27.11.2019 06:47
Без обмежень
7 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

21

...І все ж цей день, що не кажи, якийсь нескінчений. Кожна його секунда, наче вічність.

О, Сарне, прояви свою милість. Дай мені сили, щоб з душевним спокоєм зустріти все те, що принесе мені сьогоднішній день… У всяку годину, у всяку хвилину підтримай мене. Які б я не отримав звістки, які б несподіванки не таїлись на моєму життєвому шляху, навчи мене прийняти їх зі спокійною душею... з твердим переконанням, що така твоя свята воля…

–Боре, брате! – звідкись вийшла знайома фігура.

Першосвіт… Він наблизився та гаряче притиснув мене до себе. Очам раптом стало боляче, в них запекло, наче хтось рядом порізав цибулю.

–Ти жахливо виглядаєш, – спробував пожартувати гігант.

–Жахливо? – я хотів посміхнутися у відповідь, але натомість скорчив страшну пику. – Ми тут півдня буцалися… Тут не то що жахливо, тут було ще та спека! Посивіти можна.

–Півдня? Та минула якась година, – здивовано промовив гігант. – Поки ви штурмували головні ворота, другий загін вдерся на західні мури…

–Година? Західні мури? – кліпав я очима.

–Ну так! Мені хлопці сказали, що гренадери… ну тобто загін, з яким ти рушив до фортеці… повинен був відволікти увагу заколотників, стягнути до себе їхні сили, поки інша частина захопить західну частину Горішку. Там стіни ще толком не добудовані.

Першосвіт хитав головою та преспокійнісіньким тоном розповідав, як другий загін Синього полку ще зночі крався скелястими стежками, які ледь не прямовисною стіною спадали у астральне море. Діставшись до західної частини Горішку, солдати дочекались початку штурму в лобову, та після цього спробували атакувати збоку незавершених частин фортечних мурів. За якісь чверть години вони захопили декілька веж та прилеглих до них вуличних проходів.

–Закріпилися там добряче, – розповідав гігант. – Воно і зрозуміло, бо бунтівники не чекали нападу з того боку… Бачиш, там місцевість дуже небезпечна і незручна для штурму. Інша річ – головна брама, або східні мури.

Я мовчав. Стояв та дивився в нікуди. Перед внутрішнім поглядом пробігали окремі сцени штурму.

–Дай попити, – перебив я монолог свого товариша.

Той завмер, а потім квапливо витягнув флягу. Я жадібно припав до горловини, всмоктуючи воду. Вона задавалась якоюсь солодкою… П’єш її, п’єш, а напитися не можеш.

–А потім вже ви подали сигнал, – продовжив Першосвіт. – І тоді вже Залеський віддав наказ на штурм з обох боків…

Я озирнувся. Біля дальньої стіни в оточені щільного кільця своїх товаришів виднілися троє хлопців, з тих, що були зі мною в битві з тролем. Один з них сидів на камені й надривно плакав.

Першосвіт раптом запнувся, прослідивши мій погляд та втупившись у розгублену фігуру гренадера.

–Живий! Живий! – бурмотів той.

Я трохи скривився, бо відчув, що рана на плечі починала саднити. Тканина прилипла до шкіри. Спробувати її віддерти було боляче.

–Нам вдалось захопити більшу частину Горішку, – промовив Першосвіт. – Заколотники відступають до внутрішнього двору. Там, кажуть, те ще пекло.

–Ось що, друже, знайди мені з десяток розумних хлопців, – наказав я, повертаючи пусту флягу.

–Навіщо?

–Я ще не закінчив свою справу.

–Яку справу?

–Прошу, давай-но без зайвих питань, – мене раптом все почало дратувати. Можливо, це реакція на розповідь Першосвіта про штурм Горішку та відволікання ворога, яке припало саме нашому авангарду. Чомусь відчув себе якимось… якимось… якимось лайном. Невже, – питаю себе, – Залеський такий покидьок? Адже він знав, що загін гренадерів, який йде на розламану браму, це потенційні мерці, чому ж тоді кинув й мене до них?

Воєвода чогось боїться? А, може, не хоче, щоб я виконав своє завдання? Цікаво, а він взагалі знає, яке воно? – питань, як мух в жаркий день.

–Я тобі потім якось розповім. Добре? – промовив я Першосвіту. А сам хитнув головою, розганяючи оті настирливі думки, і потім додав: – Зараз піди та знайди мені хлопців. І прошу тебе по-швидше. Кожна хвилина дорога.

Бачу, Першосвіт трохи зам`явся. Стоїть, переминається з ноги на ногу.

–Слухай, брате, – кажу йому відверто, – у мене такі повноваження, що тобі й не снилися. Віриш? – в долоні тьмяно заблищав «золотий орел».

Першосвіт хитнув головою вниз, мовляв, зрозумів, та рішуче пішов убік пролому. Я ще раз озирнувся та попрямував до групки зв’язаних полонених, яка виднілася ліворуч від напівзруйнованої башти. «Золотий орел» дав змогу безперешкодно дістатися схоплених бунтівників. З хвилину я оглядав цих заколотників, вибираючи собі жертву.

Скажу відразу, що наступні дії не робили мені честі, але іншого варіанту поки не спостерігалося. Я розмірковував у той момент так: «Навряд хтось захоче відверто відповідати на мої питання. То ж слід показати серйозні наміри».

Десятник… Почнемо з нього.

Я підійшов ближче та схилився над замурзаним чолов’ягою. Нашийник у нього висів на чесному слові. Я різким рухом його відірвав та досить голосно, щоб почули інші заколотники, запитав:

–Де ельф?

–Какой, на хєр, ельф? – прохрипів десятник. Його розбиті губи скривилися в глузливій усмішці.

–А у вас тут ельфів, що комарів на болоті? – підколов я його.

–Та іді-ка ти в сраку!

От упертюх! – чесно скажу, що я розсердився. Миттєво скипів та рішуче підійшов до одного зі стражників. Забрав у нього бичка – товстого солдатського ножа. Перевірив його заточку, а потім повернувся до десятника.

У того очах блиснули злобні іскорки. Ну-ну, – наче казав він, – зі зв’язаним всякий впорається. Тож давай, демонструй своє вміння.

Я цикнув крізь зуби, нахилився та спритно розпоров рукав на світці у десятника. Розрізав до самого плеча. Всі навкруги напружилися. Навіть і охоронці.

Замах і бичок встромився прямо чолов’язі під пахву. Він зойкнув, його обличчя розчервонілося. Я тут же штовхнув ратника на землю, притиснув коліном та досить професійно, але такими собі повільними рухами, почав відрізати руку. Кілька секунд десятник мовчав, а потім дико заорав.

Ефект від моїх дій був такий, що навіть наші ратники позадкували, а ті, що із бувалих – скривили обличчя та відвернулися. Ніхто з них так і не вирішився сказати хоч слово представнику Розшукового приказу.

Ні, чекай! Брешу! Один все ж охоронець було кинувся, але побачивши мій зовсім не двозначний жест, зупинився та відступив назад.

Мені й самому було огидно. Але повторюю: зараз іншого виходу не було… Я його не бачив!

А, може, просто виправдовуюсь у власних очах? Якось треба собі пояснити оту лють, що перла зсередини. Невже то проявляється моя стара оболонка? Невже просинається моя стара суть? Адже якщо я був пов’язаний з заколотниками, то… то…

От чесно скажу, закінчувати цю думку мені зовсім не хотілося.

Стій, Боре! Склалась якась дика ситуація! Ти ось міркуєш про якусь моральність, а сам продовжуєш різати плече десятнику, притиснувши його коліном до брудної бруківки. Це ж не свиня, яку колють на свято! Це людина!

Нумо, заткни пельку! – рявкнув я сам на себе. – Роби, що робиш, але мовчи! Ясно?

Ніж розпоров м`язи плеча, потім його лезо впилося у суглоб. Кров лилася стрімким потоком, обпікаючи мої пальці.

Десятник аж зайшовся в крику. За якихось пару хвилин його рука була відрізана, а сам він забився в судомах.

–Гнида! – долинуло до мене з боку бунтівників. – Боягузлива сука!

Полонені сиділи в десятку кроках від мене. Двоє з них презирливо харкнули в мій бік.

Я навмисно не став добивати солдата, а підвівся, обтер забризкане обличчя та рушив до наступного заколотника. Вибрав високого красивого хлопця. У нього на диво не було жодної подряпини, навіть малесенького синяка. Лише порвані на коліні штани.

Жовна на його вилицях шалено ходили ходором, а оченятка розширилися до неймовірних розмірів. Він втупився у закривавлений ніж та напружено дихав.

Я на мить уявив себе на його місці. От що він зараз бачить? Про що думає?

Нахабний канієць… та ще сволота… махає перед своїми товаришами «золотим лігійським орлом»… впевнений у своїй безкарності… І оце він преспокійнісінько катує беззахисних солдатів. Катує по звірячому… без жалю та милосердя… А я, такий гарний хлопець… такий ще молодий… і зараз стану калікою через цього… цього… цього покидька. Зараз він також відріже мені руку… або ногу... А, може, й найцінніше, що є у чоловіка… З цієї падлюки станеться!

Отаке, мабуть, крутиться в макітрі цього красеня. А можливо, що він ще й свою мамку згадує.

Хлопець облизав пересохлі губи й перелякано подивився на мене.

–Де ельф? – прошипів я, нахиляючись над ним.

Він завагався, але все-таки мовчав.

–Впевнений, ти прекрасно розумієш про кого у тебе питають! – твердим тоном заявив я. А сам між тим ривком змусив чолов’ягу підвестись і в наступну мить зрізав бичком ремінь на його штанях. Вони неквапливо сповзли донизу.

–Е-е-е! Нє нада! – запищав хлопець.

–Де ельф?

Темна сталь закривавленого ножа, крики безрукого товариша – все це подіяло, і молодий солдат замекав:

–Е-е-е… е-е-е… Ти… ви… про калдуна?

–Так.

–О-о-он… он… он…

–Швидше!

–Он... он... в Сухарной башнє!

–Ти впевнений?

У відповідь солдат хутко замотав головою.

–Добре… Але якщо його там не буде, то я тебе живого на частини розріжу... та свиням скормлю…

–Да-да… да… Он там! Он бил там! Єво атвєлі в башню… Паставілі там ахрану!

–Гаразд, перевіримо.

Я відійшов від хлопця та покрокував до десятника. Нахилившись над ним, швидким рухом перерізав тому горлянку. Кров густою рікою ринула на бруківку. Очі ратника закотилися та за мить він попрямував у чистилище до Тенсеса.

Я повернув ніж охоронцю. Той гидливо його взяв і демонстративно плюнув прямо переді мною, за що відразу ж отримав по зубах. Товариші солдата швидко зреагували й загородили його своїми спинами.

–Йди-но, шановний, по своїх справах! – проричав один з них. – А то в цій фортеці з людьми усіляке трапляється.

Я не став сперечатися. По-перше, розумів свою неправоту… А по-друге, загинути від руки своїх же – дурніше ситуації не придумаєш. Тож я відступив та покрокував до пролому, збираючись там перечекати на повернення Першосвіта.

Штурм Горішку все ще тривав, тому тіла вбитих досі не прибирали. Кілька хвилин я лазив серед мертвих і, о чудо, знайшов свої мечі.

Аж не вірилось! Подумки я попрощався з ними, однак все обернулось інакше. Відразу в голові промайнуло, чи не є це якимось знаком? Або, може, ці клинки дійсно призначені саме мені? Тому, поки я живий, боятись втратити їх не варто. Чи ні?

Минуло ще хвилин п`ять і крізь пролом пробрався Першосвіт в оточені сімох солдатів. Схоже, вони також були із Ратного двору.

–Слухайте, хлопці, сюди, – почав я. – Нам треба дістатися Сухарної вежі. Це, якщо правильно розумію, он там… на північному сході. Знайдемо в ній одного полоненого ельфа та доставимо його в табір…

–Навіщо це нам? – запитав рудобородий.

–Ти всі накази обговорюєш? Ні? От і добре, – я вкотре вже за сьогодні витягнув золотий медальйон із зображеним на ньому гербом Ліги. Ратники тут же випростались. – Просто зробимо добру справу. Гаразд?

І ми попрямували вузенькими вуличками на північ.

Плутані вузькі проходи, високі галереї, парапети із бійницями, отвори в містках між стінами, крізь які можна було кидати каміння чи лити гарячу смолу на атакуючих ворожих солдатів, які бігли внизу… Якийсь суцільний непролазний лабіринт повний пасток та інших «приємних речей».

Ми ледь не заблукали в цьому клятому Горішку. За черговим поворотом натрапили на чотирьох заколотників, які спускалися кам’яними сходами. Це сталося біля будівель пустих казарм. Ані ми, ані вони не очікували на зустріч, тож не відразу допетрали, що робити.

Сутичка була короткою. Я зі свого боку навіть не встрявав у неї. Дивився, як хлопці кинулися на бунтівників такою собі зголоднілою зграєю. Судячи з їхніх облич, битися їм подобалось.

–Давайте швидше! – кинув я, натякаючи на виконання моїх справ.

Стояти та чесати язиками над вбитим ворогом, хвалитися точним ударом, або спритним випадом – це не моє. Ратники глянули на мене з часткою презирства. Особливо рудобородий.

–Чого спимо? – гіркнув я. – Нумо веселіше!

І ми покрокували далі. За пару хвилин вибралися на широкий двір, густо устелений трупами.

Псяче хутро! А тут було спекотно!

Заколотники вибралися на південну та західну стіни, тримаючи міцну оборону. Вони намагались не пропустити загони Залеського крізь двір, вихід з якого закінчувався запертою внутрішньою брамою. Судячи з усього, за нею також був черговий двір, а вже за тим – внутрішня фортеця, або Град.

Що не кажи, а Горішок будували великі розумники. Мало того, що вулицями не пройдеш широким фронтом, так ще сама фортеця була хитромудро поділена на таки собі осередки, утримувати оборону яких можна було навіть невеличкою кількістю ратників, в той час, як для штурму вимагалось неабияка їхня кількість.

Гренадери намагалися пробитися на флангові стіни. А звідти щедро поливали стрілами, кидали каменями, навіть лили окропом. Добре що не було захисних зубців, за якими би безпечно ховались захисники фортеці, а то інакше нашим силам було б непереливки. Заколотники лише стягнули до краю галерей бочки, якісь мішки, котрими користалися, як свого роду прикриттям.

Сухарна вежа була відразу за цим двором. Я навіть бачив її пузатий обрис, який майорів на фоні чорного диму згарищ. Щоб туди дістатися, треба було або розбити браму та пробратися у наступний двір, або спробувати вилізти на стіни й пройти до вежі вузькими галереями.

Вибрати перше? Так це скласти голову навіть не діставшись й середини двору. Захисники фортеці билися відчайдушно, розуміючи, що їм вже відступати нікуди. Тож нам залишалося спробувати якось вибратися на стіни.

Я помітив біля напівзруйнованого ходу до потерну невеличку групу солдатів, серед яких впізнав Єгора. Вони всі разом намагалися пробратися всередину проходу, щоб сходами видертись нагору.

–Нумо, до них! – наказав я, і першим ринувся уздовж стіни.

Менше хвилини, і ми приєдналися до Єгора. Той впізнав мене та якось бравурно затараторив про «пєкло». Його компанійці між тим розчистили прохід та колоском покрокували вузьким тунелем. Я не рвався бути попереду всіх. Мені вистачило участі в тому клятому штурмі, хай він згорить! Тіло й досі нило та просило про відпочинок. Навіть не розумію, як я все ще стояв на ногах та продовжував виконувати свою справу.

Отже, ми рушили на верхню галерею. Очі не відразу звикли до темряви. Я за звичкою потягнувся до сагайдака, збираючись запалити «факел». І тут попереду почулися характерні звуки бою. Судячи з усього, хлопці зчепилися із заколотниками. Ми різко зупинилися.

Прийти на допомогу своїм товаришам було поки не можливо саме через вузькість проходу. Ми наче опинились в своєрідній пасці. І тільки-но я подумав, що прийдеться задкувати, як солдати переді мною нарешті рушили по сходах. Хвилина, і ми всі дісталися верхньої площадки, опинившись в самій гущі бою.

Дякуючи своїй кількості, гренадерам вдалось пробити захист супротивника та відтіснити його вглиб галереї. Але якийсь десяток сажнів і наш наступ знову застопорився. Я бачив, стоячи за спинами солдатів, що попереду доволі спритно б’ється якийсь сутулуватий чолов’яга. Він залишився наодинці, але здаватися явно не збирався.

Прикриваючись щитом, цей вояка встигав битися одночасно з двома гренадерами. Удар-блок… удар-блок… удар-блок й випад… Ось і ще один з компанійців Єгора зігнувся навпіл. Його місце тут же зайняв наступний. І знову: удар-блок, удар-блок… наскок та тичок щитом. Гренадер похитнувся, втратив на мить пильність і тоді лезо чужого меча полоснуло йому по обличчю.

Удар-блок й випад. На каменях розтягнулися ще двоє.

–А ну всєм назад! – гаркнув Єгор, розштовхуючи ратників.

Бунтівник, важко дихаючи та трохи насупившись, дивився на нас спідлоба.

–Коска, братєц! – заговорив Єгор, звертаючись до нього. – Нє дурі, сдайся.

Судячи з усього, це був той самий Коска із Тиняновки, з яким Єгор служив на Святій Землі, та з яким вони разом нещодавно співали під стінами Горішку.

–Ага! – чолов’яга сердито хмикнув. – Наставляй кишеню, брате! Щоб я здався ­– та викусіть!

–Ти шо, дурак? Нас вон сколька, а ти тут адін. Сдайся, пріятєль.

–Все одно голову відрубають. Тож, чому їй даремно пропадати?

–Ти чєво так рєшил?

–Я чув, що у вас наказ, мовляв, нікого в полон не брати.

–Брєхня. У нас пріказ захватіть Арєшек.

–За всяку ціну? – зіщулився Коска. – Отож!

Ми стояли навпроти нього з оголеними мечами. В очах цього солдата не було страху. Внутрішньо він уже приготувався померти. Єдине, напевно, про що зараз думав, так це прихопити із собою в чистилище побільше ворогів.

Хтось із гренадерів не витримав і зробив було випад. Коска легко його відбив. У повітря вирвався великий сніп іскор.

–Стаять, я ж сказал! – гаркнув Єгор, відштовхуючи свого компанійця. – Нє троґать єво! Я сам! – і обидва супротивника завмерли один напроти одного. – Ти, Коска, скажи, за шо б`йошся? За прєдатєлєй?

–За правду.

–І я за нєйо, за правду-то. Как на Святой Зємлє… Помніш?

–Угу… А ти?

–І я помню.

–Сьогодні, друже, наша з тобою правда відрізняється.

–Тут как ґлядєть! А вабщє люді ґаварят, што правда, абична, на старанє сільнава.

–Можливо і так, – криво посміхнувся Коска. – А можливо і навпаки!

–Слушай, нє дурі! Прашу тєбя! Падумай пра жєну, пра дєтак сваіх…

Обличчя Коскі раптом перекосилося:

–А я про них усіх кожного дня думаю! Коли зі Святої Землі повернувся, дивлюся, а немає ані мого будинку, ані...

Чолов’яга раптом запнувся та сердито хмикнув. Пару секунд він намагався себе стримати, а потім опустив лезо додолу і глухо додав:

–Зайцєв, сука умойрська… Він з цих, з нових…

–Зайцєв? – перепитав Єгор.

–Він, бач, вирішив, наче я все одно вже не жилець, якщо відправився до Святої Землі. Мовляв, назад не повернуся. Тож вигнав моїх з хати… з усіма правдами та неправдами… І це взимку! У самий мороз!

–Шо ти такоє мєлєш? – розгубився Єгор. – За шо ето он так?

–За мої борги… Я ж планував все повернути, ледь закінчиться термін служби. Гроші збирав, а коли вже прибув сюди, у Світолісся… Сука! – Коска міцно стис в руці руків’я меча. Аж всі навколо почули тріск костей. – І ніхто з Тиняновки ані дружині, ані діточкам притулку не дав. Уявляєш? Ніхто не заступився! А я там кров проливав. За них... за всіх, мати їх драти! Суки!

Єгор різко закрив собі очі долонею.

–Ти ета… прасті, брат, – глухо промовив він. – Я нє знал.

–Та нічого, друже… Ліпше давай покінчимо з цим. І швидше.

Солдати навколо опустили мечі та одразу якось посмутніли. Єгор відняв руку від очей та приготувався до бою. Коска зробив випад, але якийсь кволий. Відбити його було не важко.

–Слушай, брат, а паєхалі са мной, а? – запропонував Єгор.

–Куди?

Я побачив, що Коска насправді поранений: на його лівій кисті з’явилась тоненька цівка крові.

–Куда да куда! Ка мнє, на Умойр! В Рогачі!

–Умойр? Твій Умойр вже повсюди! Навіть столиця і та якийсь притон навіжених умойрців!

–Е-е, давай бєз етава! Нє всє умойрци падлюкі, саґласісь?

–Дурнику ти, Єгорко. Ніяк не зрозумієш, – і Коска знову зробив випад. Але в цей раз вже без пустощів.

Єгор насилу парирував і за якусь мить вони вступили в серйозне протистояння.

Я не став його додивлятися. Поки звільнився прохід по галереї, вирішив скористатися нагодою. Та і взагалі, мені сьогодні й без того вистачало видовищ, щоб стояти та дивитися хто кого зараз заколе. Тож шепнув Першосвіту, щоб не зівав разом із своїми друзями.

Ми прошмигнули повз бійців та потопали вперед.

Більша частина цієї ділянки стіни була вже пуста. Заколотники відступили на північ.

Ми не пройшли й чверті путі, як нас зупинив один із солдатів:

–Стій! Ближче не можна йти!

Ми від несподіванки налетіли один на одного.

–Що за ніхазівня тут відбувається? – виліз я наперед. Дивлюсь, якісь ратники поховались в нішах, за стовпами, що підтримували навісний дах. – Чому не можна? – сухо питаю у хлопця.

–Зараз сигнал подадуть і флотські почнуть обстрілювати Горішок з іншого боку. Треба якось примусити бунтівників до миру… А то тут кожна сажень, як на тому Павучому схилі – аж-но тоне в крові.

Я подивився на двір, густо вкритому вбитими та пораненими з обох сторін. Зараз там було відносно тихо. Ніхто не штурмував браму, ніхто не намагався влізти на галереї. Основні сили гренадерів відступили назад.

–От, Ніхаз тебе бодай! – сердився я. – Коли почнеться той обстріл?

–Та скоро, – знизав плечима хлопець.

До Сухарної вежі було приблизно сотня сажнів. Треба лише пройти по стіні, якимось чином обійти заслон, котрий побудували заколотники, а там… там…

А Ніхаз його знає, що там далі!

–Не пройти! ­– наче прочитавши мої думки, промовив все той же хлопець. – Там вам не пройти!

–Чому?

–За цими бочками та мішками люті головорізи! Навіть якщо не потрапиш під обстріл ворожих лучників, то не зможеш подолати оті перешкоди. Поки будеш те робити, поки будеш лізти, то тебе легко насадять на пики та скинуть вниз.

І хлопець кивнув на кучу тіл, які лежали внизу в куточку двору на в місці стику двох стін.

Я глянув на свій загін. Бачу запалу поменшало. Навіть Першосвіт дивиться на мене з часткою боязкості.

–Знайдіть собі щити! – наказав я.

–А якщо ми.., – почав було питати рудобородий ратник.

–Роби як я сказав!

–Ви що зібрались робити? – здивувався хлопець, який перегородив нам шлях. – Атакувати? Це безглуздя!

–В мене є одна цікава річ. З нею, думаю, ніякі перешкоди не страшні. І взагалі краще це зробити зараз, поки ворог не перетворив цю ділянку на непрохідні хащі.

–Дурня!

–Слухай-но, бравий боєць, а де твій командир?

–Ось там, – ратник хитнув вниз на тіла, що розтягнулися на бруківці.

–Агов! А скільки у тебе людей?

–В мене? – перелякався хлопець та озирнувся назад. – Нас залишись близько двох десятків.

–От що, друже, накажи своїм товаришам також десь дістати щити. Зараз ми будемо наступати.

Вигляд у ратника був такий, нібито йому розказали якийсь жарт. Але побачивши в моїй руці «орла» та знак Розшукового приказу, парубок тут же випростався.

–Ти сам з якого загону? – спитав я. – З Синього полку?

–Е-е-е… ні… А що?

–Я так та і подумав! – моє їдке зауваження подіяло, наче ляпас. Хлопець почервонів та рушив до своїх товаришів, які подовжували переховуватись на галереї.

Кілька хвилин ми готувались. Я дістав лук, обережно підкрався до розбитої бочки та прицілився у перегороду. Сподіваюсь, що мені вдасться її зруйнувати. Вважаю, що вже минуло достатньо часу для відновлення моїх сил.

Дочекавшись, поки солдати згуртуються та вишукуються щитами наперед, я прицілився й спустив тятиву.

–Вибух! – закляття розпалило стрілу і вона стрімко полетіла вперед.

Гримнуло здорово! Мішки розірвало вщент. Вгору піднявся стовп чи то диму, чи то пилу. Все заволокло сірим туманом. Я пустив для вірності ще одну стрілу, а потім дав відмашку солдатам.

«Черепаха» рушила вперед. Збоку заколотників поки було тихо: ніхто не стріляв, не кидався каменями, навіть не кричав. Я влився всередину загону, крокуючи разом із всіма. Менше хвилини й ось ми вже біля перегороди. Вірніше, її залишків: три людських тіла в неприродних позах, розбиті бочки, вирвані шматки каменю та сіра завіса пилу…

Ось і все, що залишилось.

Передні ряди трохи уповільнили свій рух. Воно і зрозуміло, я б на їх місці також нервував. Де гострі списи? Де кричущі пики заколотників, які із шаленою люттю кидались би на атакуючих ратників? Чому царить така зловісна тиша?

А, може, я себе накручую? Може то нам просто нарешті посміхнулася вдача?

Між іншим, ми досягли досить важливого місця: це була свого роду розв’язка між галереями. Одна частина відкривала шлях до Сухарної вежі, а друга – вбік внутрішньої брами. Там на стінах також заскрипілися заколотники, збудувавши своєрідні барикади. Помітивши, що ми прорвали оборону, вони заметушилися, готуючись до можливої атаки з нашого боку.

–Що далі? – почулось питання збоку солдатів.

Мені було потрібно дістатися Сухарної вежі. Але залишати цю ділянку напризволяще, означало б відкрити власний тил. Якщо ми продовжимо рух по східній стіні, то заколотники, які зараз переховуються над брамою, спробують повернути собі розв’язку. Мало того, вони напевно вдарять нам у спину.

–Що далі? – цього разу вже спитав Першосвіт.

Я знову озирнувся, прикидаючи подальші свої кроки. І тут звідкись понеслося: «Га-а-а»!

По сходах, які вели в інший двір, піднімався загін захисників фортеці. Одночасно по східній галереї збоку Сухарної вежі наступав ще один. Задзвеніли клинки, хтось почав злобно лаятись, почулися крики та зойки. Раптом щось глухо впало на підлогу і тут же вниз покотилася чиясь голова.

Я навіть не встиг второпати, як заколотники так швидко увірвалися в наші ряди.

–Стіна! – загорлав Першосвіт. – Стіна! Всі до мене!

Дехто з ратників підхопив свого щита та пристроївся біля темноводинця. Менше хвилини і на галереї вже з’явився непробивний панцир щитів, який зайняв всю її ширину.

–Вперед! Крокуємо! – командував Першосвіт. – Ух! Ух! Ух!

От же молодець! Я, чесно скажу, розгубився. Але швидко себе опанував. Взявся за лук та спробував відігнати нападників. Стріляв по тим, що були в хвості, бо боявся, не дай Сарн, зачепити в цій колотнечі своїх. Блискавки прошивали людські тіла, змушуючи заколотників відступити. А «черепаха» між тим продовжувала крокувати вперед, скидаючи або затоптуючи всіх, хто траплявся їй на шляху. Але ледь вона дісталася перших стовпів, що підтримували навісний дах, як в її панцирі з’явилися перші «тріщини». Противник намагався розколоти наші ряди, користуючись ними. 

Битися у вузькому проході біло важко обом сторонам. Але зважаючи на нашу більшість, заколотникам все ж не вдавалось дійти якогось паритету сил.

Я все ще намагався відлякати підкріплення. Ще п’ять-шість вистрілів і ворог «затремтів» та кинувся назад.

Лук на плече, мечі наголо і я кинувся вперед. Пробиратися крізь ряди ратників було трохи важкувато. Мене ледь одного разу не зіштовхнули вниз.

Хвилина, і я дістався «голови».

На невеличкій, проте досить вузький площадці стояв якийсь чолов’яга, через якого наш загін застряг на місці. Його лоб був розсічений, а по щоках котилися кілька цівок крові. Здавалося, що він не відчував цього і самозабутньо рубався відразу з трьома солдатами. Діяв цей боєць швидко і дуже професійно, навіть не дивлячись на свої роки, а йому, судячи з усього, було вже за п`ятдесят.

Не минуло й хвилини, як він зарубав усіх трьох. Інші завмерли, як укопані, не зважуючись на атаку.

Чолов’яга важко дихав. Він втупився в ратників та криво посміхнувся.

–Так це ж... це ж Іверський! Іван Іверський! – впізнав людину один з вояків, що стояв поряд зі мною.

Іверський? Батько Горяни? Так він… він… він все ж виявляється живий! Отаке! А я все ще сумнівався.

Мені тут же пригадався уривок із розмови з Борисом Сіверським.

–Так ми ж вчєра утром таво калдуна с рєбятамі Івєрскава атправілі, – казав той, коли ми з ним були в каменоломнях.

–Якого Іверського? – тоді спитав я.

–Ну, Ванькі Івєрскава! Он своіх хлопцєв пріслал…

Отже, ось він, як то кажуть, вживу. Стоїть тепер перед нами, розмахує мечем. Якщо Борис передав йому чаклуна, то…

Я аж спітнів від подальших думок. Виходить, – закрутилося в голові, – Іверський і досі стоїть на сторожі ді Вевра! Він не пропускає нас до Сухарної вежі, бо… Чекай! А якщо у вежі немає ніякого чаклуна? Якщо його перевели в інше місце? Або взагалі вивели з фортеці?

А далі мої думки почали плутатися. Стало лячно, але не за себе. Раптом, – міркував я, – Іверського вб’ють, тоді хрін я дізнаюсь, куди поділи ельфа.

Я відштовхнув солдатів та, виставивши вперед фальшіон, в два кроки дістався батька Горяни. Рана на голові та бій з переважаючою кількістю противників послабили його. Але все одно Іверський був небезпечний. Він швидко, без будь-якої розвідки, почав атаку.

Один-два-три… фінт та прихований удар… А я все ще стою на місці, наче нічого не відбувалось.

Іверський сердито поглянув на мене та щільніше притиснув до себе щит. І знову ми почали бій. Цього разу вже атакував я.

Фальшіон помчав зверху… Як і задумувалося ­– супротивник підставив щит… В наступну мить я атакував саксом… зробив хитрий фінт… й Іверський з подивом побачив, як його меч відлітає убік. І тут удар «яблуком» фальшіона в щелепу, в результаті чого чолов’яга звалився на кам`яну підлогу.

Він глибоко і натужно задихав, намагаючись прийти в себе. Підвестись Іверському було вже важкувато, тим паче після того, як я притиснув його щит разом із лівою рукою своєю ногою. Лезо фальшіона опустилося йому на горлянку.

–Здавайся! – прошипів я.

–Сука! Зрадник! – до Іверського рвонувся якийсь солдат.

Він уже замахнувся мечем. Я ледь встиг виставити сакс, щоб відбити удар.

–Нумо назад! – гаркнув на солдата так, що аж по кам`яних галереях пронеслося гучне відлуння. – Нумо всі назад!

–Та ти що? – солдат насупився, та навіть підступив до мене, наче той молодий півень, який надумав показати, хто в курнику головний. Прийшлось знову натякнути на Розшуковий приказ. – Відійди, друже, назад! – повторив я холодним тоном.

–Трясця! Ти, між іншим, нам тут не укажчик!

–Хто торкнеться хоча б волоска цієї людини...

–То що? – перебили мене.

Питання задавав все той же рудобородий ратник, який прийшов разом з Першосвітом. А мій приятель-темноводінець, до речі, зараз стояв поряд з ним та розгублено крутив головою, не розуміючи, як йому реагувати. Я незадоволено гіркнув та заявив, що особисто відрубаю пусту макітру тому, хто рипнеться до Іверського.

–Що? – нахабно вискнув рудобородий. Він різко розштовхав своїх товаришів та підійшов до мене ледь не впритул.

Ще один півень, хай ти скиснеш! І чому вони саме зараз намагаються продемонструвати свою тупість?

Щоб не втратити пильності (бо хто знає, що ще викине той Іверський), я сильніше натиснув лезом на його шию, а сакс направив на рудобородого та махнув ним перед його носом.

–Хочеш мене випробувати? – спитав я у цього вискочки.

Рудобородий, між іншим, не злякався. В його оченятках заграли астральні бісики.

–Цей покидьок стільки людей тут угробив! – почав шипіти він у відповідь. – А ти, мати твою драти, його оберігати надумав? 

–Це мій полонений. Я його обеззброїв... Тому мені вирішувати, що з ним далі робити. Ясно?

–Та йди ти попар качана комусь іншому! Твій… мій… хєр знає ще чий! Та я.., – проте закінчити промову хлопцю не дали.

Один із солдатів відсмикнув його назад та, звертаючись до мене, неголосно проговорив:

–Вибачте його, пане Боре. Самі розумієте, що в запалі битви ми не дуже себе контролюємо. Тож… тож.., – і чолов’яга розвів руками, так і не спромігшись знайти слів, щоб закінчити речення.

Тут я почув, як інший солдат прошепотів рудобородому про те, що перед ним вбивця на прізвисько Головоріз.

Ні, я не жартую. Так і сказав!

«Він стільки людей відправив до Тенсеса, що хай Сарн милує»! – продовжував розповідати на вушко чолов’яга.

–А я його не боюся! – розсерджено промовив рудобородий. – Крутив я їхній Розшуковий приказ на своєму качані, як голу бабу! І взагалі, цей вояка тут один, – хлопець кивнув на мене. – То ж що він спроможеться зробити проти всіх? Ти, Василю, дарма перед ним тут стелешся.

–Заткни пельку, бовдуре! – і товариш рудобородого щосили пнув його в спину.

–А що таке?

У відповідь нова порція стусанів.

Чолов’яги відступили до натовпу. Я поглянув на інших солдатів, відмічаючи, що вони явно не на моєму боці. Навіть Першосвіт і той вагається.

­–Займиться краще обороною! – кинув я ратникам. – Ще одна атака і навіть мої стріли вам не допоможуть!

Це був свого роду удар під дих. З одного боку я намагався показати, хто допоміг втримати захоплені позиції, а з іншого – натякнув про власні приховані сили.

Той ратник, якого рудобородий назвав Василем, махнув рукою та, звертаючись до своїх товаришів, почав віддавати команди. А я нарешті зміг приділити увагу Іверському.

Іван все ще лежав на підлозі, тримаючись однією рукою за свій лівий бік. Його розбите обличчя не виражало анічого, крім величезної втоми. Здається, йому було вже байдуже, що з ним зараз можуть зробити. Заріжуть, то хай заріжуть. Відпустять, то хай відпускають.

–Де ельф? Де Ентоні ді Вевр? – спитав я. Іверський напружився. – Вважаєш, мені невідомо, кого ти віз від Сіверського?

–Ти хто такий?

Я проігнорував це питання, та знову спробував дізнатися про чаклуна.

–Він у вежі? Бачу по твоїх очах, що так воно і є.

–Мені байдуже, що ти там побачив…

–А я, пане Іване, знайомий із вашою донькою, Горяною!

Оце відразу подіяло. Іверський знову спробував підвестись. Я кликнув Першосвіта та наказав йому допомогти пораненому. Хлопець наблизився та, прибравши клинок, підхопив Івана під пахви. Секунда і він підняв чолов’ягу вгору.

–Зв’яжи його! – наказав я.

Поки Першосвіт це робив, ми знов повернулись до розмови.

–Так що, Іване, чаклун в Сухарній вежі? Де саме?

–Чому я повинен тобі відповідати?

–Чому? А хоча б тому, що я врятував вашу доньку!

Очі Іверського спалахнули дивними вогниками. Але він нічого не запитав. Просто втупився в мене, явно розмірковуючи над своїми подальшими діями.

–Це ти зі своїми людьми намагався захопити судноверф? – спитав я. Іверський тут ж нервово облизав пересохлі губи. – Я так і подумав! Намагалися вивезти ельфа до Хадагану?

–Чому це відразу до Хадагану? – обурився Іван.

–А куди? На який алод?

–Та йди ти в дупу!

–Ну, гаразд! Поговоримо при більш вдалій нагоді… Ось заберу ді Вевра, тоді займусь і тобою! Гей, Василю! – крикнув я ратнику. – Відповідаєш за нього своєю головою.

–За кого? – не відразу зрозумів той. А за мить невдоволено пробурмотів якісь відмовки.

–Я все сказав! І тобі, друже, краще повірити в те, що ти відповідаєш саме головою. І саме своєю.

–І що мені з цим Іверським робити? – зіщулився ратник.

–Відведеш його до табору Залеського. Там знайдеш паладина Бернара ді Прі. Ось йому і залишиш цього чолов’ягу.

Ми зустрілися з Василем поглядами.

–Може, я з ним піду? – спитав Першосвіт.

–Ні! Ти мені тут потрібний, – заявив я, і знову звернувся до Василя: – Тобі все зрозуміло?

Той нервово мотнув головою, а потім кликнув ще двох солдатів. Вони підхопили Іверського під пахви, та потягнули по галереї. Я трохи постояв, дивлячись їм услід, а потім повернувся до Першосвіта. 

–Бери своїх хлопців, і гайда до вежі!

–Всіх брати?

–Та всіх… І того рудобородого теж.

І ось за якусь хвилину наш невеликий загін був знову готовий вирушити вперед. Ми обережно покрокували галереєю. Скоріш за все, заколотники заховалися на майданчику біля Сухарної вежі. Ледь ми пройшли половину дороги, як побачили, що десь вдалечині з боку астрального моря вгору зметнувся червоний вогник. Він змією полетів до неба і за кілька секунд раптом вибухнув, розцвівши дивовижною яскравою квіткою.

Слідом за ним полетів ще один. А потім ще.

–Ніхазівня якась! – глухо забурмотів Першосвіт.

Не встиг я йому щось відповісти, як по моїм вухам наче вдарили дошкою. Тіло раптом відірвало від підлоги й відкинуло до стіни. Останнє, що запам`ятав, так це думки про те, яким же твердим буває камінь. Особливо, якщо він врізається в потилицю…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше