28.11.2019 06:50
Без обмежень
21 views
Rating 5 | 1 users
 © Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга 1

Чесно і грізно

24

…Сьогоднішній ранок був сонячним, проте все одне холодним. По синьому небу неслись клаптики білих хмаринок. Неслись швидко, наче за ким-то гналися.

А раптом це не хмаринки? – промайнула жартівлива думка. – Може це клуби диму, які випускає з люльки якийсь велетень? Чому ні?

Хмарки дійсно були схожі на дим. Також закручувались дивними кільцями, мчали по холодній сині неба… кудись вдалечінь… вбік Сівєрії…

–Стій! – почувся чийсь окрик.

Біля столичних воріт товпилося чоловік сто. Тут були й селяни з навколишніх хуторів, які везли до Новограда свої товари, й купці, ратники, мандрівники… люди, гіберлінги, навіть парочка ельфів… Всі вони чомусь галасували й лаялися, а стража у відповідь лише розводила руками, не пропускаючи нікого всередину міста.

Я зліз з коня та спробував проштовхуватися крізь натовп. В спину невдоволене лунало: «Куди преш»? Огризаючись, я нарешті пробрався до в`їзду, біля якого чатував невеликий загін солдатів. Серед них я помітив вже знайомого мені Гюряту.

–Чєво тєбє? – сердито кинув він мені.

Судячи з усього, сотник мене впізнав. Точно, впізнав.

–Рука допомоги! З повідомленням до Ізбора Іверського! – браво відповів я, демонструючи знак Розшукового приказу.

Ратник змінився в обличчі.

–Угу! – якось уїдливо пробурчав він. – С пріказа, виходіт? – Гюрята пильно втупився на мій знак, почухав кінчик свого червоного носа і лише потім, трохи мружачись, промовив: – Ладна! Прахаді!

–Пропустити? – перепитав здивований солдат.

–Да, прапускай! – махнув Гюрята. – Схажу-ка єво правєду. А ви тут сматрітє, шоб порядок бил!

Я взяв коня за узду та ми разом з сотником рушили крізь ворота. Ледь опинилися на вулицях, як я відмітив відносну безлюдність та тишу, що царювала тут.

–Ти аткєль такой взмилєний? – спитав Гюрята.

–З Горішку. Три дні сюди добирався…

–О-о-о! С Арєшка! – цокнув язиком ратник. – Там, ґаварят, тє єщйо дєла билі! Ти ета… наблюдал, как штурмуют? Да?

–Щось на кшталт того, – хитнув я головою, від чого у вухах чомусь загуло, як тоді, біля воріт Граду.

Напевно, я тоді втратив свідомість. Очухався, стоячи на колінах… весь у блювоті та соплях… В голові бухало, стукало, шипіло та верещало… Ледь оклигався.

Наші загони вже давно відступили до барикад. Вже ніхто не вирішувався на повторний штурм. Я підповз до воріт та зазирнув у внутрішній двір.

Проспер разом з іншими ельфами вже були там. Чаклуни напружено схопились за руки, перетворившись на своєрідне джерело блискавок, які стрибали навсібіч, наче шалені блохи.

Це було страшне видовище – оця мережа яскравих поламаних смужечок, які гучно витанцьовували по дворику та знищували рештки заколотників. Удари були такої сили, що від одного лише звуку лопалися дерев’яні стовпи, вилітали вікна, гнулися щити.

Ельфи ні з ким не церемонилися. Вони вбивали жорстоко, не шкодуючи навіть поранених. Блискавки багатократно прошивали людські тіла, які валились на землю, так і не встигнувши втекти з внутрішньої фортеці. Ніхто не врятувався.

Обличчя Проспера ді Дазірє аж блищало, від поту. Він разом з іншими магами нагадував мені кам’яні статуї, яких чимало стояло в ельфійському кварталі Новограда. Напружені постаті, цілеспрямовані погляди… Навіть не уявляю, скільки треба сил, щоб спромогтись керувати природними стихіями.

Чомусь пригадались каменоломні та оті велетенські створіння, які буквально розчавили Бориса Сіверського разом з його хлопцями, залишивши від людей лише криваві плями.

Отаке чаклунство, хай йому грець! Лорейн тільки-но розповідала, що то язичники більш схильні до використання руйнівної магії, але бачу насправді й ельфи ті ще молодці.

Схоже, Проспер разом із своїми товаришами був уже на межі своїх сил. Блискавки стали блідіше, їх міць та частота появи йшли на спад.

Я поглянув на Бельського, який все ще стояв посередині двору. Жодна блискавка не потрапила в нього… Жодна! Вони наче оминали його, врізаючись у бруківку та вириваючи з неї чималі булижники.

Гудимир не виглядав переляканим. Спокійний вираз обличчя, наче навколо нічого і не відбувається.

А ще мене вразила його байдужість до власних людей. Бельський з тонкою насмішкою на вустах дивився на те, як корчаться від болю люди, як вони падають на землю, кричать, б’ються в конвульсіях. Він навіть не намагався їм допомогти… Може, звичайно, і не міг те зробити, але судячи з тієї посмішки – не хотів.

Гудимир дочекався, коли ельфи втомляться, а потім різко стукнувши по бруківці посохом, викрикнув щось незрозуміле. Одного з чаклунів відкинуло вбік. Мені здалось, що я встиг побачити ледь помітний вихор, який виник прямо перед ельфом, а в наступну секунду його тіло вже розпласталося на землі сажнях у трьох позаду інших магів. Ще секунда, і нізвідки, з повітря, на нього звалилася величезна вогняна куля.

Наче вода… таке перше порівняння виникло в моєму мозку. Куля розтеклася по фігурі чаклуна, ярко спалахнувши сліпучим полум’ям. Кілька секунд і на місці падіння залишилися лише розпечені камені бруківки.

Агов! – мене аж тіпнуло. Така легкість, з якою Бельський впорався зі своїм противником, неймовірно вражала. Тепер розумію, навіщо прислали сюди стільки магів.

Здається, Проспер почав вагатися. Він та решта чаклунів спробували одночасно атакувати Бельського. І знову той якимось чином «закрився» від ударів блискавок.

Поки маги були зайняті, я вирішив обережно пробратися всередину. Тож, намагаючись бути не поміченим, проповз повз стіни та заховався за якимись мішками.

Папірці, мати їх драти! Де шукати ті кляті списки? – я оглядівся. – О. Боре, Боре! На яку дурницю ти зголосився!

Але жалійся, лайся, а від зобов`язань не втечеш! Давай-но міркувати логічно.

Отже, із собою Бельський носити такі речі не буде. То ж він або переховує їх у якомусь помешканні, або…

Тут знову гримнуло. Я аж підскочив. Глянув убік чаклунів – ще один ельф підсмалився.

Псяче хутро! Часу немає! – я хутко поспішив задвірками до сходів, які вели у невеличку башту, розташовану праворуч від воріт. Зі всіх помешкань, які є тут, у Граді, вона більше підходила для проживання Бельського… Адже не думаю, що цей чолов’яга вибрав би собі якийсь сарай.

Двері були зачинені. Прийшлось прикласти зусиль, щоб виламати замок. Я увірвався всередину та оглядівся. Стіл біля вікна, поряд різний стілець… парочка сундуків… В них, мабуть, і треба шукати. То ж швиденько відчинив скриньки та виваливши на підлогу все, що було в них, почав ритися, наче та собака в помиях.

Одяг… якісь незрозумілі приладдя… мішечки з тютюном… капшуки з монетами… старі товсті книжки… Паперів теж вистачає.

Ніхаз тебе бодай! І що ж то за папери? – я гарячково почав їх перебирати. Схоже не якісь листи… розписки… Тьху ти! Не розберу.

Я перекидав папери, заглядаючи в них. Лише останні викликали підозру, бо замість звичних літер тут були якісь дивакуваті значки.

–Що за ніхазівня? – почав було роздратовано бубоніти під ніс, і тут мене осінило: – Тайнопис! Ну звичайно ж! Хто при здоровому глузді буде подібне зберігати відкрито?

Я згріб все, що знайшов в одну купу та запхав у невеличку похідну сумку, яку знайшов біля столу.

Все! Треба забиратися звідси. Буду сподіватися, що це і є ті кляті папери.

Обережно відчинивши двері, я визирнув назовні. Гудимир все ще знаходився посередині двору, в той час як двоє ельфійських чаклунів намагалися одночасно зайти на нього з різних боків. Бельський спокійно спостерігав за їхніми потугами. Він стояв до мене спиною.

Не знаю, що в ту мить почало керувати мною. Замість того, щоб тікати, я хутко збіг сходами, та помчав на мага. В лівиці сакс, в правиці фальшіон… руки аж трусяться… В свідомості палахкотить думка: «Помститися».

Ноги несуть вперед, а сам боюся, що раптом Бельський озирнеться… І тоді ще одна кучка попелу осяде на землю. Хоч би ельфи відволікли Гудимира… хоч би відволікли…

І все ж він озирнувся, проте я був уже в кроці від мага… В одному кроці…

–А-а-а! – крик вирвався сам собою. Напевно через відчай… через страх бути спаленим.

Я відчайдушно замахнувся…

–Ти чєво? – відскочив убік Гюрята. – Чєво крічіш?

От, Ніхаз тебе бодай! Щось мене покрутило!

–В спині стрільнуло, – збрехав я сотнику. – Слухай, а що трапилося в столиці? Чому така тиша? Де городяни? – спитав я у чоловіка, озираючись навкруги.

Гюрята також озирнувся і майже пошепки сказав:

–Бунт, братік. Трі дня тому тут такоє било – жуть! – чолов’яга зробив такі величезні очі, ніби побачив самого Ніхаза.

Жуть… От у Горішку була жуть. А тут, в столиці, не дуже і схоже.

Я прокрутив в пам’яті й штурм, і битви на вузеньких вуличках, і намагання захопити останнє укріплення – внутрішню фортецю… Град…

Коли було найстрашніше? – питаю себе. Зараз важко оцінити. Мені взагалі весь той день здавався якоюсь безкінечною пригодою…

Пригодою? – ледь не засміявся. Оце порівняння.

І раптом подумалось, що найстрашнішим все ж була атака на Гудимира. Ось коли було лячно. Не знаю чому, але всередині аж похолоднішало. Пам’ятаю, як підскочив до чаклуна, замахнувся… а потім на якусь мить забарився… бо злякався…

Так, я злякався. Бельський повернуся до мене, глянув так, наче хотів спопелити… І зробив би те, якщо б фальшіон не впився в його макітру. Череп луснув, наче перестиглий гарбуз. Наступний був удар саксом. Його лезо увійшло в груди на глибину долоні… А потім вони обидва застрягли. Не туди, не сюди. Наче присмокталися до чаклуна, як та річкова п’явка.

Я кинув мечі та вихопив кішкодер. Наніс ним останній удар, цілячись у живіт Бельському. Бив занадто знервовано. Руки тряслися, як у затятого п’янички.

Гудимир упав навзнак, розкинувши руки в сторони. З такими ранами він ніяк не міг би ожити. Врешті-решт, Бельський теж смертний, – заспокоював я себе. А самого все ще трусить.

Ельфи здивовано погляділи на мене, але наближатися не поспішали. В цю мить я почув щось схоже на голоси…

Знаєте, як буває, коли спиш, а крізь сон пробиваються чиїсь слова. Буцімто біля ліжка сидять люди та перемовляються один з одним. А ти спиш собі, але якось неглибоко… якось поверхнево… тому чуєш окремі слова… деякі фрази… Але не можеш зібрати всіх їх воєдино. Тож і зараз ті голоси бубоніли, бубоніли й бубоніли.

Розмовляли кілька осіб… Здається, серед них була і жінка…

–Бо-о-оре-е, – прошепотіла вона. – За-а-а… лєзноє утро! – почувся натомість голос Гюряти.

Я навіть зупинився.

–Що? – озираюсь навкруги.

–Жєлєзноє утро! – хитрувато посміхнувся сотник. – Так ми єво празвалі!

–Кого? – не второпав я.

–Тє сабитія…

–А-а-а… І що ж тоді трапилося? Хто ж бунтував?

Я бачив, що чоловіку дуже хотілося почесати язика. То ж спробував підштовхнути його до відвертої розповіді.

Гюрята роблено зітхнув та, про всяк випадок озирнувшись у пошуках зайвих вух, почав говорити…

На зламі осені та зими зазвичай починався місячник Великого мученика Ферра, про якого в народі говорили «надійний, наче залізо». Самий час зачинати якусь добру справу. Вважалось, що тебе тоді буде спіткати удача у всьому, за що не візьмешся.

Саме в цей день Залеський почав штурм Горішку… А в столиці, між тим, вирішились розпочати заколот. Сили, які стояли за ним, так і залишились невиясненими. Постраждали, – як би сказав Жуга Ісаєв, якщо б знову почав порівнювати те з давньої ельфійською грою, – тільки дрібні… розміні фігурки.

Сподівання бунтівників на власну стрімкість і несподіваність, звичайно, могли б привести до їхньої перемоги, але натомість мала місце цілковита невпевненість та неорганізованість, що перекреслили все в накоренку.

Початком заколоту можна вважати чутки, які хтось запустив серед городян, наче велика частина бунтівників вирвалася з Горішку, перебила солдатів в таборі Залеського і відтепер преспокійно рухається до столиці озброєною колоною. Скориставшись тим фактом, що Захисники Ліги більшою частиною перебували біля далекої фортеці, і зв’язку з ними не було, частина військової старшини на чолі з полковником Жванським разом з вірними їм солдатами увірвалася в казарми, полонивши залишки столичного гарнізону. Підтягнулись і додаткові сили бунтівників, серед яких було чимало ветеранів із лав колишніх Захисників Ліги. Зім`явши нечисленну охорону, повстанці з легкістю взяли під контроль всі ворота міста. Але проблеми у них почалися вже біля ельфійського кварталу. Тут зав’язалася кривава сутичка, в якій не перемогла не одна із сторін. П’єр ді Ардер взяв на себе сміливість та доволі різко виступив перед нападниками, заявивши їм, що атака на місію, а тим паче на будь-якого ельфа буде розцінюватись як об’ява війни.

–Нагадаю вам, що ця частина столиці – ельфійська земля згідно із підписаним меморандумом від дев’ятсот…

–Віддайте зброю і ми нікого не чіпатиме! – послідкувала пропозиція.

На що П’єр ді Ардер категорично відмовився. Зрозумівши, що протистояння затягнеться, бунтівники трохи відступили та розташувалися біля воріт, не даючи змогу ельфам вибратися з міста та покликати на допомогу.

Сили повстанців розділилися. Невелика частина кинулася арештовувати членів Міського приказу та представників Ради. Інші рушили на головну площу й спробували пробитися до вежі Айденуса.

Паладини разом із Воїсвітом Залізним та іншими церковниками закріпилися у Соборі, перетворившись на черговий осередок спротиву. Крім того на шляху заколотників став окремий загін під командуванням Дмитра Мороза, який відбив атаку та забарикадував вхід до вежі Великого мага, щоб запобігти її захопленню. Не дивлячись на це, бунтівникам вдалось якимось чино тимчасово пошкодити портал, що знаходився всередині будівлі. Відтепер ані збігти з алоду, ані викликати підмогу не було ніякої можливості.

Повстанці довго радилися і нарешті вислали парламентарів до Ізбора Іверського, який перебував у вежі. Очолив переговірників старий сотник Ларіон Малий. Він сміливо зачитав голові Захисників Ліги послання, в якому була вимога негайно здатися, а крім того досить чітко і сміливо розписано бачення майбутнього Ліги. Зокрема, відмова від Ради, на якій на рівних правах мали слово всі три основні раси: гіберлінги, ельфи та люди. Повстанці вимагали, щоб керування перейшло до канійців. Потім сотник оголосив про початок реставрації роду Валірів. Крім того, він наполягав на знятті облоги з Горішку та амністії всім тим, хто зараз перебував всередині фортеці.

–Зняття облоги! Ммм… Не схоже, щоб подібні… подібні… подібні вимоги, – роздратовано проричав Ізбор, – була справа рук лише військових… Занадто хитромудро! Так хто стоїть за вами? Га?

–Люди, яким не байдужа доля Канії!

–Я так і подумав… А де ж, до речі, те велике військо, що знищило табір Залеського і рухається на столицю? – із глузуванням в голосі спитав Ізбор. – Отже, немає ніякого прориву… немає перемоги над воєводою… Та ви, пане Малий, виходить зрадник! І не треба прикриватися всякими відмовками, на кшталт турботи за долю Канії... Майте сміливість в цьому зізнатися.

–А ви, пане Іверський, майте сміливість зізнатися, що захопили собі виняткове право на свободу, яке дається всім від народження, – сердито відповів сотник. – Хіба це Ліга? Це тюрма! Тюрма народів! Ось що це! І ми самі себе в ній охороняємо…

–Тому, хто не навчився відрізняти добро від зла, не місце в суспільстві, – скипів Ізбор. – Ми знаємо, хто стоїть за вами, за бунтівниками! Імперія!

–Брехня! Не слухайте його, хлопці! – звернувся Ларіон до захисників вежі. – Ліпше подумайте про те, куди привели оці керманичі нашу державу. Подумайте добре та вирішить з ким ви залишитесь!

–Забирайся геть! Інакше я за себе не відповідаю, – лютим голосом крикнув Ізбор.

Ларіона проводили до виходу з вежі.

Наступним кроком бунтівники вибрали спробу «домовитись» із Воїсвітом Залізним. Але він навіть не пішов на перемовини. Тож заколотники певний час топталися на місці, все ще не визначившись, що їм робити далі.

Скоріш за все, – як потім розмірковували розумні люди, – заколот в Новограді був спонтанною витівкою. Його хоч і готували заздалегідь, але ситуація із штурмом Горішку змусила бунтівників почати захоплення столиці раніше наміченого терміну. Це був не інакше, як крок відчаю!

Десь опівдні в порт Новограда прибули судна, які везли загони полковника Черемоша. Їх планували відправити в Південну Берестянку для наведення ладу, через велику кількість розбійників, які вешталися селами та хуторами. Отже, з цього моменту подальші події закрутилися в зовсім іншому, доволі стрімкому потоці.

Перелякані стражники, яким вдалось втекти зі столиці, повідомили прибувши війська про дивну ситуацію в місті. Не розібравшись що до чого, вони розповіли Черемошу жахливі чутки, а саме – наче в Новограді зараз панують заколотники, які вирвалися з Горішку, перебивши загони Залеського. Самого воєводу, мовляв, повстанці стратили лютою смертю.

Бунтівники, які охороняли ворота, вирішили, що загони полковника Черемоша – це очікувана підмога, про яку їм розповідала старшина. Тому вони спочатку й пропустили солдатів, а коли зрозуміли свою помилку, вступати в бій було запізно. Стрімко прорвавши оборону, люди Черемоша просунулися до самої вежі Айденуса. Бої на вулицях хоч були короткими, але доволі кривавими. В запалі солдати полковника майже нікого не залишали в живих (хоча повстанці про те зовсім і не благали).

До вечора Новоград був повернений під владу Воїсвіта Залізного…

–А де був ти під час всього цього шабашу? – іронічно спитав я у Гюряти.

Обличчя чоловіка припинило щасливо сяяти й миттєво стало серйозним. Він якось нервово облизав губи.

–Помніш таво рижєва? – запитав Гюрята, поглядаючи в холодне небо. – Ну с каторим ти алєня нє падєліл? Вот он бил срєді тєх бунтарєй! Я відєл єво тєло на площаді…

–Цікаво… цікаво… А все ж, де був ти?

–Мєня связалі, – невдоволено проговорив Гюрята. – Захватілі врасплох… Я как раз спал, каґда в казарми варвалісь мятєжнікі.

Ми звернули за ріг та вийшли на вулицю, що вела прямо до башти Айденуса. Тут виднілося чимало солдатів, які, судячи з усього, охороняли підходи до головної будівлі цілого алоду.

–Я бивал в разних схватках, – якось подавлено промовив Гюрята. Він навіть зупинився, дивлячись на мене. – А тут так нєлєпо папасца! Связалі, как щєнка бєспомащнава.

Сотник роздратовано вилаявся та ляснув себе по стегну.

–Так чєво, ґаваріш, єдєш до Ізбора? – різко спитав він, втупившись мені в очі, наче в чомусь підозрював.

Тут я помітив, що від натовпу відійшло четверо солдатів, які попрямували прямо до нас.

–Треба дещо йому передати… особисте…

–Івєрскому? Лічна? А ти ж сєйчас в пріказє у Жугі? – Гюрята зіщулився та чомусь поглянув на мої клинки.

Не вистачало зараз чергової сутички.

І я напружився. Раптом промайнуло: невже і Гюрята з тих… з засланців? Невже за паперами Бельського полює? – моя долоня лягла на руків’я фальшіону.

–А ти чєво так вспатєл? – запитав сотник, киваючи притому руку, що лягла на меч.

Раптом стало важко дихати. Ліва рука сама потягнулась до шиї, яка до сих пір нила від тієї мотузки…

Ледь я пройшов крізь ворота Граду та рушив вуличками до виходу з Горішку, як наштовхнувся на цих двох підозрілих хлопців.

–Ти куда так паспєшаєш-та? – вони винирнули з-за рогу. Причому якось раптово, наче порив вітру. – Патєрял чєво?

Говір типово умойрський. Вухо вловило характерне акання.

–А хто питає? – кинув я, не припиняючи руху.

Очевидно втома давала взнаки. Увага притупилася, тому, мабуть, і не помітив третього. Він спритно підсік мою ногу. Я розтягнувся на бруківці, наче якась стара коняка, що не спромоглася дотягнути воза та всралася.

В наступну мить шию стягнув міцний зашморг. Поки третій душив, двоє інших схопили мене за руки. Ані поворухнутися, ані продихнути. В очах потемніло.

Псяче, ти, хутро! Ото попався, як дурнуватий заєць! – я спробував вирватися, але нападники знали своє діло.

–Дє бумаґі? – гарчав над вухом душитель. – Правєрь сумку! – наказав він одному з товаришів.

Я відчув, як трохи послабила хватка на лівій руці.

–Єсть! Тутачкі ані! – радісно прогорланив чолов’яга.

Я став провалюватися в темряву. Знову спробував вирватися від душителя, але куди там.

І раптом мої руки відпустили. Пальці тут же потягнулись до мотузки та я, зриваючи нігті, спробував скинути зашморг. І треба ж – він піддався та послаб.

Я захлинувся у кашлі та гучно бухнувся потилицею о бруківку. Аж зірочки промайнули перед очима.

Хтось ляснув мене по щоці та прошепотів:

–Гей! Підводься! Нумо, хутчіш!

Крізь сіру муть вдалось розгледіти чиєсь обличчя.

–Іване? – впізнав я його. І тут кашель знову стиснув горлянку.

Так, чолов’яга виявився Іверським, батьком Горяни. Я перевернувся на живіт та спробував підвестись. Іван підхопив мене під лікоть та допоміг.

Нападники лежали трохи осторонь нас. Судячи з усього, вони всі були мертві.

–Це хто такі? – звернувся я до Іверського.

–Це в тебе треба питати.

–Чому ти тут? Чого не пішов з Горішку?

–Не встиг вибратися…

Я нахилився та підняв свою торбу з паперами Бельського.

–Вони це шукали? – кивнув Іван головою на неї. – Що ти там тягнеш?

Моя рука чисто рефлекторно лягла на фальшіон.

–Спокійно! Спокійно! – відступи Іверський. – Я тобі не ворог… Принаймні зараз…

І він позадкував уздовж стіни.

Отже, мене намагались вбити та викрасти папери. Тільки випадкове втручання Іверського врятувало від відвідування чистилища. Навіщо він те зробив? Невже це свого роду акт відплати за те, що я його відпустив?

Дивне інше: хто ці нападники? – я знову поглянув на тіла. – Хто їх послав? Звідки вони знали про папери?.. Невже то справа рук Залеського?

Іван все ще продовжував відступати назад. Він відійшов кроків на десять, коли я вирішився подякувати йому за допомогу:

–Спасибі!

У відповідь Іверський лише повів плечами.

–Раджу все ж покинути цю фортецю! – хриплим голосом сказав я.

–Так і зроблю!

І ми з ним розійшлися…

Отже, може і Гюрята із засланців. Які полюють на папери Бельського? Чого він визвався мене провести до башти?

Між тим охоронці наблизились до нас із сотником. Один з них діловито спитав в чому справа.

–Да вот… к Ізбору спєшит, – якось невизначено промовив Гюрята.

–Ти єво знаєш?

–Нємноґа.

–Шо у тєбя к Івєрскаму? – питання вже було до мене.

–Зараз так і розповім! – уїдливо заявив я, демонструючи «руку допомоги»

–А ти, виходіт, із Разискнова пріказа? – продовжував питати чоловік. Він озирнувся, а потім все тим же діловитим тоном додав: – Глава Защітніков Ліґі нікаво нє приінімаєт!

–Мене прийме. Скажіть, що прибув Бор Головоріз і він…

–Іді-ка, братєц, в свій пріказ! – перебив мене чоловік. – Іначє атправім в халодную… для вияснєнія што да к чєму!

Він свиснув та підізвав одного із солдатів. Коли той наблизився, наказав відвести мене до Розшукового приказу.

–Атдаш лічна Чарушє! Ясна? – суворо заявив охоронець, явно підстраховуючи себе.

Мені прийшлось підкоритися.

А з іншого боку, – промайнуло в голові. – папери можна передати Ісаєву. Хай він розбирається з ними.

Біля Розшукового приказу нас зустріли кілька досить міцних хлопців. Супроводжуючий мене солдат щось пробубонів про Чарушу, на що отримав недвозначну відповідь йти в дупу. Я продемонстрував «руку допомоги», прив’язав коня й рушив всередину будівлі.

–Бо-о-оре! – почулося мені. Чи то порив вітру, чи то хтось прошепотів.

Я озирнуся – нікого поруч немає. Подумалось, наче здалося. Але ледь ступив пару кроків, як той же голос прошепотів другу фразу: «Біжи»!

Ноги на мить завмерли. Всередині щось стислося, серце зрадливо тьохнуло.

Мабуть, це все через втому. Накопичилось за ці дні, ось розум і народжує всіляку маячню.

Я рішуче махнув головою та покрокував до кімнати Ісаєва. Тут знаходилось кілька чоловіків, серед яких я помітив Чарушу.

–Аґась! – голосно крикнув він, підводячись з крісла Ісаєва. – Ти здєсь! Даскакал-такі!

–Да он как та кошка – живучій! – пробасив інший чолов’яга, який стояв біля віконця.

Я так і не зрозумів, чи то така проява радості, чи то здивування.

Обличчя Чаруши перетворилось на хижу маску. Воно стало якимось відштовхуючим, неприємним.

–Де Ісаєв? – обережно запитав я.

–Да он, відіш лі, тяжєло ранєн. Щас дома атлйоживаєца. А вот как ти сюда попал? В Новоґрад?

–Приїхав на коні! – сердито кинув я. Мене здавалась дивною ворожість Чаруши. Можливо то так впливає на характер роль тимчасового керманича приказу (у відсутність Жуги).

Периферійним зором я відмітив, що мене починають оточувати.

–А што ето там у тєбя? – кивнув Чаруша на торбу з паперами.

–Це послання Ізбору Іверському, – збрехав я.

–Да? Ат каво?

–Від Залеського.

–Ну-ка давай сюда.

–Ти при своєму розумі? Це послання секретне... Особисто для Ізбора…

–Дай сюда! І мєчі тожє.

–Що? – насторожився я.

–Падстілка, ти, ісаєвская! Мєчі атдай!

І тут, як по команді люди Чаруши оголили мечі. Такого дивного прийому я не очікував. Через це аж повіко почало тіпатись.

Відбиватися відразу від шістьох… та ще в такій невеличкій кімнатці… Здається, розклад явно не на мою користь.

–Ви що тут всі, блекоти об`їлися? – здивовано запитав у них, пробуючи відійти до виходу.

Але мене швидко обеззброїли. Один з хлопців схопив під руку та примусив сісти на лаву біля стіни, двоє інших приставили клинки до грудей. Торбу відняли, папери виклали на стіл.

–Ммм! – Чаруша спробував їх прочитати. – Што за хєрня!

–Тайнопис! – посміхнувся я, намагаючись демонструвати браваду.

–Ніхазов Бєльскій, маладєц! Викрутился! – весело промовив Чаруша і тут же прикусив язика. ­

–А звідки ти знаєш, що то папери Бельського?

–Птічка данєсла! – роздратовано відповів Чаруша, кидаючи погляд на своїх людей.

Хай мене і схопили, але це не привід перетворюватися на равлика, – промайнуло в голові. Я прикинув свої шанси. Розумів одне: треба виграти час… треба його потягнути… а там, може, щось підвернеться.

–Що ви зробили з Ісаєвим? – відверто спитав я, свого роду переходячи до атаки.

–А чєво ти рєшил, што ми чєво-то там сдєлалі тваєму Ісаєву?

Я раптом пригадав ту дивну фразу Гюряти, коли він розповідав про заколот в столиці. Мовляв, Розшуковий приказ під час бучі повів себе якось дивно.  

–Чому Ісаєв поранений? – вимагав я прямої відповіді. – Ким? Де зараз знаходиться?

–Думаєш, што Жуга тєбя спасйот? – Чаруша демонстративно сів на крісло Ісаєва. – Што он как і раньшє будєт пакривать тваі подвігі?

–Які «подвиги»?

–Які? – Чаруша нервово закусив верхню губу. Явний знак, що він не відповість чесно. – Гдє плєний ельф?

–Ентоні ді Вевр? Я відправив його до лікаря...

–К ельфам?

–Так, до них. В таборі Залеського майже всі лікарі – ельфи.

–Угу… угу… Знаєш, Бор, а твоєму Ісаєву павєзло.

–Це як?

–Павєзло, што рядам аказалісь вєрниє люді, – якось єхидно посміхнувся Чаруша. – Іначє б убійци давєлі свайо дєло до конца!

–Вбивці? Випадково не твої товариши?

–Пачєму ти так рєшил? – знову єхидно спитав Чаруша.

–Після фрази про належність паперів Бельському… Про те мало хто знав. Цікаво, як ти винюхав? А взагалі, я відчував, що в приказі є зрадник... Але не думав, що це ти… що це ви всі! – і я обвів рукою присутніх.

–Ми нє прєдатєлі!

–Всі зрадники так кажуть! – пройняло мене. – Відтепер стає зрозумілим, чому мене переслідували заколотники. І в лісі… і в Горішку, коли намагались відняти папери… А я все ламав мізки, намагаючись второпати причини. А вони тут! Сидять за столом Ісаєва!

–А ти парєнь башкавітий! – холодно посміхнувся Чаруша. – Што єщйо нам раскажєш?

–Що? Тепер ясно чому ти вбив того гіберлінга–перевізника... Бо ти пов`язаний з усіма тими справами: схронами зброї, нападами в лісах, викраденням ельфа... Це ти все підлаштовував. Це ти розповідав бунтівникам… та і розбійникам, які з ними працювали… про наміри Жуги та про...

–Даґадался, значіт! Ну-ну! Вот што я тєбє скажу, Бор! У мєня… то єсть у нас, – Чаруша обвів рукою всіх присутніх, – єсть цєль! Ми хатім відєть Канію вновь вєлікай! Хватіт мєчтать о билом… Хватіт плакать по увядшєму вєлічію! На всйо ето нєт ужє врємєні! Толька рєшитєльниє дєйствія прівєдут нас до цєлі! Толька сіла і парядок вастановят справєдлівасть! Я хачу, штоби тє жє, напрімєр, ельфи сматрєлі на нас, єслі нє на старших, то хатя б на равних! Мнє надаєло, што наши дєті заглядиваюца на ельфов… на Тєнєбру… і мєчтают жить по іх правілам, законам і традіциям! Ми впалнє самадастаточний народ, штоб падбірать крохі с чужих сталов! Ясна?

–Це все лише гучні слова! Ти... такі як ти, насправді, тягнуть в Канію Хадаган. Ви хочете бути схожими на Імперію, з якою і воюєте...

–Што ти нєсйош?

–Правду! Це правда!

–Хєрня на поснам маслє, а нє правда!

–Тоді скажи, хто хотів передати Ентоні ді Вевра в Незебград?

–Куда? – Чаруша нахилився вперед. – На імпєрскій Ігш? Ти ета хочєш сказать?

–А ти, виходить, і не знав, що заколотники зверталися до Хадагану з проханням про військову допомогу? Отаке!

Чаруша різко замовк. Його очі налилися кров`ю, немов у якогось дикого тура.

–О, Сарне! – єхидствував я. – Так ти не знав цього? Виходить, ти дрібна розмінна фігурка, яку використовували інші, поманивши дивакуватою мрією про Велику Канію!

–Заткнісь!

–Що, правда виявилась неприємно? Отже, тебе лише використовували… Скажи, друже, хто тобі наказав добути папери Бельського? Нумо! Ми тут сам на сам… я, між іншим, полонений… без зброї… Чого боятися? Скажи.

–Іді ти в сраку! – виплюнув Чаруша. Він підхопився та рушив до мене.

–Отже, ти лише пес, якому наказують справжні господарі. Кістка під назвою «Велика Канія», виходить, звичайна хєрня! – я розреготався. – А хочеш знати, чому тобі наказали добути папери? Бо в них імена твоїх розпорядників! Уявляєш, що буде, коли суспільство дізнається справжнє обличчя цих лицемірів?

Один з підручних Чаруши заїхав мене в щелепу. Я не очікував того, тому і звалився на коліна. Тут же послідував удар чоботом по ребрах. Це дав собі волю Чаруша.

–Сволач! – прошипів він. – Мєжду прочєм, хочєш і я тєбя чєм-та порадую, а?

–Спробуй, – прохрипів я, потираючи ребра.

–Прєдатєль… ето по-правдє ти! Думаєш, нам нє ізвесно твойо прошлоє?

–О, це вже цікаво! – стрепенувся я.

–Аґа! Очєнь цікаво! Думаєш, ми нє знаєм какімі дєлішкамі ти занімался с Сівєрскімі? Што ти задумивал, нападая на алод Клємєнта, а?

–Нумо, розкажи! – я став грати роль недосвідченої людини.

–Расказать? Так ета ти, скарєй всєво, бил связан с Імпєрієй. Баріс мнє как-та ґаваріл, што ти приєхал до нєво в Такалік на хадаґанском суднє. Вот так вот, Бор! Ілі как там тєбя по-правдє завут? Чєво паблєднєл-та?

–Так он, виходіт, імпєрскій лазутчік? – кинув товариш Чаруши, один з тих, що тримав мечі, направлені на мене. – Чєво ж он таґда убіл всєх Сівєрскіх?

–Штоб ані єво нє видалі! – посміхнувся Чаруша. – Да?

–Цікава історія, – стримано посміхнувся я. – А що ще говорив тобі Сіверський? Що там стосовно нападу на алод Клемента?

Чаруша закусив верхню губу і я відразу зрозумів, він більше нічого не знає.

–Ммм… Ти, Бор, всйо-такі страная лічнасть, – оскалився чолов’яга.

–Што будєм с нім дєлать? – запитав хтось за моєю спиною.

–Што да што! В чістіліщє етава прєдатєля... до Тєнсєса!

–Це хто зрадник? – я піднявся на ноги та заглянув у очі Чаруши. – Незеб тебе побий!

–Незеб? – чолов’яга миттєво зблід та позадкував.

Він не очікував почути ім’я Великого мага Хадагану. Мозок Чаруши залихоманило від однієї думки, що я дійсно імперський шпигун. Небезпечний, підступний, який може і вбити...

–А-а-а! – Чаруша відкрив рот, але не встиг нічого сказати.

Я діяв миттєво.

–Блискавка! – рука вихопила із сагайдаку зачаровану стрілу та ткнула нею Чарушу. Яскравий сполох прошив його тіло наскрізь. – Блискавка! – друга стріла вткнулась в людину ліворуч.

Я схопив сакс та фальшіон, які випали з рук вбитого, та закрутився в дикому танці. Сутичка тривала менше хвилини. Коли все скінчилося, я підібрав свої речі та обережно вибрався з кімнати. Треба було демонструвати незворушність, щоб ніхто в будівлі не запідозрив щось недобре. Тож, намагаючись бути спокійним, я покрокував до виходу.

В голові крутилася одна думка: «Що далі»? Адже все ж скоро дізнаються про вбивство Чаруши та його хлопців. І все буде вказувати на мене…

Що люди подумають? Ясна річ: я, можливо, один з тих заколотників, які намагалися захопити владу в столиці. Тож кинуться шукати… Ніхто шукати правду не стане. Та і в чому полягає правда? Щ я все ж знався із заколотниками?

Псяче хутро! Оце попав у халепу!

Мабуть, все ж треба дістатися Іверського. Віддати йому папери… та попросити у нього захисту… Розповісти про зрадників у Розшуковому приказі… Ізбор повірить… повинен повірити… і допомогти… Тим паче, коли отримає папери…

Якась чверть години і я знову був біля вежі Айденуса. Варта на вході перегородила шлях.

–Ти? – здивувався вже знайомий охоронець.

–В мене важлива справа до Іверського! Повідомте йому, що прибув Бор Головоріз. Він чекає на мене…

Я про всяк випадок продемонстрував «золотого орла». Чолов’яга зіщулився, але цього разу рушив всередину будівлі. За кілька хвилин він повернувся та знаком покликав за собою.

Якщо порівнювати цю башту із баштою Клемента, то це теж саме, як порівнювати небо і землю. Столична вежа Великого мага вражала своєї величчю. Вона також була збудована над джунським порталом. З обох боків вгору здіймалися широчезні кам’яні сходи. Другий поверх, до яких вони вели, знаходився десь на висоті двадцяті сажнів. Коли я досяг його та поглянув униз, то відчув легке запаморочення, тому ледь не покотився по сходинках назад. Схопився за перила й замружив очі.

Мене провели високим коридором до однієї з кімнат, де над масивним столом схилився кремезний чоловік, одягнений в бойові обладунки. Він щось писав на пом`ятому папері й, навіть не обертаючись до нас, сердито запитав:

–Що там?

–Це той самий чолов’яга, який прибув зі стану воєводи, – доповів супроводжуючий.

Ізбор різко випрямився і повернувся до мене.

–Ну?

–Я – Бор, на прізвисько Головоріз.

Іверський часто задихав. Він жестом наказав стражникові вийти геть.

–Дістав? – нетерпляче проговорив Ізбор. – Ти списки дістав?

Я поліз в торбу та за мить витягнув папери. Іверський різко їх вихопив та розгорнув. Він пробігся очами по рядках та кинув:

–Тайнопис! Ну, звичайно! От що, Боре, пішли зі мною.

–Куди? – не зрозумів я.

–Нагору! До Айденуса!

-А-а-а, – я відкрив рота, але так і не знайшовся, що сказати на цю пропозицію.

В голові, звичайно, крутилося, що треба розповісти про Чарушу, про його зраду. І чим раніше, тим буде краще для мене.

–Молодець! – хлопнув по плечу Іверський. – Ти просто молодець! Ісаєв не дарма тебе пропонував.

–А-а-а… а що з ним трапилося? Кажуть поранений.

–Так, якась наволоч напала на нього біля будинку і спробувала зарізати. Добре, що поряд були його хлопці... тож встигли прийти на допомогу…

–А нападник? Хто він?

–Ніхаз його знає!

–Я ось що хотів би вам сказати…

–Розкажеш-розкажеш! Пішли до Айденуса, там все і розповіси! Добре?

Скрутивши папери в трубку, Ізбор ділової ходою вискочив з кімнати, й ми з ним прокрокували до сходів. Піднялися аж на самий верх. Саме тут і були апартаменти Великого мага.

Біля дверей знаходилось з десяток стражників, які тут же розступилися, ледь помітили Іверського.

Зала, в якій мешкав Айденус, представляла собою величезну півсферу. Тут було дуже світло. Вже заходячи всередину, я почув відлуння чийогось крику:

–Зрада!

«А» ще довго відбивалося від стін. Іверський здивовано подивився назад, потім на солдатів.

–Що? – перепитав Ізбор.

–...а-ада-а! – знову вирвалося знизу.

Тупіт, брязкання заліза. Ми всі завмерли.

Від арки вікна відійшла висока довгоборода фігура якогось старого.

Айденус! Це Айденус! – промайнуло у мене в голові. І тут же всередині щось заворушилося. Щось дивне. Щось чуже.

–Зрада? – перепитав Айденус, при тому чомусь дивлячись в мій бік

Ратники, які стовбичили біля дверей, схопилися за мечі. За кілька секунд всередину кімнати увірвався розпатланий солдат. Це був той самий охоронець, який супроводжував мене до Іверського. Він важко дихав та все намагався щось сказати, але ми чули лише про «зраду».

–Що сталося? – кинув Ізбор. – Яка зрада?

–Ось він! Він! – замахав солдат на мене. – Хапайте його!

–Що він? – не второпав Іверський.

Айденус між тим зробив ще крок вперед, при тому втупившись в мене своїм немиготливим поглядом. Такий самий я бачив у гіберлінгських провидців на західній верфі.

–Він напав на Розшуковий приказ і перебив там їхніх людей! Вбив Чарушу! Це зрадник! Зрадник! – прогорланив охоронець.

І раптом мій розум наче огорнули якісь «шори». Я побачив величезну темну Тінь... яка виповзала… з мене…

О, Сарне! Що це таке! – перелякався я. Відчуття, наче знову повернувся до зали, де вбили Клемента…

Чекай! Що ти, Боре, тільки-но сказав? – мене наче опекло вогнем. – Чекай! Зала Клемента? Але ж його вбила… якась загадкова Тінь… Невже вона весь час була схована у тобі? Псяче хутро! Так ось яку роль я грав! Був носієм вбивчої Тіні!

І розум укутала дивна темрява…



КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ



 2012-2013 рр




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Меньшов Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше