28.11.2019 06:47
Без обмежень
21 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

22

…Астрал. От чесно скажу – Ніхаз його знає, що то за річ. Ми всі живемо поряд з ним, але навіть не задумуємось про те, що воно таке. Є та й є!

Ні, маги або якісь вчені, ясна справа, намагаються зрозуміти природу того астралу. Начебто вивчають його, шукають засоби застосування… Напевно, якщо когось з них спитати, мовляв, так що там, допетрав, то у відповідь можна було б почути, щось на кшталт того, мовляв, астрал – це велика магічна субстанція.

Так ось було у мене. Правда, я питав у Бернара, сподіваючись на його знання. Паладин зі звичним зарозумінням у голосі заявляв, що до сих пір ніхто, включаючи й Великих магів давнини, таких, як Скракан або Тенсес… чи імперський Незеб, не міг впевнено заявити, що розгадав природу астралу. Чи правильніше б було сказати Астралу! Як-ніяк, а ця річ заслуговує на те, щоб до неї відносились із повагою.

Бернар розповів, що декому все ж вдалось «порозумітись» із цією загадковою силою. То були вчені народу Зем. Вони виділили магічну енергію, яка була прихована в Астралі. Мало того, їм вдалось її приборкати та навчитися особливим чином застосовувати.

–Це як? – не второпав я.

–Особливим чином, – повторив паладин і через цю відповідь мені стало зрозумілим, що він не знає конкретики. – Тобі ж відомо, що відтепер кораблі використовують рушії, а не паруса, як колись? Так ось ці пристрої працюють саме на астральній енергії…

–Енергії? – перепитав я. – Знову якесь ваше ельфійське слівце.

–Так зазвичай називають міру взаємодії матерії.

–Ох ти! Ну закрутив! Це міць, іншими словами?

Бернар зіщулився та неохоче хитнув головою, мовляв, хай буде міць.

–Так ось, саме вченим давнього народу Зем – Повсталим – вдалось створити рушій, який відтепер водить судно по безкрайньому астральному морю. Течії, астральний вітер – все це вже в минулому. Отже, якщо не заглиблюватися у деталі, то Астрал це щось на кшталт… на кшталт… будівельного матеріалу! При правильному використанні з нього можна створювати все, що завгодно!

–Отаке!

–Так-так! Але поки ще ніхто не може похвалитися тим, що вміє творити з Астралу. Ніхто!.. До речі, корабельні гармати також працюють на перетвореній астральній енергії. Вони стріляють по ворогу магічними заклинаннями. Проте для користування ними не потрібен чаклун… Все відбувається без участі мага.

Ще пару хвилин Бернар розповідав, що колись військовий флот використовували тільки переважно для перевезення сухопутних армій, або їхнього обладнання. Сутички в астральному морі носили характер абордажних боїв.

–Якщо Хадаган створив такі речі як рушій та гармата, то яким чином ми про них дізналися? – здивовано спитав я.

Паладин на мить завмер. Він втупився кудись вгору, наче шукав там відповіді, а потом із кислою пикою проговорив:

–Десь всередині минулого сторіччя… вірніше – на початку його другої половини, коли Імперія вже заволоділа і секретом астральних подорожей за допомогою рушія, і коли вона вже озброїла свої судна гарматами, почався новий віток протистояння між Хадаганом та Лігою. Маючи шалену перевагу, Імперія вирішалась напасти на наші землі. І як би ми не намагалися битися, проте сили виявилися заслабкими. Залишки кораблів були змушені тікати та переховуватися від ворожого флоту, через що узбережжя наших алодів опинилося незахищеним. Однак сам розумієш, що битви в Астралі та битви на суші це зовсім різні речі. Хадаганці хоч і спромоглись висадитися, проте битися вглибині алоду їм прийшлося старими способами. Бо тут, бач, астральні пушки виявилися безсилими… Далеко від берега вони не працюють… Тому війна між Хадаганом і Лігою перейшла у затяжну стадію. І не відомо, скільки би все це тривало, якщо б Воїсвіт Бєлов – витязь Першого Круга Церкви Світла, теперішній Намісник Кватоху – не захопив ворожий корабель. Саме через це нашим магам та вченим вдалось розгадати секрет і рушія, і пушки.

–Бєлов? Це Воїсвіт Залізний?

–Так, це він… Герой війни… Після того, як ми відновили паритет сил, хадаганці відступили з нашого узбережжя. І тепер битви тривають лише на Святій Землі… або в астральному морі…

Чому я, лежачі зараз на кам’яній підлозі та дивлячись у холодне осіннє небо, пригадав цю розмову? Напевно через оті дивні квіти, які ми з Першосвітом захоплено спостерігали вдалині, бо вони виявилися нічим інакшим, як залпами судових гармат. А та дивна «дошка», яка бахнула мене по голові, була результатом вибуху магічного заряду.

Отже, скоріш за все, наш флот почав обстріл фортеці. І добре вже те, що перший залп не влучив у мене.

Нумо, Боре, – кажу собі, – закінчуй вже лежати та мріяти невідомо про що. Підводься та унось звідси ноги.

У вухах гуло. Голова, як пустий баняк. І взагалі, відчуття, начебто знаходишся всередині гігантського дзвону замість язика, який повинен гучно битися о бронзові стінки.

Я спробував підвестись, але тут же завалився на землю, наче був дуже п’яний. Прийшлось перевернутись на живіт, підтягнути до нього коліна та стати рачки. Голову стягнуло холодним обручем і в наступну мить я відчув, що зараз почну блювати. Кров різко відхлинула від обличчя, в очах все посіріло, руки та ноги стали якимись чужими, неслухняними.

–Дихай, Боре! Глибше дихай! – забубонів я собі під ніс.

Слабкість відступила десь за хвилину. Я присів на сідницю, опершись спиною о стіну та озирнувся. Недалеко лежав розпластаний Першосвіт, а трохи далі – ще двоє солдатів. Вибух розворотів галерею, зруйнував декілька стовпів, вивернув громадини брил. Аж не вірилося власним очам.

–Гей, брате! – кликнув я Першосвіта. Мій голос здався чужим. На якусь мить подумалось, що то взагалі не я казав. – Гей, ти чуєш мене?

Підлога знову затремтіла. Очевидно кораблі відновили обстріл Горішку.

Я підповз до бійниці й виглянув назовні. Збоку астрального моря виднілися обриси декількох військових галеонів. Жерла їх гармат, що стирчали з портів, яскраво спалахували, стріляючи магічними зарядами. Бомбардири Горішку спробували огризатися, відповідаючи слабкими та не дуже точними пострілами.

Я повернувся до Першосвіта і почав його трусити за плече. Він застогнав та за пару секунд розплющив очі.

–Що? Де? – прошепотів хлопець. – Яка ніхазівня тут сталась?

–Кораблі почали обстріл.

–Боре, це ти? – гігант присів та раптом схопився за свою голову. – Ми що, потрапили в церковний дзвін?

Я посміхнувся та спитав, чи нічого не болить. Першосвіт розвів руками та спробував підвестись.

–Ну, добре! Подивися, що з іншими хлопцями. А я піду до башти.

–Сам?

Замість відповіді, я відмахнувся та, хитаючись й періодично хапаючись рукою за стіну, покрокував напівзруйнованою галереєю. Треба скоріше знайти того клятого ельфа. Не вистачало, щоб він постраждав від обстрілу наших галеонів. Он як луплять зі своїх гармат! Так і алод трісне навпіл!

Йти було важко. Все ще не зовсім отямився після вибуху. Добре, що заколотники кудись відступили. Може поховалися?

Десь за чверть години я нарешті дістався пузатої Сухарної вежі та наблизився до вузьких дверей, що вели всередину будівлі. Поки очі звикали до напівтемряви, ноги обережно щупали сходинки, а руки хапалися на стіни. Я неквапливо спускався вниз. Не знаю чому, але подумалось, що ельфа могли замкнути у коморах, які розташовувались на нижніх рівнях.

Назовні гуркотіло так, що аж вежа тремтіла. Сподіваюсь, вона витримає попадання заряду. Інакше всіх, хто тут знаходиться, назавжди поховає у цій кам’яній могилі.

Раптом звідкись виринув незнайомий чолов’яга, який тримав в руці палаючий факел. Він квапливо піднімався вгору. Від несподіванки незнайомець крякнув та позадкував.

–Ти… ти… ти хто, Ніхаз забирай, такий? – невдоволено гіркнув він.

Я завмер, намагаючись гарячково вирішити, що робити. Те, що на мені не було «волошкової світки», зіграло на мою користь. Вочевидь, цей чолов’яга вирішив, наче я зі своїх. Інакше давно б схопився за зброю.

Отже, незнайомець був один. Я помітив у нього невеличкий меч, який висів на широкому шкіряному ремені. А поряд з ним виднілися ключі…

Ключі! О, Аргу! Невже ти мені підіграєш? Оце пощастило: відразу натрапити на охоронця тюремних камер! Адже він, сподіваюсь, ключі не від льоху із ковбасою та салом на поясі носить.

Оці всі думки та розмірковування не зайняли й секунди. Вони промайнули швидше вітру. Я неочікувано навіть для себе швидко атакував незнайомця, не даючи йому змоги отямитися. Удар кулаком у вухо збив охоронця з ніг. Смішно крякнувши, він впав на карачки та вилаявся. Підхопивши факел, я хутко дістав сакс та притиснув його кінець до шиї свого противника.

–Де ельф? Веди до нього!

Лякати смертю я нікого не став. Говорив спокійно, впевнено. Вважаю, що охоронець вже зрозумів – жартів не буде. Що перед ним ворог, який без вагань переріже йому горлянку.

–Нумо! – я дав копняка, змушуючи охоронця діяти швидше.

Той обережно піднявся та хитнув головою вниз, мовляв, нам туди. За мить ми попрямували вузенькими сходами у напівтемряву.

Луна наших кроків гулко віддавалася від стін. Я кілька разів підштовхував охоронця в спину, натякаючи на те, що уважно за ним спостерігаю. Щоб він не придумав якихось фокусів.

За хвилину ми досягли широкої галереї, вздовж якої виднілася купа дверей. Тут було відносно світло через те, що на стінах закріпили невеличкі масляні лампадки. Їхній вогонь раптом нагадав мені образи чистилища Тенсеса, які так часто спливають в моєму розумі. Навіть подумалось, що звідкись вийде той служка-гоблін із залізним кухлем у руці та спитає, чи не приніс я відкупні грошики.

Ми зупинилися. Я знову штовхнув охоронця та спитав, де ельф. Невдоволений чолов’яга хитнув головою убік низеньких дверей.

–Відчиняй! – сердито промовив я. – І без дурні! Ясно?

Чолов’яга поглянув на сакс та неохоче почав порсатися у зв’язці ключів.

–Швидше! – гаркнув я.

І в цей момент охоронець вирішився напасти. Але через свою повільність та відносну незграбність, все чого він зміг спромогтися, так це отримати лезо в пузо.

–Дурню! – сплюнув я, дивлячись, як чолов’яга опускається на коліна.

Мені не було шкода цього охоронця. Він сам вибрав, що йому робити: підкорятися або битися. Вибрав останнє, тож, думаю, йому зрозумілі наслідки цього кроку. А взагалі, мене зараз більше цікавив ельф, тому наблизившись, я швидким рухом добив ратника та зрізав з його ременя зв’язку ключів.

Підібрати потрібну відмичку виявилося справою кількох хвилин. Нарешті замок гулко дзвякнув та я штовхнув стулки. За відчиненими дверми виявилась невелика кімнатка з малесеньким віконечком. Вірніше – отвором, через яке навіть неба не побачити. Можна тільки визначати час доби: чи ніч на дворі, чи день.

В лівому куточку я помітив нескладну фігуру ельфа.

–Ентоні ді Вевр? – запитав я. – Гей! Ти там живий?

Ельф трохи поворухнувся і підняв голову. Його худе обличчя було блідим, наче у небіжчика, а глибокі великі очі дивилися крізь мене.

–Ти Ентоні ді Вевр? – знову запитав я.

Погляд ельфа став більш усвідомленим. Він поворухнувся та глибоким грудним голосом промовив:

–Так… це я…

Дивно, що чаклун не зміг вибратися із цієї кімнатки. Я вважав, що його зачарували, або обпоїли якоюсь магічною рідиною, щоб лишити сил… А ні! Ось він сидить на підлозі. Не зв’язаний… не побитий… З вигляду начебто нічого.

–Ти точно ді Вевр? – хмикнув я, наближаючись до ельфа. – Мені здавалось, ти повинен був бути трохи інакшим… Ну, гаразд! Мене послали за тобою… Ох, скажу тобі, скільки прийшлося побігати Світоліссям, щоб вияснити куди тебе запроторили!

–Хто ти? – ельф дивився на мене поглядом, в якому читалось повна байдужість до того, що відбувається. – Хто тебе послав?

–П’єр ді Ардер!

В цю мить зовні знову гримнуло та на нас посипався пил зі стелі.

–Овва! – закрутився я. – Нумо, друже, підводься! Та давай-но швидше звідси забиратися!

–Що відбувається? – крила ді Вевра нервово затремтіли.

–Фортецю штурмують лігійські кораблі. Вони зараз палять з гармат по мурам та захисним вежам. Як би так не сталося, що нас із тобою тут завалить.

Я взяв ельфа під руку і допоміг підвестись. Він виявився якимось… легким! Так-так, важив, наче дитина.

–Ходімо! – підганяв я ді Вевра.

Той спробував йти, обпершись о мене. Ельф запитав ще раз про П’єра ді Ардера, чи точно він послав за ним.

–Чому ти сумніваєшся? – дивувався я, поки ми крокували коридором.

Ді Вевр щось пробубонів про особисте, через що мені стало зрозумілим – він з П’єром був не в самих гарних відносинах.

Ми якось довго піднімалися сходами. Аж занадто довго. Чи то може моя втома давала взнаки, чи то дійсно ельф гальмував рух, а хотілось все зробити якнайшвидше, проте замість заспокоєння, що мені нарешті вдалось розшукати та врятувати ді Вевра, народилась глуха озлобленість.

–Можна спитати? – промовив я, коли ми пройшли близько половину путі. – П’єр каже, наче ви дізналися яким чином можна мандрувати алодами не користуючись порталами джунів.

Ельф напружився. Я помітив, як нервово затіпалися його крила.

–Це лише припущення, – якось невизначено відповів ді Вевр.

–Припущення? Наскільки вони реальні? А по друге, чи ви знаєте, що вас хотіли перевезти до Хадагану?

–Знаю! – холодно сказав ельф, а потім раптом додав – Я тебе згадав! Це ж ти був тоді у гіберлінгів? У провидців? Так?

Моє серце тьохнуло та застрибало, наче заєць. Отже, якщо мова йде про морочників із судноверфі, котрі намагалися зв’язатися із викраденим чаклуном, тоді переді мною Ентоні ді Вевр.

–А ти дивна людина! – заявив ельф.

–Чому це?

–Я так відчуваю!.. До речі, в тебе дуже гарячі долоні, ти про те знаєш?

Дивне зауваження. Гарячі долоні, і що? Я ж не мрець, щоб вони були холодними.

–В тебе гаряча кров! – додав ді Вевр. – Чужа гаряча кров!

–Що ти таке мелеш? – напружився я.

–Хіба ти того не відчуваєш? – зіщулився ельф.

–Кров, як кров… Що з нею не так?

–В тебе мабуть і рани швидко заживають? – питанням на питання відповів ді Вевр. – Хіба це тебе самого не дивує?

Подальша розмова зійшла нанівець. Ельф більше нічого не додавав. Він взагалі зробив такий вигляд, наче не чує і не бачить. Розбурхав мене, псяче хутро, а тепер мовчить, що риба. І я не втримався та сердито вилаявся.

Нарешті ми досягли виходу з вежі. Відразу біля дверей зіткнулися з Першосвітом, який розгублено крутився на майданчику.

–Ти чого тут? – сердито буркнув йому. – Я ж казав забиратися звідси! Тут навіть бунтівники розбіглися, а ти…

Хлопець зареготав та спробував було пожартувати, що після початку обстрілу всі навкруги обісралися та дременули світ за очі. А він, бач, кидати мене самого не збирався.

–Це той, кого ти шукаєш? – запитав Першосвіт, маючи на увазі мовчазну фігуру ельфа.

–Сподіваюсь…

Сказав, а сам знову поглянув на полоненого. Все ж він якийсь дивний чаклун!

–Отщо, друже, – наказовим тоном почав я, – веди його до Бернара!

–А ти? – чомусь перелякався Першосвіт.

–В мене взагалі-то ще одна справа, але тут вже без тебе!

–Чому?

–Бо за неї можуть і голову відірвати, – сердито кинув я.

Знову недалеко від нас гримнув вибух. Я наказав обом заховатися в ніші, при тому різко штовхнувши ельфа в обійми Першосвіта. Потім хутко рушив по настійній галереї у східному напрямку, намагаючись виглянути в бійницю.

Бій між флотськими бомбардирами та гармашами Горішку був у самому розпалі. Поглянувши крізь отвір убік астрального моря, я помітив, що пару галеонів все ж зачепило. Одне із суден навіть почало розвалюватися на частини. На його палубі метушились перелякані людські фігурки. Якась хвилина і всі вони опинилися в астралі.

Кажуть, то страшна смерть! Вже краще бути зарізаним, ніж мучитися в астральному морі. Цікаво, а чому?

Я не став спостерігати за подальшим боєм та повернувся до Першосвіта та ді Вевра.

–Йдемо звідси! – казав їм. – Спробуємо повернутися назад.

–Так ти передумав? – здивувався Першосвіт.

–Мені потрібно знайти гренадерів, які збираються йти до внутрішньої фортеці, до Граду. Тож поки проводжу вас до головної брами… Вірніше того, що від неї залишилось. А потім ти, Першосвіте, рушиш до табору, а я…

Бу-бух! – пролунало неподалік. Щось я розтеревенився, хай йому грець! Треба йти звідси, поки ще голови на плечах.

Ми швидко покрокували галереєю, поки не дісталися кам’яних сходів. Внизу біля стіни я помітив тіло Василя, рудобородого сперечальника та ще кількох солдатів. Схоже, всі вони були мертві. Здається, попали під обстріл.

Поруч з ними лежав і пов`язаний Іверський. Хоч він і дихав, проте виглядав не дуже добре. Так мені, принаймні, здалося.

Ді Вевр, побачивши його, тут же напружився.

–Це… це.., – почав він тицяти пальцем у фігуру Іверського.

–Спокійніше! – рикнув я. – Він тобі нічого не зробить.

Ми спустилися вниз і я першим ділом наблизився до Івана. Витягнувши сакс, обережно розрізав мотузки на його руках.

–Йдіть, я потім наздожену, – кинув Першосвіту. – Нумо! Нічого вам дивитись!

Хлопець підхопив ельфа під лікоть та потягнув уздовж стіни.

Іверський важко дихав. Він спробував підвестися, при тому здивовано дивлячись на мене.

–Що далі? – прохрипів чолов’яга.

Ми стояли один напроти одного, міряючись поглядами.

–Давай роби те швидше! – невдоволеним тоном сказав Іверський. Він випрямився та гордовито задер підборіддя. – Серце? Горлянка? Куди ти звик бити?

–Як ти? – спитав я, ховаючи меч.

Іверський витер тильною частиною долоні розбиті губи, а потім хриплуватим голосом відповів:

–Терпимо… Вже приходилось бувати в подібних колотнечах. Так що далі?

–Йти можеш?

–Куди?

Я подивився на фігури Першосвіта та ді Вевра, які вже досягли повороту. Хлопець озирнувся, глянув на мене, а потім звернув в провулочок.

–Ти вільний! Скажи за те спасибі своїй доньці! – заявив я. – При інакших умовах… не зносити тобі голови.

–Що це значить?

Я оглянувся, чи нікого немає, а потім штовхнув Іверського в плече.

–Йди! І чим далі, тим краще.

Мої слова явно здивували Івана. Він зробив було крок, а потім знову повернувся до мене і гарячкувато запитав:

–Ти розумієш, чим ризикуєш?

–Я три рази повторювати не буду. Уходь, поки є можливість.

–Добре… Але дозволь ще спитати. Як вона?

–Хто? Горяна?

–Так-так, – захитав головою Іверський.

–Нічого… більш-менш влаштувалася… Зараз, напевно, в Новограді.

–Знаєш, я ж заради її життя пішов на це... заради її порятунку… Мені довелося... довелося… інакше, розумієш, було б таке...

–Мене це не обходить! – різко обірвав я Іверського.

– Її обіцяли вбити, – той все одно продовжував бубоніти, – якщо я б не погодився на співпрацю.

–А мені здалось, тобі подобається битися на боці заколотників.

–Ти не все розумієш. Я можу пояснити.

–Повторюю: мені байдуже!

–Але ж ти...

–Я просто дурник! Ось і все! Не знаю, чому тобі допомагаю… Не знаю… А взагалі, не раджу тобі вважати мене своїм другом.

Іверський потупив погляд та повернувся, збираючись уходити.

–Як ти пропав для своєї доньки, – кинув я йому в спину, – так же пропади й для них. Після сьогоднішньої різні тебе шукати не стануть. – Я говорив про заколотників. Сподіваюсь, Іван це зрозумів. – Тобі випадає шанс, так що скористайся ним розсудливо. Інакше наступна наша зустріч буде проходити зовсім інакше.

Іверський нічого не сказав, а лише не оглядаючись закульгав уздовж стіни. Скоро густі клуби диму заховали його фігуру від моїх очей. Я трохи почекав, а потім жваво покрокував за Першосвітом та ді Вевром. Наздогнав їх лише коли ми вони майже дісталися руїн головної брами.

В цій частині фортеці було повно наших солдатів. Всі вони очікували на команду до атаки, як тільки закінчиться обстріл. Дехто з гренадерів дрімав, інші їли, треті тихенько теревенили. Проте не зважаючи на відносно мірний характер їхніх дій, у самому повітрі відчувалось напруження. Мабуть, все через криваву різанину, яка сталася при штурмі воріт та не менш кривавих сутичках, котрі відбувалися на вузеньких вилочках Горішку. Люди виглядали озлобленими, їхні погляди… їхні очі… вони наче голки, які штрикали тебе наскрізь. Йдеш серед солдатів, і майже фізично відчуваєш їхній стан души. Відразу народжується бажання дременути звідси якнайдалі.

Не дивлячись, що штурм ще не закінчився, похороні загони вже займалися своєю справою. Вони ходили захопленими вуличками, сходами та галереями, збираючи тіла вбитих та виносячи їх за межі фортеці. Я бачив, як солдати-похоронці неквапливо розчищали проходи, відкидали убік уламки стін. Часто поряд з ними можна було побачити й фігури капеланів. Вони допомагали пораненим, причому з обох сторін.

–Де Іверський? – спитав мене Першосвіт, ледь я підійшов до нього. – Ти що ж його… ммм…

Речення він так і не завершив, лише кивнув на сакс.

–Ми ніякого Іверського не зустрічали. Ясно? – холодним тоном промовив я.

–Боре! – почувся чийсь крик.

Від невеличкої групи церковників відділилася знайома фігура. Це був Бернар. Його забруднений чужою кров`ю одяг, пропах димом. На втомленому обличчі паладина з’явилась подоба посмішки.

–Вдалося? – радісно запитав він, витираючи почервонілі очі. – Тобі вдалося, слава Тенсесу! – Бернар підскочив до Ентоні ді Вевра, який байдужим поглядом дивився навсібіч.

–А я вважав, ти будеш питати, чи не поранені ми із Першосвітом, – сумним тоном кинув я паладину.

Звідкись з`явився Ніколя ді Вевр. Молодий ельф хутко наблизився до свого звільненого родича та щось спитав на їхній мові. Ентоні не квапився відповідати. Він все ще розгублено оглядався навколо себе.

–О, Тенсесу! – захитав головою Бернар. – Я ж молився за тебе, Боре! Віриш?

–Дякуючи твоїм молитвам, мабуть, я і залишився живим.

–Ти даремно іронізуєш.

Ніколя ді Вевр кинувся кудись убік, і поки ми з Бернаром базікали про «важкий день», він повернувся із кількома високими міцними ельфі, одягненими в новесенькі сяючі обладунки. Вони послужливо взяли Ентоні під руки й повели до розлому в брамі.

–Ми проведемо його до табору! – заявив Ніколя всім нам. І тут же почимчикував слідом за процесією.

Я проводив її поглядом, притому намагаючись осягнути весь шлях, який мені прийшлось пройти, щоб нарешті врятувати ельфійського чаклуна. І від того, чомусь, не відчувалось полегшення.

–Жерти хочеться, аж страшно! – заявив Першосвіт, чухаючи потилицю.

Ми з Бернаром поглянули на гіганта. Чесно кажучи, я і сам би був не проти поїсти. Але де ту їжу знайдеш?

–А що таке? – роблено обурився Першосвіт, хлопаючи долонями себе по пузу. – Мій ненажер страждає.

Паладин відкрив було рот, явно збираючись промовити якусь колкість, але в цю мить з диму згарищ з`явилася ціла делегація ельфів. Вони йшли в оточені вишколених вояк. Із поважним виглядом, ці ельфи рушили до начальства.

–Маги, – кинув Бернар. – Це наші маги.

–Чого їм тут робити? – здивувався Першосвіт.

–Ти просто не розумієш, хто такий Гудимир Бельський. Наскільки він небезпечна особа.

Земля під ногами знову здригнулася від залпів корабельних гармат. Але, скоріш за все, це вже були останні постріли. Судячи з пожвавлення серед гренадерів, почалась підготовка до штурму внутрішньої фортеці, в якій засіли останні сили заколотників.

–Ти куди? – схопив мене за лікоть Бернар.

–Мені треба з ними, – відмахнувся я.

–Навіщо?

–Та він все одно не скаже! – підключився до розмови Першосвіт.

–Ти з глузду з`їхав? – розсердився паладин. - Зараз там буде гарячіше, ніж при штурмі головних воріт.

–Послухай, Бернаре, ви, ельфи, мені зобов`язані через врятування вашого Ентоні ді Вевра. Так?

–На що ти натякаєш?

–Поговори з тими магами. Нехай вони візьмуть і мене з собою.

Бернар підійшов впритул та втупився мені прямо в очі. Я витримав погляд. Мало того, змусив паладина відступити назад.

–Гаразд, – пробурчав він. – Але дорікай потім сам собі, ясно?.. Пані Лорейнє! – кликнув він убік процесії. – Пані Лорейнє, почекайте!

З групи магів відокремилася одна фігура. Це була висока чорнява ельфійка. Погляд її зелених очей прошив нас всіх утрьох наскрізь. Мені чомусь здалося, що жінка сліпа, і реагує лише на звук.

Бернар швидко наблизився до чаклунки й пристрасно почав їй щось розповідати.

–Отже, ти мене не береш? – ображеним тоном заявив Першосвіт.

–Ні, там я повинен бути сам… Проте ти для мене зробиш іншу справу.

–Яку?

–Знайди свіжого коня. Та ще приготуй запас їжі десь на три-чотири дні. І чекай за стінами Горішку… біля отієї східної башти. Коли я повернуся, то повинен негайно покинути табір Залеського. Негайно! І більше нічого не питай. Домовилися?

–Ну, добре, – погодився хлопець, притому щось сердито бурмочучи собі під ніс. Пару секунд він боровся із собою, а потім міцно обняв мене та побажав удачі.

Тим часом мене окликнув Бернар. Він махнув рукою, мовляв, підходь сюди. І ледь я наблизився, представив мені чаклунку:

–Це ясновельможна пані Лорейн з Дому ді Грандер.

–Молодий чоловіче, – ельфійка тут же перейшла до справи, – скажу вам відверто, що мені ніколи з вами возитися. І хоч пан Бернар пояснив, яку послугу ви надали нашому народу, це не означає, що я стану відволікатися на виконання ваших забаганок.

–Але я не вимагаю нічого особливого. Лише прошу дозволити піти з вашим загоном.

–Не думайте, що ми йдемо гуляти. Можливо, там буде найгарячіше місце…

Я знову запевнив пані Лорейн в тому, що все прекрасно розумію.

–Навіщо це вам? – спитала чаклунка.

Я вже був підготовлений до цього питання, та, навіть не мигнувши оком, пустився брехати:

–Скажімо так: мені потрібно переконатися, що Гудимира або схоплять, або… е-е-е…

–Це хто ж вам таке завдання дав?

–Розшуковий приказ… Жуга Ісаєв.

Лорейн подивилася на мене отім своїм незрячим поглядом і, різко розвернувшись, «поплила» за іншими магами.

–Це «так»? Чи мені відмовлено? – не второпав я.

Бернар сумно посміхнувся та неголосно промовив:

–Ну, благослови тебе Арг, Боре, щоб ти там насправді не робив! Адже я не пані Лорейн і розумію, що споглядання за стратою чи пійманням Бельського ти не збираєшся займатися.

Мені залишалось лише дивуватися прозорливості паладина. Але я не виказав жодної емоції на своєму обличчі з цього приводу… Принаймні, сподіваюсь, що не виказав.

Бернар не кинувся обніматися, як Першосвіт, а холодно кивнув головою на прощання. Я зробив теж саме та рушив за магами…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше