14.01.2020 14:35
for all
30 views
rating 5 | 1 users
 © Арсеній Троян

Не сховаєшся

"Сонце - це тепло, але воно рано чи пізно висушить озера у твоїх очах" (Віктор Мерде)

Рік тому на блок (живу в комуналці) заселився такий собі Антон. Сусідка тоді мені сказала: "Стережись його... Він на вигляд смирний, але це насправді диявол у спортивній куртці", а я не повірив. Ми з тим Антоном приязно бесідували на кухні про політику і роботу, коли закипав мій чайник, розходились. Інколи Антон наприкінці просив щось - сірники чи сіль, а я давав, бо тоді здавалось, що це нормально. Я жив, як і раніше... Не боявся нічого. Варив суп і ставив його в холодильник. Клав туди свої (курячі) яйця. Ставив тарілочку ще нечищених сосисок. Місця було багато - свої продукти сусідка прибрала (навіщо?), а в Антона не було нічого, казав, що харчується в їдальні на фірмі, на якій він (нібито) працював. А я вірив, хоча вже тоді треба було бити на сполох.

Було це рік тому... Стояла така сама сонячна погода, тільки снігу було більше. Я прийшов з роботи і відразу, заходячи на блок, відчув: щось не те. Увімкнув світло і побачив, що дверцята холодильника привідчинені. Кинувся до нього і побачив всередині мою ковбасу. Тобто те, що від неї залишилось. Я ледь тримався на ногах... Ще вчора гарна, рожева, налита життям варена ковбаса по 50 грн. за палку тепер виглядала жалюгідно і навіть страшно. Вона зменшилась майже удвічі. Обгортка була по-звірячому зідрана, рвані шматки стирчали в різні сторони, скрізь було видно сліди зубів. Невже це...? З сусідньої кімнати долинуло нагле хропіння. Ясно. Це Антон. Він десь дістав гроші і відразу напився. Я вже це бачив. Він прийшов в комуналку і три хвилини намагався дійти до своєї кімнати, затинаючись і падаючи. Його очі наливались каламуттю, і зло, яке весь цей час спало, прокидалось десь у шлункові. Зі злом прокидалась і сила, а з ним бажання. Він шумно втягнув ніздрями повітря і почав ловити запахи на блоці, доки не підійшов до холодильника... Він уже знав, що там, але не поспішав відчиняти дверцята. Коли він їх прочинив, слабке світло впало на палку ковбаси, яка беззахисно лежала на решітці. Антон ласо усміхнувся і гаряче видихнув, обдаючи жертву алкогольними випарами. "А ось ти де...", - сказав він, усміхаючись, і протягнув руку... У гарному кіно в цьому б місці з`явився супермен, чесний коп чи просто двірник з лопатою і гарненько вмазав би негіднику, вирубивши його з одного удару... Але то було не кіно. Ніхто на допомогу не прийшов, навколо було тихо, квартиранти мали повертатись з роботи лише через пару годин, так що часу було більше ніж досить. Тому Антон взяв ковбасу і спочатку відкусив невеликий шматочок, ніби граючись, а потім накинувся на неї, немов дикий звір, зубами розриваючи цупку обгортку, вириваючи з риком шматок за шматком, кусав, з огидним плямканням жував і знову впивався в неї зубами... Скільки це тривало... Але через деякий час він її кинув, недоїдену і понівечену, і, відригуючи, дочапав до своєї кімнати і заснув в одязі сном немовляти...

Я за голову схопився, зрозумівши, що відбулось. І що найгірше - у цьому винен лише я. Треба було не ігнорувати передчуття, а перенести, як і сусідка, продукти на підвіконня. І доказів не було... Тоді я передумав купу варіантів помсти, але життя - це зебра з різними полосами. Ні, мені не довелось нічого робити, Антон одного дня просто взяв і пропав. Можливо, його настигла карма. Принаймні, не хочеться думати про те, що десь поряд ходить постійно голодний маніяк-вахтовик, у якого за душею немає нічого, окрім вселенського, предковічного зла.


Арсеній Троян цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора