25.11.2019 06:55
Без обмежень
15 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

17

…–Підводься, соню! – тицьнув мене хтось в бік.

Я різко сів і перелякано озирнувся. Голова була важкою. У скронях бухало, в роті присмак, немов цілу ніч туди миші гадили.

Поряд стояв свіженький Бернар. За ним виднівся Ніколя ді Вевр. Виглядали вони дещо стурбовано, навіть – напружено.

–Котра година? Що відбувається? – я спробував зорієнтуватись.

–Давно за полудень! – відповів паладин сухим діловим тоном. Він відкашлявся та доповів: – Синій полк прибув… ще рано вранці… Вже почали табір розбудовувати. Мабуть к вечору закінчать. А там візьмуться за збирання метальних катапульт. А правильніше було б казати требюше…

Чесно кажучи, мені зараз було до сраки, що там правильно, а що ні. Слухати зранку повчання на тему, що ми, канійці, постійно плутаємо святе з грішним, було не до снаги.

–Ти коли-небудь бачив вибухові ядра? – спитав паладин.

Я важко видохнув та трохи із запізненням висказав свій подив, що до швидкої появи Синього полку.

–Він з неба звалився, чи як? Невже крокував сюди всю ніч?

Бернар нічого не сказав, лише стримано посміхнувся.

–Воєвода сьогодні збирав раду, – підключився до розмови Ніколя. – Думаю, там обговорювали майбутній штурм.

Я спробував підвестись, відчуваючи, як пливе під ногами земля. Підступне ельфійське вино! Навіщо стільки його вчора випив?

–А чого ви хочете від мене? – ледь не чужим язиком, який взагалі не хотів слухатися та заплітався між зубами, спитав я у ельфів. – Чого підняли?

–Бо за тобою вже прийшли, – з цими словами Бернар відкинув полог і я побачив назовні фігуру Єгора Сивоніса.

–Тєбя ваєвода завйот! – побачивши мене, промовив чолов’яга. Він не став заходити всередину.

–Зараз?

–Єщйо час назад! Сматрю, ти вчєра харашо наклюкался… Паслушай савєта: Залєскій нє любіт нєуважєніє, паетому паскарєй прівєді сєбя в парядок.

Це легко сказати. А коли під ногами постійно вібрує земля, коли перед очима крутяться образи, а до горла підкочується вчорашня вечеря, привести себе до ладу дуже складно.

–А чого від мене треба тому воєводі? – спитав я у Єгора, стримуючи пориви до блювання. 

Сивоніс скорчив невдоволену пику та сердито кинув, що йому подібне не розповідають.

–Прідйош – узнаєш! – додав він. – Буду ждать тєбя возлє шатра Залєскава.

Я витратив близько години, перш ніж зміг хоч якось привести себе до ладу. Тут трохи допоміг Бернар, який запропонував якийсь кислючий напій.

–Мені в горлянку нічого не лізе! – відмахувався я.

–А ти пий через силу. Інакше до завтрашнього ранку будеш квакати під наметом.

Отже, приблизно година, і я вже зміг доплентатись до намету Залеського. Єгор стояв біля охорони та про щось тихо з ними перемовлявся.

–А ти очєнь бистрий! – зауважив він, ледь помітивши мене.

–Не те слово! – спробував пожартувати я. – так що, йдемо до воєводи?

–Тєпєрь жді, каґда он тєбя пазавйот! – нахабнувато посміхнувся чолов’яга.

Ми простояли десь з півгодини, перш ніж старший стражник повідомив, що воєвода чекає на нас. 

Єгор рушив першим. Я ж трохи почекав, збираючись духом (бо відчував – попереду неприємна розмова), а потім покрокував слідом. Цього разу в мене зброю не забирали. Отже – почали довіряти, – вирішив я. – Або це свого роду такий хід, яким хочуть приспати мою пильність.

Взагалі, зізнаюсь чесно, відчував якусь халепу, яка очікувала мене після зустрічі із Залеським. І це почуття ще більше зміцнилось після того, як воєвода подивився в мій бік. В цьому погляді було стільки презирства, стільки зневаги, що аж через край.

–Заскучал, гляжу! – промовив Залеський. Він сидів за своїм столом, постукуючи пальцями по якимось папірцям. – Ну таґда для тєбя дєльцє талковоє єсть!

Ми помірялися поглядами. Початок розмови явно цікавий, але щось мене не тягне на пригоди.

–Я тут не для того, щоб займатися якимись справами, котрі не стосуються загального…

–Тут камандую я! – раптом рявкнув воєвода. Мене аж тіпнуло, від несподіванки. – Толька я! Уясніл? – губи воєводи скривилися в недобрій посмішці. – Нікакіх атґаворок!

Я помітив, як Єгор намагається стримати посмішку.

Псяче хутро! Що взагалі відбувається? – закрутилося в голові. – Звідки такі зміни в поведінці?

Ясна річ, воєвода і до цього не оказував особливої поваги, але сьогодні його щось перемололо, наче жито на муку.

–Ну так вот, – продовжив він, не дочекавшись моєї чергової порції заперечень: – нє успєлі даставіть да сабрать катапульти са Святой Землі…

–Требюше.

–Што? – осікся воєвода.

–Не катапульти, а требюше… Знаєте різницю між тим і тим?

–Што! – нарешті пригодилися повчання Бернара і я зміг спритно вибити лаву з-під дупи цього зарозумілого канійця. Обличчя воєводи перетворилося на різнокольорову пляму. – Што! Ти хочєш сказать, будта я нє знаюсь на воєнском дєлє?

–Я хочу сказати, що ви помиляєтесь, називаючи…

–Помиляєшся… так ета ти! Ми тєбє нє… Хм! – воєвода різко осікся, а потім вихопив на своєму столі зі стопки якийсь папірець, та голосно продовжив: – Вот, кстаті, мнє тут саабщают, что ви, гаспадін Бор, тот єщйо… хітрєц! – під словом «хітрец», Залеський явно приховав щось інше, лише в останню мить замінивши його на щось благозвучне. – Відіш лі, Єгор, пєрєд намі нє прастой чєлавєк. Он в адіночку… пачті в адіночку пєрєбіл атряд… уґадай каво? Баріса Сівєрскава!

–Сіверскава? Ви про Тятю? – Єгор аж присвиснув.

–Аґа, єво самова. Помніш, как ми под єво началом на Ельджунє хаділі? – якось хитрувато підморгнув Залеський.

–Ещйо би! – в унісон хмикнув Єгор.

–Ти, кстаті, Бор, слишал о стояніі на Крававой заставє? Нєт? Так вот, єслі би нє Сівєрскій, то нє разґаварівал би я сєйчас с табою. А твоі кості, Єгорка, нєбось падальщікі догризалі...

–Сіверський був змовником, таким же, як ті, що зараз переховуються в Горішку! – крижаним голосом промовив я.

Воєвода якось дивно посміхнувся.

–Бунтарі! – протягнув він, скрутивши губи качечкою. – Да, бунтарі!.. Так вот ані, ґаспадін Бор, как-то пронюхалі про прібитіє Сінєва полка, і папробовалі савєршить вилазку, што б напасть на нєво вночі… так сказать, пока тє в паходном парядкє шлі до нас. Двє катапульти сажглі!

–І що? – не второпав я.

–Думаєш мноґа людєй знало про прибитіє падмоґі? Отож! А тєпєр втарой нюанс: кто у нас тут із Разискнова пріказа? Кто знаєца на паімкє бунтарєй?

–Ви хочете, щоб я…

–…штоби ти, Бор, вмєстє с атрядом Єгора отправілся прачєсать всє мєстниє аврагі. Разискать лазутчікав… ілі найті прєдатєлєй… каториє якшаюца с сідєльцамі із Арєшка!

–При всій повазі, пане воєводо, – перебив я Залеського, бо як і раніше все ще відчував якийсь підступ, – моя присутність тут, в вашому таборі, передбачає зовсім інше завдання. Для подібних вилазок, і я в тому впевнений, вам вистачить сил власних людей. Справа не в Розшуковому приказі…

Обличчя воєводи залишилося кам`яним. Жодна емоція не позначилася на ньому, навіть мигцем.

–Сейчас ідйот вайна! – заявив він.

–Заколот, – виправив я Залеського. – Заколот.

Після вчорашньої пиятики, мій настрій набув «войовничості». Звичайно, я ще не розумію, в які ігри почав грати воєвода, але явно то була не його особиста примха, направити мене на розшуки якихось шпигунів та зрадників. Щось підказувало, справа набула нових чинників.

–Нєт, вайна! – відчеканив воєвода. – Імєно вайна. Можєт в сталіцє… в Разискном пріказє палагают іначє, но нам-то тут віднєє. Правда, Єгор?

Той у відповідь жваво закивав головою.

–А на вайнє, тєм болєє в майом лагєрє, дєйствуют іниє закони. Надєюсь, я дастаточна ясна висказался?

–Ви, пане воєводо, – почав я сперечатися, – не заходьте у крайнощі.

–Трудно с вамі, гасподін Бор, – воєвода недобре посміхнувся. – Помню бил у мєня случай: тожє коє-кто прікази аспарівал... Дал я єму как-та вазможнасть ісправица, а он вазьмі снова і сдєлай всйо па своєму. Сколька тагда людєй палягло на Паучєм-то склонє... Ужас! А пачєму? Бо нє стал он іскать лазутчікав, а мнє сказал, мол, што нєт там нікаво. Я єму павєріл... А там два палка імпєрскіх салдат в джунглях... Кагда ужє падаспєлі наші аснавниє сіли, ужє нєкава било спасать... Ґаварят, тот парєнь патом сільно пєрєживал. Совєсть так замучіла, што он в балотє утапілся... Вєрна ґаварю, Єгор?

–А я слишал, будта он павєсілся, – заявив Сивоніс.

–Да? Ну, ето нє важно... Вішь как, Бор, биваєт-то! А тєбя совєсть часом нє мучаєт?

Погроз я не боявся. Але зараз розумнішим було б погодитися на гру Залеського, ніж продовжувати з ним гризтися. До речі, можливо, саме останнього він і чекає, щоб запроторити мене під арешт і тим самим не дати змогу прийняти участь у штурмі.

Папірці Гудимира! – спалахнуло в моїй голові. – Невже Залеський також про них чув? Звідки? Може… може… Стій, а що то за лист він показував, де розповідали про мої «подвиги»? Від кого? – мені наче врізали по потилиці. – Псяче хутро! Що тут відбувається?

–Савєтую тєбє, – перебив мої розміркування воєвода, – харашєнько паразмисліть і прінять майо прєдлажєніє!

Я хитнув головою у відповідь та рушив назовні. Слідом вискочив і Єгор.

–Ти ж знав, що затівається? – накинувся я на нього.

–І што с таво?

І сказати на те нічого.

Я спробував взяти себе в руки. Треба, думаю, порадитись із Бернаром… Точно, точно!

–Ну так што? – не відчіплявся Сивоніс.

–Піду поснідаю… ось що! А потім… потім, десь за годину, чекай мене біля східного проходу.

Єгор посміхнувся та пішов геть. Я трохи почекав, а потім поспішив до намету ді Вевра.

Всередині мене чекав паладин. Він тільки глянув на мене, як тут же насторожено спитав, що трапилося. Мабуть, знову моє обличчя стало зрадником, видав власні емоції.

Я роздратовано присів на подушки та повідав про все, що сталося в наметі воєводи. Єдине, по що умовчав, так це про свої висновки стосовно папірців Бельського.

–Погано! – розгублено промовив паладин, ледь я скінчив розповідь.

–І це все, що ти зараз можеш сказати?

–Не думаю, що справа у такий собі помсті… Я кажу про Бориса Сіверського. Наскільки мені відомо, Залеський дійсно в свій час служив під його началом. Але згодом їхні шляхи різко розійшлися… Начебто через той же Павучий схил…

–І що робити?

–Воєводу характеризують глибоко релігійною людиною. Я постараюся, щоб Церква поговорила з ним. І ще наших магів пошлемо, нехай натиснуть...

–Дивись, щоб своїм тиском, ви мене часом не розплющили… А що мені зараз робити? Ігнорувати? Тоді виглянь назовні й побачиш, що навколо намету чатує з десяток ратників.

–Ти вважаєш, вони хочуть тебе вбити? Це ж смішно!

–Може тут, в таборі, й не вбити… А ось в ярах по за ним…

–Навіщо те воєводі? Ти перебільшуєш… Можливо, він нервує через напад на Синій полк та спробу пошкодити требюше, тому і звернувся до тебе.

–Ага! Тому і ратників послав слідкувати?

–Тоді, може, він вважає… особливо після твого вчорашнього споглядання околиць, наче ти зрадник, га? Думає, ти зараз спробуєш втекти…

Я хмикнув та сердито стиснув кулаки.

–А тобі, Бернаре, відомо, що за мурами Горішку сидять такі ж ратники, що і в цьому таборі?

–Ти говориш про те, що і вони колись були Захисниками Ліги? Так, мені це відомо! Це багато кому відомо!

–Так ось, хіба не дивно, що Залеський і досі не може розпочати штурм фортеці? Взяв її, начебто, в облогу… а вона дірява, як сито!

–Ти вважаєш, буцімто воєвода має якийсь стосунок до бунтівників?

Я промовчав. Чесно скажу, що в мене було тільки одне пояснення, і воно стосувалось списків заколотників. Про те, що я відправився за ними, знали одиниці, серед яких Ісаєв та Іверський. Інших Жуга не називав, але вони повинні були бути… Так ось, чи не є серед них зрадників? Або тих, хто хотів би заполучити папірці Гудимира для задоволення власного зиску? І ось, якщо продовжувати думку, то цей невідомий, м’яко кажучи, негідник, вирішив спробувати використати для того Залеського…

Стій! А, може, і сам Залеський у цих списках? Через те і нервує?.. І все одне, яким чином він дізнався, що я прибув за ними?

Дурня якась! Плутанина!.. Може дійсно все це лише мої «перебільшення»?

–Ти чого там бурмочеш? – нахилився паладин. Він торкнувся мого плеча та зазирнув у очі.

–Кажу… кажу, що напевно прийдеться мені відправитися із Сивонісом. Як ти там казав про вовків та свободу?

–А це тут до чого?

–Не залишатися ж мені зайцем серед хижаків? Грати, так до кінця!

Бернар насупився, задумливо говорячи:

–І все ж… про всяк випадок… дивись там по сторонах… Будь обережним. Зайвий раз не підставляй під обух свою голову.

–Що? Також почав сумніватися? – іронізував я, піднявшись з подушок та починаючи готуватися до походу. Мечі, лук, сагайдак… прихопив і похідну торбу, куди поклав трохи їжі.

–Береженого і Сарн береже, – додав наостанок паладин. – А я, між тим, з декім пораджусь…

Він все ще продовжував сидіти та неголосно міркувати. Видно, я все ж його зачепив, змусив почати сумніватися в тому, яка каша затівається в таборі.

–Боре, а ти мені все розповів? – вже коли я був біля самого виходу, кинув ельф.

–Що не так?

–Скажі-но, друже, чому насправді ти тут? Чого хоче Жуга?

–Того ж, чого бажає і весь Кватох – припинення бунту, – відповів я, вибираючись назовні.

І під погано приховані погляди спостерігачів, котрі робили вигляд, наче просто прогулюються в цьому краї, я рішуче покрокував до східного проходу…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше