23.01.2020 19:24
for all
106 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Шепітко Олександр

Біль цього моменту

“Я раніше ніколи не писав тобі листів - ти завжди була поряд, тож листування виглядало б недоречним. До того ж ми вміли спілкуватися без слів, які були зайвими, коли говорили наші очі, наші руки, наші тіла.  

На жаль, такого вже не буде...  

Я не балакучий - ми ще сварилися через це, пам’ятаєш? Я звик мовчати, але зараз хочу поговорити з тобою, дуже хочу. Мені більше нікому сказати те, що рветься назовні...” 

Нестримний потік літер на екрані раптом завмер й лише курсор блимав, очікуючи нової команди. Вказівний палець чоловіка, який спричинив той потік, сіпався, наче жеребець, що б’є копитом в передчутті довгоочікуваної прогулянки. Втім, бігати уявного коня ніхто так і не відпустив - руки залишили клавіатуру й відсунули ноутбук.  

Чоловік деякий час посидів нерухомо, озирнувся напівтемною кімнатою, прислухався: в кутку тихо мурчав холодильник; за стіною ведучий спілкувався з глядачами - по телевізору йшло якесь ток-шоу; на вулиці періщив дощ і його краплі настирливо тарабанили у скло...  

Чоловік піднявся, припав обличчям до шибки. В багатоповерхівці, що височіла через вулицю, світилися вікна - в деяких навіть крізь дощ можна було розгледіти людей. 

“Метушаться, наче ті мурахи. Їм байдуже до інших - вони живуть своїм життям. Просто живуть...” - чоловік зітхнув, повернувся до ноутбука. 

“Нещодавно розглядав наші старі фото. Я тільки зараз помітив, яка ти була гарна - справжня красуня...” 

Пальці зависли над клавішами, а поглядом чоловік впився в курсор. Втім, рухливий знак від цього блимати не припинив, дратуючи й водночас наче спонукаючи до дії. 

“Мені тебе не вистачає - як води, як повітря! - курсор не зважав на емоції, якими були пронизані слова, й продовжував мовчки тягти їх за собою. - Ми зрослися, наче сіамські близнюки. Тепер же на твоєму місці пустка, яка болить і яку ніщо не може зцілити.  

Так, у мене були інші жінки. І зараз є. Але нікому з них я не можу відкритися повністю, оголити всі свої біди-печалі, або розповісти про нашого сина так, щоб мене зрозуміли, щоб пораділи, як може радіти тільки рідна мати.  

У нас гарний син…” 

Курсор зупинився, деякий час поблимав, потім останні слова стерлися, щоб після паузи знову з’явитися на екрані: 

“У нас гарний син. Але він більше спілкувався з тобою, а я…  

Я інколи почуваюся чужим у власній хаті. Я боюся одного разу не прокинутися, і що мене, можливо, знайдуть лише через декілька днів.  

Ні, це не його провина - це я такий. Бо не люблю багато балакати, не вмію просити, не смію вимагати - звик сам, все сам. Та іноді й мені хочеться, щоб спитали, чи потрібна допомога, щоб просто побули поряд, показали - комусь також важливо те, що хвилює мене.  

Це не звинувачення, ні - в нього робота, своя сім`я, діти, яких треба забезпечувати. Я був таким самим сином, тому розумію. І його зараз розумію, і своїх батьків…” 

Чоловік витер око, заклав руки за голову, зітхнув... 

Курсор на екрані мовчки гіпнозував невідомо кого. Стукіт дощу по склу трохи стих. За стіною ведуча новин емоційно, з надривом, розповідала, як все погано в країні та у світі. І лише холодильник в кутку продовжував монотонно мурчати.  

“Сьогодні мій день народження... - курсор знову повів за собою літери. - Я й досі не вважаю його за свято. Бо святом завжди робила його ти - мені ж воно в тягар. Тому й утік з дому - щоб ні гостей, ні вітань, ні побажань.  

Так, я знаю, що всі ті слова будуть щирими. Але вони не принесуть очікуваної радості, не допоможуть досягти душевної рівноваги. Та й набридло усміхатися іншим, вдавати із себе щасливого, в той час, як всередині все закипає невідомо від чого.  

Я не знаю, що робити! Ні алкоголь, ні інші жінки, ні улюблена робота вже не рятують. Лише сон може ненадовго принести полегшення - сон, в якому присутня ти. Втім, засинати навічно я поки що не хочу... 

Розумію, що втеча від людей - це хлоп’яцтво. І що вимкнений телефон та готель в чужому місті не позбавлять від надокучливого товариства - від мене самого. Раніше вважав себе сильною людиною, та зараз відчуваю, що ще трохи й зламаюсь. Я готовий вибухнути від безвиході. Я загубився: не знаю, чого хочу від життя, не бачу цілі, не бачу сенсу. Спробував самостійно розібратися з цим, та зрозумів, що не впораюсь - стає ще гірше…” 

Курсор перестрибнув на новий рядок, але бігти далі не поспішав.  

Чоловік пальцями затарабанив по ноутбуку - наче той тарпан, який нарешті вирвався на свободу. Але здавалося, що замість очікуваної волі кінь знову опинився в клітці. Бо радісний, на перший погляд, стукіт копит невдовзі стих, ніби жеребець зустрівся з несподіваною перепоною. Через мить знов затарабанило, але вже якось тривожно. Щоб вчергове замовкнути. І знов пролунати - нервово, розпачливо... 

“Інколи я шкодую, що не вірю в Бога… в загальноприйнятого Бога, - курсор мовчки вказував, де повинні з’являтися слова. - Та чи зміг би він відповісти мені: навіщо все це, що я повинен зробити, чому навчитися, що зрозуміти?.. 

Я не хочу вірити так, як вірять інші - мені ближче моє. Я сприйняв би Бога, який був би уособленням кохання - нашого кохання. Воно було - я читав його у твоїх очах, відчував у своєму серці. Шкодую, що ніколи не говорив про свої почуття. Ти чекала на мої слова, я бачив. Знаю, цього вже не виправити, але прошу... В пам’ять про все світле, що було з нами; заради майбутнього наших дітей та онуків; для себе...  

Чуєш?.. 

Вперше для себе прошу - допоможи! Підкажи, як бути?..  

Як стерпіти біль цього моменту?!.  

Тебе, як Бога, в якого вірю, прошу!.. Бо ти знаєш! Повинна знати!..  

Можливо далі й буде легше, але зараз… зараз цей біль - убивчий.  

Благаю - допоможи!.. 

Будь ласка!..  

Чуєш?!. 

Бо ти - справжня Віра, і остання Надія, і єдина Любов моя... 

Бо інакше…” 

Курсор, здавалося, застряг - підморгуючи, все миготів собі на одному місці. А потім побіг. Побіг назад. Ковтаючи по дорозі літери, слова, речення... 

Чоловік відпустив клавішу стирання і якусь мить ще споглядав на екрані чисте біле поле. Потому закрив ноутбук, скинув капці й не роздягаючись, вмостився в ліжку. Ще через хвильку він згорнувся калачиком, натягнув ковдру на голову й затих... 

Дощ на вулиці нарешті скінчився. В будинку навпроти майже у всіх вікнах погасло світло. Навіть телевізора за стіною чутно вже не було - мабуть, вимкнули.  

Здавалося, навколо все вимерло.  

І лише холодильник в кутку кімнати своїм мурчанням спростовував це й наче казав: життя продовжується!.. 



м. Дніпро, 08.01.2020 року

Публікації: Шепітко Олександр

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 23
Автор: Шепітко Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Сімейні оповіденьки;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 15.03.2020 19:04  © ... => Каранда Галина 

Якби люди вміли читати чужі думки, то хтозна, чи одружувались би вони, та й чи були хоча б друзями)) 

 15.03.2020 16:24  Каранда Галина => © 

жінки теж.
Чоловіки скаржаться, що жінки забагато говорять, але насправді дуже рідко чують їх взагалі. То й говорити тоді вже не хочеться.
А думок, на жаль, ні ті, ні інші читати не вміють. 

 15.03.2020 12:28  © ... => Гаврищук Галина 

Чоловіки здебільшого мовчать не тому, що їм нічого сказати.. 

 15.03.2020 12:01  Гаврищук Галина => © 

О!!! Напевно, я тільки-но відкрила для себе найбільшу таємницю чоловічого мовчання, котре ніколи не було холодним... Неперевершено, пане Олександре.