04.01.2020 19:38
Без обмежень
47 views
Rating 5 | 1 users
 © Арсеній Троян

Яблунівські бджоли

Гришку-Мациклєта в Яблунівці знали всі. Та якщо чесно, в Яблунівці було дуже мало людей, не знайомих між собою. Ну як мало — взагалі не було. Гришка ж був на особливому рахунку, бо тільки хтось із місцевих бачив його на вулиці, так відразу подумки почав згадувати, а чи зачинено курятник, а чи не стоїть десь у дворі самотньо бідон… Ну любив Гришка це діло. То в когось по городу полазить, то яблук назриває, а бува, якщо нагода випаде, то перевірить чужі сіті.

Гришка в цьому плані був багатопрофільним, але головна його «спеціалізація»: пошук металу.

Що тільки не робили з Гришкою, як тільки не намагалися відучити лазити по чужих дворах! Дід з бабою читали лекції, зачиняли в хаті, але Гришка, відсидівши «строк», згодом повертався до своєї нелегкої справи. Яблунівці ж швидко від теоретичних напучувань перейшли до радикальних дій — звертались до директора школи, а потім почали викликати міліцію. Останні пару разів приїхали, грозили Гришці колонією, але той, як зазвичай, мовчав і ніколи не пристав на «чисте і щиросердне», чим і зберіг собі свободу, бо фактів його причетності до пропажі тієї чи іншої залізяки не було. Мациклєта «за руку» так ніхто і не спіймав, але всі знали, що метал тягає саме він.

Хтозна, скільки б ще тривало те металеве розбійництво, якби не один випадок.

Було це влітку. Дні були надзвичайно спекотними — температура повітря вдень рідко коли опускалась нижче +32, навіть ввечері повітря було немов тепле молоко, і лише ніч приносила таку-сяку прохолоду. Для Гришки така погода була подвійно поганою: окрім того, що сам він страждав від спеки, як і інші, але він не міг вкрасти бодай якусь занюхану каструлю, бо вночі, коли подібні … заходи проводити якнайкраще, село не спало. Яблунівці довго сиділи під нічними зорями, насолоджуючись бодай якоюсь прохолодою, ходили в клуб школярі та просто молодь, в оселях були відчинені вікна.

Тому липневі ночі було сповнені життя: з вулиці лунали кроки, сміх чи веселі молодечі голоси, і після них навіть у дворах було чути запах духмяних парфумів, періодично трасою проносились машини чи мотоцикл з коляскою, у хатах подекуди горіло світло, а в різних кінцях села, в різнобій, басом, тихо чи сонно та ліниво гавкали пси. Якщо і затихали, то на мить, щоби потім, немов по команді, продовжити гамуватись з новою силою. Яблунівці грішили на лисиць, які могли лазити городами, але ніяких лисиць не було — собаки просто віддавали всю енергію, яку накопили лежачи без діла весь спекотний липневий день…

Гришка це слухав і відчував тяжкі душевні муки. Так мине літо, і він … Ну того… Залишиться ні з чим. Коли надія майже згасла, і Гришка зовсім зневірився, доля змилувалась і нарешті викинула зі свого рукава останній козир.

Мациклєт якось повертався з річки і враз біля одного з дворів зупинився, немов окропом ошпарений. Що таке… Гришка сам не розумів, чому зупинився, але почав озиратись і через хвилину помітив за сітчаним забором, далеко в траві якусь купу. Забувши про будь-яку обережність і відчуваючи те, про що він давно мріяв, Гришка підійшов до сітки і аж завмер від захвату. У дворі лежала купа металу! Різні бруски, смужки, залишки сільськогосподарського начиння, кругле, квадратне, продовгувате, ціле, поламане і зовсім ржаве.

Гришку прямо обдало тим відчуттям, яке, мабуть, можна порівняти з находженням магічної лампи з джином. Справжній скарб! І так близько. Перелізь через сітку, ступи кілька кроків — і він твій…

Щоправда, була одна складність. Пси. Вони обов’язково мали там бути. Зараз, коли Гришка стоїть біля сітки і витріщається на чуже добро, вони, мабуть, сплять у затінку. Вони точно тут є. Бо тут є що сторожити, адже це була пасіка. Сергій Михайлович, в народі просто «Сєга», колишній вчитель фізкультури, в один момент зав’язав із кар’єрою фізкультурника та почав розбудовувати власний, «солодкий» бізнес. Що не кажіть, а пасіка приносить в разі більше грошей, ніж свистіння у свисток на шкільному стадіоні. «Сєга» спочатку зробив пасіку в себе вдома, а потім купив цей старий двір, де колись жили вірмени, і там також поставив вулики. Сам жив у себе вдома, на вулиці Гайовій, а сюди лише навідувався.

Гришка ж стояв біля двору як укопаний. Він розумів, що справа ризикована, але від того запал лише розгорівся. Обсяги здобичі, занадто великі і надзвичайно близькі, відкинули будь-які сумніви, справа ж стосувалась лише чистих формальностей — «як» і «коли».

І тут у Гришці проснувся справжній злочинець. За один день він розробив план, як забрати те, що по праву (по його праву) мало належати йому.

Почав в понеділок з розвідки. Пройшовся біля пасіки з різних сторін, роблячи заклопотаний вигляд так, ніби в нього були якісь справи. Вдивлявся, винюхував. Ловив очима рух, у надії побачити величезний тулуб не менш величезного бійцівського пса, який важко дихає під однією з яблунь. Чи не одного пса. Бодай буду чи лиховісний відблиск цепу на палючому сонці.

Нічого. Нікого.

Увечері, повертаючись з «рибалки», Гришка трошки знахабнів: він підійшов впритул до сітки і слабко свиснув. Свист — універсальний клич для будь-якого пса: свій прибіжить і почне стрибати біля ніг, збиваючи хмари пилу, чужий насторожено підійме морду і недобре загарчить.

Хлопець затамував подих. Рівні ряди вуликів, яблуні і якийсь сарай в кінці двору. Тихо. Лише медитативний гул бджіл. І цвірінькання пташок у яблунях.

Відсутність псів мала б насторожити Мациклєта — пасіка була занадто великою та занадто дорогою, ніхто б не залишив її без охорони в такому безлюдному місці. Та і сама купа мала занепокоїти — вона коштувала ой не мальку суму. Але наш мафіозі уже лічив хрусткі гривні, «зароблені» на такій нелегкій справі. Гришка вже відчував смак копченого м’яса, яке він бачив у магазині, пив «Живчик» і заїдав це неймовірно великою кількістю чіпсів «Лакс» зі смаком зелені та цибулі.

З мрій повернув живіт, у якому завуркотіло від голоду. Все, годі тягнути. Треба переходити до етапу № 2.


***

Увечері, але, якщо точніше, вночі того ж дня, Гришка, озброївшись мішком та деякими інструментами, а саме старою мотузкою, якою бабуся колись прив’язувала корову (коли та була), і «кішкою» — металевим якірцем, необхідним інструментом будь-якого яблунівського гангстера, — почвалав до двору на березі річки, зупиняючись та ховаючись, коли помічав рух чи чув якісь голоси.

Біля сітчаного забору було тихо. Гришка, уже тримаючи в руках «кішку», поводив головою і послухав. У заростях очерету сонно квакали жаби, село відсвічувало поодинокими вогнями далеко позаду.

Ну що, треба починати. Гришка акуратно перекинув через сітку «кішку» і почав підтравлювати мотузку. Якірець поволі поповз вгору, уже набагато важчий, зачепивши якусь важкеньку смужку з кількома отворами, призначення яких Гришка не знав. Нормально. Мациклєт обережно поклав першу здобич у мішок і знову перекинув через сітку свій «інструмент».

Проволока. Гарна товста проволока. Метрів два, скручена. Тягнути було важке, але і важить вона більше. Гришка кладе її в мішок, і «кішка» знову опускається…

За хвилин п’ять Гришка натягав купу різного добра, переважно дрібного. В інший день злодюжка був би від цього у захваті, але зараз, коли більша половина скарбу, важчого і ціннішого, ще там, за сіткою, натягане викликало лише розчарування. «Ну не можна все так просто кидати?», — розсудливо подумав Гришка. І це лише підігріло бажання діяти далі.

Залишивши інструмент і мішок у траві, Гришка видерся на шиферну загорожу, завис нагорі, бо ліва штанина зачепилась за стовп, виплутався, а потім обережно ступив на траву, уже по ту сторону. На щастя, все зайняло не більше хвилини, бо огорожа в тому місці була найнижчою.

Зупинився. Прислухався. Пси б давно відреагували, але Гришка не рухався — а раптом? Коли рештки сумнівів зникли, він опустився над купою і почав її досліджувати. У нього не було ліхтарика, та і вмикати його було небезпечно, тому Мациклєт провів тактильну експертизу і навпомацки знайшов у купі кілька труб, якихось кришок, скручених листів тонкого заліза чи жесті. Все було холодне і брудне. «Може, там десь є алюмінька…» — з надією подумав Гришка, обережно копирсаючись у купі.

Спочатку він взяв листи і хотів їх перекинути за сітку. Але вони так гуркотіли, що Гришці здалось, що його у селі почують. В екстремальних ситуаціях мозок, хоча і працює швидше, але боїться кожного звуку, Гришка все ще був найкращий гангстером на всю Яблунівку. «Треба винести…» — холодно промайнуло в голові.

Хлопець окинув оком двір, тепер уже зсередини, і у слабкому світлі місяця помітив вузьку доріжку, яка бігла між вуликами й зникала в кінці двору. Гришка підвів голову, немов байбак, і помітив, що доріжка обривалась біля хвіртки, яка і вела на вулицю чи радше за межі двору, бо вулиці тут не було. Мациклєт схопив кілька труб, якось між пальцями затиснув металеву пластину, і крекчучи від натуги, побрів до виходу.

Труби волочились по землі, залишаючи по собі для майбутніх слідчих гарну підказку. Серце калатало, і не лише від напруження. «Швидше, швидше!» — стрибало в голові, і Гришка пришвидши крок, ледь протискуючись між вуликами.

На жаль, тут навички справжнього гангстера немов вітром здуло. Усе таки є ще чому вчитись. Усе ніби йшло добре — і розвідка, і план у кілька етапів, і професійне спорядження, але от фінальний етап наш Алькапоне не продумав. Справжній крадій, особливо яблунівський, має бути холодним, як лід, і завжди, особливо у вирішальній фазі операції, коли адреналін виливається з вух, а серце з грудей, коли ноги самі несуть тебе вперед, а руки трусить, немов у пропасниці, навіть у цій ситуації треба дихати спокійно, думати логічно і дотримувати чіткого плану, де третім і останнім пунктом мало б бути «роби, що хочеш, тільки не поспішай!». Гришка ж, як можна зрозуміти, зробив все навпаки — коли одна із труб вислизнула з-під пахви і смачно бухнулась на дашок вулика, Гришка в блим ока кинув решту здобичі і з усіх ніг почав до хвіртки.

Біля сітки завмер. Було темно і страшно. А ще тихо... Занадто тихо. Гришка вловив той звук, з яким труба упала на вулик. Це не могло минути безслідно, однак стояла мертва тиша. Мациклєт стиха чотирхнувся. Надавив плечем, але хвіртка не піддалась. «Закрито?», — з жахом подумав Гришка і опустив очі. Смикнув хвіртку ще раз і зрозумів, що на рівні його живота замок. «Ну звичайно, — у розпачі подумав він. — Люди так і роблять, вішаючи на хвіртки замок». Смикнув навіщось ще раз і сітчану огорожу слабко струсонуло. «Назад, перелізти, біля купи забор нижчий!», — майнула блискавка в голові, і Гришка різко повернувся, щоб дременути з усіх ніг і так само різко завмер, як укопаний.

Перед ним висіла хмара бджіл. Як вони так швидко вилізли з вуликів? Комахи збились у купу прямо над стежкою, ніби загороджуючи шлях Гришці, ніби охороняючи двір, і Мациклєт знову почув тихий гул, який, однак, не провіщав нічого гарного … Гришка ступив крок назад і вперся спиною в зачинену хвіртку. «Це кінець…», — промайнуло в голові, і в голові щось ніби клацнуло. Мациклєт, забувши про будь-яке маскування, закричав не своїм голосом і помчав прямо крізь хмару бджіл, і відразу відчув болючий і пекучий укол в шию. Дззз, дззз… Вдарило в обличчя, лоба, занадто близько задзижчало прямо у вусі, а через хвильку і воно запекло.

По той бік сітки Гришка впав, немов мішок картоплі, а потім дременув з усіх п’ят до річки, а ззаду його підганяли охоронці двору. Гришка з усього маху шубовснув у воду, на мить сховався в ній повністю, а коли випірнув, то почав відчайдушно гребти до центру річки. Лише коли вода опустилась нижче колін озирнувся. Знову вийшов місяць і освітив темну хмару, яка гуділа біля води по той бік річки. «Хай йому, вони ж зараз сюди прилетять!», — стрепенувся Гришка і великими кроками, в’язнучи у мулові і ламаючи очерет, пішов по мілководдю, до лісу, і йому здалось, що ще секунда і хмара бджіл знову накинеться на нього.

Удома був уже на світанку. У хату вирішив не йти, тому знайшов у сараї купу сіна, лягти на яке він не зміг, сів на краєчку, прихилився плечем до дощатої стінки та так і заснув, сидячи…

На ранок його знайшла бабуся. Гришка збрехав, що був на рибалці і випадково розворушив гніздо диких ос, бабуся не повірила, хотіла відгамселити його віником, щоб не крав у людей мед, але глянула на його опухле лице та покусані руки, зжалилась та пішла до сусідки, за сметаною…

Довго гоїлись рани. Довго Гришка не міг лежати. Довго він не був схожий на людину. Але через тиждень-два укуси загоїлись, і Гришка почав повертатися до свого звичайного життя. Якось нудячись у себе за двором і знічев’я кидаючи в канаву камінчики, згадував ту купу металу. Вона, мабуть, і досі там лежить. Велика купа з різним добром. «Може, навідатись? — виникла думка. — Зроблю підкоп…».

Тільки він про це подумав, як відчув, що на руку щось сіло. Гришка опустив голову і завмер: то була бджола. Вона сиділа і ніби на щось чекала. У Гришки всередині все похололо. Бджоли… Це вони не дали забрати ту купу металу. Гарного металу, який так і проситься в мішо… Поряд почулось дзижчання — звідкись взялась ще одна бджола. Вона, немов бойовий гелікоптер, зависла перед Гришкою. Гришка затамував подих і подумав, що краще сьогодні нікуди не йти.

Так минуло те літо. Люди дивувались і вперше хвалили міліцію, бо з дворів не пропало жодного бідону. У школі почались навчання, було страшенно нудно, але ми знайшли собі розвагу — коли в класі наставала мертва тиша, ми перешіптувались і хтось робив тихе «дзззз…». У цей момент ми повертали голови до Гришки і давились від сміху, дивлячись на його перекошене від страху лице.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Арсеній Троян

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше