Сонце
Сонце розкинуло свою павутину,
Над містом й за обрій.
І випадковий добродій,
Проходячи, згадає оту дитину.
Оту щиру, оточену садом мрій,
Маленьку личинку добра,
Чоло якої не торкнулась журба.
Він згадає... що щось винен їй.
Згадає себе. Згадає й піде далі.
Піде і забуде, а сонце світить.
Поки замки кімнат закриті,
-неважливо, зайві деталі:
Хто зайде? Хто захоче зайти?
В твою особливу обитель.
Продовжує сонце світити.
Помітив? Не хочеш пройти?
Ми такі ще діти...