27.11.2019 06:46
Без обмежень
13 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

20

Який же сьогодні довгий день! Як я втомився!

І одночасно з цими думками народжується глуха злоба… роздратування… Хоч вовком вий!

Якась ніхазівня! – серджусь я, тупаючи ногою. – Все сплутано… все розбито вщент… Планувалося одно, вийшло зовсім інакше…

Нас зібралося кілька ратників. Втомлені… побиті… трохи розгублені… дехто і поранений...

Знайти нас не складе ніяких труднощів. Це всього лише питання часу. Оця яма під уламками стіни лише тимчасовий притулок. 

Я озирнувся: всього без мене вийшло дванадцять чоловік. Гренадери розгублено дивилися один на одного, не знаючи, що робити далі. Ніхто не визивався командувати.

І тут в наш куточок майже закотився якийсь десятник. Його рваний нашийник бовтався навколо кольчуги. На обличчі глибока подряпина, кров з якої стікала за комірець.

Чолов’яга окинув нас поглядом і криво посміхнувся.

–Це всі? – запитав він, піднімаючись та обтрушуючись.

На вигляд десятнику було близько тридцяти років. Високий, зі скаженим поглядом пронизливих синіх очей. Смагляве обличчя та недовга іржава борідка з двома бойовими косичками, в які були вплетені дві стрічки. Блакитна та червона.

Я пригадав, що бачив цього вояку в таборі Залеського. Здається, його звали Михайлом. Або щось в цьому дусі.

–Охрініти! – прогарчав десятник. А потім весело підморгнув та промовив: – Ну що, хлопці? Обхезалися?

На те ніхто нічого не відповів. Ратники навіть попрятали оченятка.

–Зараз вас всіх, як зайців, переловлять та вуха й повідрізають! – продовжував казати десятник.

–А дє падмоґа? – заволав хтось позаду мене. – Дє…

–Де та де! Ми не подали сигналу… Тож яка тепер підмога?

–І що робити?

Треба визнати, що я теж сильно нервував. Руки тремтіли, немов листя на вітру. І вгамувати цю тряску ніяк не виходило. Тому я відчував такий собі сором перед самим же собою. Адже мені вже доводилося битися. В більшості випадків то було також в нерівних сутичках, але тут, у фортеці, наче дійсно «обхезався».

А з іншого боку, хто не злякається, коли навколо кричать, колють, відривають голову та розривають на частини? Встигай-но тільки макітрою крутити. Вогонь, кров, трупи... смерть...

Скільки людей сьогодні пішло до чистилища Тенсеса?

–Хто не тля, давай за мною! – раптом гаркнув десятник.

Це що, жарт такий? – не второпав я.

–Але їх там багато, – забубонів поранений в шию ратник.

–Багато, – якось радісно закивав головою десятник. – Але ми із Синього полку! Хіба колись нас зупиняла переважаюча чисельність ворога? Слухайте сюди: неволити нікого не буду. Хто не піде – сам за себе. А хто зі мною – з тим і удача. Адже ми з вами ще живі, то ж – нас ще не розбили! – чолов’яга чомусь глянув на мене та голосно додав: – До бою! Чесно і грізно!

Від його крику мене навіть вкрило гусячою шкірою.

–Бєшєний! – захоплено пробурмотів ратник, який сидів поруч зі мною. – Мішка Бєшєний... Рєбяткі, айда! Нє в такіх пєрєдряґах бивалі… Праб’йомся!

Десятник азартно розсміявся та чомусь знову подивився на мене.

–Ти лучник? Як тебе взагалі до нас занесло? Але Ніхаз із тим! – Михайло махнув мечем. – Займеш місце он на тому насипу.

Я розгублено хитнув головою.

–Не тремти, а то будеш промахуватись, – говорив десятник. – Бери лук, бери свої стріли й перетвори вулички в суцільне пекло. Пали та підривай все, що побачиш. Зрозумів?

Михайло розмірковував так, наче нас зараз було більше ніж зірок на небі. Невже цей дивак дійсно вірить в те, що декілька чоловік зможуть дати гідну відсіч цілому натовпу бунтівників?

Між тим десятник ще раз кинув погляд на всіх нас та вже більш спокійно додав:

–Слухай сюди, хлопці! Хто не боягуз, роби як я. У кого є щити, ставай до мене і прикривайте один одного. Йдемо до воріт… до того, що від них залишилось. Йдемо щільним кільцем.

–А у кого щита немає?

–Тому залишається сподіватись на милість Сарна, – цілком серйозно промовив Михайло. – Скажу чесно та відверто: повертатися ні за ким не будемо. Ясно? – і він, пригнувшись, вистрибнув нагору.

Я швидко вискочив за ним та вибрався на здоровенний валун, який лежав праворуч від вежі. Стрілу на тятиву, озирнувся, приготувався.

Картина, яка відкрилася з цього місця, була до неприємного відразлива: десятки закривавлених тіл вбитих та поранених солдатів, а серед них з десяток здоровезних вовків, які ходили та нахабно гризли чиїсь кінцівки або хлебтали людську кров, щедро розлиту на бруківці…

–Нумо! Чого чекаєш? – гаркнув Михайло.

Він махнув рукою убік невеличкого загону ратників, який стояв десь в сотні кроків від нас. Я видихнув і спустив тятиву. Стріла впилася в спину одному з вояків і в ту ж мить вона вибухнула, наче ядро з катапульти. Солдата розірвало на шматки. Зачепило і його товаришів, які тут же розлетілись навсібіч.

Наступний вистріл вже був майже без прицілювання. Треба було відігнати противника, залякати його. Тож я сипав вибуховими стрілами, намагаючись посіяти хаос.

Слідом за десятником з укриття вискочили й гренадери. Вони жваво скупчились, прикрилися щитами та покрокували до розлому в брамі. Ця жменька солдат почала пробиратися крізь розвалини. Я пустив ще з десяток стріл, а потім кинувся слідом за товаришами.

Бунтівники, треба віддати їм належне, доволі швидко отямилися. «Посіяти хаос» мені не вдалось. Не встиг я пробігти й десяти кроків, як вони, наче літня злива, хлинули на нас. Хтось спускався сходами зі стін, хтось вибігав із будівель або мчався вуличками. З’явилися і ворожі лучники.

Михайло, будучи на вістрі клина загону, вміло і швидко лавірував між ворожими солдатами. Бився він досить професійно. Атакував без зайвих рухів, вбиваючи нападників ледь не з першого удару.

Я зупинився, спробував відлякати лучників, які розташувались на верхніх галереях. Заховавшись за округлими зубцями, вони почали обстрілювати наш загін. Я прицілився та випустив в їх бік декілька вибухових стріл. Але добився протилежного ефекту: вони тут же зосередились на мені. Одна зі стріл боляче дряпнула по скроні.

А щоб ти всрався! – я стиснув зуби та прискорився. Від шаленого темпу вже бухало у вухах. Голова злегка паморочилася. Стало зрозумілим, що я так довго не протримаюся. А по-друге, раптом допетрав, що потужність моїх зачарованих стріл пішла на спад.

Псяче хутро! Вочевидь, це через мою втому! Напевно якимось чином я «підживлюю» стріли чарівною силою… І милість покровителя тут ні до чого. 

Я стріляв без зупинки. І саме дякуючи оцій наполегливості зміг загнати ворожих лучників до їхніх схованок. Ледь зупинився, щоб оглядітися, як відчув, що мені опекло плече. З рота сам собою вирвався зойк. Темне оперення, біле древко – ворожа стріла встромилася в брус, який валявся на землі. Широкий наконечник подряпав руку, розрізавши рукав ацетону та діставшись до шкіри. Рана може і невеличка, але крові з неї потекло, наче з кабана, якого тільки-но закололи на свята.

Сука! Боляче!

В цю мить поруч просвистіло ще кілька стріл. Прийшлось відскочити під стіну.

М’язи гуділи, спину ломило, пальці кровоточили. Я зробив ще пару вистрілів, однак промахнувся.

А тут ще звідкись зненацька вискочили ворожі солдати… чоловік п’ять. Мабуть, підкрадалися, поки стріляв по лучникам. Я ледь встиг кинути лук на землю та вихопити фальшіон.

Атакувати почав першим. А чого чекати? Навіщо грати за нав’язаними правилами? Нехай нападники підлаштовуються під мене! Шкода, що в мене тільки один меч.

Фінт і удар! Підскок… випад… Ще один удар…

Мені здавалося, що зараз лопнуть вени на лобі. Я чув як тріщали сухожилля на руках. Від нестачі повітря перед очима починав стелитися білий туман. Слава Сарну, що мені якимось дивом вдалось відбитися від нападників. Бив їх нещадно… люто… іноді по-звірячому…

Через цю схватку я занадто віддалився від загону. Нас розділяло вже більше ста кроків.

Я глянув на гренадерів. Від загону залишилося вже дев’ять чоловік. Вони стиснулися в один наїжачений мечами кулак і вже більш повільно рухались по вуличці.

За спиною щось рикнуло. Я хутко озирнувся та побачив, що в мій бік мчить три вовки. Очі горять, з рота клуби пара, зуби, ніби кинджали.

Псяче хутро! Я ще й лук відкинув хєр знає куди!

Раптом чітко стало зрозумілим, що мені ані здогнати гренадерів, ані відбитися... Три вовки – тут не до жартів! Невже це кінець?

Я облизав спеклися губи та встав у бойову стійку… Ех, Боре, Боре! Зараз он той вовк, що біжить праворуч, постарається відвернути твою увагу та першим кинеться на тебе. І тільки-но ти замахнешся відбитися, інші два звіра атакують збоку. Один вчепиться в стегно, а другий спробує дотягнутися до горла.

От був би зараз щит! Або хоча б другий меч...

Я навіть не зрозумів, що потім зробив. Бачу, як вільна рука сама собою вихоплює стрілу із сагайдака. Далі я чисто рефлекторно шепочу заклинання «Вибух» та жбурляю її вперед.

Шматки бруківки розлетілися на всі боки, ніби зграя зябликів, які сховалися в полі. Вовки різко зупинилися, закрутилися на місці й… позадкували.

–Що, несмачне м’ясце попалося? – і я зі злістю жбурнув другу стрілу.

Вона відлетіла вже не так далеко. Вибухом вирвало з бруківки десятка два каменів. І треба ж так – один з них відскочив мені в брову.

Проте дісталося і вовкам. Одному відірвало макітру, та так, наче її й не було зовсім. Іншому переламало лапи, а третій піджав хвоста та дременув світ за очі.

От не думав, що серед вовків бувають боягузи.

Поруч щось стукнулось із дзвінким металевим призвуком. Тут же ще. Я покосився: ліворуч біля якоїсь будівлі стояли двоє лучників. Мене рятувало те, що через клуби диму їм було важко прицілитися.

Я кинувся та схопив лук, а потім з усіх ніг кинувся до своїх. Гренадери продовжували битися та просуватися до проходу. Добре, що нападникам не вистачало розуму згуртуватися та атакувати натовпом. Вони чи то по дурості, чи то через власну самовпевненість кидалися поодинці, в результаті чого добряче отримували по зубах.

Але не дивлячись на це, навіть сліпому ставало ясно, що нам не вдасться дійти до пролому. Ніяк не вдасться! Це ж треба, як наш авангард встиг заглибитися у Горішок! Я думав, ми майже не увійшли, залишились десь біля зруйнованої брами… А тепер виявляється, ніяк, мати його драти, не можемо звідси вийти, бо опинилися у Ніхаза в гостях!

Я накинувся на двох зівак, які не вирішуючись напасти на гренадерів. Вони стояли прямо у мене на шляху, тож щоб пробитися, прийшлось їх атакувати зі спини. Цього разу мені не вдалось швидко впоратися, хоч я і був більш моторним, ніж ці чоловіки. Але, слава Сарну, мій шалений натиск змусив солдатів розступитися. Відбувшись глибокими подряпинами, вони хутко відскочили на безпечну відстань.

–Сюди! Нумо! – Михайло вискочив з «кулака» та, схопивши мене за акетон, підтяг до гренадерів.

Чисельність захисників фортеці значно зросла. Тож продовжувати рух до пролому без серйозного бою годі й сподіватися.

–Здавайтеся! – гаркнув один із нападників. Він вийшов наперед, опустивши кінець клинка додолу. – Здавайтеся! Це безглузда бійка!

–Ти дурний, чи що? – гіркнув десятник. – Де ти бачив, щоб Синій полк здавався?

–Ви всі зараз помрете, – спокійно заявив чолов’яга. Він втомлено дивився на наше захисне кільце, повторюючи: – Це різня… різня, а не бій… Різня!

Бунтівників прибувало. Ми ж стояли, закриваючись щитами та оглядаючи ворожий натовп.

–Ще раз повторюю: ми – солдати Синього полку! – важко дихаючи, говорив Михайло. – То ж при всій повазі, говорю відкрито: ми ніколи не здаємось! Навіть, якщо йде різня!

–Чесно і грізно! – гаркнули гренадери, підтримуючи свого ватажка.

Це вже не був той бравурний окрик, який я чув у таборі Залеського. Солдати дуже втомилися, проте ніхто з них не вирішувався кинути зброю.

Судячи з погляду нашого співбесідника, він плюнув на «милість до ворогів». Не хочуть по-доброму, то ж нехай подихають, – щось подібне до цього читалось по його очах.

Ну що ж, я звичайно не боєць відомого всім Синього полку, якому за доблесть і хоробрість дозволили носити одяг «валірського волошкового» кольору, але хто на те буде дивитися. Заріжуть чи заколють… та ім’я не спитають. 

–Якщо не визвемо підмогу, – прошепотів один з гренадерів, – то скоро опинимось в чистилищі Тенсеса…

–А там наших, хоч греблю гати! – невесело жартував інший. – Нудьгувати не прийдеться…

І тут я побачив лиходіїв. Їх було троє. В оточені кільканадцяти підготовлених вовків, вони неквапливо підходили з-за рогу будівлі.

От цікаво, – раптом промайнуло у мене в голові, – а як ці вовки розрізняють своїх та чужих? Чому не кидаються на ратників з числа захисників фортеці? У нас що, запахи різні?

Дурні думки, згодний. Але в такі часи чомусь в голову лізе всяка маячня.

Між тим мої руки самі зняли з плеча лук та звично потягнулись за стрілою. Здається, це будуть мої останні постріли.

Вибух... вибух… вибух…

Пил, дим, сморід… Ворожі ратники поховалися: хто за валунами, хто у нішах, хто взагалі дременув геть. Вовки зі своїми господарями відступили назад. Отже, трохи часу ми знову виграли. Мої постріли дали змогу ще трошки подихати вільним повітрям. Думаю, бунтівники все одно придумають, що робити далі, як подолати жалюгідний загін гренадерів… Ну і мене, звичайно!

–Поки, прибери свою цяцьку! – наказав Михайло, киваючи на лук. Він озирнуся та прошепотів, звертаючись уже до всіх нас: – Нумо, хлопці, всі разом відступаємо он до тих сходів! Закріпимося там.

Десятник кивав убік високої будівлі. Схоже то було сховище провізії. Або щось на кшталт того.

І тільки-но ми рушили, звідкись вискочив черговий солдат. Не знаю, що коїлося в його макітрі… можливо він гадав, наче одним своїм виглядом змусить нас обхезатись… або побачив слабкість в нашому захисті… Однак цей дурень кинувся в атаку.

Але я був спритнішим. Наскок, змах, обманний фінт і наступним рухом лезо фальш іона чиркнуло трохи вище залізного коміру, який прикривав шию бунтареві.

Подібні сутички завжди короткі. Три-чотири удари це взагалі-то найбільша їх кількість, яка зазвичай відбувається між супротивниками.

Десятник знову схопив мене за акетон, затягуючи під захист щитів. Кілька стріл цвіркнули по бруківці, одна встромилась в обід. 

–До сходів! – повторив Михайло. – Відступаємо до тих сходів… Спробуємо заховатися в будівлі.

Ми обережно позадкували.

А між тим нападники вже почали готуватися до атаки. Я помітив, що вони тягнули довжелезні пики.

–Хутко, хлопці! Хутко! – шипів десятник.

Дзеньк! Дзеньк! – стріли чиркнули по наших щитах. 

Добре, що у фортецях вулиці та провулочки зазвичай вузенькі, – подумалось мені. Тепер це грає в нашу сторону. Нападникам буде важко атакувати натовпом… Мабуть тому вони і вирішили спробувати застосувати пики.

Менше хвилини і ми вже піднялися по сходах. Двері були відчинені, то ж ми хутко увірвались всередину. Добре, що тут нікого не було… Я взагалі-то вважав, що в цій будівлі можуть бути заколотники… що нам доведеться з ними побуцатися… Але, бачу, нам знову щастить.

–От що, друже! – прокричав десятник, звертаючись до мене. – Хапай он тих двох хлопців і гайда з ними нагору! Ми ж забарикадуємось внизу… Нехай тепер спробують сюди пробитися.

Я поглянув уверх та спитав:

–І що нам там робити?

–Як лучнику, тобі буде зручнішим стріляти звідти. А крім того, підніміть на даху оцей прапор, – тут десятник ледь не впхнув мені в руки якийсь згорток тканини.

–Навіщо?

–Це сигнал Залеському! Він очікує на нього.

–Пришле допомогу? – зрадів я.

–Майже, – підморгнув Михайло, одночасно наказуючи забарикадувати вхід.

Нагору вели скрипучі дерев’яні сходи. Ми утрьох піднялися на другий поверх, хлопці забрали у мене прапор та хутко полізли на дах, а я, між тим, ринувся до віконного отвору. Скажу вам, розташований він був явно невдало. Звідси я міг побачити лише ту частину вулиці, що йшла праворуч. Крім того, галереї на зовнішній стіні були куди вище, ніж моє місце розташування. Отже, лучники знову мали перевагу наді мною… Хоча зачаровані стріли явно урівнювали наші шанси.

Кілька хвилин і прапор вже майорів над дахом будівлі. Пориви вітру розгорнули його полотнище. Сподіваюсь, що з табору Залеського вдасться розгледіти цей шматок тканини.

Захисники фортеці чомусь не квапились йти на черговий наступ. Можливо, я все ж відлякав їх своїми зачарованими стрілами.

Раптом на сусідніх стінах заметушилися лучники. Було добре помітно, як вони займали позиції біля бійниць, очевидно зрозумівши, що ми кличем на допомогу.

Дурня якась! – лаявся я, оглядаючи вузеньку вуличку, на який валялося чимало солдатів. – Звичайно, в штурмах приймати участь мені ще не доводилось. Але хіба слідом за авангардом не повинні були йти основні сили? Хіба той клятий Залеський разом із своїми помічниками не бачив того, що ми захлинулись в атаці? Чи він планує перебити Синій полк, щоб доповісти у столицю про марність штурму?

Псяче хутро! Це що, зрада? Чи дурість? Той Залеський повинен був послати підмогу відразу ж після того, як побачив, що ми увірвалися у фортецю… А він… він…

Підняти прапор, – пригадав я слова Михайла, який разом з іншими хлопцями зараз сидів внизу та чекав наступу. – А не запізно те робити? Нову хвилю може чекати така ж сама доля, що і нас… Псяче ти хутро!

Раптом стало помітно, що за рогом цієї ділянки вузенької вулички почалась якась метушня. Я обережно визирнув, а за мить покрився липким потом. Розкидаючи якісь вози та уламки стін, по бруківці крокувала величезна фігура… троля.

Чесно кажучи, я трохи перелякався. Цей велетень був приблизно в три людські зрости. Закутий місцями в сталеву броню, він впевнено рухався в наш бік. Здається мені, що цей троль значно більше того, якого ми били з Першосвітом та Бернаром на тому безлюдному острові.

За цим гігантом на безпечній відстані крокували ратники. Видно вони чекали на те, що він відносно легко дістанеться дверей та зруйнує їх вщент. А потім натовп увірветься всередину нашої будівлі й… привіт Тенсесу!

Сподіваюсь, нас все ж вб’ють швидко. Мучити не стануть.

Отже, нашу «маленьку фортецю» будуть штурмувати не ратники, а оця мерзотна потвора. Судячи з усього, двері не витримають і одного удару його кулачища.

–Гей, хлопці! – кинув я вниз. – До нас гості… Вірніше, поки один гість.

Михайло ледь не злетів по сходах. Він добіг до мене та також обережно визирнув назовні.

–А щоб тебе бісики замордували! – лаявся десятник.

–Де ж підмога? – спитав я. – І чи буде вона?

–Підмога? – Михайло хмикнув та пробурчав щось незрозуміле.

Я не став чекати на подальші міркування як нам бути, а витяг стрілу.

Що вибрати? Яке закляття? Вибух? Блискавка? Чи підпалити шкіру цій потворі?

Рано, – бубонів я собі під ніс, цілячись в голову велетню. – Ще рано… Ще трохи… ще…

–Та давай-но! – нетерпеливо захрипів Михайло.

Стріла зашурхотіла в повітрі й за кілька секунд сліпуча блискавка розірвалася яскравим спалахом на шоломі троля. Той було закинув голову до неба, і я вже подумав про свою вдачу, та куди там! Ця потвора зробила кілька кроків назад, намагаючись втримати рівновагу, а потім закрилася здоровезним щитом і вже більш хутчіше покрокувала до дверей.

–От ковінька хадаганська! – занервував Михайло. – Здається, ми в сраці!

Наступний вистріл був зроблений без вагань. Тут головне бити ворога як можна частіше, уподібнившись граду.

Вжик! Вжик! – стріли-блискавки, ніби сонячні відблиски на поверхні води, сліпили очі. Але троль залишався неушкодженим. Єдине, що можна було зараховувати – ворожі ратники все ще боягузливо тримались на відстані.

–От, ніхазівня! – лаявся тепер вже я.

Наступна стріла… прицілювання… вистріл…

Вибух зупинив троля лише на якусь мить, але не заподіяв ні найменшої шкоди. Стріла врізалася у його величезний круглий щит, проте на тому навіть не з’явилось і вм’ятини.

Здається вже і запаси «милості Арга» теж вичерпані. Невже все марно?

Я припинив стріляти, адже троль вже підійшов до сходів. Тепер, щоб прицілитися в нього треба було вилізти з вікна. А спробуй те зробити, коли лучники напроти так і чекають нагоди вполювати «цього клятого стрілка»…

Мені раптом стало смішно. Вкотре вже чекаю чергового кінця, але в останню мить коїться щось неймовірне. От цікаво, а зараз що нам врятує?

Михайло хлопнув мне по плечу та кинувся вниз.

Гу-у-ух! – почувся гучний удар булавою в двері.

–І хто там до нас стукає? – донеслося з першого поверху. – Що то за гості такі нетерплячі?

–Скоро побачите, – я також спустився до хлопців.

Лук убік, меч наголо… Якщо битися, то вже всім разом.

Гух! Гух! – після п’ятого удару нещасні двері запищали та нахилилися. Кілька секунд і потужний поштовх плечем дозволив тролю злегка просунутися у приміщення. Добре, що через свій зріст ця потвора не могла увірватися до нас лютим вітром.

Гренадери одночасно ринулися на гіганта, поки він ще намагався зрозуміти, що до чого. Троє ліворуч, Михайло та ще один ратник по центру, ще двоє праворуч… Я та ще два солдата стали на підхваті.

Як же битися з цим гігантом, коли його навіть вибухові стріли не беруть? Наші мечі для нього, як голки… та й ті, мабуть, зігнуться, так і не пробивши шкіри. Зараз цей троль нарешті влізе в «рукавчику» та передавить нас, як лиса курчат.

–По ногах! – кричав десятник. – Ріж його по ногах!

Гренадери намагалися підскочити ближче, щоб нанести удар тролю. Його волохаті смердючі лапи тупотіли по підлозі, яка жалісно скрипіла. Таку тушу не всяка дошка витримає.

Велетень все ніяк не міг залізти до будівлі. Заважав і зріст, і відносна невеликій розмір приміщення.

Нарешті солдатам вдалось трохи поранити троля. Той голосно заволав і різко рвонув уперед. Першим впав Михайло. Волохате бурмило вдарило його щитом і десятник відлетів до моїх ніг, наче сухий лист, який віднесло вітерцем. Троль повернувся до тройці гренадерів, що атакувала його ліворуч, та штовхнув найближчого з них руків’ям свої булави. Добре, що стеля заважала йому зробити добрий замах, інакше перетворив би він ратників на роздушені коров`ячі белеґі.

–Спалах! – я у відчайдушному русі, вихопив із сагайдака одну зі стріл та жбурнув її вперед.

Спалахнуло так, що аж очі засльозилися. Пам’ятаю, як хтось загорланив: «Бий по ногах»! А потім тріск дерева, страшний гуркіт…

Засліплений троль зробив крок, при тому перенісши свою вагу на передню ногу. Підлога не витримала, і велетень провалився вниз до неглибокого льоху.

–Коли його! – диким голосом загорланив Михайло. – Коли! Хутко!

Він все ще лежав недалеко від мене. Судячи з того, як виглядала його права нога – її було зламано.

Гренадери кинулись на застряглого троля. Але вразити мечем заковане в броню тіло виявилось не такою вже простою справою.

І тут в моїй голові виникла абсолютно дика ідея. Знову я вихопив стрілу, на раз-два добіг до велетня… до його голови… Головне зараз не провалитися вниз… не підвернути ногу… не звалитися…

Троль повернувся до мене. Його пика ощирилася, перетворившись на страшну маску.

–Вибух! – крикнув я закляття. – А-а-а-а!

Голова троля була на рівні з моєю. Він скалився, втупившись в мене лютим поглядом. А моя рука між тим вже вганяла кінець стріли йому в пащу.

Я ледь встиг відскочити, бо бабахнуло так, аж перекриття зверху стало дибки. Від макітри троля залишилась лише нижня щелепа… та й та без зубів і язика…

Кров бризнула густим фонтаном, піднімаючи догори клуби білого пара.

–Га-а-а-а! – продовжував хтось кричати.

І це вже був не я. Лише за кілька секунд мені стало ясно, що зовні щось відбувається. Що той крик… той гул йде звідти.

–Підмога! – прошепотів один з ратників. – Підмога, братці!  

Я навпочіпки доповз до порогу та виглянув назовні. Щільний потік «волошкових світок» заполонив всю вулицю. Він розтікся, відтісняючи заколотників вглиб фортеці.

–Га-а-а! – неслося зі всіх боків.

Слідом за мною з будівлі вибралися інші гренадери. Двоє з них підтримували під руки Михайла.

–Ну ось, хлопці! – видихнув десятник, дивлячись на потік солдатів. – Ну ось і протрималися…

Я присів на сходинку, відчуваючи, що мене починає трусити. Але не від страху, а через напругу. Голова чітко все розуміла, але тіло не хотіло слухатися.

Накотилася така втома... Світ навколо на кілька секунд скотився у пітьму. Всього лише на кілька секунд, але вони раптом здалися нескінченністю...



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше