06.01.2020 11:23
for all
71 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Арсеній Троян

Ритуал

Ми йшли додому і кидали наплічники. Такий нас був ритуал — як тільки закінчувалися уроки, ми брали майже порожні шкільні наплічники і йшли додому. У будь-якому разі ми б йшли додому, але в такий день, як той, це ставало особливим ритуалом.

Ми чвалали неспішно і повагом. Ну а що? Поспішати нікуди — попереду рибалка, сон аж до дев’ятої ранку, перегляд телевізора і ніякого «а чи не пора тобі вже спати, завтра ж на уроки».

Попереду — канікули. Але спочатку — ритуал.

Першим кидає Гришка Мациклєт. У нього наплічник найгірший — страшний, старий і зім’ятий, втім, як і сам Гришка. Гууух… Наплічник високо підлітає вгору, майже торкаючись віття дерев, і смачно падає вниз. Тепер моя черга. Я, розуміючи, що на кону честь шестикласника, тому дещо змінюю алгоритм дії: на відміну від Гришки, який іде і колупається брудним пальцем у носі, я виконую підготовку: правою рукою кілька разів розмашисто прокручую наплічник у повітрі, надаючи йому потрібної реактивної сили, а потім запускаю в повітря. Мій «снаряд» підлітає вище, пікової точки досягає вже у гілках, а потім, шурхочучи листям, падає на асфальт, доповнюючи звук падіння торохкотінням пеналу та ручок, які я не вийняв, та, власне, і не збирався.

Гришка повагом гмикнув і сплюнув крізь зуби на асфальт, а потім дав команду:

— Ну шо, давай!

Ці слова були звернені до Гайтавера. Гайтавер — наш класний сікьюріті. Він страшенно здоровий, добрий і тупий. Його легко можна сплутати зі «старшаком», такий здоровий він був. Гайтавер завжди нас захищав від численних шкільних ОПГ, навіть з 8-го та 9-го класу, нікого не боявся, читав по складах і часто усміхався. Ох і великий, гад. І наплічник у нього величезний. Чорний і, мабуть, недешевий. Цікаво, чи кине?

Якусь хвильку Гришка глипав на Гайтавера втомленими очима, Гайтавер мовчав і дивився порожнім поглядом. Гришка роздратовано сплюнув.

— Береш отако за клямку, крутиш, кидаєш! — тягне слова Гришка. — У кого ранець підлетить найвище, той і виграв. Дійшло?

— Ага, — киває головою Гайтавер.

— Ну так давай! — починає нервувати Гришка.

— Шо? — відповідає Гайтавер.

Гришка розуміє, що розмови тут не допоможуть. Тому взяв з клямку свій, так би мовити, наплічник, зайняв кидальну позицію, немов на нормативі з бігу на короткі дистанції, погойдався на місці, хукнув і з усієї сили помчав уперед, по асфальтовій доріжці, відсвічуючи старими кедами, при цьому крутячи свій наплічник, як і я, надаючи йому потрібної польотної сили. Через кілька метрів він з переможним вигуком «Ах ти ж с…!» підкинув свій наплічник, оступився і упав, однак наплічник було запущено і він без особливих проблем подолав мою «позначку», пролетів гілки і … зник у гущі гілок. Ми з Гайтавером, затамувавши подихи і, задравши голову, завмерли, чекаючи розв’язки цього інтригуючого дійства, але…

— Шо, зачепився? — ще з асфальту озивається Гришка.

Я підійшов ближче до місця запуску, покрутив головою і ледь розгледів серед гілок сіру безформну купу із застіжками, дурнуватою бляхою — наплічник Гришки зачепився за відстовбурчену суху гілку клену, та так гарно, що, здалось, що його хтось навмисно там повісив.

Гришка, котрий уже підвівся, почав знову плюватись та ще й додав кілька міцних словечок. Я чухав голову, Гайтавер стояв поряд, дякувати Богу, вже не усміхався, але і не говорив нічого.

— Мда, — сказав я по паузі. — Може того… Зіб’ємо?

— Як ти його зіб’єш, диви оно як він високо… — сказав Гришка, підводячись.

Я швиденько знайшов у траві шматок цеглини і почав виціляти того негідника, що висів на дереві. Гришка почав нишпорити в траві в пошуках чогось важкенького, Гайтавер мовчки за нами спостерігав, тримаючи за клямки свій дорожезний наплічник, який все ще висів за спиною.

Моя перша цеглина пролетіла мимо, друга (насправді це все одна цеглина, я її після кожної спроби відшукував і знову кидав) вдарилась у стовбур і мало не потрапила мені в лоба, а от утретє я, очевидно, пристрілявшись, влучив у наплічник, який, собака така, лише слабко ворухнувся під ударом цеглинки, але зі свого місця не зрушив.

Гришка ж кидав влучніше — відразу після першого разу потрапив у ціль. Від десь знайшов з десяток невеликих, але надзвичайно аеродинамічних камінчиків, якими і працював, приправляючи кожен кидок словами «ааахх», «ууухх», «нана». Каміння били по наплічнику, але він лише гойдався, ніби насміхаючись.

— Аааа! — апатично махнув рукою Мациклєт, кидаючи рештки каміння в кущі.

Йому було чого нервувати — бабуся з дідом навряд чи з пенсії куплять новий. Викинувши рештки каміння, Гришка рішуче зняв кеди і, пошльопавши босими і брудними ногами по асфальту, підійшов до дерева і почав на нього залазити.

— Підсадіть, тільки за зад не беріться! — попросив Гришка, намагаючись дотягнутись до нижньої гілки.

Я посадив його собі на плечі, мимоволі ловлячи носом всі аромати, про які вам краще не знати, Гришка з цієї позиції вчепився в гілку, потім переліз на іншу, і ось в гущавині гілок і листя виднілись лише його сірі штани і чорні п’яти.

— Ну шо там? — спитав я, коли Гришка майже повністю зник у гущавині.

— Та, хай йому … — почувся його здавлений голос. — Не достаю. Стати тут ні на шо… Аххх… Ану зараз попробую…

Я підійшов ближче і серед листя побачив Гришкину руку, яка тягнулась до наплічника.

— Не дотягуюсь, палку дайте якусь! — вигукнув Гришка зі свого дерева.

Я озирнувся і сказав:

— Немає нічого. Може, камінюку?

— Та ти гониш? — невдоволено озвався Гришка, і почувся хрускіт гілок. — Зараз сам спущусь і найду…

Через пару хвилин він уже стояв на асфальті, чухаючи скуйовджену чуприну. Він хотів щось сказати, як раптом озвався Гайтавер:

— А давайте я!

Ми вирячили на нього очі. Гайтавер ще був спокійний і впевнений. Я і Гришка перезирнулись, а Гайтавер повагом підійшов до дерева та обійшов його не надто широкий, але масивний стовбур, ніби прицінюючись. Потім став трошки поодаль і секунд двадцять витріщався на дерево, мабуть, щось розмірковуючи, але нам здалось, що він вчергове за день завис.

— О! — сказав він нарешті і знову підійшов до дерева.

Гайтавер обхопив, навіть обійняв стовбур, і трошки присів. Потім наморщив лоба і почав вставати… Здалось, дерево затремтіло. На нас посипались листя, гілочки — дерево повзло вгору. Гайтавер піднімав його поволі, неспішно. Асфальт під ногами припіднявся — то із землі витягувались корені дерева, які тягнулись у різні боки на кілька метрів. Гайтавер випрямився повністю і відступив крок в сторону, розмикаючи обійми, і дерево зі страшенним тріскотом гухнуло на галявину, збиваючи гілки та листя з сусідніх дерев, а в нас з Мациклєтом полетіла земля з коріння. Гайтавер повернув до нас лице, ще червоне і з крапельками поту, на якому з’явилась знайома посмішка.

Десь поряд у дворі відчайдушно заґвалтував пес, а віддаля почулись збуджені людські голоси. Ми миттєво вийшли зі ступору. Мациклєт підбіг до гілок, з дивовижною спритністю видобув з колишньої крони свій наплічник, і ми, не змовляючись, дременули з усіх п’ят подалі від школи, парку і того, що колись там росло.


***

… — Ти точно впевнений, що нас ніхто не бачив? — вкотре перепитав я, закриваючи рукою від сонця.

— Та хіба я знаю, летів так, що мама дорогая… — бурмотів Мациклєт, викручую мокрі кеди, а потім повернув до мене голову. — Якщо шо, то там не було, поняв?

Ще десь з годинку ми провели на тому пляжі на березі річки, купались і засмагали під ще лагідним травневим сонцем.. Коли день перевалив за середину, Мациклєт запитав Гайтавера.

— Слухай, ну нашо було так? Могли б метнуть у якийсь двір і палку позичити …

— Та то скучно, — лаконічно відмовив Гайтавер, усміхаючись.

— Смішно йому… — буркнув Гришка, одягаючи кеди. — Свій так і не кинув….

Гайтавер замість відповіді, підвівся, взяв свій наплічник, крутонув його кілька разів і підкинув вгору. Ми з Гришкою задерли голови — чорний предмет взлетів угору, за мить перетворився на чорну цятку і зник у яскравому сонячному світлі. Минула хвилина, дві… Ми перевили погляди на Гайтавера. Той стояв і тупо усміхався.


Арсеній Троян цікавиться

  • Арсеній ТроянМожете залишити хоча б два слова про прочитане?
  • два слова

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись