відвести вас у власну палатку, – продовжував ельф.

–А звідки ти взагалі дізнався, що я прибув до табору?

–Мені сказав Тон Вітродуй.

–Хто? – я напружив пам`ять.

–Гіберлінг, якого ви врятували з того невідомого острова.

–А він-то тут звідки?

–Тон тепер розвідник у Залеського… Коли ви дісталися караульних, він і помітив вас. А потім розповів мені. 

–Отже, в цьому таборі всі про всіх знають, – розсміявся я. – Де ж тепер твої таємниці?

Ельф розгублено закліпав очима. Я повідомив йому, що треба забрати мого коня, якого прийшлось залишити на вході у табір. Ніколя хитнув головою, обіцяючи привести його самостійно.

Ми пішли по своєрідній вуличці, повз довгих наметів, у напрямку півдня. Ельф легко оминав калюжі, перелітав над багнюкою, а ось мені прийшлось долати все це зі зрозумілими труднощами.

Типове канійське нехлюйство! Побудували табір, частокіл навколо нього, поставили намети, а вулички всередині довести до ладу не спромоглися. Хоча б дерев’яними брусами вимостили. Калюжі та багнюка ледь не на кожного кроці. Йдеш та стрибаєш, що козлик.

У зв’язку з цим мені пригадалась так звана «вічна калюжа» – своєрідна новоградська пам’ятка, про яку чули ледь не в самому дальньому куточку Ліги. Вона розташовувалась в Торговому ряді, недалеко від центральної площі. Зі слів городян, ця калюжа існувала ледь не з часів початку розбудови столиці. Пройде дощ, розтане сніг – і від стіни до стіни розливається суцільне море – не перейти, не перестрибнути. І що саме дивне, всі лаються, всі скаржаться, а ніхто й дупу не чеше, щоб якоїсь засипати ту «вічну калюжу».

Нарешті ми дісталися місця призначення. Намет Ніколя стояв трохи осторонь, зовсім недалеко від похідного казначейства. Всередині все було обставлено за типовою ельфійською модою. Кімната обігрівалась від залізної жаровні, зробленої у формі якоїсь химерної тварини. Напроти входу біля стіни розташувався круглий невисокий столик з ніжками у вигляді авіаків. На ньому стояв скляний глечик наповнений вином темно-рубінового кольору, лежали фрукти та якісь солодощі. Праворуч лежали дві великі м`які подушки з ніжно-зеленими трав`яним візерунком на блакитному тлі.

А ще тут пахло чимось квітковим… нудотним… жіночим…

Ніколя зайшов слідом за мною і тут же запитав:

–Щось не так?

Мабуть на моєму обличчі вже занадто явно відобразилися внутрішні емоції.

–По-простіше не можна було тут все обставити? – пробурчав я, не знаючи куди присісти. На м`якому візерунчастому килимі, який лежав знизу, залишилися брудні сліди від моїх чобіт. – Бачиш? Я ж не ви, не ельфи? Парити не вмію!

–Е-е-е…нічого страшного.., – розгубився Ніколя. – Розташовуйтесь зручніше.

Я закинув похідну торбу в дальній кут, сам підійшов до столика та налив собі келих вина. Ніколя сказав, що зараз піде по мого коня і вискочив геть. Я зробив невеличкий ковток та також вибрався назовні, аби не дихати тим квітчастим нудотним повітрям.

В мій бік рухалися п`ятеро чоловіків. Судячи з виразу їхніх облич, вони явно йшли по мою душу. Не минуло й хвилини, як незнайомці дісталися намету.

–Єнта ти Бор? – нахабно спитав один з них.

Це був середніх років чоловік, з густою темною шевелюрою, одягнений в теплу куртку з ведмежої шкури. Його обличчя було спотворене величезним носом, щільно укритим білими струпами. У правому вусі я помітив велику мідну сережку. Інші незнайомці, теж простенько одягнені, стали за ним та якось сердито втупилися в мене.

Я відсьорбнув вина та неквапливо оглянув прибульців.

–Ти глянь, какой ґусь! – почулося вигук одного з чоловіків. – Да єщйо вино ельфійскає попіваєт!

–Навєрна, єво служба прібильнєй, чєм наша! – відповів інший.

–Циц, баб’йо! – сердито гаркнув мужик із великим носом. – Так єнта ти Бор?

–Бор, точно.

–Єгор Сіванос, – представився ратник, випрямляючи спину. – Воєвода пріказал с тєбя пилінкі здувать!

–Це прекрасно! – пожартував я.

–А ми думалі, ти к нам прібєжиш… Так сказалі… А ти, виходіт, до церковніков падался, – Єгор чіпким оком оглянув мою фігуру, затримавши погляд лише на мечах.

–Подобаюся?

–Не дуже, – чесно відповів Єгор.

–Чого ж так?

Сивоніс покосився на «руку допомоги» – знак Розшукового приказу – але нічого не відповів. Проте цього погляду вже було досить, щоб зрозуміти відповідь на моє запитання.

–Гаразд, – почав я. – Можете порошинки поки не здувати, а краще скажіть, як близько можна підійти до фортеці?

–Каґда как. А зачєм то тєбє?

–Може, зводиш мене? Околиці покажеш, га? – запитав я.

–Нє труханйош? – змружився Єгор. – Там по кустах враж’ї лазутчікі хаваюца. Да лучнікі нє дрємлят. Можна і нє вєрнуца!

–Ось воно як! – промовив я, посьорбуючи вино. – Виходить, ви цю місцевість погано охороняєте… Бунтівники можуть ходити «кустамі» куди їм заманеться, так? Можуть на верф піти… або загін в Південну Берестянку відправити… Все одно ніхто їх затримувати не буде.

–Ета ти сєйчас тіпа над намі падтруніваєш?

–Це я зараз констатую факти. У мене взагалі склалося відчуття, що штурмувати Горішок ніхто не збирається… як, між іншим, і тримати облогу.

Єгор стримано хмикнув та поглянув на своїх товаришів. Здається, своїми зауваженнями я наступив йому на хвоста.

–Так що, околиці хтось покаже? – таким же нахабним тоном спитав я.

В цей момент з’явився Ніколя, який вів під вузду мого коня. Діставшись нас, він злякано втупився на прибульців.

–Це наша охорона, – заявив я, протягаючи ельфові келих. І тут же йому наказав: – Ось що, друже, до нашого повернення приготуй щось смачне.

–Не зрозумів, – часто закліпав очима Ніколя.

–Пажрать приготуй, чєво нє панятнава! – кинув хтось позаду Єгора.

–Я сказал циц, баб’йо! – гаркнув Сивоніс. – Значіт ти хочеш аколіци паґлядєть? – звернувся він до мене. – Єнта можна. Пашлі!

Ми пройшли весь табір наскрізь, дістались частоколу та зупинились:

–Вон ана, крєпасть-то! – кивнув у бік сірих стін Єгор.

–Я це і так бачив. Хотілось би підійти поближче…

–Ну, харашо! – посміхнувся Сивоніс, наказавши всім стояти тут.

Сам рушив до сторожі та якийсь час про щось з ними говорив. Очевидно, добившись дозволу на вихід, Єгор повернувся назад. І ми рушили крізь прохід.

Приблизно за півгодини мандрів колючими заростями, ми опинились недалеко від західного краю Горішку.

–Нє висовивайтєсь із кустов! – наказав Сивоніс та знову усіх попередив: – У ніх лучнікі атмєниє!

Ми поховались в заростях, дивлячись на найближчу сторожову башту, що була від нас десь у півсотні кроків. Я помітив, як в бійницю визирнула чиясь голова. Один з хлопців Єгора рефлекторно потягнувся до лука, явно збираючись спробувати стрільнути у ворожого спостерігача.

–Ну-ка, стой! – просипів Сивоніс, зупиняючи товариша.

Єгор напружив зір, а потім раптом приклав пальці до рота та три рази голосно свиснув. Незнайомець в бійниці напружився, вдивляючись в кущі, а потім також просвистів три рази. Сивоніс тряснув плечем та рішуче виступив вперед.

–Куда ти? – кинулись його товариші, але було пізно: Єгор вже вийшов на відкриту місцевість.

Він махнув рукою, незнайомець також відмахнувся, а вже потім Сивоніс кинув нам:

–Ета Коска із Тиняновкі! Ми с нім на Святой Зємлє вмєстє оркав білі у храма Тєнсєса.

–Щас тот Коска клікнєт сваіх, – пробурчали ратники, – і нас всєх пєрєстрєляют, как зайцєв!

–Егєй! Коска! – прокричав Єгор. – То ти?

–Я! – нахабно посміхнулася фізіономія Коски. Він дружньо махнув рукою Єгору.

–Слиш, а ти кагда далжок атдаш? – весело спитав той.

Раптом Коска стрепенувся та показав Сивонісу жестом, щоб той швидко забирався. А в наступну мить його голова зникла вглибині башти. Замиготіли якісь вогні, Єгор же спритно стрибнув до нас, а за мить на стінах показалося з десяток ратників.

Ми затихли, завмерли, перетворившись на тіні, побоюючись бути розкритими. Простояли десь з чверть години. Хлопці невдоволено бубоніли на Єгора, мовляв, вискочив побазікати.

–Так знакомєц мой! – скалився той. – Шєбутной парєнь.

–І багато у тебе тут «знайомців»? – тихо запитав я.

–Да, почітай, єсть коє-кто. С кєм-то кагда-то служилі вмєсте… Да разноє бивало! – тут Єгор раптом розсміявся: – Помню про нас с Коскай дажє пєсню прідумалі.

Тут він примружився, ніби згадував слова, а за кілька секунд тихо-тихо затягнув частівку:


На заборє Коска сіді-іт!

Пад забора-ам Ягор лєжі-іт.

Расвєло-о — Коска пайо-от,

А Яго-ор — ужє жуйот!

 

Я ще раз подивився на Сивоніса. Щось в його поведінці видавало колишнього розбійника. Але поки мені ніяк не вдавалося зрозуміти, що саме.

–Ну што, – хитнув він головою, розганяючи давні спогади та повертаючись до реальності, – ти паґлядєл на мєстниє аколіци?

–Є трохи!

–І што ж такова увідєл?

–Шо заколотники й вусом не ведуть.

–Ето што ж значіт?

–Що так в Горішку можна сидіти роками. Та ще теревенити один з одним…

Сивоніс підійшов ближче, встромивши в мене недобрий погляд.

–Ти на што намєкаєш? – просипів він.

–Просто цікаво, як воно, вбивати старих друзів. Чи мучить потім сумління? Чи ти виправдовуєшся тим, що вони зрадники?

–Прєдатєлі, ґаваріш? А єслі ані аказалісь заложнікамі бєзвихадной сітуациі? Єслі па друґому нікак нєльзя било поступіть?

–Ти їх виправдовуєш?

Сивоніс покрився плямами. А його ніс раз червонився, наче вугіллячко. Єгор ледь тримав себе в руках.

–Да ти, гляжу, любіш кусаца, – зчепивши зуби, вичавив він із себе. – Нє баішся астаца бєз зубов?

Я не став відповідати на грубість, а заявив, що вже треба повертатися. І ми всі обережно рушили назад до табору. Дістались його, ледь стемніло.

Сивоніс зі своїми хлопцями довів мене до самого намету. Єгор ледь не приказним тоном заявив, що залишить зі мною двох чоловіків.

–Пасідят возлє входа, – додав він.

–Щоб не збіг? – пожартував я.

–Мнє нє хотєлось би, штоб с табой пріключілась какая-то кавєрза! – Сивоніс скорчив хитру пику та пішов геть.

Я відкинув полог та зайшов всередину. У наметі окрім Ніколя був ще один ельф, котрий сидів за напівпрозорою фіранкою. Я вже по крилах визначив – це Бернар.

–Ти де лазиш? – грубо кинув той.

–Місцевість вивчав… та інше…

–І вивчив?

–Та так… скоріш – оглянув. Зрозумів, що у фортецю навіть миша не пролізе. Бо я, бачиш, вважав наче зможу щось придумати…

–Бачу! – перервав мої слова Бернар. – От скажи: навіщо так ризикувати? Не встиг дістатися, як побіг вештатися окраїнами Горішку.

–Ти чого такий сердитий? – спробував я перевести все до жарту.

–А тому, що тобі, Боре, зараз не слід бездумно ризикувати!

–Ось що, друже: не треба так зі мною говорити. Я не маленький хлопчик!

–Маленький… не маленький… То ж поводься тверезо! Добре? – почав послабляти тиск ельф, ледь відчувши мій спротив. – Просто на кону занадто великі ставки. Втратити тебе, значить... значить.., – паладин озирнуся, буцімто побоюючись когось побачити, при тому роздратовано насупившись. – Не забувай, навіщо ти сюди приїхав.

–Вечеря готова, – холодно, але доволі голосно, промовив Ніколя. Мені здалось, що цією фразою він спробував вгамувати нас із Бернаром.

Я поплескав його по плечу і зняв ремінь разом з мечами. Поки вмивався та переодягався, Ніколя накрив стіл, приніс вина і ми сіли вечеряти.

Ледь вгамували перший голод, то знову продовжили бесіду.

–Бачу, – промовив Бернар, киваючи головою убік входу, – воєвода не особо тобі довіряє.

–Схоже на те, – погодився я. – Можливо, це через таємні вказівки Іверського… а, можливо, думає, що я насправді приїхав сюди з перевіркою.

–Через Іверського? – насупився паладин. – А йому то що від тебе треба?

–А що, зазвичай, вам всім від мене треба? Вирішити власні проблеми!

Я взяв келих та зробив великий ковток вина. (От, кислятина! Все ніяк не можу привикнути до цього напою.)

–Я, здається, тебе колись попереджав з приводу того, що не варто демонструвати свої «можливості», – посміхнувся Бернар. – То ж ти тепер пожинаєш плоди власної необережності.

–Знаєш, мене лише одно підштовхує до того, щоб продовжувати допомагати і вам, ельфам, й іншим особам, – з наголосом на останньому слові, промовив я. – І це те, що, врешті-решт, мої дії приносять благо.

–Розумію, – хитнув головою паладин. – Добре розумію. Ти вважаєш себе своєрідною силою, до якої прибігають, щоб вирішити власні проблеми. Так? Проте відмічу, що насправді сила немає якогось кольору, чи відтінку. Справа в тому, хто її застосовує… для чого…

–Тобто ти пропонуєш мені не перейматися наслідками власних вчинків? Заспокоїти совість словами: «То не ти зробив, а ім’ярек»?

–Це довга тема для розмови, – додав паладин. – Якщо, звісно, бажаєш, то можна поговорити.

–А про що взагалі говорити? – голосно спитав я. – Моя поява у ваших іграх цілком випадкова! Згадай, як все починалося! Мова про той далекий алод, на який ми всі потрапили після падіння Клемента. Я йшов з полювання, до мене причепились голодні ратники… а потім закрутилося…

Вино в келиху закінчилося. Я подав знак Ніколя налити чергову порцію.

–Якщо аналізувати все наше життя, то виявиться, що на його шляху трапляються суцільні «випадковості».

–Прямо так і всі? – іронізував я. Сам припав губами до «кислятини» та всмоктав добру порцію.

–Більша частина, – виправився паладин. – От візьми, наприклад, Айденуса. Він також не збирався ставати Великим Магом Кватоха. Скракан залишив його тимчасово, поки сам розбирався із астральними демонами. Але у результаті того – загинув, і Айденус невільно став найголовнішою людиною Ліги.

–До чого тут Айденус? – розсердився я.

–Це ж був приклад…

–Справа не в тому! Взагалі не в тому!

–Я тебе не розумію.

–У мене, чесно кажучи, чимало інших питань, ніж цікавості до того, як Айденус став головним магом Ліги.

–Яких?

–Вони не стосуються ситуації з Горішком, – ухильно відповів я.

Насправді, мова йшла про моє кляте безпам’ятство. Але, зрозуміло, Бернар моє зауваження сприйняв в іншому сенсі. Раптом паладин нахилився вперед та неголосно спитав:

–Скажи-но, друже, а тебе більше не тривожать ті сни?

–Які сни? – не відразу второпав я, ледь не захлинувшись від не очікування вином. – Ти про ту дивну істоту, що сидить закутою в темноті?

Паладин хитнув, а помітивши мій швидкий погляд убік Ніколя, подав знак, щоб я говорив відкрито.

–Ні, подібних снів вже немає, – була на те моя відповідь.

Здається, це дещо засмутило Бернара.

–Ти ось, друже, згадував той острів, – хрипкувато промовив паладин. – Скажу тобі, що з тих пір ти сильно змінився.

–І в чому це виявилося? – з іронією спитав я, потягуючи вино.

Здається, про зміни в мені вже колись хтось казав. Може, то був і сам Бернар… Чомусь я призабув те.

Обличчя паладина стало похмурим. Він відкашлявся та промовив:

–Ти став розумнішим, обережнішим... Навіть, зізнаюсь, більш підступнішим.

–Овва! Навіть так?

–Навіть так. Люди навколо тебе побоюються… І це помітно!

Я не знав, що і сказати у відповідь. А паладин між тим додав, що мені було б добре сходити до Церкви та поговорити з настоятелями. Я відмахнувся та прямо сказав, що не особо довіряю церковникам.

–Від всіх їхніх розповідей тхне… якоюсь нещирістю… штучністю… Ти, Бернаре, не ображайся, але це правда.

Ніколя завмер та перелякано подивився на свого старшого товариша.

–Але ж в силу Покровителів ти віриш? – зіщулився паладин.

Я сердито кинув, що ми ведемо пусті балачки та різким рухом налив собі ще один келих вина. Здається, воно вже встигло трохи запаморочити мені голову. Проте, я все одно осушив чергову порцію та заявив, що втомився і хочу прогулятися.

Розмова мені здалася не тільки пустою і нудною, а ще дратівливою. Можливо через те, що я не міг чесно зізнатися у своїх проблемах. Не міг розповісти про власні труднощі… про страхи… Нікому сказати, що боюся розкриття того факту, де виявиться, наче я такий же зрадник, які зараз сидять за мурами Горішку. (А все складалося на користь саме цього висновку.)

Я підвівся та вийшов назовні трохи освіжитися. Біля намету вартували двоє чоловіків, яких залишив Єгор. Прокрокувавши повз них, я хутко звернув на чергову прямолінійну вуличку та рушив до частоколу, щоб ще раз подивитись на Горішок…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше