29.01.2020 22:15
18+
66 views
    
rating - | no usr.
 © Шепітко Олександр

Я не така!.

Їй подобалась ніч. Коли ніхто не тиснув, нічого не вимагав, і не заважав бути наодинці зі своїми думками. Вдень доводилося терпіти присутність людей, вночі ж вони майже всі зникали у своїх квартирах-норах, тож вірогідність перетинання з ними була найменшою. Тому й робота, на яку довелося йти від безвиході, тепер здавалася не такою вже й огидною.

Ніч - це була її пора, її час. Окрім неї, нічної прибиральниці, в лазні залишався лише охоронець, який сидів біля входу й через монітори спостерігав за довкіллям.

Фізична праця змалку була для неї звичною справою, тому прибирання в купальнях та парових кімнатах багато часу не займало. Можна було б раніше піти додому - це дозволялося, - але лазня знаходилась далеко від місця, де вона винаймала кімнату. Витрачати гроші на таксі не хотілося, тому доводилося тягнути час до ранку, до моменту, коли відчиниться метро.

Перші дні на новій роботі було важко чекати світанку. Сон чомусь не хотів приходити до неї, а лежати й споглядати ліпну стелю багато задоволення також не приносило. Тож вона вивільняла свою фантазію з клітки пристойності та оживляла свої потаємні мрії.

Коли кахель було вже вимито й протерто сухою ганчіркою, коли стільці, крісла та дивани, позбавлені перед цим пилу, бруду й іншого непотребу, займали своє місце, вона скидала із себе одяг і ще раз озиралася. Залежно від настрою рука її тягнулася потім до простирадла, до швабри, чи до сумочки, де лежав записник.

Останнього вона носила із собою, щоб практикуватися у вивченні англійської - на цьому наполягала донька, яка говорила, що зі знанням іноземних мов легше влаштуватися в житті. Заучування слів і так давалося важко, а вночі й поготів, тому записник переважно лежав у сумочці - чекав слушної години.

Зате простирадло майже завжди перетворювалось на туніку римської патриціанки, котру оточували раби й залицяльники. Ними могло бути що завгодно. Відра, стільці, пальми й інші екзотичні рослини, що росли по великих горщиках поруч з диванами - все це зазвичай розставлялося півколом біля крісла, в якому вмощувалася вона - худорлява шатенка з розпущеним довгим волоссям і з таємничою усмішкою на вустах. Озирнувшись кімнатою й заплющивши очі, вона клала одну руку на поручень, а іншою теребила простирадло біля своїх грудей. І слухала…

То для стороннього глядача - якщо такий знайшовся б тієї миті, - в приміщенні зависала тиша. Для її ж вуха навколо буяло життя: звідусіль звучала музика, чулося зітхання, дзвін келихів і благання - благання виділити частку своєї уваги, своєї прихильності. Їй подобалося мовчки вислуховувати ці прохання, ледь помітно усміхатися й потім дозволяти торкнутися своєї руки найбільш настирливому прихильнику - і пальмова гілка поволі рухалася від зап’ястя й до плеча. Або відштовхувати ногою неповороткого раба - порожнє пластикове відро відлітало аж до стіни.

Іноді бути аристократкою набридало й вона ставала рабинею: голою вертілася біля крісла, в якому цього разу сидів її уявний повелитель, вдавала перед ним східну танцівницю й намагалася всіляко його улестити...

Зате швабра в її руках завжди мала одне призначення - стати мітлою. Тому що справжньої мітли в лазні не було, а бажання відчути себе булгаковською Маргаритою інколи з’являлось. І хоча ніякою маззю із тирлич-трави змащувати своє тіло не доводилось, та навіть без неї навіяти собі відчуття польоту їй вдавалось.

І тоді справжній вітер тріпав довге волосся; і ґави, яких обганяла в повітрі, роззявляли від здивування дзьоби; і перехожі, котрі ненароком помічали її - вона ж бо не казала перед польотом, що невидима! - зупинялися й протирали очі, в намаганні зрозуміти, привиділося це їм, чи відбувалося насправді.

А потім був бал, на якому відра, пальми та стільці перетворювались на всіляку нечисть, що плазувала перед нею - найголовнішою відьмою. І тілом розбігалися мурашки, змушуючи почергово дрижати то руку, то живота, а то й волосся, яке раптом ставало дибки й чимось нагадувало зачіску Горгони.

Після схожих відчуттів слова, якими перешіптувалися поміж собою люди, пліткуючи про те, що вона - відьма, ставали не такими вже й образливими. Невідомо, звідки брались ті чутки. Можливо хтось бачив її подовжений куприк, який невігласи називали хвостом. А може так говорили через її рідну бабусю, яка зналася на травах і довго не могла померти - лише після приїзду онуки полегшено зітхнула й затихла. Втім, це не означало, що тоді сталося передавання їй відьомських навичок. Бо вона ніколи не продавала душу дияволу і зовсім не розуміється на чарах та заклинаннях.

Ні, вона не така - вона звичайна жінка. Хоча інколи й жалкує про це, бо декого було б не зайвим перетворити на жабу, чи хробака…

Всі казали, що їй треба було народитися хлопцем. Через те, що замість гратись, як всі дівчата, ляльками, вона гайнувала час поряд з дідом, котрий не боявся довірити онуці молоток, чи пилку. І по деревах їй подобалось лазити, й не лише в дитинстві: вже перед пологами вона - майбутня мама - полізла на черешню, поласувати ягодами, де в неї відійшли води. Добре, що чоловік тоді вдома був і встиг вчасно доправити дружину до пологового будинку.

Вона росла без братів та сестер - звичайна дівчинка зі звичайної сім`ї. Школа, медичне училище, заводська амбулаторія, де й познайомилася з молодим красенем-терапевтом, який невдовзі став її чоловіком - все майже, як у всіх, нічого видатного. Потім народилася донька, а невдовзі надійшла звістка від свекрухи, яка мешкала в невеличкому степовому місті: чоловікового тата паралізувало.

До цього вони жили з її батьками в однокімнатній квартирі, тому переїзд в трикімнатку до свекрухи став своєрідним розв`язанням проблеми з житлом. Чоловік відразу влаштувався в місцеву поліклініку, куди невдовзі взяли медсестрою і її. Тож вдень хворі, а після роботи дім, донька й лежачий свекор - свекруха невдовзі після їхнього приїзду померла.

Коштів, як завжди, не вистачало. Чоловікові за статусом треба було гарно одягатися, і їсти він полюбляв не абищо, тому і його, і майже вся її зарплатня йшла передусім на задоволення потреб глави сім’ї. Думати ж про себе вона поки що не могла - залишила це на потім, коли з’являться зайві гроші та час.

Одяг для себе й для доньки потроху перешивала з речей свекрухи. З харчуванням теж вертілась, як могла. Свекор мав дачу, тож і навички лазіння по деревах згодилися - влітку фрукти-ягоди на сімейному столі не переводились. Було важко, але вона знала, що робить все, аби її сім`я була щасливою...

Після того, як свекор помер, вони вирішили повернутися в її рідне місто. Свекрову квартиру продали майже за безцінь - на ті кошти вдалося придбати лише однокімнатку. Але й це було за щастя, бо вона стала нарешті господинею у власній оселі. Втім, радіти довелося недовго - одного дня чоловік повідомив, що кидає її та йде жити до своєї молодої медсестри.

Те, як продавали квартиру, як вона знов переїжджала до батьків, пам’ятає уривками. Бо чоловікове зізнання вибило з колії й лише думка про дочку змушувала зранку йти на нелюбу вже роботу.

Донька саме закінчувала школу й гроші, які залишилися після продажу спільної квартири пішли на подальше її навчання у виші. І знову забезпечення своїх потреб відійшло на другий план. А там і з психікою почалися проблеми - спілкування з хворими стало дратувати, тож довелося підшуковувати роботу, де контакти з людьми зводилися майже нанівець.

Єдиною істотою, яка лікувала душу і яка завжди радо зустрічала її вдома, була сіамська кішка Айша. Більш ніж п’ятнадцять років жила вона в їхній сім’ї й за цей час встигла стати повноправним її членом - норовливим, але відданим, агресивним до чужих, але м’яким для своїх. Може саме завдяки блакитноокій Айші й вдалося витримати всі ті негаразди, що безперестанку підсовувала їй доля.

Звісно, що й в особистому житті ніяких покращень також не передбачалося. Поодинокі зустрічі з ласими до жіночого тіла чоловіками не приносили ані тілесного, ані душевного задоволення. Тож випадкову зустріч на морі з одинаком, який згодився забрати її до себе в інше місто, вона вважала за початок змін на краще. Дочка вже працювала в школі вчителькою англійської мови, зустрічалася з хлопцем, тож матері можна було нарешті подумати й про себе.

Проте, очікування щастя - це ще не саме щастя. Одинак той виявився хоч і доброю людиною, але звати заміж не поспішав. А тут ще й з його дітьми ніяк не вдавалося налагодити нормальні відносини. Через це зі співмешканцем часто виникали сварки, після яких вона забирала кішку і йшла спати в іншу кімнату.

Врешті-решт після двох років співжиття - якщо це можна було назвати життям, - довелося зібрати речі й повернутися до матері. Втім, в останню ніч вона все одно скористалася можливістю осідлати цього зовні непоганого, але м’якого за вдачею чоловіка. Бо кохання коханням, а тіло хтозна ще коли отримає свою порцію задоволення.

Біля матері вона також надовго не затрималася - склала необхідні речі у валізу, забрала Айшу й невдовзі вже ділила кімнату з дочкою та її хлопцем, котрі ще раніше переїхали до столиці в пошуках кращої долі.

Звісно, що і їй теж довелося підшуковувати роботу. Втім, навіть в столиці з цим виникли проблеми - жінці її віку не так вже й просто було підібрати вакансію. Медсестрою хоч і брали, але вона вже не хотіла повертатися в медицину. Врешті решт через агенцію вдалося влаштуватися нянею в сім’ю - тут якраз диплом медика й допоміг. Дівчинка, якою вона опікувалася, була спокійним, гарним дитям. А от її батьки виявилися людьми не зовсім добросовісними - доплачувати за понаднормові години не поспішали. Коли ж вона стала вимагати своє, взагалі вигнали й пообіцяли надати в агенцію негативну характеристику.

Посидівши деякий час без роботи, посварившись із донькою та її хлопцем, який врешті решт зібрав речі й залишив жінок наодинці з кішкою, вона влаштувалася нічною прибиральницею в лазню. Гроші пропонували не такі вже й великі, зате тут було тихо та спокійно. На додаток ще й залишався час на вивчення англійської - удвох з дочкою вони вирішили за будь-яку ціну вирватися з проклятого кола безнадії й саме знання мов мало допомогти їм у цьому...

Сьогодні з дому вона вийшла заздалегідь, щоб прогулятися вечірніми вулицями. Отак, потихеньку, розглядаючи вітрини магазинів, подекуди усміхаючись незнайомим перехожим, й не помітила, як дійшла до лазні.

Місце охоронця виявилося порожнім - схоже відлучився до вбиральні. Тому ключі від своєї комірчини з реманентом вона взяла сама. Роботи також набралося не так вже й багато - може денні прибиральниці підсобили, або ж далося взнаки те, що понеділками відвідувачів зазвичай мало. Та все одно по закінченню прибирання метро вже зачинилося, тож хоч-не-хоч, а вона змушена була сидіти в лазні до самісінького ранку.

Гратися простирадлом, чи шваброю чомусь не хотілося. Нотатник теж так і залишився лежати в сумочці. Тож вона ввімкнула парню, вмостилася на полиці й деякий час просто лежала, відчуваючи, як її тіло розм’якає, стає схожим на тісто, яке лише й чекає умілих рук, щоб віддатися їм. Щоб раділа душа, і щоб жар ішов не тільки від каміння...

З чоловіками у неї якось не складалося, тому такі думки змусили залишити парову камеру й стати під холодний душ. Вже витираючись рушником, вона зрозуміла, що заглушити голос тіла не вдалося. Про всяк випадок озирнувшись на вхідні двері - охоронцеві, окрім туалету, не дозволялося без причини гуляти приміщеннями, - вона вмостилася на кріслі й стала пестити своє тіло. Звичайно, що чоловічої ласки замінити це не могло, але певною мірою дозволяло послабити напруження.

Вона лежала із заплющеними очима, пальцями продовжуючи ластити низ живота, коли почула, як відчиняються двері. Продовжуючи працювати руками - вершина блаженства була вже близько! - вона повернула голову й крізь напівзаплющені повіки помітила незнайомого чоловіка, одягненого у форму охоронця. Чоловік, мабуть, вже був пенсійного віку, бо виглядав доволі старим. Як там не було, а та зараз він стояв біля дверей, роззявивши рота й не знаючи, як бути далі.

Невідомо що змусило її тіло перевернутися в кріслі й стати в позу, яка наче запрошувала приєднатися. Запрошення, схоже, було прийнято, бо невдовзі поруч з її руками, які не припиняли ласок, затремтіли чужі пальці, що намагалися втулити до її гарячого лона щось тепле та м’яке. Її рука перехопила ту м’якину, декілька разів стиснула й м’яке під її пальцями затверділо. А далі чужі руки розвели її сідниці й залишалося лише вчасно впертися руками в бильце крісла, щоб не впасти.

Десь там, глибоко в голові, щосили волав голос розуму, намагаючись докричатися до залишків сумління. Та голос тіла глушив ті крики зойками задоволення, затвердінням пипок та хвилями тепла, що розпливалося животом. Чужі руки тим часом гарячково намагалися щось намацати на її пласких грудях. Врешті решт вони залишили ці потуги й вчепилися в сідниці, притримуючи й водночас притягуючи їх до себе.

В якусь мить пошерхлі пальці зачепили її куприк, що виступав горбком поміж сідниць, й відсахнулися від нього. Тіло охоронця при цьому спочатку завмерло, а потім, наче оговтавшись, почало рухатися ще швидше. Коли ж воно здригнулося, наче від холоду, а тепло з її живота дісталося голови й вибухнуло там, голос розуму нарешті отримав довгоочікувану відповідь...

Вона завмерла, наче вирішуючи, чи далі віддаватися насолоді, чи вчинити, як вимагає сумління. Врешті решт охоронця, який, мабуть, бажав продовження, було безжально відштовхнуто. Вона скочила з крісла й з божевільним поглядом в очах схопила чоловіка за горло.

- Якщо розповіси комусь про те, що тут сталося - зі світу зведу. Зрозумів? - з неприхованою люттю пошепотілося йому над вухом.

А потім старий відлетів до стіни.

Охоронець, який дійсно виглядав доволі старим - вона встигла розгледіти зморшки на його обличчі, - упав і, намагаючись піднятися з підлоги, забелькотів щось малозрозуміле:

- Та я… більш, як десять років… а тут… моя стара ніяка, а ти… Та щоб я - та ніколи!.. ти що - ні-ні… не міг, хі-хі, десять років… я вже й забув… а ти…

Вона не стала слухати те белькотіння, пройшла до душової кімнати, ввімкнула гарячу воду, взяла губку й стала несамовито намилювати своє тіло. Щоб потім змивати піну ледь не окропом, і знов намилювати, і знов змивати.

Врешті решт воду було вимкнено, але виходити з душової вона не поспішала - спершись руками об стіну, впилася поглядом у шов між кахлями й наче прислухалась, як скрапують з її сідниць поодинокі краплі…

Ключі від комірчини було кинуто охоронцеві на стіл. Він знову зник - мабуть, вмивався, бо із вбиральні чувся шум води. Відімкнути замок на вхідних дверях не вартувало великих зусиль, тож через хвильку вона вже виходила на вулицю.

Ліхтарі лиш подекуди були ввімкнені й на цих острівцях світла добре було видно, як теплий вітерець ганяє асфальтом поодиноке листя та обгортки з-під морозива. Вона, озирнувшись вулицею, закуталась в кофтину й поволі побрела в напрямку метро, до відкриття якого ще було доволі багато часу...

Вдома її зустріла знервована Айша, яка, горланячи, вказувала на брудний лоток і на порожню миску з кормом. Довелося насамперед погодувати кішку, потім поснідати самій, після чого вона вмостилася в ліжку, навмання розкрила нотатника.

- I`m serious - я серйозна, - втомлено зазвучав її голос. - I`m serious… I`m serious…

Безсонна ніч, а можливо і нервове напруження, далися взнаки й після короткочасного монотонного повторювання її повіки склепилися самі по собі. Записник тихо упав на підлогу й Айша, яка сиділа на своєму килимкові сита й задоволена, мовчки провела його поглядом…

Їй снився дивний, ніколи раніше не бачений, чистий та охайний будиночок, оточений тюльпанами та айстрами, барвінком та трояндами. Поряд з будинком ріс фруктовий сад, на деревах якого одночасно достигали черешні та вишні, груші та яблука.

Їй раптом страх як захотілося поласувати свіжими ягодами. І ось вже сік з надкушеного яблука стікає по її підборіддю. А ще через мить вона вже стоїть на дереві й стигла жовтогаряча черешня тане на язиці, наче морозиво.

Пальці її зривали здвоєні ягоди черешні та, як в дитинстві, вішали собі на вуха - наче сережки. Розпатлане волосся заплутувалося в гілках, дозволяючи листю вплітатися в себе. А очі, не зупиняючись на чомусь одному, всотували райдужне буяння кольорів навкілля.

Відчуття повного щастя, що розпирало її груди, вирвалося назовні голосним та дзвінким сміхом. Хотілося обійняти весь світ, розцілувати його за те, що подарував цю мить...

Коли саме прочинилися двері хатинки та з неї вийшов чоловік, вона не помітила. Перелізаючи на іншу гілку, крізь пасмо волосся, що впало на очі, зовсім випадково побачила його силует, і злякалася. І чи не вперше в житті впала з дерева. Спроба піднятися призвела до того, що ноги заплуталися в барвінкові, її зараз же кинуло на тюльпани, які раптом стали айстрами.

Вона засміялася, хоча й сама не зрозуміла, чому сміється. Крізь сльози, що несподівано потекли з очей, ледве вдавалося розгледіти чоловічий силует. Незнайомець стояв біля будинку й мовчки дивився на неї. Вона не бачила його обличчя, не знала, засуджує він її поведінку, чи, навпаки, розуміюче посміхається.

Несподівана думка, що це стоїть її доля, її щастя, змусило стати нарешті на коліна, спробувати відкинути неслухняне волосся з очей і протираючи їх брудними руками, зашепотіти крізь сміх та схлипування:

- I`m serious!.. Я не така, I`m very serious!..

...

Айша зі свого килимка мовчки спостерігала як сіпається обличчя хазяйки, як сльоза, що просочилася крізь її заплющене повіко, тече щокою, щоб потім всотатися без сліду подушкою.

Айша не переймалася тим, чому все так відбувається. У неї, у кішки, мабуть, також уві сні сіпаються лапи та вуса. Та то лише сон і він обов’язково минеться. Щоб дати місце дійсності, в якій головне: повна миска корму, чистий лоток і рука, яка може приластити. А все інше зовсім не має значення.

Втім, у людей, мабуть, все не так. Що й не дивно - вони ж бо не кішки...

м. Дніпро, 29 січня 2020 року


Шепітко Олександр цікавиться

  • Шепітко ОлександрМожете залишити хоча б два слова про прочитане?
  • два слова

Публікації: Шепітко Олександр

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 23
Автор: Шепітко Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Сімейні оповіденьки;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.03.2020 12:22  © ... => Гаврищук Галина 

Отож

 15.03.2020 11:40  Гаврищук Галина => © 

а я все думаю, звідки я вмію робити меблі з дерева та камінь мурувати (насправді дуже люблю)

 15.03.2020 11:37  © ... => Гаврищук Галина 

Дякую і вам за увагу!
В кожному з нас є і жіноче, і чоловіче, тож, мабуть, оповідання писало переважно жіноча частина мого Я))
Окрема подяка за відгук! 

 15.03.2020 11:11  Гаврищук Галина => © 

Надзвичайне оповідання! Людська тяга передана етично і без надуманого сорому. Як для чоловіка, то описати жіночі звивини теж вдалося дуже реально. Дякую за задоволення від читання.Було захопливо.