27.11.2019 06:45
Без обмежень
20 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

19

...Який довгий день... нескінченний день... От би зараз спромогтися розслабитися, хоч на кілька хвилинок… Передихнути, перепочити… але при тому не втратити контролю над ситуацією… Може все ж заплющити очі? Зробити глибокий вдих та віддатися сну?

О, Сарне, дай мені сил!..

Цей сірий похмурий ранок почався загальною побудкою. Мені вдалося трохи поспати, хоча, зізнаюся чесно, думки про пригоди в гайочку не давали спокою. А ще гадалось про те, яким буде день прийдешній. Попереду штурм… а в подібних справах мені ще не доводилось приймати участь. І саме ця думка терзала розум, розбурхувала душу, наче настирливий комар. Слова про те, що все буде добре, що не варто цим перейматися завчасно – натикалися на глухий паркан.

Я сердито гиркав на себе, намагаючись заспокоїтися. А коли прозвучав сигнал до підйому, схопився, наче переляканий заєць.

Сніданок здавався несмачним, хоча Ніколя дуже намагався догодити. Я їв майже повністю відсторонившись від дійсності. Потім почав готуватись до бою. Ретельно оглянув зброю, підточив клинки, підготував наконечники для звичайних стріл (можливо стануть у нагоді), перевірив стан луку, накинув нову тятиву… Про всяк випадок потренувався із зачарованими стрілами, чи не забув закляття.

Я не збирався йти в перших рядах, бо не настільки вже і дурний, щоб даремно ризикувати власною головою. Але після вчорашньої пізньої розмови із Залеським стан речей різко змінився. Воєвода прямо сказав, що або мені дадуть дозвіл йти з авангардом, або вже тільки після того, як захоплять Горішок. Я спробував сперечатися та дізнатися причини настільки дивних заяв, проте Залеський різко мене обірвав:

–Я всйо сказал! Вибірай!

От, псяче хутро! Який же це вибір? Мене просто штовхають на списи… Ось як це можна назвати.

–Гаразд! – роздратовано промовив я. – Кажете «в авангарді»? Хай буде так! Сподіваюсь, ви… ви…

Я замовк, так і не закінчивши фрази. Не хотілося поглиблювати наші із Залеським протиріччя. То ж розвернувся та вийшов геть від воєводи.

Про цю ситуацію розповів Бернару, коли той заглянув вранці у наш намет. Він нічого не сказав, сів напроти та, як мені здалося, почав шепотіти молитву.

–Послухай, ельфе, – перебив я паладина, – ми с тобою, здається, колись про те говорили, але чіткої відповіді мені й досі не відомо…

–Що таке? – Бернар випростався та із цікавістю в очах поглянув в мій бік.

–Тема все та же: ти сам-то віриш в переродження і повернення в Сарнаут?

–Що? – ельф вкрай здивувався. Він все ще дивився на мене так, наче шукав якийсь підступ у словах, але зрозумівши, що я не жартую, глухо відповів: – Ну, я ж служитель Церкви Світла!

–Тобто, це означає «так»? Гаразд… а скажи, ти сам хоч раз бачив того, хто дійсно повернувся звідти?

Ельф якийсь час мовчав. Він нервово покусував нижню губу, його кінчики крил нервово затремтіли. За секунду Бернар знехотя відповів:

–Одного разу... одного разу я, начебто, бачив такого...

–Начебто?

–Бачив! Більш твердо відповів ельф.

–Такого? – хмикнув я. Ну і визначення! – І який він?

–Дивний… Він був... був... дуже дивний...

–І хто він? Людина? Ельф? Може гіберлінг?

Бернар мовчав. Стало зрозумілим, що він так і не відкриє мені, хто то був.

–А скажи, друже, в чому проявлялася його дивність? – спитав я, намагаючись зайти з іншого боку.

Ельф примружився, наче підбирав слова, а потім якось розлого сказав:

–Чому ми боїмося померти, якщо віримо в безсмертну іскру? Якщо віримо в наше переродження?

–А чому ти так запитав? – здивувався я. Як для паладина, служника та захисника Церкви Світла, подібні слова були недоречні, бо віддавали якоюсь єрессю.

–Як знайдеш відповідь, то зрозумієш…

Що саме я повинен був «зрозуміти» ельф не договорив, бо в цей момент зовні почулися гучні вибухи. Земля під ногами завібрувала, скляні келихи, що стояли на столі, дрібно-дрібно задзвеніли.

–Що за.., – я аж підскочив.

–Ось і почався штурм, – промовив паладин. Він чомусь освятив мене знаменням, а потім повідомив, що це почали працювати требюше. – Спостерігав колись подібне?

Ми вийшли назовні та я побачив, як зібрані катапульти почали неквапливо жбурляти розривні ядра. Це були неймовірно величезні кулі, до створення яких, якщо вірити чуткам, приклали руку ельфи-чаклуни.

Ядро клали у чашу, обслуговуючий требюше бомбардир накладав на нього закляття, потім цілився, вираховував траєкторію. Його помічники після команди відпускали противаги, й куля, спалахуючи сліпучим світлом, улітала вдалечінь, залишаючи за собою довгий хвіст чорного диму. Вдарившись у мури Горішку, вона вибухала ярким полум`ям, вигризаючи зі стін шматки кам’яної кладки. Вони розлітались навсібіч, залишаючи після себе хмару пилу, що була схожа на квітку з темними пелюстками та вогняною серцевиною.

То я вам скажу видовище! Звичайно, опинитися у фортеці в цей час мені зовсім не хотілося, але все ж я ніяк не міг відірвати погляду від «розквітаючого букету». Було в цьому щось таке жахливе… щось дике… страшне… але воно чарувало, вабило… кликало!

Можна било тільки уявити силу одного такого вибуху. Не дивлячись на відстань, кожного разу після нього земля здригалася, корчилася, ставала дибки. А потім – починала тремтіти під ногами, наче перелякана тваринка.

За якусь годину катапульти Синього полку знищили усі додаткові дерев’яні башти, які спорудили бунтівники навколо Горішку. Мури фортеці були також значно пошкоджені. Наступною ціллю бомбардири обрали ворота. Залеський наказав зробити досить широкий пролом, щоб гренадерам було легше увірватися до фортеці.

Я повернувся до намету, начепив зброю та амуніцію, а потім попрощався із паладином. Той пробурмотів стандартне: «Бережи себе», та знову мимохідь згадав про єдинорога, при тому скоса поглядаючи на руну Арга на моєму акетоні.

В цю мить полог різко відкинувся вбік та всередину зазирнув Першосвіт.

–Ось ви де ховаєтесь! – голосно промовив він, хитрувато мружачись.

Ми привіталися і хлопець стиснув мене в своїх ведмежих обіймах, та так, що аж-но кістки затріщали. Він гигикнув та повідомив нам, що його загін поки ще чекає на команду.

–Першими не пустять, – сказав гігант. – До атаки зараз готуються гренадери із Синього полку. Он вони збираються біля проходів, – і Першосвіт махнув убік якогось натовпу.

Я озирнувся. В очі кинулись стрункі ряди ратників, які стояли прикриваючись довгими щитами пофарбованими у синій колір.

–Ще якась година, – продовжував весело нам розповідати товариш, – і почнеться гулянка!

Його веселість явно була показною. Я відчував, як тремтить голос, особливо, коли він промовив слово «гулянка».

В подібній колотнечі Першосвіт також ще не бував. Тож намагався бравадитись, грати бувалу людину. Я ж тримався стримано, хоча зізнаюсь, всередині живота щось крутило від хвилювання. Одна справа – мої колишні сутички, де приходилось битися проти двох, або трьох… чотирьох бійців… А тут – звалище.

У небі кружляла ціла зграя чорних воронів. Їх мерзенне каркання починало дратувати.

–Вот сукі! Прямо чуствуют! – злобно вилаявся якийсь сивий дружинник, що проходив повз нас.

–Што? Серйозно чуствуют? – здивовано спитав його молодий товариш.

–Куда серьйознєє! Еті чуствуют смєртушку за сто вйорст, – смачно описав чолов’яга картину навколо нас. Так смачно, що аж я трохи здригнувся.

Першосвіт зблід, ледь почув слова ратника. Я хлопнув його по плечу та кинув: «Давай, брате! Ще зустрінемось».  

–Чесно та грізно! – вигукнув той.

–Побачимось за мурами, – відповів я йому, а сам рушив до гренадерів.

Командира авангарду, худорлявого бороданя невизначеного віку, знайшов біля частоколу. Він стояв опершись руками на металевий жезл та разом зі своїми помічниками дивився на фортецю, яка зараз густо-густо димила. Ледь я представився, то почув стримані хмикання. Здається, моя персона не дуже порадувала ані командира, ані його хлопців.

–Що ж там такого, якщо разом із нами посилають нишпорку з Розшукового приказу? – іронізував один з помічників.

Інші було кинулись жартувати на цю тему, але бородатий командир розсерджено рявкнув: «Цить»!

–Так ти з нами? – це не було схоже на питання. Чолов’яга зіщулився, оглядаючи мене з ніг до голови.

–Скоріш, за вами, – виправив я його.

–Ось що тобі скажу, хлопче: навіть «за нами» буде спекотно. Ти колись ходив у атаку?

Ми схрестились поглядами. От чого всі завжди хочуть показати свою крутість? Чого випинаються, надуваються, наче індики?

–Оре! – обернувся командир до когось до своїх помічників. – Оре, проводи нашого нового друга до загону.

Наперед вийшов непоказний чолов’яга, який жестом вказав слідувати за ним. Ми дісталися авангарду. Орій підвів мене до якихось двох ратників, поясняючи, щоб я тримався них під час штурму фортеці. А їм же шепнув, щоб придивлялись за мною.

–Це людина з Розшукового приказу, – говорив Орій. – Самі розумієте, що у випадку чого, нам попарять качана.

–Нащо він нам? – обурювалися ті двоє ратників.

–Цить! – кинув Орій, явно повторюючи інтонацію свого командира.

Він хлопнув одного з ратників по плечу та пішов геть.

–Як звати? – звернулись гренадери до мене.

–Кличьте Бором.

–І чого тобі, друже, не сидиться в таборі? Квапишся до чистилища?

–Гаразд! – промовив другий ратник. – Не переймайся! Від долі не втечеш… А взагалі, тримайся наших спин. Коли будемо драпати, то не барись, а біжи з нами! – останнє явно було схоже не жарт.

Катапульти все ще бомбардували браму, перетворюючи її на суцільні руїни. Мені протягнули здоровезний щит, показали як кріпити його до руки, щоб не впав під час наступу, і тут раптом пролунав ріг.

–Чесно і грізно! – понеслося між рядами.

Гренадери один за одним почали підходити до дерев’яної стіни на якій виднілися залізні гаки та чіпляти на них мідні монетки. Ті висіли на шкіряних тасьмах, протягнутих крізь просвердлені посередині отвори.

Я колись чув про цей ритуал. Але чути та бачити – це зовсім різні речі. Особливо, коли розумієш сенс подібних дій… Майже розумієш…

У гренадерів була стара приказка, що солдатське життя не варте і мідного грошу, який висить на їхній шиї. Згадуючи те, я відчув, як моє серце болісно защеміло. Скільки ж, – питаю себе, – відтепер монеток залишиться після цього бою… які вже і не заберуть назад їхні господарі?

Ратники, згідно заведеної традиції, прощалися, підтримуючи один одного давнім девізом:

–Чесно і грізно!

–Поки ніч не закриє наші очі!

Я стояв трохи осторонь, спостерігаючи, як здорові міцні хлопці (деякі з них вже були поважними чоловіками з довжелезними заплетеними в коси бородами) міцно-міцно обнімалися. Така собі суцільна синя маса озброєних людей, які плескали мозолистими долонями по спинах своїх товаришів.

–Чесно і грізно… і грізно… наші очі… Чесно і грізно… І ціна нам мідна копійка! – лунало з усіх боків.

Потім між рядів пройшлися капелани. Вони освятили солдатів перед битвою, призиваючи їх приєднатися до загальної молитви.

Обстріл Горішку почав вщухати. Крізь проходи потягнули величезні рублені стіни з бійницями, які були встановлені на товстелезні скрипучі колеса. Їх виставили в декілька рядів. Гренадери рушили слідом та зайняли свої місця позаду цих захисних стін.

Я рушив за своїми наглядачами. Ми були в останньому ряду. Ледь також стали за захисною стіною, я обережно визирнув у бійницю. 

–Назад! – гаркнув хтось над вухом. – Зайвий раз туди не лізь! А то без ока залишишся.

–Чого спимо? – загорланив якийсь офіцер. – Нумо, штовхай! – пролунав його наказ, і ми всі разом почали переміщувати стіни до фортеці.  

Ох, скажу вам, та ще справа! Не думав, що буде так важко. Крім того, що штовхаєш ту дерев’яну перепону, колеса якої постійно грузнуть в сирій землі, та ще тягнеш і власну амуніцію… Прийшлось щит закріпити за спиною, щоб не заважав рухатися вперед.

Ледь ми пройшли десь півдороги, як в Горішку нарешті отямилися. Зрозумівши, що почався наступ і обстрілу катапультами вже якийсь час не буде, на мурах та баштах з’явилися лучники.

Спершу мені здалося, наче на сонце найшла хмара. Якось потемнішало, а потім я почув дивний дріб, що лунав за стіною.

–Стережись! Стережись! – закричали з різних боків.

В наступну мить ратник, який знаходився десь в п’яти кроках ліворуч, глухо скрикнув та завалився на землю. З його ключиці стирчало древко стріли.

–Всім притиснутись! – був наказ. Я швидко зробив крок та тут же відчув, як щось стукнулося по щиту, який висів за спиною.

З неба, наче дощ, хлинув черговий потік стріл. І знову «бам-бам-бам» – забарабанило по дереву.

Крик праворуч… ліворуч… десь попереду…

–От, суко! – проворочав гренадер, що йшов зі мною поруч. – Луплять по нас, наче дощем поливають!

–Дощем? – хмикнув інший ратник. – У нас про такий рясний потік зазвичай кажуть: «Ллє так, буцімто корова дзюрить»!

Солдати загигикали, продовжуючи штовхати стіну.

Лучники стріляли навісом, намагаючись вразити нас зверху, дійсно, як каплями дощу. І чим ближче ми підходили, тим ряснішим ставав обстріл.

–Ніхаз вас всіх бодай! – кричали командири. – Хутчіше штовхайте! А то, як на завтра все робите!

Говорили вони це явно без злоби. А ми, впершись руками у стіни, продовжували рухати їх до Горішку.

У скронях бухало, вуха заклало... Озираюсь ­– навколо лише якісь злі та сірі обличчя… Дехто блює… інші валяться на землю від напруження…

–Все! Стій! Стій! – віддали наступний наказ.

Я втомлено присів біля колеса, намагаючись віддихатися. Від хвилювання до горла теж підкочувалась нудотна грудка. А ще хотілося піти подзюрити.

Цікаво, як після подібного штовхання йти на штурм? – промайнуло в голові. – Поки притягнеш ці кляті «обози», вже жити не хочеться.

А з Горішку щиро поливали стрілами. Бунтівники навіть спробували підпалити захисні мури, за якими ховалися гренадери.

Десь чверть години ми сиділи, чекаючи на сигнал до наступу. Нарешті між рядів пролунало:

–До бою! Всім бо дою! Щити наперед!

До пролому було десь півтори сотні кроків. Я вже бачив, як там кучкуються захисники фортеці. Вони виставили довжелезні пики, перегороджуючи шлях до Горішку.

–Приготуватися до рукопашної! – побігло між гренадерів.

Приставлені до мене солдати порадили після наказу, відразу щодуху бігти вперед. Я дивився на них і бачив уже зовсім інших людей. Не знаю, що саме в цих хлопцях змінилося, але це не були ті веселі парубки, котрі підморгуючи один одному, сипали жартами стосовно моєї хоробрості.

–Треба стати блохою! – цілком серйозно говорив один з них. – Стрибати, скакати, рухатися… Головне, не зупинятися! Не озиратися! Вперед і тільки вперед! А вже там…

–З щитом побігаєш! – посміхнувся я.

–Можеш і без нього, – кинув другий ратник. – Але, чи встигнеш добігти? Бачиш, як щільно луплять їхні стрілки? Я свого часу також пробував хизуватися та ледь не перетворився на їжака.

–Чесно і грізно! – раптом загорланив хор чоловічих голосів.

–Ну, Сарн нас бережи! – кинули й мої наглядачі, виходячи з-за стіни. – Тримайся нашої спини.

Гренадери рішучою хвилею пішли в атаку. Робили те мовчки, без переможних вигуків, або залякування противника. З десяток-другий кроків були подолані без проблем. А вже потім на наші голови сипонув дощ зі стріл.

Я прикривався щитом, рухаючись ледь не останнім в авангарді. То тут, то там чулися крики й зойки поранених. Ратники переступали через тіла своїх товаришів, невпинно наближаючись до гігантського їжака з гострих пик.

Псяче хутро! І як ми його подолаємо? – промайнуло в голові. Я вже уявив, як моє тіло висить на гострих наконечниках та захисники фортеці таким собі лінивим рухом скидають його донизу й наколюють наступну жертву.

Менше хвилини і попереду вже закипів бій. Я ще не міг толком нічого розгледіти. До того ж боявся, що мене підстрелять, варто визирнути з-під щита. Тож намагався якнайшвидше добігти до стін, щоб хоч якось заховатись за ними.

Людей прибувало і вже скоро біля розтрощених воріт почалося цілковите стовпотворіння. Дзвін заліза, несамовиті крики, чиясь лайка, гуркіт. Я біжу, а в мізках крутиться: «Боре, який ти дурень, що погодився на подібну авантюру».

Бум-бум – зловіще заторохтіло щось по моєму щиту. А потім чую ­ – ш-ш-ш-шурх, та й над самісінькою головою. Мені навіть здалося, буцімто це «щось» торкнулося волосся.

Озираюсь навкруги: обличчя у гренадерів бліді, що сраки. Всі перелякані також, як і я. Хоч це радує, а то вже подумував драпати назад.

Передні ряди заколотників почали задкувати. Не допомагали, навіть, довгі пики. Попереду гуготіло так, що аж лячно. 

Дзень! Бум! Чийсь зойк… Ще один… Знову удар… Сніп іскор від схрещених клинків... В наступну мить мені на обличчя бризнуло щось гаряче.

Крок за кроком йду вперед. Під ногами каміння, ями… вбиті гренадери… Одного разу підковзнувся в калюжі чи то крові, чи то кішок.

Вскочив, озирнувся… Дивлюсь, попереду перекошена пика якогось чолов’яги. Дивиться на мене люто, аж по спині морозець.

Я стиснувся, наче жаба перед стрибком. Уперся ногами та різко виступив уперед, штовхаючи щитом цього свого першого супротивника. Той перечепився через камінь, впав навзнак і… запищав… Я аж завмер на мить.

Він пищав, наче дитя… А за секунду хтось із гренадерів, навіть не глядячи, таким собі байдужим рухом зарубав цього біднягу.

–Вперед! – гаркнули над самим вухом. – Не зупинятися!

Помах і удар… Парирування... Поштовх. Розворот… В щит влетіло щось масивне. Від удару я аж впав на одне коліно. Ремінь на руці раптово лопнув.

От лайно ж роблять! – розсерджено бурмотів я. Прийшлось відкидати щит вбік, бо він бовтався, як те гівно в ополонці…

Я підскочив та ринувся в атаку. Удар… удар… удар… Навіть не намагався щось видумати, просто лупив зверху. Чолов’яга позадкував і тут йому на допомогу кинувся пікінер. Я ледь встиг підсісти під його спис. Фальшіон прикрив мою голову.

Я хутко закрутився дзиґою, одночасно роблячи широкий крок вперед, тим самим підсаджуючись під руки пікінера та наносячи йому удар під кольчугу. І знову в обличчя бризнуло чимось гарячим...

Кров. Смак солонуватий. Тьху ти, псяче хутро! Тут, дивлюсь, чужою кров’ю напоять під самі гланди.

Зойк зліва… Потім справа... Хтось різко спіткнувся та навалився мені на плече.

Я перескочив через чиєсь тіло і притиснувся до стіни, щоб віддихатися та оглядітися.

Пікінерів попереду відтіснили. Від напору гренадерів вони відступили за межи зруйнованого проходу. І тепер атакуюча сторона вривалися всередину Горішку, наче вода крізь отвір у дамбі.

Люди продовжували вливатися на невеличку площу. Тут було важко розвернутися. З одного боку – зовнішні мури, напроти них – глухі стіни господарських будівель, яки височіли над нами, наче рукотворні гори. Ліворуч-праворуч – вузенька вуличка, перекрита з обох боків ворожими пікінерами… Але головне – це галереї та переходи між стінами. Обрамлені напівкруглими зубцями, вони давали змогу лучниками, які зараз жваво юрмилися над горі, безпечно вести обстріл по гренадерах.

Хтось злобно рикнув. Я озирнувся: за кілька кроків праворуч від мене вискочив величезний вовк. Він вгризся в горло одного із наших ратників.

–Твааайю мать! – вилаявся хтось за мною. – Рубі ету сссуку!

Я було відсахнувся, але зрозумівши, що треба користуватися моментом, поки вовк зайнятий своєю жертвою, рішуче пішов уперед. Сакс глухо просвистів, вриваючись у шию звіра. Лезо м’яко розрубило м`ясо, ледь не до самої кості. Вовк відчайдушно звив, я хотів було нанести другий удар, але тут мене знову вдарили в плече.

Поштовх був такий, що ледь вдалось втримати рівновагу. Я навіть присів, і, треба сказати, доволі вчасно, бо над головою сердито засвистіла сокира. Сакс випав з руки та дзвінко покотився по бруківці. Нападник було радісно кинувся вперед, очевидно вирішивши, буцімто справа вже вирішена.

Навіть не розумію, як в руці з’явився «кішкодер». Клинок наче жив своїм життям. Лезо встромилося прямо під пояс нападнику, там, де закінчувалася кольчуга.

–Ах ти ж… с-с-с.., – засипів вояка, важко хапаючи ротом повітря.

Я тиснув, тиснув… і тиснув… Лезо ривками входило в живіт. По руці побіг гарячий липкий струмочок чужої кров. Вона здалася мені якимось окропом. Через те я рефлекторно розтиснув пальці та відняв руку до себе.

Пораненого відштовхнули свої ж і я тепер залишився тільки з фальшіоном.

Ноги тремтіли, в голові починало паморочитися від напруження. Чогось стало важко дихати.

Я озирнувся. Гренадери продовжували наступ. Вже майже всі перейшли ту умовну межу воріт, увірвавшись до внутрішнього двору. Бунтівники задкували, розсипаючись на невеличкі групки. Дехто з них вже кинувся драпати.

І в цю мить раптом гучною луною пронеслася команда: «Стаять! Ка мнє»!

Ліворуч я побачив невисокого сотника, досить щільної статури з круглим щитом в руці. Він голосно волав, звертаючись до захисників фортеці:

–Станавісь, мать вашу так! Жива!

Його спокійний вольовий голос подіяв навіть на мене. Я розправив плечі, випрямився та озирнувся, намагаючись знайти свої клинки.

Бунтівники між тим швидко отямились та почали гуртуватись навколо сотника. Незабаром утворився щільний стрій, наїжачений в наш бік довгими списами.

–Шаг! Єщйо шаг! Впєрйод! – сотник стояв рівно посередині, командуючи своїми солдатами. – Ну-ка, всє дружна! Ну-ка, всє вмєстє! Шаг! Тєснім! Тєснім!

Тепер позадкували ми. Гренадери дещо розгублено дивилися один на одного. А між тим заколотники прискорили рух, і цей страшний їжак, голосно ухаючи з кожним своїм кроком, тиснув нас убік зруйнованих воріт.

–Кудааа? – закричав хтось за моєю спиною. – А ну-ка стаяяять! Войніловічі, дє ви, мать вашу?

З купи «волошкових» світок вибралися п`ятеро неймовірно величезних чоловіків. В очі кинулися різнокольорові стрічки, яки були вплетені в їхні бороди. Синя… дві зелені… червона…

Ну, синю та червону знаю за що дають – за особливо успішні дії проти ворога та за участь в битвах на Святій Землі відповідно. А ось дві зелені… такі бачу вперше.

Трохи згодом я дізнався, що то ця п’ятірка – легендарні брати Войниловичі з Сівєрії. Серед своїх товаришів, вони користувались неабияким авторитетом.

Здоровенні мужики з лютими пиками. Навіть я сторопів, дивлячись на них.

Найстарший, з чотирма косицями в бороді, зайняв місце в центрі. Брати щільно обступили його, а за мить до них приєдналися й інші гренадери.

–Ух! Ух! Ух! – загрюкали ратники по своїх синіх щитах.

І почався наступ… з обох протиборчих сторін…

Я знаходився біля напівзруйнованого входу до башти. Бажання приєднуватись до Войниловичів у мене зовсім не було. Але і ховатися було якось… паскудно… Тож я вирішив піти іншим шляхом. Швидко заскочив на валун, дістав лук (як він ще вцілів в цій каші) та потягнуся до зачарованої стріли.

–Вибух! – і ворожі ряди розірвало навпіл.

Люди летіли навсібіч, ніби пушинки. Слідом за першою стрілою рушила й друга… третя… четверта…

Гренадери спершу і самі перелякалися, але второпавши в чому справа, кинулися в пролом, який утворився серед ворожих рядів. Вони увійшли, ніби кравецькі ножиці. Попереду наступали Войниловичі. Сівєрійці легко розсунули чужих солдатів і почалося суцільне місиво.

Я припинив стріляти, вдивляючись у людське звалище. Там страшно билися. Нещадно билися.

–Стережись! – крикнув хтось мені.

З-за повороту вибігло кілька лучників, які чомусь цілили тільки в мене. Мабуть вирішили, що я зі своїми стрілами куди небезпечніше, ніж Войниловичі зі своїми товаришами. Я ледь встиг зіскочити вниз, як поряд почулося – дзеньк, дзеньк, дзеньк. Наконечники заторохтіли, буцімто маленькі дзвіночки.

І тут праворуч від воріт прямо по вулиці кроках десь в сотні, може трохи більше, від місця бійки, з’явилася юрба захисників Горішку. Їх було досить багато. Незличенно багато. А головне, що серед них я побачив лиходіїв у оточені вовчих зграй.

Поки ратники вишукувались для атаки, звірі, підкорюючись наказам своїх чаклунів, хутко помчали на гренадерів.

Я швидко змінив свою позицію, та, прикриваючись залишками дерев’яного перекриття (щоб забезпечити собі захист збоку ворожих лучників), приготувався до стрільби. Витягнув першу зачаровану стрілу, вирахував траєкторію її польоту, а потім пустив її вбік наступаючих загонів.

Постріл… Ще один… Третій… Крізь сірий дим згарища мчали блискавки, які легко прошивали ратників наскрізь. Ті падали, навіть не розуміючи, що відбувається. Стріли виривали з їх тіл гігантські шматки м’яса, розриваючи захисну амуніцію.

Що цікаво – жодного промаху. Наче мені допомагали вищі сили.

Музика скриплячої тятиви, її легкий дотик до підборіддя... стріли, яки весело виляли хвостовиками, несучись вдалечінь… Все це визивало в мені якісь дивні… часом навіть суперечливі почуття чи то радощі, чи то якогось безумства.

А сьогоднішній день явно ненудний! – прокинувся всередині мене жартівник.

Я розійшовся на повну. Навіть на якусь мить втратив пильність. Лише коли в брус впилась ворожа стріла, мене отверезило.

Псяче хутро! Ніколи валашатися, тож, Боре, не зволікай! Стрибай, як блоха! – і я хутко змінив позицію. Біг, а поряд дзенькали чергові стріли, які висікали іскри з бруківки. В животі залоскотало, особливо коли одна із стріл просвистіла біля вуха.

–Та поцілуйте мене в дупу! – реготнув я, ховаючись за черговим валуном.

Стрілки із захисників Горішку були хєрові. Вони або не досвідчені, або занадто схвильовані. Це було помітно, навіть, через їхні скрючені фігури. Стійка видавала в хлопцях непрофесіоналів, тому й били мимо.

За те я не промазав. Чергова блискавка влучила в голову одному з лучників, відриваючи її наче тієї й не було зовсім.

Ледь тільки перебрався в інше місце, як зверху, збоку зовнішньої стіни, зі страшним гуркотом почав відвалюватись велетенських розмірів уламок, який тут же поховав під собою купу гренадерів і захисників фортеці. Вгору злетіла непроглядна хмара темного пилу. Мене на мить оглушило, а горло стиснув нестерпний кашель. Прийшлось навіть закриватися рукавом акетону.

Я знову відступив, але вже під стіну будівлі. Дивлюсь, хтось несеться в мій бік.

–А Ніхаз із тобою! – вихопив стрілу та влупив у сіру фігуру.

Свій… чужий… А Сарн його знає! – я сердито вилаявся та поліз на уламки стіни.

Ох, що потім почалося! Виявилося, що наш авангард опинився у пасці: відрізані уламком від пролому з одного боку, а з двох інших затиснуті серед атакуючих бунтівників, гренадери відчайдушно намагалися втримати позиції. В той же час ворожі лучники повернулися на галереї, і тепер спокійнісінько стріляли по залишкам авангарду.

Хоча ні! Не стріляли, а розстрілювали!

Лучники спробували по буцатися і зі мною. Почали цілитись в мій бік. А я, дурень, ще й на камінь виліз, щоб оглядітися. Ні щита, ні ще чогось прикритися… Стою, оченятками кліпаю, все чекаю на підмогу, та гадаю про подальші дії. Поки поряд не задеренчали стріли.

Але замість переляку, мене охопило обурення. Можливо ще і через той стан, в якому опинилися хлопці з Синього полку.

Вистріл. Ще один. Я почав методично лупити по стінах. Від вибухів лучники кинулися врозтіч.

А тим часом залишки авангарду розпалися на маленькі групки, б’ючись на окремих ділянках. Гренадери все ще намагались відчайдушно утриматись до підходу допомоги… Адже ж вона повинна була підійти. Повинна! Чи як?

Я раптом з усією ясністю зрозумів, що наш загін скоро буде розбитий вщент…

От і все! Атака захлинулася! Захисники Горішку чітко та досить вміло відбилися від гренадерів. І тепер вся битва перетворилася на криваву різанину.

Навколо творилися неймовірно страшні речі. Кров лилася, наче вода. Лучники, розстрілювали Синій полк, немов зайців на полюванні… чаклуни-лиходії та їхні навчені бойові вовки – величезні сірі звірюки – розривали людей на шматки… пікінери натовпом кидалися на поодиноких ратників, наколюючи їх, наче якихось жуків…

О, Сарне! Який же сьогодні довгий день... нескінченний день...

Я було спробував заховатися від чергової атаки лучників, але послизнувся та звалився у брудну калюжу. Ледь свій лук не зламав. Грякнувся потилицею о каменюку. Зуби гучно клацнули… Добре що язика не відкусили…

Вилаявшись, я обережно визирнув з-за уламків стіни та швидко стрибнув за насип. Ноги знову послизнулися і моє тіло покотилося вниз, у велику яму…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше