28.11.2019 06:49
Без обмежень
7 views
Rating 0 | 0 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

23

…І ось лежу я чи то в болоті, чи то якомусь в холодному ставку… Здається, десь посеред лісу… Навколо видніються велетенські сосни. Вітер гойдає їхні маківки, гудить в гілках. Лячно гудить.

Ось лежу я у тому холодному болоті й начебто розумію – щось не так. Випала якась ланка мого життя, тому пояснити собі, якого Ніхаза я роблю в цьому лісі, а тим паче у драговині, не можу.

Це сон, чи ні? – промайнула думка. Якщо сон, то коли я заснув?

–Ні-і-і-і, – тихо-тихо пошипів знайомий голос. – Ні-і-і-і…

Що «ні»? – питаю себе, питаю той голос. Сам намагаюсь второпати, що відбувається.

–Не-е-е сон…

–Це не сон? – перепитав я, дивлячись у холодне темне небо, сповнене сивих хмар.

Голос продовжував щось шепотіти… Чи може то гудів сердитий вітер? – думаю про те і раптом розумію, що занурююсь у драговину… тону в ній. – Псяче хутро! – лаюсь та намагаюсь щосили видертись із липкої темряви, котра охопила мене, наче смола з дерева, в якій застрягла муха.

Видирався довго. Видирався важко. Аж-но почав задихатися. І ледь виповз на більш-менш тверду поверхню, як вуха почули тоненький металевий звук.

Дзеньк! Дзеньк! Наче хтось б’є молоточком по чомусь залізному.

Я озирнувся, намагаючись зрозуміти джерело стуку. І одночасно з тим вияснити, що то за ніхазівня відбувається!

Що зараз? День? Вечір? А може вже й ніч?.. Все навкруги якось сірувато… темнувато. Не можу допетрати, де знаходжусь… який зараз час доби…

І знову: дзеньк-бум-бум! Дзеньк-бум-бум! Наче в кузні хтось постукує.

Звук лунав десь з лісу… збоку далекого-далекого вогника, що майорів в хащах.

Чесно зізнаюсь, що я страшенно змерз. Тут було настільки холодно, що аж з рота густими білими клубами повалив пар. В наступну мить мені стало зрозумілим, що ноги самі собою крокують до далекої плями дивного жовтогарячого світла.

Йти крізь зарості було важкувато. Мені здавалось, буцімто чорні голі гілки хапали за руки, за ноги, тягнули за одяг, наче не пускали всередину лісу. В якусь мить щось змусило озирнутися і очі тут же наштовхнулися… на людські тіла… які висіли на гілках високих сосен.

–Псяче хутро! – від подібної картини кинуло в жар.

На кожному дереві виднілося щонайменше три людини. Мертві, зі сплутаним волоссям, вони розміряно погойдувалися на вітрі, наче якісь… якісь… якісь… Фух ти! Аж мороз по шкірі!

Ніс відчув характерний нуднуватий запах мертвечини. А ще тхнуло сечею… Нестерпно тхнуло, аж вивертало нутрощі.

На лоб впала крапля. Ще одна. Я подивився вгору та перше, що кинулось очі, це голі ноги, які маячили майже над самісінькою головою. Протягни руку й торкнешся їх, оцих блідих ніг, по яким неквапливо збігали темні цівки… крові.

Так то не вода капала мені на лоб! – розуміння цього чомусь викликало щось на кшталт паніки. Ви навіть не уявляєте, який мене охопив жах. І головне – незрозуміло чому! Взагалі, я не боягуз. В житті встиг побачити усілякого лайна, побувати в бійках, опинятися в скрутних ситуаціях, але в ту мить вкрився липким потом та перелякано позадкував. Ноги задріботіли, перечепилися через корч, чи пеньок або гілку… Коли я поглянув униз, намагаючись розгледіти через що саме, то ледь не втратив язика. На землі стояла величезна чаша, в яку капала людська кров з розвішаних на деревах мерців. Навколо стояли десятки подібних чаш. І майже всі були до вінця наповнені темною липкою рідиною.

І я побіг звідти щодуху. Летів, наче вітер. Гілки лупили мене по обличчю, рвали акетон, коріння намагалося підставити підніжку. А я все біг… Ні! Тікав, наче заєць від зграї вовків, бо чужа кров волала про помсту! І не важливо, що я не був причетним до смерті всіх цих людей… Весь ліс пропитався чимось недобрим, чимось темним. Мій страх був пов`язаний ні з мерцями, а через сліпу помсту, до якої вони звали!

Я хотів утекти звідти, але як би не намагався те зробити, лише носився серед сосен, прикрашених повішаними мерцями.

В спину неслося каркання воронів, які сиділи на гілках, поряд з тілами. Вони неквапливо видирали шматки м’яса, викльовували очі. І кричали… кричали… нестямно кричали…

Той вогник, котрий я бачив ще з болота, все ще залишався десь вдалечині. Чомусь думалось, що спасіння саме там. Але ж як би не хотілось його досягти, ноги носили мене по лісу колами, буцімто їх хтось зачарував. А полум’я між тим танцювало, підстрибувало, горіло то сильніше, то слабкіше, але все ще було десь там… в гущавині лісу…

Я зібрався та ринувся вперед. В наступну секунду гучно шльопнувся… на бруківку.

–Ти чого? Задрімав? – засміявся ратник, який стояв в декількох кроках ліворуч.

Він весело мені підморгнув та відвернувся обличчям до двору.

Заснув, хай йому грець! – розсерджено забурмотів я, піднімаючись з колін. – Та ще й така маячня привиділась!

Перед внутрішнім поглядом пронеслися картини темного лісу… гілки, що були обвішані мерцями… сердиті круки, які клювали людські тіла…

Нічого цього не було. Попереду лише невеличка площа, в кінці якої стирчали стіни внутрішньої фортеці.

Я прийшов сюди разом з ельфійськими магами. Ми з ними пройшли вузенькими проходами та вуличками Горішку, де і наштовхнулися на барикади з бочок, возів та вивернутих каменів, зроблених солдатами Залеського. За всім цим виднілася оця площа, що була всіяна трупами ратників. То тут, то там щось димилося, щось горіло. І взагалі, на перший погляд виглядало так, наче якийсь велетень переорав бруківку, збираючись перетворити місцевість на своєрідний город.

На крутобокій стіні, яка здіймалася сажнів на п’ять, та яка захищала Град, за зубцями та бійницями ховалися залишки заколотників. Невідомо скільки їх ще залишилось, але впертість з якою вони билися, просто вражала. Їх нічого не лякало: ані переважаючі сили нападників, ані той факт, що допомоги не буде, ані то, що позаду немає ніяких рятувальних відходів, а лише зовнішня стіна та астральне море. І це був поганий знак.

Скільки ж сьогодні полягло солдатів з обох боків? – питав я себе, втомлено протираючи запалені очі. – Чи це варто було тієї цілі, за яку вони всі билися?

Ясна річ, що відповідей ніхто давати не збирався. Та і я сам не особо намагався на тому порозумітися. Залеський просто вимагав штурмувати останній «горішок» Горішку, не зважаючи на втрати. Ніякої облоги чи спроби домовитися про здачу. Атакувати, атакувати, атакувати – ось і вся казочка.

Поки я спостерігав за площею та за мурами, до ельфів наблизився якийсь полковник. Виглядав він не менш втомленим за мене. Зупинившись біля голови чаклунів Проспера ді Дазірє, чорнокнижника, який прибув сюди з Тєнебри, полковник неголосно привітався та, по хазяйські розставивши ноги, втупився в ельфів.

Я між тим вирішив протиснутися поближче, щоб почути перемовини із цим воякою.

–Що тут? – кинув Проспер ді Дазірє.

–Тут? – із дурнуватою пикою перепитав полковник. Але помітивши, що чорнокнижник не налаштований на жарти, почав говорити вже більш серйозно, але при тому якось роздратовано: – Мало того, що ця площа легко прострілюється і при наступі ми всі опиняємось наче в своєрідному «мішку», так ще їхні маги спопеляють нас вогняними вихрами.

І тільки після цих слів я допетрав, чому деякі тіла солдатів, які виднілися на площі, димляться, наче головешки.

–С-суки! – вилаявся полковник й сердито плюнув на бруківку.

–Хто? – не второпав Проспер.

–Чаклуни, мати їх драти! Кажу ж, що там не тільки лиходії зі своїми вовками, а ще «вогнеметальники». Ми спробували почати наступ, в результаті.., – полковник махнув на обгорілі тіла гренадерів.

–Інші підходи є? – втрутився я. – Ви не пробували обійти заколотників? Прокрастися до них?

Всі раптом повернулися до мене. Обличчя полковника миттєво набуло неймовірного багряного кольору, який буває, мабуть, восени у листя дикого винограду, котрий зараз густо заплів будівлі ельфійського кварталу. Він люто зиркнув на мою «руку допомоги» й зло промовив:

–Ви там в своїх приказах занадто розумні, як я подивлюся!

–Спокійніше, пане Гулевичу! – цикнув Проспер.

В цю секунду чиясь рука смикнула мене назад. То була пані Лорейн. Вона приклала палець до своїх губ, наказуючи мені мовчати.

–Спокійніше, – повторив чаклун. – Однак скажіть, чи дійсно немає варіантів пробратися іншим шляхом?

–В лоба нам не підійти, бо це самогубство! – продовжував доповідати полковник. – А щодо флангів, то галерея на зовнішній стіні… ось тієї, що ліворуч… Так ось вона зруйнована корабельними гарматами. Бачите, яка діра? Астральне море можна спостерігати! Крил у нас, ясна річ, немає, щоб перелетіти над розломом, – і старий вояка дурнувато хихикнув. Вочевидь, він таким чином жартував. – Погляньте праворуч, – трохи заспокоївшись, махнув рукою чолов’яга. Він вказував на довгу низеньку стіну солдатської казарми, що впиралася в захисний мур Граду. – Ані віконця, щоб стріляти звідти, ані проходу крізь стіну… Тож всередину укріплення не потрапити. Навіть дахом не скористуєшся, щоб видертися до заколотників. Все, як на долоні! Тільки встигай шльопати!

–Ну, загальна картина нам ясна, – в голосі Проспера почулися нотки роздратування. Йому явно не сподобався настрій полковника. Мені, до речі, теж. Якийсь-то він зрадницький… боязкуватий. – Так що плануєте робити? – запитав чаклун, звертаючись до старого вояки.

–А що тут зробиш? Посилати своїх хлопців, щоб вони просто голови склали – так на хєра таке щастя? Я розумію, – раптом якось зло накинувся полковник на ельфів, – що вас сюди прислали для допомоги. Тож хотів би дізнатися, якої самої. Підкажіть, як солдатам подолати вогняні смерчі?

Проспер не відповів. Він подав малопомітний знак, після чого всі маги відійшли в куточок та про щось зашепотіли.

Я наблизився до пані Лорейн, яка стояла трішки осторонь, та обережно поцікавився суттю проблеми.

–Невже, – питав її, – ельфи не в змозі подолати лиходіїв чи вогнеметальників? Вони сильніші за вас маги, чи як?

Пані Лорейн хмикнула. Мабуть, я трохи зачепив її ельфійське самолюбство.

–Вони всі язичники, – доволі дивно відповіла вона. В голосі пані Лорейн я почув щось схоже на невдоволення. 

–І що?

Дійсно, якась незрозуміла відповідь.

Пані Лорейн повернула до мене своє гарне личко. І знову здалось, що вона сліпа. Її очі… вірніше – зіниці, були занадто великими, наче у тієї кішки, що вийшла вночі на прогулянку.

–Ви з Бернаром друзі? – раптом запитала ельфійка.

–Ну… можна і так сказати. А до чого тут Бернар?

–Хіба він тобі не розповідав про язичників? – пані Лорейн якось дивно хмикнула, коли промовляла цю фразу.

–Вибачте, але мені й досі незрозуміло, куди ви хилите. Те, що Бернар відноситься до язичників із часткою упередження – цілком помітно, але, вважаю, причина того у його приналежності до Церкви Світла.

–Так-так, церковники, м’яко кажучи, не полюбляють інші вірування, – загадково додала чаклунка. Вона посміхнулась та робленим здивованим тоном спитала: – Так ти, Боре, дійсно нічого не знаєш по минуле свого товариша?

–Що саме? – я відчув якийсь підступ у словах чаклунки.

–Давно з ним знайомі? Тобі відомо, що він не завжди був паладином Церкви Світла?

–Відомо. Він навчався некромагії, оскільки належав Дому ді…

–Чи тільки некромагії? – перебила мене чаклунка. – Він знався із язичниками, а саме із друїдами. Між іншим, кажуть у нього серед них була навіть наречена…

–Наречена? Людина? – щось ці одкровення не дуже гармоніювали з образом Бернара.

–Спитай у нього сам.

А хай ти скиснеш! От навіщо крутити, як той кіт на глині, а наприкінці казати: «Спитай у нього сам»?

–А яким боком Бернар до тих язичників? – розсерджено спитав я.

Чесно скажу, що за сьогодні дуже втомився, і бажання розгадувати ельфійські недомовки у мене не було.

–Хм! – пані Лорейн зробила такий вигляд, наче я якесь дитя. Скоріш за все, її дратувало сама тема розмови. Натяки на паладина, це свого роду більш-менш м’який спосіб сказати мені: «Йди в дупу»!

–Коза з вовком тягалася, тільки шкура й зосталася, – кинув я чаклунці. – Отже, бачу, ті вогнеметальники та лиходії для вас, ельфійських магів, твердий горішок.

Вуха пані Лорейн почали паленіти.

–Язичництво, – голос ельфійки надбав тріскучих ноток невдоволення, – спирається на примітивну магію. Ні, навіть не магію, а ворожбу, оскільки не можна називати ці потуги подібним словом.

–Примітивну?

–Тривіальну… неглибоку… просту… Зараз ясно? Це негідне для справжнього мага заняття.

–Ясно-ясно. Проте мені здається, що ви лукавите. Ця ворожба доволі міцна штука. Інакше навіщо сюди запросили «могутніх магів» з Тєнебри?

–Думай, що хочеш! А взагалі, я тобі ось що скажу: ви, люди, не відразу змогли второпати, що та як в цьому світі працює! – промовила пані Лорейн, чим відразу нагадала мені Бернара. От же любителі повчити інших, макнути їх носом у гівно. – Навіть не знали про Сарна, який саме і створив цей світ. Спочатку ви кидалися на похідні, а не на джерело.

–Бачу, казати незрозумілі речі, щоб здаватися хитромудрими, у вас, ельфів, у власній природі.

–У стародавні часи, – почала поясняти чаклунка, – оці заклинателі… або по-іншому – шептуни, відуни… шамани… Так ось вони намагалися допомогти своєму дикому племені вижити. Тому вчилися закликати тварин до мисливців, чи, наприклад, рибу до озер та річок. Намагалися лікувати хворих, користуючись якимись травками та зіллям. Ще ворожили, провіщали… задобрювали стихії… Або к віщунам прибігали, щоб отримати ім’я для новонародженого.

Ельфійка говорила все це з такою інтонацією, наче розповідала як паруються змії чи інші гади. Тож я ж з характерною для себе уїдливістю не міг вголос не замітити пані Лорейн, що ельфи також спираються на стихії, намагаючись керувати ними.

–Це зовсім різні речі! – розсерджено кинула чаклунка.

–А ось я так не вважаю!

–Тому що ти, Боре, не розумієшся ані на магії… на справжній магії… ані на інших речах. Навіть, впевнена, силу Світла заперечуєш.

–Гаразд, поясніть, будь ласка, що тоді не так. Тільки не треба казати, що мені не зрозуміти. Там, за мурами Граду, теж також ховаються маги… хай і не такі обізнані, як ельфи, але все ж маги, – от не втримався, щоб уїдливо не замітити це вголос. – Можете для себе прозивати їх як заманеться: шептуни чи відуни. Але факт того, що з Тєнебри запросили «справжніх чаклунів» більш-менш промовистий довід. Ви те не бачите?

–Хм! Лиходії тому і отримали таке призвістко, оскільки не цураються руйнівної магії, – промовила пані Лорейн. – Ці люди націлені на боротьбу… Все їх життя, це боротьба… В ті ж давні часи, про які я вже згадувала, до лиходіїв зверталися, щоб наслати прокляття і біди на своїх особистих ворогів, звести їх з розуму або навести страшну шкоду. Тоді це не вважалося гріхом, навіть навпаки – правомірним діянням. І ось в цьому також полягає різниця між нами та язичниками.

–В чому «в цьому»?

–В розуміння добра та зла.

–А хіба ви, ельфи, не прибігали до використовування шкідливої магії?

–Мова не стільки про ельфів, а скоріш про те, як слід використовувати свої сили…

Я розсміявся, бо не зміг втриматися:

–О, Сарне, яке ж блюзнірство! Самі робите те, за що інших осуджуєте!

–А ви, пане Боре, бачу по слово до батька не бігаєте! – напружилась ельфійка.

–А чому мені кривлятися? Сказав, як думав. Тепер, до речі, розумію, чому церковники дивляться на язичників, наче солдат на вошу.

Чаклунка насупилася, а потім роздратовано промовила:

–Знаєш, Боре, що я тобі скажу? Ані перед тобою, ані позаду тебе немає миру…

Я остовпів, не очікуючи на подібні відвертості. Відкрив рот, але так і не знайшовся, що на те сказати у відповідь. А ельфійка між тим продовжувала:

–Поряд з тобою його теж немає… і не буде… І взагалі, у тебе погляд вовка... а вони завжди дивляться в очі своєму противнику… бо всі навкруги для них противники… навіть друзі та товариши… І дивляться так, немов перевіряють на міцність... Чи злякається противник, чи навпаки – прийме виклик.

–І що це значить? – трохи розгублено спитав я.

Але пані Лорейн відвернулася. Судячи з усього, вона вважала нашу розмову скінченою. Ельфійка зробила пару кроків, наближаючись до своїх одноплемінників. А мені ж залишалось розсерджено хмикати та поглядати на мури, за якими ховалися заколотники… та Гудимир Бельський зі своїми паперами.

Ніхаз тебе бодай! Кляті папірці! Відчуваю, з ними мені дійсно буде непереливки.

Я вирішив було наблизитися до ельфів, щоб послухати їхню розмову, але раптом шлях перегородив один із їхніх охоронців.

–Почекай тут! – сухо промовив він. – Коли дозволять, тоді й підійдеш.

Я не став скандалити. На сьогодні усіляких сутичок і без цього вистачало. Тож відійшов убік та присів на розбиту бочку.

Небо посірішало. Його заволокло тучами, проте ані дощу, ані мряки не спостерігалось. Можливо їх не буде до самого вечора…

Вечір... Та коли вже він прийде? Попереду ще одна битва… якщо, звичайно, полковник вирішиться на черговий штурм… Скільки з нас доживе до вечора? Чи до ранку? Може оце і я відправлюсь у чистилище…

От дурні думки! Боре, Боре, скільки в твоїй макітрі усілякого мотлоху! – опершись спиною, я втомлено прикрив повіки.

Якась секунда, якась мить, і бачу, що немає ніякого двору, кам’яних мурів, розбитих бочок… Навіть гренадерів немає. Навколо болото… та сосновий ліс…

Ось так я і заснув та побачив оті дурнуваті жахіття. Сон тривав лише кілька хвилин, не більше. Але відчуття було таким, буцімто пройшло пару днів.

Що до дурнуватих видінь, – розмірковував я, потім знову присаджуючись на бочку, – в тому, мабуть, винні й сьогоднішні криваві сутички, й розмови з ельфійкою про язичників… Взагалі, все через втому та надмірне розмірковування над сенсом подій, учасником яких я і став. Їх накопичилось занадто багато. Перевтомленій свідомості не залишалось нічого, як перетворити думки на сни… Тож вона зліпила все в одну купу, і вийшло те… що вийшло…

А взагалі, мені ось що зараз спало на думку: той дурнуватий сон чимось нагадує інгоські розповіді гіберлінгських братів Задерихвіст про Чорного коваля. (Правда, я і досі не знаю, чи справжні ті спогади, чи народжені моєю хворою свідомістю.)

Оскільки ельфи все ще радилися, я знову присів та заплющив очі. Якась мить і подумки повернувся до Інгосу… На дворі зима… я сиджу біля ковальської піч, нутрощі якої лиже довжелезний вогняний язик. Тут тепло… характерно пахне димом…

Чекай, Боре! Ти сидиш не один… Поряд ще хтось…

Раптом зі всією ясністю стало зрозуміло, що в кузні сидять кілька дітей, серед яких і я.

Музика… грає музика… Чую постукування, мелодійний спів сопілки… але не можу розгледіти джерело цієї музики… Перед очима якась пелена… туман… Доводиться мружитися, щоб спромогтися побачити музик…

 

…І меч розм`якає у пеклі пічному.

Він молотів вдари тримає, та втому

Ховає в собі.., –

речитативом підспівував знайомий голос.

Нарешті очі змогли розгледіти три волохаті фігури гіберлінгів, які розмістились на лаві біля маленького віконця… Один грає на сопілці. Іншій – смикає варган. А третій, заплющивши очі та розмірено постукуючи долонею по обтягнутому шкірою бубну, хрипко співає:


…І меч розм`якає у пеклі пічному.

Він молотів вдари тримає, та втому

Ховає в собі, бо жадає створити

Із міцної сталі клинок, й гострити

Нестямно заліза знаряддя,

Що ковальським створено давнім приладдям,

Й занурено в холод льодяних осколків

Для міцності. Стук чується молотів дзвонких,

Що люто гарцюють на лезі стальному,

Щоб кров’ю воно в угарі хмільному

Напилося з плоті, та потім без тями

Пісень нам співало вовків голосами.

Клинок той отримає прізвисько славне,

І в схватці шаленій язик його брязне

По шкірі залізній сестри, чи то брата,

Такого ж нещадного до ворога ката...

 

Я слухаю слова, відчуваю, як всередині починає щось закипати. Так раптом схотілося взяти в руки той меч. Махнути їм. Випробувати.

А гіберлінг продовжує співати, акомпануючи собі бубном:


Їх клич розіллється в повітрі, щоб славу

Січі благородства співати криваву…

 

Це «Пасмо про Чорного коваля» – стародавня історія про жорстокого ельфійського чаклуна, який створив незвичайний магічний меч… Дай Сарн пам’яті. Як же він звався? Забув… вилетіло з голови!

–Деякі таємниці, – подовжував я пригадувати слова Задерихвоста, – ніколи не розповідають при світлі сонця, бо вони так і залишаться таємницями… Лише ніч розкриє справжню їхню суть. Лише темрява!

І знову гіберлінг починав свій монотонний спів.

Ліс… болото… мерці… ворони… Це ж частинки мого сну!

Слухай, Боре, – тіпнуло мене, – так це з того ж «Пасма»! І як ти відразу про те не здогадався? Отой вогник, до якого так намагався добігти… Він, скоріш за все, горів у кузні Чорного коваля… Чаші з людською кров’ю… Багато чаш… Брати Задерихвіст казали, що їх було щонайменше – тисяча. Кров’ю, що знаходилась в них, Чорний коваль пропитував свій новостворений меч. І відтепер кожний, хто погодився стати його власником, був повинний постійно поїти клинок чиєюсь кров’ю, інакше його магічні сили загасали…

–В такі часи, – розповідав старший з братів, – меч нападав на свого господаря… і пив вже його кров…

–А навіщо Чорний коваль створив цей меч? – питав я, притискаючись до теплої стінки печі.

–Однозначно про те «Пасмо» не розповідає… Дехто стверджує, що клинок кували за допомогою давнього жахливого ритуалу, щоб з його допомогою здолати зло. Тобто темрява проти темряви… Бачте, дітки, не всі благі справи в Сарнауті робляться лише молитвою!

–Ходять чутки, – промовив молодший з братів Задерихвіст, – наче до того ельфійського чаклуна звернувся хтось з великого роду Валірів. Він просив викувати таку зброю, удар якої неможливо відбити. Цей клинок повинен був рубати будь-який захисний обладунок, навіть магічний…

Ярий! Згадав, він носив це ім’я! Ярий!

Чекай, чекай! Що ж це виходить? – я навіть вскочив на ноги. – Отже, розповідь йшла про старшого брата… моїх клинків? Як там казала мені Горяна? Брати Ворони… Брати Ворони… Псяче хутро! – я напружив пам`ять, намагаючись витягнути з її надр розмову з Іверською.

–Ви не зовсім розумієте, що у вас за зброя, – так, здається, казала дівчина, коли подарувала «кішкодер». – І яка в цих мечах прихована сила.

Я тоді почав сперечатися. Хотів сказати про колишнього господаря фальшіона та сакса, ельфа Жана ді Вевра.  

–Ці клинки кочували з рук у руки багато разів, – перебила мене Горяна. – Вони змінили чимало господарів. Це горезвісні Брати Ворони! Чули про таких?

–Ні, – зізнався я. А насправді ж щось чув, просто забув. Оце «Пасмо про Чорного коваля» розповідало про створення Ярого –­ самого першого меча з родини Воронів.

–Ці клинки люблять кров! – заявила мені Горяна. – Якщо їх нею не поїти, то вони вип`ють хазяйську... тобто вашу, Боре! Ось це – молодший братик... Несамовитий, – дівчина вказала на сакс. – А фальшіон прозивають Співцем... бо він співає про смерть... У цих мечів є ще старший брат – Ярий. Це величезний бойовий меч... Їх всіх виготовив старий ельфійський маг Едельмір ді Дюсер, начебто на замовлення родини Валірів, як подарунок якомусь із молодших синів імператора... В цій «сімейці» прихована якась давня магія... Магія крові... А взагалі, скільки ж ця «сімейка» крові людської попила, просто жах!

Я глянув на ремінь, на трійцю клинків, що висіли на ньому, та питаю себе: «Чого раптом все це пригадалося? Чому наснилося? Може мене про щось попереджають»?

І тут, наче блимнуло В голові сплив окрик:

–Свєрре! Боре! Ви мене не уважно слухаєте!

Я навіть завмер. Це старший брат Задерихвіст насупившись, звертається до… до нас… до дітей… які неслухняно базікають біля теплої грубки…

Я настільки чітко пригадав ці слова, той вираз обличчя, з яким звертався гіберлінг, що зрозумів – це не вигадка або примха втомленого розуму. Так було насправді! Можливо, це єдиний реальний спогад!

Свєрр! Гіберлінг сказав саме «Свєрр»… а потім «Бор»… Що ж це означає? Серед дітей були оці двоє хлопців… Чекай, чекай! Але ж кого саме коваль назвав Бором та Свєрром? До кого він звернувся? До мене… бо я, власне, начебто Бор… Чи до когось ще?

На жаль, мій мозок більше не зміг нічого пригадати. Я схвильовано озирнувся, буцімто очікував, що відповіді знаходились десь за спиною, або лежали на площі.

Псяче хутро! – збуджено затупотіли думки. Я відчував, що дуже наблизився до такого собі уявного колодязя, всередині якого знаходились найголовніша відповідь, а саме – розгадка мого минулого. Треба лише спробувати знайти раціональні умовиводи, які б звели воєдино нагромадження оцих розрізнених картинок, снів, думок, спогадів.

Отже, я дійсно з Інгосу… як, між іншим, і Свєрр… Аж-но цікаво! Невже я дійсно знав Свєрра, того самого з давніх легенд? Чи той хлопчик просто носив схоже ім’я?

А коли жив справжній Свєрр? Що я про те пам’ятаю? – прийшлось спробувати пригадати розповідь старости Бортиці Бороміля Длушека. Здається, він казав, що битва між Свєрром та імперцями відбувались десь років сто тому… може трохи більше… Якщо так, то я ніяк не міг знати справжнього Свєрра, бо мені ж не сто років!

Чекай, а скільки мені тоді? – я знову остовпів. Чесно сказати, навіть і того про себе не знаю! Відчуваю, що молодий… Хоча з іншого боку, більшість з нас по-справжньому не задумується над власним віком. Застрягає на якомусь періоді свого життя, вважаючи себе молодим та гарним.

Але ж повторюся: мені все одно не може бути більше ста років! Не може! Я ж не ельф якийсь… чи Великий маг…

Отже, той хлопець, якого Задерихвіст назвав Свєрром, скоріш за все просто носив ім’я на честь легендарного ратника, – запевнюю себе, а сам тут же згадую картинки палаючих кораблів та лежачого на землі пораненого лучника... Скільки разів подібне проявлялося уві сні?

Брати Задерихвіст… їхня кузня… дітлахи біля печі, серед яких Бор та Свєрр…

А хто ці хлопці? Якщо Бор це я, тоді… тоді…

І знову мій мозок відмовляється прокладати шлях подальших умовиводів. Знову він стопорить. І між тим все ж помітна деяка дивність: чому я, інгосець, не пам’ятаю ні про якого Свєрра та його подвиги на Інгосі? Адже зі слів Бороміля, всі інгосці про те знають… І не тільки вони! А що ж тоді зі мною не так? Де заковика?

До речі, а чому мені сняться сни про смерть на березі астрального моря? Чому мені здається, начебто я знаю Гуннара Топуновські, ратника, який навчав Свєрра? Звідки то все? Невже в тому винна моя багата уява? Чи є ще щось?

Між іншим, ще одне «чому» – це Брати Ворони… Вони у мене… Не всі, але у мене! Як так сталося?

–Гей! Гей, ти! – окрик, а потім різкий свист. – Нумо, проснися!

Я озирнувся: мене кликав охоронець, який не пускав до ельфів на раду. Він подав знак, і тільки після цього я звернув увагу, що ельфи на чолі з Проспером вже стояли біля полковника. Очевидно, вони прийшли пропонувати свій план наступу.

Минувши охоронців, я наблизився до чаклунів, намагаючись почути їхню розмову.

–…Бельський… важко… Перед загонами ми створимо крижану стіну.., – це все що вдавалось розчути.

Але навіть з такої малості ставало зрозумілим, що Проспер знав, як подолати спротив вогнеметальників. Однак, полковник вагався.

–Я не хочу втрачати своїх хлопців! – суворо заявляв він. – А якщо ваша «крижана стіна» не впорається? От що, нехай ваш товариш продемонструє ваші ж можливості.

Полковник кивнув на мене. Чесно кажучи, я обурився після таких слів. Навіть відкрив рот, щоб сказати якусь колкість, але знову втрутилася пані Лорейн. Вона наче відчула мої наміри та хутко потягнула за рукав акетону до себе.

Проспер кинув косий погляд в мій бік та роздратовано промовив:

–Ми, пане Гулевичу, сюди прийшли не пустим бавитися.

–Я також. Сьогодні загинуло чимало добрих людей… Загинуло не за хєр собачий… тому вже вибачте, але я за смерть торгу вести не буду!

Піджаритися заради доказу сили ельфійських чаклунів – подібна перспектива мене не дуже вабила. Полковник хмикнув та відійшов убік, теж явно демонструючи власну позицію.

Що ж, ситуація у глухому куті. Саме це мене і обурило. Поки ельфи чухали макітри, а полковник, ніби красна дівиця, позував на фоні своїх солдатів, я вирішив піти на невеличку хитрість. Схопивши лук та зачаровану стрілу, швидко пробігся вперед та дістався величезного валуна, який вивалилися зі стіни. Присівши праворуч, я тут же прицілився убік воріт.

–Вибух! – пролунало закляття.

Мить і стріла злетіла вгору. Її кінець «розцвів» червонуватим полум`ям. Описавши широку дугу за кілька секунд вона досягла оббитих залізом дубових колод, і повітря гучно тріснуло, наче пролунав гуркіт грому. Ворота не рознесло на друзки, але вони добряче захиталися. Навіть я здивувався подібній мощі свого пострілу.

Вибух спантеличив не тільки заколотників. Полковник з ельфами здивовано поглянули в мій бік. Їхні сперечання наче здуло вітром. А я між тим пустив ще одну вибухову стрілу. Вона попала прямо всередину воріт, і цього разу, скажу вам, ефекту від пострілу було більше. На листах заліза з’явилась величезна вм’ятина.

Але не дивлячись на те, мені було зрозумілим, що анічого з воротами зробити не вдасться. Вибухи не мали достатньої сили й навряд зможуть зруйнувати браму.

Проте ворог подумав інакше. Зі стін щільною стіною полетіли стріли. Прийшлось хутко нирнути за валун, щоб сховатись від них. Ледь постріли вщухли, я знову пустив вибухову стрілу, намагаючись роздратувати заколотників. Їхньою відповіддю були дві вогняних кулі. Плюхнувшись на бруківку недалеко від мене, вони тут же розтеклися величезними палаючими калюжами.

Псяче хутро! Здається наступного разу подібна куля вже звалиться мені на голову. І де той обіцяний захист? Де стіна льоду, чи як вона там?

Хтось торкнувся мого плеча. Це виявилась пані Лорейн.

–Чого ти хочеш добитися? – сердито спитала вона. – Заколотники не вийдуть!

–Ясна річ! – хмикнув я. – Взагалі-то все це зроблено, щоб ви показали полковнику та його солдатам – боятися нічого. Захистить мене, поки я стріляю по воротах.

І не чекаючи на відповідь, я випустив наступну стрілу. Цього разу цілився по галереях на стінах, збираючись полоскотати нерви лучникам.

–Лід холодний… лід слизький, – забубоніла ельфійка. – Створений морозом…

–Швидше! – крикнув я, дивлячись, як пара десятків вогняних кульок помчало в наш бік.

Чаклунка заплющила очі, продовжуючи бубоніти якісь слова. І тут мене обдало холодом, та таким, що ледь очі не оскляніли.

Кулі вже майже досягли нас, коли раптом зашипіли й хутко згасли, падаючи на бруківку брудними паруючими грудками. Ще один залп й знову той же результат.

–Шикуйсь! – пролунало позаду нас. – Нумо!

Тупіт, брязкіт заліза, окрики. Дивлюсь на барикади, а там вже заворушилися солдати. Хвилина, і крізь площу повільно покрокував «броньований їжак». Лучники, які стояли позаду них, приступили до обстрілу стін, намагаючись відлякати заколотників з галерей. А ті у відповідь нещадно посипали атакуючих стрілами, вогняними кулями, або кидалися камінням.

Бум-бум… дзеньк… гуп… дзеньк… Щось свистить, щось шипить, бухає та дзвенить. Ми з пані Лорейн притислися до валуна, очікуючи на підхід «їжака».

Чаклуни рухалися позаду цього загону. Їхню крижану стіну я не бачив, а скоріш відчував. В мене замерзло все: і руки, і ноги, навіть дихати було важко. Пальці не слухались, тіло охопила трясучка.

Ось нарешті солдати пройшли повз нас із Лорейн. Чаклунка дочекалась ельфів та приєдналася до них. Я ж залишився на місці, очікуючи на штурм.

–Приготувати сходи! – почулась команда.

Частина «їжака» почала виламувати ворота. Солдати притягнули із собою таран та почали гупати ним по залізним листам. Інші приставляли дерев’яні сходи та перші сміливці починали лізти по них вгору.

Заколотники продовжували оборонятися. Зрозумівши, що вогняні кулі не допомагають, що скинути ворога зі стін майже не можливо, вони все одно люто кидалися на гренадерів. Нарешті піддалися і ворота. Щільний потік солдатів увірвався в серце фортеці.

Я якийсь час знаходився біля валуна, очікуючи на слушну мить, щоб преспокійно пройти крізь ворота та зайнятися пошуком паперів Бельського. Від думки про те, починало крутити в животі. Не вистачало ще всратися в штани.

Спокійно, Боре! От знайдеш папери та драпай звідси щодуху, – вмовляв я сам себе, між тим наближаючись до зламаних воріт.

А на мурах кипіли пекельні сутички. Я так заглядівся туди, що не помітив звідки вискочив той клятій вовк. Здоровезна, скажу вам, тварина. Лапи, наче ноги дикого бика. Відразу ж за ним з’явилась висока чоловіча постать. До них обох було кроків двадцять, може менше.

Незнайомець, одягнений в звірячу шкуру (схоже, що ведмежу), втупився мені в очі. Здається, він прийшов саме по мене. Не схоже на випадковість…

Обличчя лиходія було перемазане чимось чорним, волосся скуйовджене, зав’язане на маківці в товстий пучок. На скронях висіли білі щелепи з гострими зубами. Вони дуже контрастували із чорною пикою лиходія.

Чоловік неочікувано закричав, та щось таке дико неймовірне, що по спині тут же побігли мурашки. В тому голосінні почулося і завивання вовка, й істеричні крики божевільного, ухання пугача, противне виття зимового вітру.

Дивно, – промайнуло в голові. – Я взагалі-то вже сьогодні бився і з вовками, і з лиходіями… Але через те, що не був настільки близько до них, не розумів всієї небезпеки.

Язичник, мати твою драти! – сердито пробубонів я, пригадуючи залякування пані Лорейн. – Псяче хутро! – з тими словами вихопив зачаровану стрілу, швидко прицілився та із заклинанням «Блискавка» відпустив її вперед.

Мить і та блискавка згасла, наче облита водою головешка. Вона зашипіла, затріщала та рухнула на землю, так і не досягши цілі.

–Якщо пустить стрілу ворог мій в битві завзятій, – з хитрою усмішкою доволі голосно прокричав чолов’яга, – то гляну – і стріла, не долетівши, впаде погляду моєму покірна.

Вовк ощирився та зробив кілька кроків вперед. Я між тим вихопив другу стрілу, готуючись до пострілу.

Позаду почувся тупіт. Я кинув швидкий погляд та помітив, що на підмогу бігли кілька солдатів, озброєних щитами та списами. Лиходій не став чекати, а віддав команду своєму звірові й той, знову продемонструвавши свої чималі клики, стрибнув на мене.

–Блискавка! – і знову вона затухла, цього разу навіть не розгорівшись. – Псяче хутро! – з подібним я стикався вперше.

Тут хтось штовхнув мене в плече. Я не втримався та звалився на коліно. Подумав в сю мить: «Прокляття! Це кінець»! І тут перед самим носом бухнувся щит, який і загородив мене від нападу скаженого вовка.

–Тримайся! Стережись! Він зараз стрибне! – крики сипались один за одним.

Я розгублено закрутив головою.

–На списи його! Коли! Нумо! – гаркнув хтось ліворуч. – Коли цю суку!

–Обережно, він кидається!

Чую хрипле гарчання… потім глухий удар… чийсь скрик… знов удар…

Я підхопився на ноги. Бачу, переді мною гарцюють гренадери, які намагалися заколоти вовка списами. Той люто огризався, але щільний панцир з щитів не давав йому пробитися та вкусити живої плоті.

–От, курвисько! – я схопив звичайну стрілу, але прицілився вже в лиходія. Оскільки із зачарованими стрілами в мене зась, прийшлось скористатись іншим варіантом.

Тен-н-ньк! – плечі луки розпрямилися, тятива туго задзвеніла над самим вухом і стріла за секунду домчала до язичника, встромившись йому під ключицю. Чолов’яга похитнувся, зі здивуванням глядячи на хвостовик. – Тен-н-ньк! – і вже друга стріла увійшла прямо йому в праве око.

В цю мить тятива розірвалася навпіл, і мені не залишалось нічого, як відкинути лук за його непотрібністю, бо запасу в мене не було.

–Коли! – дико заволав один із гренадерів. – Коли! Хутчіш!

Відразу два списа встромились вовку в ребра, змушуючи тварину припасти до землі. Хтось із солдатів витягнув меч та розмашистим рухом відсік звіру голову.

Раптом зсередини Граду на площу хлинув потік ратників. Це були ті ж самі наші гренадери. Вони неслися, наче зграя переляканих зябликів. Я тут же напружився, вглядаючись вперед. А коли гренадери почали хутко тікати й зі стін, мене смаго почала охоплювати паніка.

Ратники, які билися із вовком, дременули геть. Я хотів було рушити за ними, але стид не дав те зробити.

Це дурня, згоден, проте уявіть мій стан. Стоїш собі, стискаєш руків’я меча та кажеш собі: «Боре, ти куди зібрався? Злякався? Ай-ай-ай, та ти що»!

В цей момент з воріт вирвалося ще кілька солдатів, а потім слідом один за одним почали з’являтися палаючі людські фігури. Вогонь, в який вони були закутані, рвався до неба сажнів десь на три. Величезні смолоскипи, інакше не скажеш. Одна… три… сім… одинадцять… Та скільки ж їх там? П`ятнадцять… і ще дві фігури… Деякі з них замертво звалилися, продовжуючи палати тягучим полум’ям. Інші трохи пробігли, потім теж падали… й падали… й горіли…

Люди палали, наче якийсь сухостій влітку. І при тому дехто з них оголошував округу таким диким криком, що кров стигла в жилах. Серед «смолоскипів» я побачив і полковника. Його обличчя пузирилося, буцімто вода у котлі. Він крутився дзиґою, розмахував руками, а потім впав на коліна, застигши в доволі дивній позі.

Мені здалося, що перелякалися навіть ельфи, що стояли осторонь воріт. Вони дивились на палаючих солдатів, наче не вірили своїм очам.

Я підскочив впритул до стіни та обережно підкрався до воріт та заглянув у Град. Прямо посередині двору стояв довгий сухорлявий чоловік, який тримав у руках величезний посох. Хижий погляд та гакоподібний ніс робили його схожим на величезного орла.

Напевно, це і був Гудимир Бельський.

Він виглядав спокійним, впевненим. Вочевидь, – подумалось мені, – цьому магу вдалось розчарувати «крижану стіну», якою ельфи намагалися захищати солдатів.

Гудимир щось голосно прокричав, наче зава до бою. Крізь ворота на нього кинулися пані Лорейн та ще одна ельфійка. Вони доволі легко «розправилися» з трьома заколотниками, які чатували у схованках: з мого місця було добре видно, як павутиння блискавок, якими сипонули ельфійки, перетворили нападників на криваву кашу, ледь ті кинулися в атаку.

І тут чаклунки різко зупинилися. Можна було вирішити, наче вони наштовхнулися на невидиму перешкоду. Жінка, яка була праворуч, захиталась, а потім дико закричала. Її одяг, волосся, вся шкіра – миттєво спалахнули сліпучим полум`ям. Вгору, ледь не до неба, зметнувся величезний жовто-червоний вогняний язик. Лорейн було спробувала кинутися назад, але запалала, як і її подруга. У ніс вдарив неприємний запах підгорілого м`яса, від чого до горла підкотився ком блювотиння. Шкіра на обличчі ельфійок «закипіла», як у полковника, а потім наче той віск зі свічки, потік вниз, оголюючи м`язи та кістки.

Я притиснувся до стіни та озирнувся назад. Тепер уже нікого з гренадерів поруч не було. Солдати в якомусь божевіллі бігли до барикад, навіть не озираючись убік Граду. Проти заколотників лишилися лише четверо ельфійських магів… і я, котрий переховувався біля воріт.

О, Сарне! Який же сьогодні довгий день! – промчалося в голові. Я щільніше притиснувся до кам’яної кладки, облизуючи потріскані губи. – Кожна секунда, наче вічність... Який же довгий цей день!.. О, Сарне, ну чому він такий довгий?..

Ельфи не зговорюючись зійшлися один до одного та почали повільно йти до воріт. Я помітив здивований погляд Проспера, який на пару секунд втупився в мою фігуру, наче говорячи: «Біжи звідси, дурнику! Зараз тут будуть страшні речі»!

А в наступну мить світ навколо убрався сотнями різнокаліберних та різнокольорових блискавок. Від їх гуркоту заклало вуха… Ні, навіть не так! Бабахнуло так, що здалось, наче це лопнула моя макітра. Перед очима все попливло, закрутилося… Я непомітно для себе на якийсь час втратив відчуття реальності… Пам’ятаю тільки, як сповз до землі… а потім лише суцільне затемнення…



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше