Джина
з рубрики / циклу «Сімейні оповіденьки»
Вона сиділа за столиком, в руках тримала філіжанку з кавою й задумливо дивилась у вікно. Завдяки світлині з тижневика я відразу впізнав її.
- Доброго дня!..
- Доброго! - тихо відповіла жінка, продовжуючи спостерігати, як вітер ганяє асфальтом сухе листя. - Мені сьогодні наснилась Джина.
- Хто така Джина? - я не встиг відрекомендуватись, але не переймався цим - всівся навпроти, попередньо теж замовивши в офіціантки каву.
- Собака наша. Її вже немає.
Зробивши ковток, жінка опустила філіжанку на стола й охопила її руками так, що годі було розібрати, хто кого гріє - вона чашку, чи навпаки.
…Ми заздалегідь домовилися зустрітися в цій кав’ярні - найкращий вихователь міста за версією місцевого тижневика і я, кореспондент маловідомого часопису. Редактор вирішив, що взяти інтерв’ю у переможця під силу навіть випускнику вишу, тому доручив цю справу мені...
- Зимою це було, - жінка розглядала кавову пінку. - По дорозі на роботу я побачила, як посеред парку чорний пекінес борсається в снігу, натикається на дерева, гарчить хтозна чого. Спочатку не звернула на це уваги, пройшла повз нього. Та згодом наче струмом вдарило мене... Повернулася, підійшла ближче, придивилася - очі в собаки сльозилися, аж позакисали. Я зняла пальто, накинула на пекінеса. Він притих і мені залишилося лише доправити його до ветлікарні.
Лікар найперше поцікавився, чия собака, а після огляду повідомив, що тварина сліпа - обидва ока прострелені, можливо, з дитячого пістолета. Скидаючи гумові рукавички, чоловік додав, що психіка тварини порушена й навряд чи вдасться її відновити.
Жінка повернула обличчя до вікна:
- Чоловік мій був проти собаки у квартирі. До того ж у нас росли донька та маленький син. Ветеринар сказав, що утримання такої тварини поряд з дітьми - величезний ризик. І що єдиний вихід - приспати мою знахідку... Мені довелося тримати собаку, поки лікар…
Жінка стиснула губи, деякий час мовчки дивилась у вікно. Я подумки підбирав і не знаходив слова, які наразі могли бути доцільними. На моє щастя співбесідниця продовжила розповідь:
- Поховати ніяк було - і сніг завадив, та й земля промерзла так, що годі було вдовбати її. Тому я зняла шарф, загорнула в нього тільце й поклала той пакунок до сміттєвого бака. Яка вже після цього могла бути робота?! Я повернулася в парк, забилась там в глухий куток і від безсилля вила, наче білуга. Бридко, соромно було за людей - ненавиділа і їх, і себе заодно...
Після того дня у мене пропав сон, зник апетит, всюди ввижалася сліпа собака. Чоловік, споглядаючи це, дав згоду і я пішла на ринок вибирати цуценя...
Жінка зробила ковток, ледь помітно усміхнулась:
- В тому кошику було сім кудлатих колобків завбільшки з тенісний м`яч кожен. І всі вони дзявкотіли, стрибали безупинно. Лише найменше сиділо собі й раз по раз чхало. Його й не продавали - бо некондиція. Цуценя було не таке, як інші - справжнісіньке чудо-юдо! І очі - наче намистинки. Взяла в долоні те диво, піднесла до обличчя, щоб роздивитися, а воно лизнуло мені носа. І я зрозуміла, що вже не зможу повернути його до кошика...
Джинджер, Джина - так ми назвали крихітку.
Я боялася, що батьки - ми жили разом з ними - не дозволять тримати собаку, тому поставила їх перед фактом. Вони зі мною потім декілька місяців не розмовляли, а Джинка могла ходити лише на кухню та в нашу кімнату.
Взаємини з чоловіком у нас тоді були непрості, напружені, та після появи собаки все потроху налагодилось. Вона й спала поряд з нами - чоловік дітей в ліжко не пускав, а їй можна було. Джинка стала своєрідним символом сім`ї - такою собі твариною-ланцюжком, який з’єднує, не дає розпастися. Ми вигулювали її всією родиною, шукали, коли вона губилася - було й таке декілька разів.
Діти, та й батьки потім, полюбили Джинку. Її не можна було не любити: весела, ласкава, не шкодлива. І завбільшки - як звичайний пацюк. Якщо хтось з домашніх нездужав, Джина не відходила від нього, облизувала, лежала поряд, наче зігрівала. Я раніше навіть уявити собі не могла, що бувають такі диво-собаки.
За все своє життя вона покусала лише двох: моїх дочку та сина - його за ніс, її за губу. Маленький шрам в доньки й досі помітно. Вона говорить, що це пам`ять про Джину.
Якось взяла собаку на роботу й діти потім щодня благали знов принести її. Був у мене вихованець - Женько-розбійник - дуже агресивний, озлоблений хлопчик. Та після зустрічі з Джиною його наче підмінили. Вона з Женьком грала, як з найкращим другом. Йому, до речі, потім подарували цуценя, яке він теж назвав Джиною.
Жінка зробила ковток, подивилася на мене:
- Я так захопилася спогадами - вони, мабуть, вам не потрібні. Запитуйте - про що ви хотіли дізнатися?
- Ні, ні, продовжуйте. Мені дуже цікаво...
- У Джини були такі кумедні вуха, - усмішка освітила обличчя жінки. - Коли вона бігала, чи стрибала, то ними, як тими крильцями - вгору-вниз, вгору-вниз - махала. Вона дуже полюбляла сир та печінку. Їла неакуратно, як те порося - сама в сирі, і все навколо неї теж. Тому ми їй вуха стягували гумкою, або косиночку одягали - щоб менше вимазувалась…
Пару Джині знайти було важко - занадто маленькою виявилась наша краля. Та це не завадило їй мати справжнього залицяльника - афганський хорт вподобав таке диво. Кожна їхня зустріч збоку виглядала, як зустріч слона й Моськи. Джина дзиґою вертілася навколо хорта, шурхотіла в опалому листі, чи в снігу. А він притискав її лапами до землі й вилизував так ніжно, наче боявся зробити боляче...
Жінка допила каву, але філіжанку все ще тримала в руках:
- Потім трапився нещасний випадок - Джина бігала за сином і наштовхнулась оком на його п`яту. Лікували довго, але все одно з`явилося більмо. А ще через деякий час на риболовлі - ми собаку брали з собою, - вона побачила видру, полізла за нею в кущі, де її вкусив кліщ. Думали, що не виживе.
У віці шістнадцяти років Джина повністю осліпла. Їй було важко, і ми без болю дивитися на це не могли. Тому вирішили, що не слід більше мучити тварину…
Найстрашніше дісталося синові, - жінка стиснула філіжанку так, що здавалося вона ось-ось трісне. - Я, сволота, переклала цей тягар на його плечі. Сама була на роботі, але все відчувала - здавалося, що присипляли мене...
Жінка замовкла, продовжуючи стискати порожню чашку. Її погляд блукав осінньою вулицею, а тіло, вбачалося, наче скам`яніло.
Я не наважився потривожити заціпеніння співбесідниці - тихо поклав гроші за каву біля філіжанки, вийшов на вулицю. Можливо редактору й не сподобається мій матеріал, але я вже знав, про що писатиму...
>м. Дніпро, 05.12.2016 - 28.12.2020 року